Історія/1. Вітчизняна історія

Нечипоренко Віктор

студент І курсу

(науковий керівник – к.і.н. Лановюк Л.П.)

Національний університет біоресурсів і природокористування України,

Україна (м.Київ)

ЗВЕНИГОРОДЩИНА – СКАРБ ЧЕРКАЩИНИ

Свою історію має кожен великий чи малий населений пункт, кожен регіон. Славна своїм минулим та прекрасна сьогоденням і Звенигородщина, яку з любов’ю називають Шевченковим краєм. З давніх давен людину цікавить історія краю, де вона народилась і проживає. Краєзнавством сьогодні цікавиться не тільки наука, але й кожен пересічний громадянин, який любить свою малу Батьківщину.

Звенигородський район є центром Черкащини не тільки географічно, а й в духовному розумінні, адже саме тут, у селі Моринці, народився геній нації – Тарас Григорович Шевченко, роль якого в історії України важко переоцінити.

Зазираючи подумки в сиву минувшину, науковці констатують, що саме у цьому регіоні, майже шість тисяч років тому, займався ранок землеробського світу. Тут залишила свої чіткі сліди трипільська культура. Досліджено, що вже на той час прадавні хлібороби вирощували десять злакових культур, серед яких основною була пшениця, мали досить необхідних знарядь для обробітку грунту, творили чудові вироби з кераміки. А поселення трипільської цивілізації, займаючи площу від 300 і більше гектарів, перевищували розміри найбільшого, як вважалося до цього, міста у Мохенджодаро (Індія) [1].

Суспільно–політичні катаклізми ХХ ст. знайшли своє відображення і на Звенигородщині. Водночас з активізацією діяльності на її теренах різноманітних партій, тут з’являються все нові збройні угрупування, які, діючи переважно на власний розсуд, ще більше драматизували ситуацію. Влада була нетривкою. Так, ще на початку березня 1917 р. місцеві робітники організували в Звенигородці демонстрацію, у якій взяли участь як селяни, так і представники інтелігенції. Демонстранти несли червоні прапори та портрети Шевченка.

Водночас на Звенигородщині заявила про себе ще одна сила – Вільне Козацтво, яке зародилося 1917 р. в с. Гусакове, колишньому хуторі кошового запорожців Івана Гусака. Ініціатором його створення став місцевий селянин Никодим Смоктій. Його підтримали односельці та жителі сусідніх сіл, оскільки Гусакове було волосним центром. Поваливши погруддя Миколи ІІ перед волосною управою, козаки, озброївшись хто чим міг, під орудою тільки що вибраного отамана Никодима Смоктія роззброїли в Звенигородці поліцію і встановили там українську владу. Потому вирушили рейдом селами повіту, влаштовуючи там мітинги та записуючи в козаки. У січні 1918 р. у зв’язку з наступом на Україну більшовицьких військ розпочато реорганізацію Вільного козацтва в регулярні військові частини – Реєстрове Вільне козацтво. Однак через відсутність належного верховного керівництва і недооцінку його тодішніми правителями козацтво загинуло [3].

Сумною сторінкою Звенигородщини, як і всієї України, став голодомор 30-х років ХХ ст. За далеко не повними даними жертвами голодомору стали близько 16,5 тис чоловік. Немає такого села, яке б обійшла голодна смерть. Нині, завдяки громадськості, пам’ять жертв голодомору увічнена пам’ятниками, упорядковано і видано книги пам’яті жертв голодомору. Засуджуючи тих, хто призвів до цієї трагедії, ми говоримо, що подібне не повинно повторитися [4].

Ще одним випробуванням для українців, можливо найстрашнішим, стала Велика Вітчизняна війна. Звенигородку гітлерівці захопили 29 липня 1941 р. За час окупації німці замучили й розстріляли 2127 жителів району . Відправили до Німеччини на каторжні роботи 4894 молодих людей. Довочікуване звільнення Звенигородки прийшло 28 січня 1944 р. Першими увійшли до міста частини Другого Українського фронту, а назустріч їм прорвалися легендарні тридцятичетвірки 233-ї танкової бригади Першого Українського фронту. На ознаменування цієї події встановили пам’ятник – монумент танк і стелу з зображенням зустрічі двох Українських фронтів [2].

Ще лунав грім боїв, що відкочувався на захід, а на Звенигородщині люди почали відбудову. Було налагоджено роботу мережі закладів торгівельних підприємств, медичних, культурно–освітніх закладів, шкіл, пошти, телеграфу. Будувалися нові житлові будинки, гуртожитки, фабрики, заводи. На річці Гнилий Тікич збудовано міжколгоспну ГЕС. Відроджувалося і сільське господарство. Промисловість краю теж набирала обертів.

Насьогоднішній день у Звенигородці працюють 6 загальноосвітніх шкіл та школа–інтернат, є музична, художня та спортивна школи, лікарня, поліклініка, кінотеатр, 2 профтехучилища, філія Черкаського СУЕМ, районна бібліотека, стадіон, готель, ощадбанк, відділення 4 комерційних банків, безліч магазинів і барів. На жаль, з промислових підприємств потужно працює тільки «Сироробний комбінат» та «лісгосп» [3].

Отже, автор безмірно щасливий тим, що народився і виріс у Шевченковому краї. Жителі Звенигородщини дорожать кожною історичною деталлю, кожним фактом і подією, що відбулися тут колись і зовсім недавно.

Література:

1. Білецький Ф. Звенигородка: Мала енциклопедія. – Черкаси, 2004.

2. Білецький Ф. Вічний подзвін Звенигородки. – Звенигородка, 2003.

3. Спадщина. Добірка Звенигородського краєзнавчого музею. – Звенигородка, 2002.

4. Хоменко В. Літопис рідного краю. – Черкаси, 1996.