Бандура Т.Й., студ. Усьянова О.

Південноукраїнський національний університет

імені К. Д. Ушинського, Одеса, Україна

УРБАНІСТИЧНІ МОТИВИ

В РОМАНІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО „ХМАРИ“

Тенденційністю в прозі Нечуя-Левицького позначена вагома іпостась міста як часопросторової екзистенції національного буття, актуалізована через націософські підтексти. Але найвиразніше контекст творів письменника розкриває поетичний комплекс „місто“ через призму естетичності, вивільняючи потенційну концентрацію краси міста в слові, створюючи емоційно-настроєвий і чуттєво-енергетичний художній образ Києва.

Поза увагою дослідників залишалася визначально ціннісною для пейзажно-просторової та поетикальної системи письменника міфологема міста Києва, котра моделюючи гармонійність і красу світу, стверджуючи віталістичну концепцію буття у творчому доробку митця, виступає водночас яскравим презентантом світоглядних архетипів українського народу. Аналіз тексту роману „Хмари“ дає підґрунтя для комплексного трактування топосу Києва і як ментального архетипу з виразною історіософської домінантою.

Хронотоп міста у творах письменника включає як реально географічний, так і символічний зміст. „Українська природа в сліпучо-яскравих барвах показана Гоголем, здавна була предметом захопленого славослов'я мандрівників, але вперше в особі Нечуя-Левицького вона знайшла спостерігача-живописця, у якого захоплення не заважало топографічній точності“ [2, с. 79], – характеризує Левицького як пейзажиста Н.Крутікова. Його спостереження стосуються і художньої рецепції міського ландшафту у всій його багатокомпонентності і семантичній поліфонічності. Проза митця засвідчує гармонійний синтез достовірності опису ландшафтних реалій з яскраво вираженим тяжінням до поетичної акцентуації краси географічного простору.

Більшість дослідників творчості письменника (І.Франко, О.Білецький, Н.Крутікова, Л.Ставицька, М.Походзіло, В. Власенко та ін.) відзначають його потяг до естетичного осягнення світу і відтворення його краси у художньому тексті. Зокрема, дослідник В.Власенко наголошує: „Нас не може не захоплювати глибока любов письменника до краси [...] до живої краси, що розлита в природі, виявляється в людях, у народній творчості, у великих творіннях мистецтва" [3, с. 114]. Авторське осмислення топосу міста як естетичного феномену і художньо-поетична презентація його естетичної феноменальності найяскравіше виявляє себе у романі „Хмари“ І.Нечуя-Левицького.

Метою даної розвідки є комплексний аналіз топосу міста, його художньої функціональності, синкретичного естетизму в структурі наративу роману І. Нечуя-Левицького „Хмари“.

У художньому світі одного з кращих романів І.Нечуя-Левицького опоетизовано окремі пейзажні деталі міста, так звані локуси (храми, Дніпро, київські вулиці, парки і т. ін.), а також подані цілісні, розлогі пейзажно-урбаністичні полотна. Художньо-естетична цінність відчуттєвих образів реальності, візуальних образів міської природи в письменника породжена таким розумінням прекрасного, в якому немає відчуження, а домінує захоплення і подив. На початку твору, показуючи мандрівку семінаристів до Києва, автор художньо занурюється у творення міського пейзажу: „З чорного чернігівського бору вони вийшли на низький берег Дніпра. Перед ними за Дніпром з'явилась чарівнича, невимовно чудова панорама Києва. На високих горах скрізь стояли церкви, дзвіниці, неначе свічі палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла лавра, обведена білими високими мурованими стінами та будинками, й лисніла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квіток. Коло лаври ховались у долинах між горами печери із своїми церквами, між хмарами садків та винограду. А там далі, на північ, на високому шпилі стояла церква св. Андрея, вирізуючись всіма лініями на синьому небі: коло неї Михайлівське, Софія, Десятинна... Поділ, вганяючись рогом в Дніпро, неначе плавав на синій, прозорій воді з своїми церквами й будинками. Всі гори були ніби зумисне заквітчані зеленими садками й букетами золотоверхих церков, їх заквітчала давня невмираюча українська історія, неначе рукою якогось великого артиста...“ [4, с. 8]. Урбаністичний пейзаж репрезентує функцію хронотопу з елементами сакральної естетизації образу Києва. Своєрідна градаційна сакралізація, представлена святими соборами міста, несе високу ідейно-тематичну значимість. У відтворенні художнього локусу київських пагорбів Нечуй-Левицький використовує прийом антропоморфізації художнього простору, що дозволяє йому розвинути традиційну естетичну тенденцію одухотворення/оживлення міста: „Стоять київські гори непорушно, заглядають в синій Дніпро, як і споконвіку, несуть на собі пам'ятку про минувшість для того, хто схоче її розуміть, і ждуть не діждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквітчають їх потомки давніх батьків свіжими квітками історії...“ [4, с. 8]. Характер пейзажів І.Нечуя-Левицького, в тому числі і міських, тяжіє до так званого ідеального пейзажу або ж ідилічного. Прикметно те, що у романі „Хмари“ митець значущу, сюжетотворчу функцію часто закріплює за міським пейзажем, який несе яскраву національну суть: „Раз над Києвом стояла чудова весняна ніч, що так надихувала духом поезії Гоголя й Пушкіна. Повний місяць дивився в синій, гладенький, як дзеркало, Дніпро. Небо було ясне й синє. На заході, над чорною смугою лісу й гір, небо блищало дуже пізнім рум'яним вечором. Було ясно, як удень. На Братській церкві можна було читать золоті написи на стінах. Повітря було тихе, запашне. Здається, не тіло, а сама душа ним дихала. На серці ставало легко, на душі – спокійно. Розум засипав перед великою красою природи, зате ж прокидалась фантазія навіть в черствій, твердій душі. Співуча душа виливалась піснею по-солов'їному, поетична душа марила тисячею пишних картин. Душа любляча любила гарячіше, душа безщасна заспокоювала своє замучене серце. Вся природа з небом і землею, з водою, квітками, лісами й горами здавалась однією піснею, однією гармонією“ [4, с. 16]. Над містом віє духом оновлення, відродження, яке символізує весна, чиста, натхненна, пробуджуюча. І як наслідок – „нові люди“ у суспільстві. Так урбаністичний пейзаж виконує ще й характеротворчу функцію. „Новий герой“ Нечуя-Левицького Павло Радюк – різноплановий. Його мета – національна самоідентифікація, певним етапом якої є наближення до народу (одяг, звичаї, культура), залучення інтелігенції до селянської роботи, просвіта народу, без чого неможлива боротьба за його краще життя. Звідси й культурницька місія Радюка. Як бачимо, програма дій в „нового героя“ є, хоча й дещо наївна, обмежена.

На відміну від українофіла Дашкевича з його кабінетним вивченням абстрактної „слов'янської душі“, Радюк намагається свої ідеї прикласти до практичного життя. Він організовує читання лекцій для народу, пропагує заборонену літературу (Ренан, Бюхнер, Фейєрбах, Прудон), популяризує «Кобзар», записує українські народні пісні, має намір заснувати в Києві недільні та вечірні школи. Правда, Радюк іноді виявляє й безпорадність, обмеженість („і од чого почати? і за що взяться?“), але у своїх пориваннях герой цільний: „В його душі була мета, – ясна й проста – народ й Україна...“ [4, с. 149]. Радюк непохитно вірить, що визволення від національного й соціального гніту можна здобути поширенням знань, просвітою „Це одно і єдине джерело, звідкіль поллється світ на Україну: просвітність і наука“ [4, с. 319].

Цікавим є художнє використання локусу Дніпра у Нечуя-Левицького в якості психологічної деталі – роздуму героя про своє майбутнє, пов’язане з рідним містом, Батьківщиною. „Надзвичайна широчінь та далечінь картини несамохіть зворушила високі почування в серці, світлі ідеали в мрійній молодій душі. Думи та мрії замиготіли, неначе одлиск майського проміння на тихому, гладенькому Дніпрі.

„Простір без кінця, без краю, весь засипаний наче золотом, оповитий в легесенький майський вранішній туманець та опара з води! Й кінця йому не видно!“ [4, с. 281]. Автор облагороджує помисли, рух думки Радюка засобом естетизації художнього простору, відбувається сакралізація топосу міста на рівні ідеї твору, концепції героя та світоглядної позиції І.Нечуя-Левицького. Київ у письменника стає співмірним із країною. Вони становлять своєрідну багатовимірну сферу, окреслену не тільки географічно-ландшафтним контуром. В полі її тяжіння перебувають важливі національні, етнопсихологічні та ментальні інтенції; мова йде не стільки про „генетичний“ зв'язок з містом, як про геоетнічну вкоріненість у рідну місцевість, що в українській літературі відкривається колосальним художньо-націософським міським дискурсом.

Отже, в романі Нечуя-Левицького „Хмари“ топос міста, традиційно оприявлений у пейзажних описах, образах і замальовках, часто перебирає на себе основні функції наративу: сюжетотворчу, ідейно-тематичну, характеротворчу, психологічну і т. д., які виходять за межі виключно пейзажних. Комплексний аналіз топосу міста у творчому доробку митця засвідчує тяжіння до глибокої психологізації та естетизації навколишнього середовища в художньому часопросторовому континуумі твору. Власне, у цьому полягає універсальність пейзажу у творі як компоненту оповіді: в індивідуально-авторському поетикальному арсеналі І.Нечуя-Левицького за пейзажними картинами, міськими образами чи штрихами, розкодовуються імпліцитні смисли й підтексти, почасти дуже важливі у структурі тексту.

Література

1. Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) / О. І. Білецький // Зібрання творів в 5-ти томах. – К.: Наукова думка, 1965. – Т. 2. – 672с.

2. Крутікова Н. Творчість І.С. Нечуя-Левицького / Н.Є. Крутікова. – К: Вид-во Академії наук УРСР, 1961. – 247 с.

3. Власенко В. Художня майстерність І.С.Нечуя-Левицького / В.О. Власенко. – К: Радянська школа, 1989. – 183 с.

4. Нечуй-Левицький І. Хмари / І.С. Нечуй-Левицький. – К: Дніпро, 2004. – 335 с.