Требіна Т.Ф.

Харківський гуманітарно-педагогічний інститут

Особистість у сучасному освітньому просторі

Розвиток особистості є головним завданням в умовах становлення інформаційного суспільства, удосконалювання буття людини. Історія розвитку суспільства свідчить, що однієї із пріоритетних цінностей, що забезпечують його прогрес, є освіта. Вона має практичну значимість у всіх сферах життєдіяльності людини - від засвоєння зразків культури до професійного використання в різних формах праці. Призначення освіти в суспільстві в цілому знаходиться у руслі культури, оскільки освіта є одним з її елементів, Поняття «освіта» тісно пов'язане з поняттям «культура» і позначає, в остаточному підсумку, специфічний людський спосіб розвитку природних задатків і можливостей. Культура - це вирощування, удосконалювання, формування образа людини. У процесі освіти людина освоює культурні цінності. Оскільки досягнення пізнавального характеру являють собою сукупність матеріального й духовного надбання людства, остільки освоєння вихідних знань так само є знаходженням культурних цінностей, У навчанні й вихованні молодого покоління засобами культури, таким чином, резюмується процес суспільної взаємодії: присвоєння й створення людиною нових культурних цінностей у рамках освітньої діяльності є творенням. Тому освіта характеризує культуру, цивілізацію в їхньому динамічному аспекті.

Освіта неминуче пов'язана з передачею накопичених знань і різних цінностей від покоління до покоління. Зміст освіти черпається й поповнюється зі спадщини культури, що розуміє в широкому сенсі цього слова, тобто з життя й практики суспільної людини. Тому освіта стає необхідним і важливим фактором розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини. Іншими словами, освітній початок іманентний суспільству. Освітнє відношення по своїй природі соціально. Освіта як діяльність вторинна стосовно суспільства, суспільство задане освіті й розвиває його соціальну тканину; але суспільство є тією матерією, розвитку різних соціальних форм якої сприяє й освітня діяльність.

Освіта в сучасному суспільстві виконує наступні функції: прилучення особистості до досягнень культури, трансляція цих досягнень; соціалізація й соціальний контроль: інтеріоризація мотивації, «щеплення» у внутрішню структуру особистості, що формується, пануючих у суспільстві норм, ціннісних орієнтацій і установок, стандартів поведінки й певної життєвої позиції в процесі навчання й освіти молоді; соціальна селекція: освіта служить механізмом закріплення особистості за певною соціальною групою; професійна селекція; соціокультурне перетворення суспільства. Освіта є соціальним мікрокосмом соціального макрокосму, форм і кодів відносин, відносин рівності і ієрархії одночасно, що мають вирішальне значення для інтеграції індивіда в суспільство.

В останні десятиліття зміни в характері навчання відбуваються в контексті глобальних змін освітніх систем, які зачіпають тією чи іншою мірою всі країни світу. До їхнього числа можна віднести наступні: масовий характер освіти і її безперервність як нова якість; значимість освіти як для індивіда, так і для суспільних очікувань і норм; орієнтація на активне освоєння людиною способів пізнавальної діяльності, її саморозкриття як особистості. Найважливіші риси сучасного навчання - його спрямованість на те, щоб готувати учнів не тільки пристосовуватися, але й активно освоювати нові ситуації соціальних змін. Однак на шляху реалізації цих освітніх орієнтирів стоять серйозні труднощі, яким піддані всі національні системи освіти, а саме: існує розрив між тими, хто бажає отримати якісну освіту, і тими, хто має можливість її отримати; системи професійної освіти консервативні й не встигають поспівати за технологіями, що швидко змінюються, викликами й запитами сучасності; гострий недолік фінансових коштів не дає системі освіти повною мірою впливати на нові ситуації; інертність самих громадян і суспільства у цілому є наслідком сталих традицій, що заважають найбільш раціональному використанню освіти в інтересах національного розвитку конкретної держави. Вступ до інформаційної епохи розвитку соціуму, що переборює ці труднощі, бачиться в переході від традиційного до інноваційного навчання. Базові ідеї й принципи інноваційного навчання полягають у наступному: а) навчання виявляється ефективніше, якщо людина спочатку намагається здійснити деяку практичну діяльність, а коли зіштовхується зі складностями, одержує або виробляє знання за допомогою викладача, що допомагає вписати власні ідеї учнів у більш широкий науковий і культурний контекст, допомагає ознайомитися з іншими підходами й способами розв’язання подібних проблем; б) подання навчання як виду дослідницької роботи створює додаткову мотивацію й підвищує якість засвоєння нових ідей і нового матеріалу; в) інноваційне навчання - завжди розвиваюче навчання, що припускає розвиток людини, уміння її знаходити нові засоби діяльності в середовищі, що постійно змінюється, уміння знаходити ситуацію, у якій саморозвиток здійснюється найбільш ефективним образом; г) принцип цілісного освоєння нового. Побудова всієї навчальної роботи не від простого до складного, а від складного до простого, коли людина має можливість відразу охопити нове в його нерозчленованій цілісності, а потім у цій цілісності виділити окремі прості елементи. Так відбувається при зустрічі з новою професією, новою культурою, новою мовою; д) навчанню й розвитку людини сприяє й процес інтенсивного розвитку груп, що дозволяє активізувати кожного учня за рахунок різкого прискорення прохідних групою етапів розвитку; е) принцип взаємонавчання здійснюється як позитивний процес, як взаємний обмін і взаємне збагачення викладача й учня унікальним життєвим досвідом, що є в кожного без винятку. Цей обмін іде одночасно в двох напрямках - від викладача до учня й назад. Тоді результатом навчання будуть не знання як обсяг засвоєної інформації, а методи й засоби розв’язання професійних і особистих проблем і навички дій у складних ситуаціях з високим ступенем невизначеності. У результаті інноваційного навчання формується не просто носій професійних знань, а перетворювач національного соціального середовища, носій інноваційного типу життєдіяльності.