Історія/1. Вітчизняна історія

Онищук Олександр

студент І курсу

(науковий керівник – к.і.н. Лановюк Л.П.)

Національний університет біоресурсів і природокористування України,

Україна (м.Київ)

ГОРОДНИЦЯ – ЧАРІВНИЙ КУТОЧОК ЖИТОМИРЩИНИ

Городниця – селище міського типу в Новоград-Волинському районі Житомирської області. Містечко розкинулося на мальовничих берегах найбільшої річки Полісся – Случ.

1390 рік – це дата, коли вперше згадується у історичних документах селище. На той час місцевість уже не входила до складу Золотої Орди, а була приєднана князем Ольгердом до Литви. Дата першої згадки про Городницю, очевидно, виходить із литовських джерел, у яких йдеться про те, що «в 1390 р. король Ягайло подарував домініканцям село Городницю з пасовищами і лісами». Хоча домініканців тут ніхто ніколи не бачив, а пасовищ і лісів - скільки завгодно.

Якщо ж поринути в історію та повернутися до далеких часів Козаччини, то і тут знайдемо згадку про Городницю. Зокрема, йдеться про те, що в 1685 р. тодішній власник Городниці, дехто Вержбицький (очевидно - поляк), скаржився на те, що ці самі козаки під керівництвом полковника Макухи пограбували і спустошили містечко, коли поверталися з рейду на Буковині. За деякими джерелами - саме 1685 р. треба вважати роком першої згадки про Городницю.

Зі світської хроніки відомо, що Городниця належала князям Чарторийським - одному з наймогутніших магнатських родів на Правобережній Україні XVII-XVIII століть. Самі Чарторийські були спочатку православним родом, але потім стали католиками. Під час визвольної війни Б. Хмельницького билися на боці поляків [1].

У 1799 р. Йосип Клеменс, князь Чарторийський, заснував тут один з перших в Україні фаянсових заводів. Після смерті Йосипа Клеменса фабрика переходить у спадок Генріху Любомирському, одруженому на Терезі Чарторийській. З 1856 р. починають виробляти фарфор. Масове ж його продукування відносять до періоду, коли власником фабрики стає Вацлав Руликовський. Він модернізує фабрику, будує печі для випалення, покращує помел сировинних матеріалів. Для цього зводить спеціальний водяний млин. Запрошує також й іноземних фахівців. Наприкінці 1870-х сталася пожежа і виробництво зупинилося. Завод кілька разів перепродають і в підсумку з 1882 р. і до 1917 р. він переходить в оренду до підприємця А.Ф. Зусмана. Виробництво відновилося уже в радянські часи, тоді завод отримав назву заводому ім. Комінтерну. Пережив Городницький фарфоровий завод і Другу світову , і навіть 1990-ті, але останню економічну кризу не пережив. Наприкінці 2000-х років фарфоровий завод закрився, усю апаратуру порізали і розтягнули [2].

Князі Чарторийські заклали у Городниці також й парк - пам'ятку садово-паркового мистецтва. У парку біля річки розташовувався маєток Чарторийських. До нинішніх днів він не зберігся - залишився лише фундамент, на якому в радянський час була споруджена «черепашка» для дискотек (Dead Can Dance фактично). Проте, розповідають, що маєток існував ще після революції, там була школа [2].

У другій половині 17 століття у селищі було засновано чоловічий Свято-Георгіївський монастир. Хоча існує легенда про те, що монастир заснували раніше, коли на місці поселення існувало велике місто. Місто те зруйнували –залишились лише старовинні поховання. Нові поселенці назвали місцевість «Город-ніц» (города немає), а вже потім назва трансформувалася у «Городниця». У 18 столітті монастир припинив існування. На його місці у 1744 р. збудували дерев'яну церкву на честь Святого Георгія. У 1891 р. обитель відновили, але вже як жіночу. А на початку 20 ст. було зведено великий Свято-Георгіївський собор, який існує й нині. Храм, зведений у «візантійсько-єпархіальному цегляному» стилі дуже схожий на київський Володимирський собор. У 1923 р. монастир було закрито. Знову відкрили його у часи німецької окупації. А з 1945 р. Свято-Георгіївський собор діяв як парафіяльна церква. У 1979 р. монастир відновив своє функціонування. Тут була і чоловіча  і жіноча громади. Хоча, звичайно, з боку радянської влади відчувався неймовірний тиск - обитель неодноразово намагалися закрити. Із 1994 р. монастир було визнано ставропігійним (підпорядкованим безпосередньо митрополиту). Зараз це один із головних православних монастирів Житомирщини [2].

З давніх-давен Городниця була осередком культурного розвитку усього Житомирського краю, і саме тому ця місцевість становить історичну цінність не лише для жителів місцевості, але й для держави вцілому. Городниця - еталон Полісся - з древніми темними лісами, які обрамляють поля і луки, зі звивистою річкою між крутих берегів, де показуються порослі мохом скали.

Література:

1. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник від найдавніших часів до 1914 року. – Т.2. – Вінніпег: товариство «Волинь», 1986р.

2. Городниця // http://www.ua-region.com.ua