Кістріна Ю.І., студентка
Науковий керівник:
Шеховцова Л.І, к. ю. н., доцент
Запорізький національний університет
Виною є психічне ставлення особи до
вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у
формі умислу або необережності. Вина
— це центральне поняття кримінального права, основна, обов’язкова ознака
будь-якого складу злочину. Вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони
складу злочину і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну
сторону і тим самим склад злочину. Від правильного вирішення питання про вину,
насамперед, залежить зміцнення законності в діяльності органів і посадових
осіб, що ведуть боротьбу із злочинністю [1, 231].
У
кримінальному законодавстві України поняття вини вперше дано в КК України 2001
року. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею
віку встановленого для кримінальної відповідальності за такий злочин. В теорії
кримінального права щодо нормативного визначення поняття вини можна виділити
три основні підходи: 1) дається нормативне визначення як загального поняття
вини, так і окремих її форм та видів; 2) підхід, в якому відсутнє окреме
визначення поняття вини на нормативному рівні, а даються визначення її окремих
форм та (або) видів; 3) на нормативному рівні закріплюються форми та види вини,
але не розкривається їх зміст [1,
232].
Вереша Р.В надає думку австралійського
науковця Т.Ритллера, щодо опосередкування вини трьома умовами. Згідно з думкою Т.Риттлера вина має три
ознаки: біологічну, психологічну, нормативну [2, 119].
Біологічна ознака вини. Для наявності
вини необхідно, щоб суб’єкт протиправного діяння належав до кола осіб, які за
законом можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності. Інакше кажучи,
суб’єкт має бути осудним, що передбачає досягнення встановленого законом віку
та психічну повноцінність особи. Т. Риттлер зазначав, що спір про те, чи є
осудність умовою або ознакою вини, – є спір про терміни. Будучи умовою вини,
осудність є її ознакою [2,
120].
Психологічна ознака вини. Зміст вини
складає внутрішнє психічне ставлення суб’єкта до діяння. Осудний суб’єкт має
знаходитись у зв’язку із скоєним ним діянням як свідома особистість, він має
свідомо брати участь в діянні. Свідома участь особи може мати вираз в її
раціональній поведінці, коли особа усвідомлює протиправність своєї поведінки,
або в поведінці, що пов’язана з емоційною стороною особистості, коли діяння є
на - слідком недостатньої обережності особи. В першому випадку діяння буде
інкримінуватись винному як умисне, а в другому – як необережне. Таким чином, у
відповідності з різними формами суб’єктивного відношення особи до здійсненої
протиправної дії розрізняють дві форми вини: умисел та необережність, які за
думкою Т. Риттлера, утворюють психологічну ознаку вини [2, 120].
В психологічну ознаку вини закладають
лише формальний зміст. Ця ознака вини характеризує психічне ставлення особи
лише до фактичних ознак діяння, що передбачені в складі даного злочину. Це
ставлення має охоплювати всі ознаки складу злочину, а оскільки під складом
розуміються лише ознаки, що характеризують зовнішню сторону злочину, то
усвідомлення особи має охоплювати об’єкт та його найближчі ознаки, характер
діяння, результат, передбачений законом, вказані в законі засоби вчинення
злочину, особливості місця, часу, з якими пов’язане вчинення злочину, та інші
конкретні ознаки [2, 121].
Друга форма вини: необережність
характеризується тим, що особа не передбачає того, що її діяння відповідає
складу і є протиправним. Для встановлення вини у формі необережності суддя має
довести, що суб’єкт міг за даних об’єктивних і суб’єктивних обставин
передбачати відповідність складу і протиправності свого діяння і особливо його
наслідків [2, 122].
Щодо нормативної ознаки вини то, мова
може йти лише тоді, коли суб’єкту у зв’язку з скоєним ним діянням, що
відповідає складу злочину, може бути зроблений докір, який полягає в тому, що
він міг здійснити поведінку, яка відповідає закону. Питанням техніки є те, чи
буде встановлюватись умисел або необережність і не братиметься до уваги
можливість діяти інакше, і ця остання обставина буде потім особливо
встановлюватись, або вада буде розглядатись як складова ознака самого поняття
вини – умислу і необережності. Важливо те, що без встановлення можливості
законної поведінки вина особи в жодній з форм не може бути встановлена.
Суб’єкт, по відношенню до якого не може бути зроблено докір, є невинним.
Основним принципом нормативної теорії вини, яка вбачає істотний елемент вини в
можливості правомірної поведінки [2, 119-124].
Основний зміст вини складає психічне
відношення злочинця: 1) до моменту відповідності діяння складу злочину і 2) до
моменту протиправності діяння. Відношення суб’єкта до моменту відповідності
діяння складу злочину є відношення свідомості суб’єкта до ознак складу злочину.
Умисне вчинення злочину має місце лише в тому випадку, коли об’єктивний зміст
діяння, передбачений складом злочину, відповідає свідомості особи, її уявленням
про виконання нею складу злочину. Для вини недостатньо умислу (або
необережності) взагалі, а потрібен умисел (або необережність) по відношенню до
конкретного складу, так би мовити, типовий умисел або типова необережність. В
цьому і полягає зв’язок вини і складу.
Відношення свідомості суб’єкта до
моменту протиправності полягає в усвідомленні (умислі) або можливості і
обов’язковості усвідомлення (необережність) суб’єктом протиправності діяння,
яке їм вчинено, обумовлює ваду волі злочинця, що дає підставу зробити йому
докір. Твердження про наявність вини при відсутності такого усвідомлення робить
беззмістовним поняття вини, а також момент її докору. Для поняття умислу
істотним є ознака усвідомлення протиправності діяння, а тому більш вірним буде
говорити не про умисел, а про протиправний умисел. Мова йде про усвідомлення
протиправності діяння, тобто його протиріччя з правопорядком, а не про
усвідомлення караності діяння. Для усвідомлення протиправності потрібне знання
не конкретної, одиночної норми, а усвідомлення невірності (з юридичної точки
зору) своєї поведінки, що і визначає помилковість, ваду волеутворення суб’єкта.
Для наявності вини не потрібно також усвідомлення того, що саме правопорядок
даної держави забороняє таке діяння. Достатньо того, щоб суб’єкт усвідомлював,
що його поведінка суперечить будь-якому правопорядку, хоча б в праві даної
держави по відношенню до конкретного випадку була прогалина. Питання
вирішується інакше тоді, коли право даної держави дозволяє таку поведінку.
Поняття вини охоплює в собі не лише інтелектуальний момент – усвідомлення або
можливість усвідомлення протиправності діяння і відповідності його складу, але
і вольовий момент – бажання настання від вчиненого діяння суспільно небезпечних
наслідків [3, 119-124].
Отже,
вина особи- це не тільки обов’язкова суб’єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і
тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо, що
свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його
суб’єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає
цілком асоціальну поведінки особи. У цьому головну роль відіграють її
свідомість і воля. Саме вони- основні важелі ,що визначають характер і форму
поведінки людини в кожному конкретному випадку.
Література
2.
Р.В.
Вереша, к. ю.
н., доцент ( Академія адвокатури України), О.О. Федорущенко, студентка (Академія
адвокатури України). Поняття та зміст вини в межах об’єктивної
кримінально-правової концепції. Журнал «Вісник Академії адвокатури України»,
Київ, 2012. -119-124 с.
3.
Р.В.
Вереша, к. ю.
н., доцент ( Академія адвокатури України ). Поняття
та ознаки вини в нормативній кримінально-правовій концепції (теорії).
Журнал «Вісник Академії адвокатури України», Київ,2011. -91-94 с.