Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

Пакулін С.Л.

ДУ «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку

НАН України»

Створення конкурентоспроможного соціального

комплексу на макро- й мезорівні

Ефективна регіональна політика може бути лише за умов наявності сильної загальнодержавної соціально-економічної політики, інтегральних процесів між регіонами як по горизонталі, так і по вертикалі на основі вдосконалення інвестиційної, науково-технічної, бюджетної, податкової та інших видів діяльності. Розв'язання соціальних проблем на рівні регіону, координація регіональних соціальних проблем є чи не найважливішим на нинішньому етапі. Саме регіональна політика може виступити тим інструментом, який дозволяє ефективно, з меншими суспільними витратами здійснювати децентралізацію соціального регулювання, адаптувати загальні принципи соціальної політики до регіональних умов з урахуванням економічної, національної, етнічної та соціальної структури країни.

Недосконалість системи управління житлово-комунальним господарством України, зволікання з його реформування призвели до того, що у загальній черзі у 2012 році перебувало 476740 громадян. Щороку кількість небезпечних для життя будинків в Україні зростає. Так, у порівнянні з 2013 роком кількість аварійних будинків у країні збільшилась на 790 споруд. Кожна третя конструкція  потребує капітального чи поточного ремонту. В аварійному стані перебувають майже третина водопровідно-каналізаційних і теплових мереж, теплопунктів і понад 15 відсотків мостів і шляхопроводів. На низькому рівні залишається благоустрій житла. Лише 55 % загальної площі житлового фонду обладнано водопроводом; 52 – каналізацією; 54 – центральним опаленням; 39 – гарячим водопостачанням. При цьому 15 регіонів України характеризуються нижчим, від середньоукраїнського, показником обладнання водопроводом, 17 – каналізацією, 14 – центральним опаленням. Особливо низьким є рівень благоустрою житла в сільській місцевості. Якщо у містах водопроводом обладнано 76 % загальної площі житла, каналізацією – 75, центральним опаленням – 74, то в сільській місцевості – відповідно 18, 14, 20 %. Упродовж останніх років більшість підприємств водопровідно-каналізаційного господарства практично перебувають у зоні збитковості. Це негативно позначається на технічному стані основних засобів, а, отже, і якості комунальних послуг. Так, обсяги повністю амортизованих основних фондів і обладнання теплоенергетики, водопостачання, водовідведення, міського електротранспорту, системи сміттєпереробки в 1 – 2 рази більші, ніж у будь-якому іншому виді економічної діяльності. Тому зміни потребують більше 80 % рухомого складу міського електричного транспорту, більше 35 відсотків трамвайних колій, 70 % автотранспорту у сфері благоустрою та ін.

Значний знос обладнання та мереж поруч із відсутністю можливостей для залучення капіталів, прискорюють знищення підприємств та, в кінцевому рахунку, загрожують національній безпеці.

Подоланню негативних явищ у розвитку житлово-комунального господарства, послабленню соціальної напруги, сприятиме: його подальше реформування та удосконалення системи управління; забезпечення пріоритетності інноваційного розвитку; технічне переоснащення, створення конкурентного середовища на ринку житлово-комунальних послуг тощо. Важливо також активізувати розробку та впровадження механізму, що дозволяє покращувати житлові умови не лише за рахунок поточних заробітків, збережень, але і за рахунок майбутніх доходів. З цією метою слід розвивати ринок іпотечних цінних паперів.

В числі найскладніших проблем, зумовлених спорами і конфліктами між різними рівнями влади, є питання фінансування соціальної сфери. Центральні органи нерідко схильні перекласти на місцеві органи влади такі завдання, які не можна виконати, оскільки вони не забезпечені ні місцевими ресурсами, ні державними трансфертами. Влада ж на місцях намагається отримати як найбільше ресурсів, однак використовуються вони не завжди раціонально і цілеспрямовано з точки зору центру. Подолання цього протиріччя можливо лише шляхом компромісу.

Розв’язуючи соціальні проблеми, слід пам'ятати, що у сучасній Україні багаті члени суспільства стають ще багатшими, а бідні – ще біднішими. Тобто ринок поглиблює соціально-економічний розрив між окремими регіонами. Це, як показали результати наших досліджень, проявляється як в життєвому рівні населення, зокрема в їх доходах, так і в рівні соціально-культурного обслуговування. Досить великим є розрив між 10 відсотками найбідніших і такою ж часткою – найбагатших. Зрозуміло, що повної рівності не лише неможливо досягти, але і не бажано, оскільки це може паралізувати суспільний прогрес, позбавити значну частину його членів стимулів до ефективної економічної діяльності. Проте необґрунтовану диференціацію необхідно згладжувати. Адже в Європі це співвідношення складає 1:7, у країнах соціально-демократичної направленості – 1:6, а в України – 1: 17-20 разів. За 2000-2013 роки спостерігається тенденція зменшення кількості лікарів, середнього медичного персоналу, лікарняних закладів і ліжок у них. Зниження ж чисельності населення сприяло тому, що падіння забезпеченості мешканців медичними закладами, основними елементами системи охорони здоров’я не такі помітні. Так, рівень забезпеченості лікарями у 2013 р. у порівнянні з 2000 р. зріс. Проте порівняти цей показник із іншими країнами практично неможливо. Адже, скажімо, у країнах Західної Європи існує такий показник, як забезпеченість населення практикуючими лікарями. У нас же враховуються всі лікарі, незалежно від того, де вони працюють, чи займаються лікувальним процесом. Дещо меншою є диференціація щодо забезпечення населення основними елементами соціальної інфраструктури та послугами соціально-культурного призначення.

Важливим показником соціального розвитку є територіальна доступність. Тут мають місце теж значні відмінності між регіонами України. Це дає підставу стверджувати, що державі необхідна науково обґрунтована соціальна стратегія, яка враховувала б регіональну специфіку, соціально-культурну ситуацію та можливі зміни соціально-економічних відносин.

Здійснений у ході проведеного нами дослідження стратегічний прогноз сфери послуг дає підставу стверджувати, що вдосконалення технічної бази всього виробництва дозволить покращити і показники соціального розвитку України. Суттєво зросте обсяг, розшириться асортимент і покращиться якість послуг. Сама ж розробка стратегічного прогнозу передбачає необхідність: оцінки перспективної потреби розвитку сфери послуг; виділення основних факторів, що впливають на її розвиток; розробки методики розрахунку основних показників, виявивши взаємозалежність ринку послуг від інших ринків, особливо ринку праці; створення сприятливого середовища на рівні регіону для розвитку соціальної сфери; вдосконалення системи підготовки кадрів для видів економічної діяльності соціальної сфери з урахуванням нового етапу економічного розвитку; посилення взаємодії центральних і регіональних органів влади при розробці та реалізації прогнозів відповідного рівня; зміцнення взаємодії навчальних закладів і наукових центрів з метою активізації впровадження сучасних технологій, тощо. Все це, на наш погляд, дозволить сформувати конкурентоспроможний соціальний комплекс як на макро-, так і на мезорівні. Останньому має також сприяти: подальше вдосконалення структури і порядку формування бюджетних витрат на соціальні потреби на основі використання державних мінімальних соціальних стандартів, які забезпечують пріоритетне фінансування цих витрат; покращення й оптимізація структури видів економічної діяльності соціальної сфери і відповідних витрат з урахуванням удосконалення ринкових відносин; посилення тенденцій зростання мережі недержавних об’єктів; підготовка кадрів, виходячи із потреб ринку праці; здійснення перерозподілу державних фінансових ресурсів у бік зростання їх надання, збільшення розміру виплат малозабезпеченим громадянам; розширення права регіональних органів управління соціальною сферою по встановленню пільг працівникам соціальної сфери; активізація населення у фінансуванні сфери соціальних послуг на основі поступової трансформації бюджетних дотацій в адресні субсидії, які виділені безпосередньо громадянам з урахуванням їх потреб; удосконалення нормативно-правової бази, стимулюючої активності недержавних суб’єктів соціальної політики на регіональному рівні.