К.і.н., Лук’яненко Олександр Вікторович

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

«БУДУЄМО ДЛЯ СВОГО ІНСТИТУТУ!»: ВІДРОДЖЕННЯ ПЕДІНСТИТУТІВ УРСР ДОБИ ВІДЛИГИ (1953-1964 РР.)

Педінститути як вищі навчальні заклади підготовки педагогічних кадрів в УРСР у перший рік «відлиги» були чи то новоутвореними установами, чи реформованими інститутами народної освіти або ж учительськими інститутами. Кількість колективів педінститутів, як і їхня чисельність, різнились за увесь час досліджуваного нами періоду (у документах Міносвіти містяться звіти від 25 до 43 навчальних закладів). Цьому сприяла низка причин, однією з яких були реформи у галузі освіти, у межах яких навчальні заклади об’єднувались та ліквідовувались, зливались окремі кафедри та факультети тощо. У другій половині 1950-х років кількість педінститутів стабілізувалася і не перевищувала 33 вишів.

Так, у переддень «відлиги», у 1952 р., в УРСР працювало 27 педагогічних та 20 учительських інститутів та 7 педучилищ. У самих лише педінститутах навчалися 33 тис. студентів [1]. У наступному 1953 р. році відбулася реорганізація систем підготовки учителів. Так, 5 учительських інститутів (Житомирський, Білоцерківський, Осипенківський, Ровенський та Ізмаїльський) стали педагогічними [2].

Однак, перекроювання системи педінститутів не вирішувало проблеми матеріального забезпечення вишів. Часто затягувався процес постачання матеріалів, як то було у стосунках Чернівецького педінституту з облбудтрестом [3]. У післявоєнні роки не так швидко, як хотілося, відбудовували житло. Тому багатьом викладачам доводилося заселятися не у нові квартири. Для учителів на місцях не нові квартири, а пристосовувати до життя старі, зруйновані будинки [4]. Міністерські директиви часто зобов’язували керівництво вишів звертати особливу увагу на культурно-побутове обслуговування студентів [5]. Особливо це стосувалося створення належних умов для заочників, навчанню яких влада приділяла особливу увагу у перше повоєнне десятиліття. На місцях же керівництво вишів навпаки ставилося із зверхністю до заочника, часто не турбуючись про його побутові та культурні запити, як то було у Ворошиловградському педінституті 1953 р. [6]. В окремих вишах, як то у Ніжині, відчувався післявоєнний брак навчальної літератури [7]. Та й головного інструмента учителя – чорнила – також бракувало. Освітяни скаржилися, що якщо до війни хоч де-не-де можливо було знайти чорне чорнило, то на початку 1950-х р. його не було. Промисловість не виробляла його, бо не мала матеріалів. На поличках магазинів подекуди з’являлося лише фіолетове чорнило, попри те, що у наявності були усі необхідні хімічні компоненти бажаного педагогами чорного чорнила: танін, анілінові фарби, нігрозин [8].

Поступово життя у країні налагоджувалося. Новостворені педагогічні виші, як то Станіславський педінститут, що діяв із 1950 р., починали із більш-менш достатньою матеріальною базою [9]. Із зміною статусу з учительського на педагогічний покращив базу й Осипенсківський інститут. Його студенти одержали гуртожиток, Міносвіти збільшило асигнування. Колектив вишу зміг розбити власний ботанічний сад на узбережжі Азовського моря, закласти альпійські гірки та дендропарк. Хоча звісно, і йому не вистачало приладів та вимірювальної апаратури для нормального функціонування факультетів [10].

На середину 1950-х років зміцнилася втрачена у часи воєнного лихоліття матеріальна база старих педінститутів. Так, Вінницький педінститут майже увесь був зруйнований німецькими солдатами. Війська Третього рейху зруйнували навчальний корпус, спалили бібліотеку, знищили усі кабінети. Проте, уже за 11 років по перемозі у виші було відновлено 105 кімнат, бібліотеку з 110 тис. книг, фізичний кабінет, встановлено нове обладнання у 16 аудиторіях на 1 млн. крб. та придбано новинки техніки – 9 кіноапаратів [11]. А у Запорізькому інститут спорудили нову будівлю закладу, астрономічну вишку, планетарій, читальний та гімнастичний зали [12]. До вишів верталася колишня наукова міць: Харківський педагогічний у 1955 р. уперше друкованим способом видав збірник наукових доповідей своїх викладачів [13].

Багато у чому допомагало залучення студентів до процесу відбудови вишів. Так,. новий корпус Вінницького педінституту у 1956 р відповідав усім потребам, здебільшого завдячуючи наполегливості та працелюбності його студентів. На їхньому рахунку була організація лабораторії механіки, радіо, оптики, кабінету методики фізики, математики, креслення й астрономії та класу автосправи. Коли ж на будівництві власного спортзалу студентку ВінДПІ Валентину Мазну спитали: «Ви займаєтесь спортом, вчитесь та ще й допомагаєте в будівництві спортзалу. Втомлюєтесь, напевне?», дівчина відповіла: «Та яка ж втома?.. Адже будуємо для свого інституту!» [14].

Однак, уже на початку 1960-х до молодечого запалу студенті додалося інше почуття: почуття власності відбудованого. Їх захотілося бути не лише «руками» відбудови, але й управлінцями відродженого. Так, у Ніжинському педінституті у 1962 р. у двох будинках гуртожитку жило більше 700 студентів. У них були хороші кімнати, у яких стояли ліжка, тумбочки, столи, етажерки для книг. Добру третину свого часу після трудового дня студенти проводили саме в гуртожитку. Тому не дивно, що задоволення потреби у дахові над головою породило необхідність задоволення іншого рівня потреб: у культурному відпочинкову. Молоді люди хотіли цікавих, захоплюючих лекцій, диспутів, обговорення кінофільмів, зустрічей, вечорів відпочинку у стінах гуртожитку. Але за І семестр 1962 н. р. було проведено лише 3 лекції (дві з місцевими працівниками міліції, одна – з викладача інституту т. Шевченко).

З’явилася нагальна потреба у задоволенні спортивних потягів студентів. З вікна гуртожитку Ніжинського педінституту було видно спортивний майданчик, але там завжди висіла білизна. Тому молодь називала його не інакше як «уявне спортивне містечко». Хоча на його облаштуванні молоді люди провели не мало часу. Двічі вихованці вишу трудилися з лопатами, розгрібали землю, збирали сміття, чекали рішучого слова ректора, бульдозера на місці спортивного майданчика… Проте, у 1962 р. зробили прикрий висновок: «тепер вже не чекаємо». Та найголовнішою бідою для гуртожитку молодь вважала відсутність кімнати для навчання і приміщень для занять з музики. Щоденно студентові філологу відводилося лише 2 години гри на інструменті у виші. У кімнаті ж гуртожитку займатися грою на інструменті не дозволяли, як і у коридорі, тому молоді люди бігали займатися грою… у підвал. (!). Не дивно, що молоді люди пропонували анулювати штат гуртожитку у 20 осіб, залишився лише коменданта лише з управлінськими функціями. Натомість хотіли розширити повноваження активу гуртожитку із простої перевірки санітарного стану кімнат: бути господарями гуртожитку. Молоді освітяни прогнули організувати гуртки самодіяльності в гуртожитку, проводитиме фіззарядку, тренування на свіжому повітрі. У планах було зорганізувати буфет без продавців: розставити у кімнаті столики з чаєм, та бутербродами (захотів їсти – заходь, випий чаю, з’їж бутерброд, залиш гроші) [15].

Зауважимо, що такі ініціативи студенті були непоодинокими. Так, студентська молодь Львова також запропонувала свій погляд на облаштування кімнат і побуту в гуртожитках. Усе начиння кімнати молоді люди власноруч виготовили у власній майстерні. Таких кімнат в гуртожитку Львівської політехніки у 961 р. було п’ять і їхній досвід пропонувалося поширити на усі інститути республіки. Кімнати були просторі, їх наповнювали напрочуд чудові, гармонічно спроектовані меблі. Уздовж стін стояли невисокі пласкі шафи з книжковою полицею. Якщо взятися за дві ручки їхньої перерізної площини, то перед гостем кімнати розкривалося зручне ліжко з білосніжною постільною білизною, стягнутою ремінцями. Посеред кімнати стояв невеликий сучасних контурів стіл-трансформер, який після кількох рухів ставав удвоє більшим. За ним було досить місця для двох креслень. А невелика стіл-шафа біля вікна виконував дві функції: всередині зберігалися згорнуті у трубку креслення, а якщо потягнути вгору задню стінку й повернути на себе – він перетворювався на готовий спеціальний креслярський стіл. Біля дверей такої кімнати стояли чотири стінні шафи для одягу, поряд з дверима – глибока ніша для необхідних речей (від чемоданів до несезонного взуття). Не дивно, що молодь планувала організувати спеціальне виробництво меблів для студентських гуртожитків [16]. Хоча доба «застою» дещо призупинила їхні плани.

Література:

1. Екзамену в педагогічних вузах // Радянська освіта. – 7 червня 1952. – №23.– С.1.

2. Вступні екзамени в педвузах України // Радянська освіта. – 8 серпня 1953. – №32.– С.2.

3. Редько Ф. В реорганізованому педвузі // Радянська освіта. – 14 серпня 1954. – №33.– С.4.

4. Більше уваги житлово-побутовим умовам вчителів! // Радянська освіта. – 4 липня 1953. – №27.– С.4.

5. Екзамени в педвузах // Радянська освіта. – 1 червня 1954. – №23.– С.3.

6. Сторчак Д. Покінчити з недооцінкою заочного навчання вчителів // Радянська освіта. – 25 липня 1953. – №30.– С.2.

7. Каменєв А. Підсумки літньої сесії // Радянська освіта. – 14 серпня 1954. – №33.– С.2.

8. Рейзеров І. Яким повинно бути шкільне чорнило? // Радянська освіта. – 3 січня 1953. – №1.– С.4.

9. Швецов К. Заходи педінституту // Радянська освіта. –13 червня 1953. – №24.– С.1.

10. Портенко В., Юфіт Н., Ляшенко П., Єромицький П. У реорганізованому педвузі // Радянська освіта. – 17 жовтня 1953. – №42.– С.2.

11. Ткаченко О. На піднесенні // Радянська освіта. – 1 січня 1956. – №1.– С.2.

12. Запорізький педінститут// Радянська освіта. – 8 жовтня 1955. – №41.– С.2.

13. Лещенко П. Звітно-наукова сесія Харківського педінституту // Радянська освіта. – 21 травня 1955. – №21.– С.3.

14. Ткаченко О., Лютворт Г., Новомінський А. Тут готують радянських учителів // Радянська освіта. – 17 листопада 1956. – №47.– С.3.

15. Коваленко Леонід, Владислав Іконников, В’ячеслав Руссьє. Дім, де ми живемо…// Радянська освіта. – 24 лютого 1962. – №16.– С.2.

16. Бабич І. Дешево, зручно, красиво! // Радянська освіта. – 28 червня 1961. – №51– С.2.