Бородацька Г.В.
Донбаська національна академія будівництва і
архітектури, Україна
Історичні чинники формування міської підприємницької діяльності в Україні
Невід’ємним елементом ринкового господарювання, однією
з найактивніших форм економічної діяльності є підприємництво. Не зважаючи на
окремі публікації, які з’явились останнім часом, у вітчизняній науці відсутня
традиція дослідження українського господарського етосу, недостатньо висвітленим
залишається питання щодо історичних чинників формування українського міського
підприємництва.
Підприємництво на території сучасної України
народилося ще у давньоруських градах. Зачинателями підприємницької діяльності
були купці, які налагоджували торговельні стосунки з Візантією, Закавказзям,
Середньою Азією, Прибалтикою і Європою, брали участь у формуванні купецьких
об’єднань та, ширше, міст як центрів розвитку торгівлі та ремесла. До ХІІ ст.
підприємництво із зовнішньоекономічної сфери було поступово впроваджене у
внутрішньогосподарські відносини – спочатку торговельні, а потім і виробничі.
У Галицько-Волинській державі багатоетнічні та багатомовні міста стали полем щоденних
підприємницьких контактів представників різних етносів – німців, які витворили
першу магдебурзьку громаду Львова; вірмен, які сприяли піднесенню
торгово-посередницької ролі галицьких міст, відігравали найпомітнішу роль у
роботі Львівського монетного двору та організації торгівлі зі Сходом; євреїв,
які нерідко виступали у ролі кредиторів королів, займались лихварством й
почасти торгівлею, підштовхуючи грошовий обіг. У Львові, наприклад, завдяки
єврейській ініціативності вже на зламі ХІV-ХV ст. існували розвинуті кредитні відносини з усталеною процедурою кредитних
операцій, у тому числі у сфері комерційного кредиту – між місцевими й
іноземними купцями. Підприємці Галицько-Волинської Русі поступово
нагромаджували капітали та землю, з часом отримували шляхетство, формуючи
міський патриціат. З ХІV ст. у галицьких та волинських
містах стали з’являтися цехові корпорації (пекарів, різників, шевців, кравців).
Цехову систему було запозичено в готових формах з німецьких взірців, а швидкому
її поширенню сприяло те, що реміснича практика вимагала від молоді «подорожей» до
інших ремісничих центрів для завершення фахового навчання. Цехове право регламентувало не тільки виробничий, а й
моральний бік життя ремісників, маючи на меті охорону корпоративних інтересів,
ґрунтуючись на засадах професійного вишколу, старанності й чесності у своєму
ремеслі.
Інакші історичні умови супроводжували формування
підприємництва на українських землях Великого князівства Литовського, де
урбанізаційна хвиля набрала сили з ХV ст., зокрема, завдяки
утвердженню великої земельної власності князів. Центри волостей –
податково-адміністративних одиниць у їхніх володіннях, що служили водночас і
торговими осередками, отримували санкціоноване князем право на осадження міста
й запровадження регулярних торгових днів. Деяким з новонасаджених містечок вже
у ХVІ ст. вдалося тримати повне самоврядування на засадах
магдебурзького права. Новостворені міста ще довго зберігали напіваграрний
характер. Наприклад, торгово-ремісниче населення Ковеля складало лише 36,5%
його мешканців. При цьому на формування підприємництва у південній Волині,
Київщині та Східному Поділлі вплинула повсякчасна необхідність вести ділові
справи під загрозою татарських набігів. Оборонні потреби накладали відбиток на
весь уклад життя міщан. Необхідно додати, що на відміну від міст Галицької Русі,
поселення міського типу на Волині й Київщині переважно мали однорідне населення
з абсолютним переважанням руського (українського) елементу.
Буреломне для України ХVІІ століття, сповнене
воєнних дій та наслідків політичної та господарської Руїни, позначилося й на
соціально-економічному розвитку міського підприємництва. Кінець ХVІІ - ХVІІІ ст.
характеризується занепадом українських міст як центрів економічного життя.
Абсолютна більшість поселень міського типу, чисельність яких примножилася ще
століття тому, так і залишилася дрібними приватновласницькими населеними
пунктами з переважанням серед їх мешканців не ремісничого люду, а
сільськогосподарських виробників. Ремесло було підпорядковане потребам
панського двору та задоволенню попиту власної сільської округи. Новою сторінкою
у житті приватних міст стало закладання на їхній території панських
«мануфактур» (суконних, екіпажних, панчішних, крохмальних, фаянсових фабрик),
де поруч із підданими працювали вільнонаймані робітники.
Переломним моментом у становленні підприємництва
вважається XIX століття: проведення
промислового перевороту, економічної і соціальної модернізації, скасування
кріпацтва, урбанізаційні процеси призвели до швидкого розвитку комунікацій,
промислової, банківської й фінансової сфер,
створення об'єднань підприємців,
акціонерних товариств, активного залучення іноземного капіталу. До 90-х років
XIX століття склалася досить могутня індустріальна база українського міського
підприємництва, хоча на початку XX ст. Україна залишалася переважно аграрним
регіоном. Група підприємців була відносно нечисельною й іноетнічною – міське
населення було переважно неукраїнським, ремісництво і торгівля у більшості
українських губерній перебували в руках представників інших національностей. Не
зважаючи на те, що переважну більшість населення становили українці, вони не
виступали активними суб'єктами модернізаційних перетворень, що можна пояснити
не стільки культурно-релігійними чинниками, скільки соціально-економічними та політичними обставинами, які ускладнювали
процес національної модернізації й не
дозволили реалізуватися позитивним рисам українського господарського етосу
(наприклад, приватновласницьким установкам).
Якщо процес модернізації в Росії був неорганічним
(тобто проводився згори за допомогою держави), то в Україні він був
неорганічним подвійно, бо проводився не своєю державою. Особливо це стосується
радянської епохи української історії, наслідки якої позначаються і на
теперішній економічній ситуації в країні.
Після короткого періоду відродження вільного підприємництва часів непу,
з 1929 р., воно було згорнуто й оголошено нелегітимним. Відбулося повне
одержавлення економіки.
Наново
підприємництво мало змогу активізуватись вже тільки на зламі 80 – 90-х років ХХ
ст., і, особливо, після 1991р. – вже в рамках незалежної суверенної України. У
1986-1990 рр. було розпочато формування так званого сектору малого бізнесу й
фактично недержавного малого і середнього підприємництва (великі підприємства
ще залишались у державній власності). Надалі все активніше відбувався процес
роздержавлення і приватизації підприємств і на сьогоднішній день можна говорити
про сформовану підприємницьку структуру у вітчизняній економіці, регламентовану
рядом нормативних актів, таких як Закон України «Про власність», «Про підприємництво»,
«Про підприємства», «Про господарчі товариства» та ін. Станом на кінець 2003 р.
кількість малих підприємств в Україні складала близько 301 тис. По галузевих
ознаках малі підприємства переважно зосереджені в торгівлі, суспільному
харчуванні – 46%, промисловості – 14%, будівництві – 16%, побутовому
обслуговуванні – 5%, інших галузях – 19%.
Не дивлячись на труднощі, з якими наразі зіштовхується підприємництво,
потенціал його розвитку далеко не вичерпаний.
1.Яковенко
Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - Вид. друге, переробл. та доп. - К.: Критика, 2005. – 582 с.
2.
Історія економічних учень: підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - К,. 2004. - 1300 с.
3.
Шнипко О. Сутність підприємницької діяльності та основні умови її розвитку в
Україні // Економіка. - 2001. - №6. - С.3 - 6.