Бубняк Р.А., Бубняк Г.М.
Тернопільський національний педагогічний
університет ім. В. Гнатюка
кафедра французької та другої іноземної мови
З 1876 р. І.Франко почав цікавитися
творчістю французького письменника Е. Золя, що зумовлювало пошуки його творів,
обов’язкове прочитування текстів однією з трьох мов — польською, російською,
французькою, організацію перекладів по-українськи не просто резонансних у
Європі, а потрібних, доступних для галицької освіченої публіки.
Висловлювання реципієнта Франка про
твори й особу Еміля Золя в листах до різних осіб і в пресі різної орієнтації
має спільні (загальні) і окремі (ситуативні) причини. Описати структуру
висловлювань Франка про літературну продукцію Е.Золя засобами текстів самого
Франка з урахуванням його мотивів, основи його ж суджень — означає максимально
уникнути їх деформації, якомога більше наблизитись до структури
літературно-критичного дискурсу.
Твори Е.Золя він брав для себе як
письменника за “взірець”, передусім його “експериментальний метод”, а прізвище
цього “натураліста” постійно ставив у ряд Діккенс — Теккерей — Бальзак — Флобер
— Тургенєв — Толстой (варіанти розширювалися, але ці прізвища не мінялися).
Такий ряд виконував функцію оцінного кліше.
Творчість французького письменника
була одним з елементів ферменту, що сприяв духовному зростанню Франка як
людини. Ерудований гімназист і студент “читав досить багато, хоч без вибору”,
до 1876 року не знав нічого про Е.Золя, який уже друкувався в “Вестнике Европы”
(комплект цього журналу був у бібліотеці “Академічного кружка”).
Але “кинувшись читати Золя”, Франко з
тої лектури вже не виходив. Уже через рік, 13.02.1877 р., в листі до
М.Драгоманова згадує “Rougon Macquart” (І і VI томи), повідомляє, що чув про
“Нутро Парижа” як дуже “батярську повість”. Він гадає, що ІІІ, IV i V томи
“порозуміє…і наш селянин, особливо, де стосується так вірно життя попа на селі
(другого тому “La Curée” я й досі не читав)” [1г, т.48, 59].
Отже, про одні романи Франко “чув”,
інші вже прочитав, одні називає з чуток по-українськи, інші — по-французьки,
радячись чи в доборі для перекладу “поводитися головно кругом знання нашої
“просвіщенної публіки”, чи “старатися передовсім о повісті бодай що-то
зрозумілі й для простих людей”. При тім повідомляє про своє рішення “переводити
галицьким народним язиком”.
Темпи ознайомлення з творами Е.Золя
були такі, що І.Франко залучав до їх розшуків і перекладів Ольгу Рошкевич та її
брата Ярослава. 22.09.1877 р. він просить Я. Рошкевича “найскорше принести” йому
“Еміля Золя дві повісті: одну по-польськи: “Karjera Rougonow”, а другу
по-російськи: “Завоевание Плассана” [1г, т.48, 71].
У листі з початку березня 1878 року
вже запитує Ольгу Рошкевич: “Чи перевелисьте Золя “La Curée”? (“Здобич”,
якої сам він ще не читав). У квітні того року Франко додає роботи Ользі,
заохочує її перекладацькі зусилля: “Золю переведіть і пришліть, чей, буду міг
дістати “L’Assommoir”, то Вам пришлю заразом новий роман “Daudet Nabob”, де,
кажуть, хороший. Початок Вашого переводу з “Ругон-Маккарів” першого тому,
котрий є в мене, щодо язика дуже подобався Павликові. Надіюся, що в переводі
другого тому Ви поступили далі на дорозі вправи і що своїми переводами зможете
завстидати не одного з наших матуристів, ба й академіків народовців” [1г, т.48, 81].
Як видно, Франко тоді ще слабо
володів французькою мовою (посилався на авторитет М.Павлика, сам читав
по-німецьки, по-польськи і по-російськи). Але свої враження від прочитаних
творів, думки про них порівнював з оцінками інших читачів, особливо поважав
смаки Ольги Рошкевич, про що свідчить лист від 14.08.1878 р., в якому читаємо:
“Твій суд о “Une page d’amour” зовсім східний з моїм. Читаю власне в польськім
переводі і дивуюся, чи се той сам Золя, що так чудно описав абата Муре та Ежена
Ругона? Приходжу до переконання, що він, неборака, заки напише всіх 20 томів
про тих варіятів, то й сам візьме та й зваріює. “L’Assommoir” переводи; є
надія, що з початком слідуючого року почнем друкувати Золя, і то нараз кілька
куснів” [1г, т.48, 102]. Йдеться про “Дрібну бібліотеку” — видання, що його
здійснювали І.Франко, М.Павлик і І.Белей протягом 1878-1880 рр. Виходили
переважно перекладні твори художньої і науково-популярної літератури. Саме там
друкувалася ця повість у перекладі О.Рошкевич під назвою “Довбня”.
Видавець і перекладачі працювали
одночасно над кількома романами Е.Золя. 20.09.1878 р. І.Франко інформував
Ольгу, що готує до друку другий том циклу (тобто “Здобич”), але 13.03.1879 року
просив “взятися до “ L’Assommoir”, котру мали навесну зачинати “друкувати
наперекір нашим українцям і поліції” [1г, т.48, 166].
Для збору коштів він розіслав листи
до Києва й Одеси (“чи не дали б дещо”). У ситуації браку коштів, відвертого і
прихованого спротиву тих, від кого залежала видавнича справа, рішення про черговість
друку перекладних книжок виважувалося колективно і всебічно. 1 квітня 1879 року
Франко писав до перекладачки: “Жаль, що-с не прислала “L’Assommoir” першої
частки. Я писав тобі, що тут рішено друкувати по святах іменно “L’Assommoir”,
яко найзнатнішу повість Золя, а крім того, взяту з робітничого життя. “La
Curée” буде друкуватися відтак або й рівночасно…” [1г, т.48, 171].
Він постійно квапив перекладачку, через пару днів нагадував: “На
“L’Assommoir” жду з великим натягненням (mit grosser Spannung)” [1г, т.48,
174].
Цікавим у перспективі розгляду
структури критичного дискурсу є той факт, що Франко задумався над питанням про
відношення критичної інтерпретації твору до його оригіналу і про значення
власного читацького досвіду в обговоренні подібних питань.
Епістолярні вияви Франкової рецепції
творчості Е.Золя чергувалися з публічними літературно-критичними виступами
початкуючого критика. В міру входження в матеріал І.Франко друкував
інформативні статті для зацікавлення читачів і видавничої реклами. Таке призначення
мала публікація 1877 року в журналі “Друг” про роман Е.Золя “L’Assommoir” [1а, 48-49] і стаття польською мовою “Еміль
Золя і його твори”, що з’явилася у львівському журналі “Tydzien literacki,
artystyczny, naukowy i spoleczny” (“Тиждень літературний, мистецький, науковий
і громадський”) 1878 року.
Інформативно-рекламна націленість обох публікацій акцентована вже
початковими фразами. У першому випадку читаємо: “З початком сього року вийшла в
Парижі осібною книжкою (перша печаталась у журналах) нова повість д.Еміля Золя
п.н. “L’Assommoir”, котра в французькім літературнім світі наробила стільки
шуму і крику, як рідко котра повість перед нею” [1а, 48]. У другому — зачин звучав так: “Читачі “Tygodnia” напевне
зацікавляться деякими подробицями про життя і творчість автора, найновішу
повість якого редакція має намір подати в перекладі” [1а, 96].
В обох різних за жанром і обсягом висловлюваннях-дискурсах автора,
що заховався за криптоніми (І.Ф.; І.), йшлося про задум і структуру циклу
романів, про те, скільки вже вийшло і як вони були сприйняті публікою, про
тиражі кожного. Автор, як типовий хронікер, спирався не тільки на власні
судження, а й на чутки, говорив про критичні баталії, з яких Золя виходив
переможцем спочатку в Росії, а потім і на батьківщині. У першому повідомленні
містилося і гіперболічне судження сенсаційного характеру, яке не могло
випливати з власного досвіду Франка, бо тоді Золя закінчив роботу тільки над
шостим романом. Проте молодий Франко в студентському журналі писав:
“Ругон-Маккари” належить уважати за одну з найграндіозніших прояв літератури
нашого віку, не лиш задля особлившого способу будувати поетичну композицію на
чисто научній заснові, але й задля безпримірного об’єктивізму, з яким автор
представляє своїх героїв, та ще задля великої артистичної і етнографічної
цінності кожного поодинокого роману” [1а, 49].
І в першому, і в другому друкованому
виступі І.Франка помітне ознайомлення критика з маніфестами, деклараціями
самого Е.Золя, хоча тоді ще стаття “Експериментальний роман” не була
оприлюднена. Зате друга стаття свідчила, що Франко уже добре знав біографію
Е.Золя, його ранні твори, суперечливі відгуки преси про опубліковані 8 романів,
наголошував на полемічному запалі Золя-публіциста і критика, виділяв його
“прагнення йти наперекір пануючим смакам”. У статті “Еміль Золя і його твори”
Франко виявив небуденну здатність до синтезування різноспрямованих поглядів і
розвинутий художній смак, на основі якого з потоку текстів він відбирав
найживучіші. Головною прикметою всіх творів Золя Франко тоді вважав “точність в
описах до найдрібніших деталей і правду психологічного аналізу” [1а, 100], а “Злочин аббата Муре” зарахував до
“найвидатніших творів новішої романістики” [1а, 101].
Наступний виступ І.Франка в пресі з
приводу творчості Е.Золя (“Світ”, 1881) свідчить про певну, як тепер сказали б,
модель (парадигму) в сприйманні українським реципієнтом “правдивого типу
робітника ХІХ віку (І.Франко) в духовній сфері. Еміль Золя — тип “тої залізної,
невтомимої сили, котра стиха невпинно
працює над тим, щоб раз сказати перестарілому світові своє нове слово дiлом ” [1б, 114]. Зародки такої
парадигми мають імагологічний характер і скристалізуються в класичній (за
виразністю) формі у статті 1898 року, яка названа майже так, як публікація в
“Світі”.
Після завершення серіалу “Ругон-Маккари” (1893), коли Франко
прочитав усі 20 романів, у новому, першому в Україні товстому журналі
“Літературно-науковий вісник” з’явиться його монографічна стаття “Еміль Золя,
його життя і писання” [1в,
275-307], зразок літературно-критичного дискурсу в повній структурі.
1.
Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка,
1976-1986.
а) - // - [ Роман Е. Золя “L’assommoir] – Т. 26. – С. 48-49;
б) - // - Еміль Золя. Життєпис // Там само. – С. 109-114;
в) - // - Еміль Золя, його життя і писання // Там само. – С. 275-307;
г) - // - Листи Івана Франка – Т. 48