Розга Р. А.

Одеський національний політехнічний університет, Україна

Поняття, сутність та основні шляхи збільшення  конкурентоспроможності

Конкурентоспроможність – це багатоаспектне поняття, що означає відповідність товару умовам ринку, конкретним вимогам споживачів не тільки за    своїми    якісними,    економічними,    технічними,    естетичними, ергономічними характеристиками, але й за комерційним та іншим умовам його реалізації (терміни постачання, ціна, канали збуту, сервіс, реклама ).

Конкурентоспроможною вважається така продукція, яка має не тільки високі споживчі властивості, але і відповідає вимогам міжнародних стандартів якості та екологічної безпеки.

Поняття конкурентоспроможності інтерпретується і аналізується в залежності від економічного об’єкту, який розглядається. Найчастіше її розглядають у двох аспектах:

Конкурентоспроможність товару – його ступінь відповідності на певний момент вимогам цільових груп споживачів або обраного ринку за найважливішими характеристиками: технічними, економічними, екологічними і т.д. 

Конкурентоспроможність фірми – рівень її статусу відносно інших фірм-конкурентів у нагромадженні та використанні виробничого потенціалу [2].

Щоб виявити сутність категорії «конкурентоспроможність» продукції насамперед необхідно враховувати, що вона в умовах ринкової економіки, повинна розглядатися з точки зору споживачів [5]. Основним принципом оцінки конкурентоспроможності товару є його зіставлення з відповідними потребами покупця.

Підхід до оцінки товару з позиції виробника традиційний і виражає, перш за все, стратегію продажів, досягнення їхньої безумовної рентабельності. Рентабельність його власної діяльності - основна умова комерційного успіху. Для забезпечення переваг товару, що постачається за рівнем ціни, якості, умов постачання та сервісу, виробник змушений, як правило, витрачати додаткові кошти, які виділяються їм з прибутку. Тому для виробника умови конкурентоспроможності його товару в практичному плані оцінюється як відношення загальної виручки від реалізації та сукупними витратами на виготовлення, доставку товару і його сервісне обслуговування. При цьому продавці неодмінно повинні використовувати оцінку конкурентоспроможності їхніх товарів з позиції покупців, як один з найважливіших орієнтирів у своїй роботі в умовах ринкової конкуренції [ 4: 20 – 27].

Регулювання рівня конкурентоспроможності продукції вимагає стратегічного та оперативного управління [3].

Таким чином, конкурентоспроможність, з точки зору споживача, - це більш високе, в порівнянні з аналогами-замінниками, співвідношення сучасних якісних характеристик товару і витрати на його придбання та споживання при їх відповідності вимогам певного сегмента. З точки зору виробника конкурентоспроможність продукції - це досягнення безумовної рентабельності у своїй діяльності і створення позитивного іміджу у своїх споживачів.

Під управлінням конкурентоспроможністю продукції слід розуміти процес ідентифікації, планування, формування, утримання та нарощування (нагромадження) конкурентних переваг продукції на кожному етапі створення доданої вартості з метою підвищення рівня конкурентоспроможності продукції або втримання його на запланованому рівні [1: 209 – 213].

Процес ідентифікації – це виявлення кола факторів, які у майбутньому можуть потенційно стати конкурентними перевагами. Формування конкурентних переваг – це процес, що дозволяє виділити та контролювати відповідно плану утворення конкурентних переваг продукції на кожному етапі створення доданої вартості. Важливим є не тільки створення, але й утримання та нарощування (збільшення) конкурентних переваг.

Утримання конкурентних переваг – недопущення зменшення тих факторів та характеристик, що забезпечують конкурентоспроможність продукту, через модернізацію продукції, крім випадку коли утвориться більш сильна конкурентна перевага. Нарощування конкурентних переваг – кількісне та якісне зростання конкурентних переваг продукту.

З метою отримання споживачем продукції відповідної якості виробник зобов’язаний здійснювати моніторинг потреб, а з боку підприємства-споживача має вестись потужна пропаганда за критеріями якості сировини. Також не менш вагомим є той факт, що висока якість має відповідати ціні, яка складається за певних ринкових умов.

До основних шляхів збільшення конкурентоспроможності продукції на стратегічному рівні уналежнюють: здійснення довгострокових договірних відносин; сумісні комерційні бізнес-проекти (спрямовані на інноваційні продукти); організація або прийняття участі у заходах із відзнаки якості; сертифікація

Оперативне  управління конкурентоспроможністю продукції складається  з чотирьох рівноцінних рівнів управління:

а) управління якістю;

б) управління асортиментом;

в) управління собівартістю та ціною;

г) управління збутом.

Виходячи із вище зазначеного можна зробити висновок, що конкурентні переваги підприємства формують конкурентні переваги продукції. До таких переваг слід віднести: автоматизація процесів виробництва, впровадження та модернізація  технологій виробництва, складування та збуту продукції, впровадження безвідходного виробництва, отримання   доступу до дешевих фінансових ресурсів, державні замовлення. Усе вище зазначене в перспективі  дає позитивний ефект в якісних та вартісних характеристиках.

Література:

1.     Карпюк В.П.  Управління конкурентоспроможністю продукції // Вісник ЖДТУ, 2009. №4 (50). С. 209-213.

2.     Лозовик Д.Б., Баранець С.О. Шляхи підвищення конкурентоспроможності продукції [Електронний ресурс] /

Д.Б. Лозовик,  С.О. Баранець //  Кременчуцький державний політехнічний університет. – Режим доступу до документа: http://www.kdu.edu.ua/statti/2006-5-1(40)/140.pdf.

3.     Маркетинг: основы теории и практики: [учебник] / В.И. Беляев. – М.: КНОРУС, 2005. – 672 с.

4.     Чубинский А.Н., Ракитова О.С. Расчетная методика оценки конкурентоспособности продукции предприятий, выпускающих деревянные музыкальные инструменты / А.Н. Чубинский, О.С. Ракитова // Маркетинг и маркетинговые исследования: Межвуз. Сб. науч. тр. Санкт-Петербург: СПбЛТА, 2002. №4. –  С. 20 – 27.

5.     Экономика предприятия / под ред. проф. Н.А. Сафронова. – М.: “Юристъ”, 2002 г. – 584с.