Літвінов С.

Полтавська Місіонерська Духовна Семінарія (Україна)

Поняття і сутність аскетики в дохристиянській та християнській онтологічних конструкціях

Проблема вивчення феномену аскетики хоч і має досить глибоке підґрунтя, але потребує постійного звернення уваги, адже разом із суттєвими змінами у свідомості людини, змінами у релігійних уявленнях, змінами у розумінні етичних та релігійних цінностей у сучасному світі, можливе відкриття нових якостей та властивостей у загальновідомих феноменах, одним із яких і є феномен аскези. Принцип аскетики існує майже у всіх релігійних вченнях та у багатьох філософських системах, тому, на думку автора, питання онтологічної сутності та значення аскези заслуговує на дослідження та сучасну інтерпретацію. Автор, не претендуючи на остаточне висвітлення зазначеної проблематики, пропонує власну інтерпретацію проблеми аскези у філософських та релігійних системах, яка базується на ґрунті існуючих здобутків відомих християнських мислителів та деяких сучасних теологів та релігієзнавців.

Слово «аскезіс» (грецької ασκεσις – «вправа»), від якого відбулося загальновживане слово «аскетизм», має своєю підставою дієслово «аскео» із значенням «майстерно і старанно переробляти, обробляти грубі матеріали, прикрашати і у всьому цьому вправлятися» [2]. У античній літературі дане слово придбали три основні значення: 1) «фізичний» сенс (вправи тіла); 2) моральний сенс (вправи розуму і волі); 3) релігійний сенс [3, 221].

Таким чином, в класичному слововживанні «аскезіс» мало сенс і ширший, і вужчий, обіймало і плотську, і духовну сферу, але в усякому разі відтіняло напругу, зусилля, працю для здійснення якої-небудь мети. Від грецьких письменників слово аскетизм перейшло в християнство, де йому дано своє власне тлумачення, глибше, ніж в грецькій філософії.

Аскетизм складає приналежність релігії. Внаслідок цього характер релігії, природно, позначається на характері аскетизму і навіть деколи виражається в останньому.

У Новому Завіті дієслово «аскео» зустрічається в Діяннях. «І сам піклуюся завжди мати непорочну совість перед Богом і людьми» (24:16). У інших місцях Священного Письма апостол Павло зазвичай використовує синоніми цього терміну.

У новозавітній традиції засновником аскетизму вважається Ісус Христос, Який зробив великий спокутний подвиг. У Євангелії Він неодноразово указував на необхідність праці самовдосконалення для досягнення Царства Божого: «Царство Небесне силою береться, і той хто вживає зусилля досягає Його» (Матф.11:12); «Ісус сказав йому: якщо хочеш бути досконалим, піди, продай маєток твій і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь і слідуй за Мною» (Матф.19:21).

Оскільки Царство Небесне досягається боротьбою, напругою і неослабним зусиллям волі, то християнськими письменниками аналогія борців і атлетів з їх аскетизмом була переведена в площину християнського життя, в якому християнам необхідно мужньо протистояти всім перешкодам, що зустрічаються на шляху до спасіння. Так, апостол Павло має на увазі двояке розуміння аскетизму, а саме: у тілесному, або фізичному, і в духовному, або моральному сенсі.[4, 54]

У справі спасіння бере участь і благодать Божа, і вільне волевиявлення людини, що виражається в здійснюваних нею чеснотах. Цей ключовий принцип і отримав в богослов'ї назву принципу синергії, тобто сприяння волі Божої і волі людської в духовному житті людини. Аскетизм – тільки засіб до досягнення християнської досконалості, а головною силою спасіння служить благодать Святого Духа. Ми можемо врятуватися, тільки докладаючи до цього зусилля. Але рятуємося не ми самі, а рятує людину Бог.

Аскетизм має своєю прямою і найближчою метою пристосувати природні сили і здібності людини до сприйняття дії Божої благодаті, для досягнення і здійснення в людській особі вічного життя. Звідси християнське подвижництво взагалі, як відомого роду боротьба і зусилля, розуміється в сенсі засобу, або шляху до отримання Царства Небесного. Один з сучасних грецьких богословів Христос Яннарас таким чином визначає аскезу: «Аскеза – це досвід відмови від властивого людині егоїстичного прагнення розглядати всі речі як нейтральні об'єкти, призначені для задоволення її потреб і витребеньок. Шляхом самообмеження і підпорядкування загальним аскетичним нормам ми долаємо егоцентризм власної природи і переміщаємо вісь нашого життя, нашого "я" у бік особистого взаємовідношення з навколишнім світом. Відносини ж встановлюються лише після того, як ми дійсно відмовимося від внутрішнього прагнення до панування. І тоді ми починаємо поважати все, що бачимо навколо себе, починаємо відкривати, що ми оточені не просто об'єктами, безособовими знаряддями задоволення наших утилітарних потреб, але суттю, тобто плодами творчої діяльності, властивій Особі. Ми виявляємо особовий характер мирських дарів, унікальність логосу кожної речі і можливість взаємовідношення з ним; у нас відкривається можливість єднання в любові з Богом. Наші відносини з світом перетворюються на опосередкований зв'язок з Богом – Творцем і Художником світу, а дійсна корисність світу для нашого життя розкривається тоді перед нами як можливість постійного наближення до Істини, як все більш глибоке пізнання, не доступне ніякій "позитивній" науці» [5, 65].

За визначенням преподобного Іоанна Кассіана Римлянина: «Подвижництво є мистецтво або наука, що має на своїй кінцевій меті отримання Царства Небесного, а найближчим завданням – досягнення чистоти серця, без якого неможливо отримати перше» [6, 176].

Тому аскетизм – шлях до релігійної духовно-моральної досконалості і з'єднання з Богом через планомірну і свідому вправу в християнських чеснотах. Аскетизм як засіб до досягнення навичок в добрі – в християнському розумінні – властивий не тільки ченцям, він повинен бути правилом життя для всякого християнина, що забажав спасіння.

Та не тільки свідомість християнська, але і світова релігійна свідомість визнає, що на шляхах духовного життя стоять перешкоди і труднощі, які потрібно перш за все подолати. Людина в різні часи по-різному усвідомлювала свою гріховність, яка тяжіє на нею стародавню провину і свою приналежність до занепалого світу. З цим пов'язана була глибина відчуття життя, і якщо сучасна людина втратила відчуття гріха і свого хворого стану, то також втратила духовність. Сучасна людина глибоко нещасна і тому, можливо, проникається безглуздою думкою про можливість організувати щастя без Бога.[7, 75]

Людині потрібна вправа, потрібна відчуженість і концентрація, щоб вона стала власною господаркою і стала здатною з максимальною силою виконати поставлену собі мету, хоч би спортивну. У цьому сенсі деяка аскеза необхідна у всьому. З цим пов'язана гідність людини. Людина не повинна бути ні рабом самої себе, своєї нижчої природи, ні рабом навколишнього світу. Аскеза означає звільнення людини.

Обмеження людських потреб вимагає не тільки християнство, не тільки духовне відродження людини, але всяке свідоме відношення до життя, всяка поставлена собі людиною мета. Існує не тільки духовна аскеза, існує і спортивна аскеза. Це навіть, ймовірно, єдина форма аскези, яку визнає сучасна людина і практикує її з більшою легкістю і хистом, ніж аскезу для духовного життя. Спорт супроводжується небезпеками, що вимагають серйозного тренування, не тільки тілесного, але і душевного.[8, 85]

Спортсмен буває іноді поставлений перед небезпекою смерті і повинен бути готовий її перенести. Аскези, і іноді героїчної аскези, вимагають технічні відкриття і винаходи, наприклад, коли людина летить в стратосферу або опускається на дно океану.

Але під аскезою також розуміють метафізичний і релігійний принцип, і це навіть властивіший її сенс. Аскетична метафізика припускає постановку і вирішення проблеми зла. Є дві основні форми аскетичної метафізики. Перша форма означає визнання світу і життя як уособлення зла. Такою є, перш за все, індуїстська метафізика, оскільки вона визнає світ примарним і злим. Буддизм є граничний вираз аскетичної метафізики.

У іншій формі зустрічається аскетична метафізика в Греції. Грецький песимізм, обійнятий тугою і шуканням забуття, визнав злом весь матеріальний світ. Неоплатонізм є форма аскетичної метафізики, і він учить про позбавлення від матеріального світу. Шляхом аскези потрібно відмовитися від цього множинного світу і шукати позбавлення в Єдиному. Грецька думка завжди бачила джерело зла в матерії, хоча матерію розуміла інакше, ніж ми.

Дуалізм персидського походження визнає злого бога разом з Богом добрим. Зло субстанціальне, є зле буття. У маніхействі дуалізм приймає крайні форми.[9, 96]

Гностицизм також пройнятий дуалістичним принципом, він нехтує матерією. Матеріальний початок в такого роду метафізиці не може бути перетворений і просвітлений, він може бути лише відрізаний від духовного початку, «нижче не може бути підняте до вищого». Аскеза при цьому означає розділення, розтин і відліт духу від матеріального початку. Духовне повертається на духовну батьківщину, - а матеріальне повертається до свого природного стану. Проблема зла не зв'язується з проблемою свободи. При цьому, по суті, ніщо не міняється, а лише припиняється змішення і все повертається до свого первинного стану. Злу матерію не можна перемогти, можна лише відокремитися від неї. Тому аскеза означає відхід з цього множинного світу з його матерією. Дух не може спірітуалізувати матерію, він, навпаки, псується матерією, матеріалізується і повинен відрізувати, себе від неї. Піднесення людини до ідеального духовного світу є у відділенні від матеріального світу.

Дух не входить в світ, як благодатна перетворююча сила. Аскетична метафізика цього типу не знає боговтілення. Сама людина є продукт змішення духу з матерією. Аскеза означає розділення. При цьому людина в своїй специфічності і своєрідності не може зберегтися. Зворотною стороною крайнього дуалізму є крайній монізм. Це вічно повторюється. Ця аскетична метафізика не знає любові і милосердя, не знає таємниці особи, як і не знає таємниці свободи. Шопенгауер, що представляє крайню форму аскетичної метафізики буддійського типу, яка вважає буття злом, знає, принаймні, співчуття. У неоплатонічній аскезі, в гностицизмі немає ні любові, ні співчуття, це холодна аскеза. І цікаво, що боротьба проти матерії в течіях гностиків однаково могла прийняти форми і аскетичного заперечення плоті і разнуздання плоті, убивання її через розпусту, тобто поганого поводження з нею.[10, 276]

Інший характер носить метафізика християнська, і тому інший сенс має християнська аскеза. Це зовсім інший тип у вирішенні метафізичної і релігійної проблеми зла. Християнська метафізика в чистому своєму вигляді визнає світ не злим по суті, а занепалим, гріховним. Джерело зла лежить не в матерії, не в якій-небудь "природі", а в свободі, у волі. Злом є не множинний світ, не яка-небудь матеріальна субстанція, а ті витікаючи з напряму волі співвідношення світу, які приймають форму матеріальної плоті і скутості. Ні неоплатонізм, ні гностицизм, ні маніхейство не розуміли проблеми свободи.

Християнство не заперечує світу і людини, як примушена заперечувати моністична метафізика тотожності. Християнство – боголюдинно. Християнство дійсно пропонує нам не любити "світу", ні того, що в світі". Але "світ" означає тут не Боже творіння, не різноманіття космічного і людського життя, а гріховний стан світу, занепалість світу. У святоотцівській літературі під "світом" розуміють гріховні пристрасті, а люди повинні бути спрямовані до іншого світу.[8, 73]

У філософській і гносеологічній інтерпретації цей занепалий світ називається світом об'єктивування. Це є світ соціальної повсякденності. Але інший напрям волі, прорив духу, тобто свободи, може міняти стан світу. Сам по собі множинний світ, множинність людська в екзистенціальному сенсі не є зло і не підлягає відсіканню і знищенню, а підлягає лише проясненню і перетворенню. "Плоть" належить до екзистенціального плану, а не тільки полону об'єктивування. Християнська аскеза, яка сама вимагає очищення від чужорідних елементів, звільняє тіло від влади нижчих стихій, підпорядковуючи його духовному початку.

Це означає, що аскеза є придбання сили для тіла, як знаряддя духу, а не убивання тіла або нехтування ним. Але в християнську аскезу проникли неоплатонічні, стоїчні і маніхейські елементи. Аскеза розуміється як байдужість і нелюбов до творіння. Відгортання, звільнення від світу множинного, тобто від всього створеного світу, всієї людської множинності, зрозуміло як необхідна умова звернення до Єдиного. Так була розірвана євангельська двоєдина заповідь любові до Бога і любові до ближнього. На цьому ґрунті відбулося переродження і мутація аскези. Вона була перетворена із засобу, з методу в мету.

Така аскеза здійснювалася через зосередженість та медитацію над гріхом. І це мало фатальні наслідки. Чернеча аскеза нерідко викликала не тільки байдужість, але і недоброзичливість до творіння, до ближнього. Творіння представлялося гріхом, спокусою.

Таким чином, стає зрозуміло, що аскезу можна зрозуміти позитивно і негативно. З гріховними пристрастями можна боротися пробудженням позитивних, творчих духовних сил в людині, напрямом волі на вищі цінності. Самі пристрасті можуть бути перетворені на позитивні чесноти, в пристрасті творчі, які служать Духу. Про це говорять і отці Церкви. Позитивна аскеза є боротьба проти гріха і гріховного рабства шляхом творчого духу, творчої любові.[11, 97]

Негативна аскеза хоче подавити і знищити гріховні пристрасті, не направляючи їх на позитивну творчість, не будить любові до позитивних творчих цінностей. Тоді відбувається витіснення пристрастей, наслідки якого вивчені Фрейдом і психоаналітиками. Людська природа калічиться. Це є зневіреність в можливість пробудження в людині позитивних духовних сил. Людина зосереджується виключно на гріху, усюди бачить гріх, в собі і інших, і перетворюється на негативну істоту, ворожу життю.

Євангеліє не є аскетичною книгою в тому сенсі, в якому пізніше з'явилися християнські аскетичні книги, аскетичні повчання до духовного життя. Досить порівняти Євангеліє з "Добротолюбієм" або з "Наслідуванням Христу", щоб відчути величезну відмінність стилю, пов'язану з духовною відмінністю по суті. У Євангелії говорить Бог, в аскетичних книгах говорить людина. У Євангелії є елементи, які формально можуть бути названі аскетичними, але в ньому не можна знайти аскетичної метафізики, спорідненої, наприклад, неоплатонізму. Євангеліє є книга месіанська, а не аскетична. У Біблії, в іудаїзмі не було аскези в тому сенсі, в якому вона була в індуїстському релігійному типі, в орфізмі, в неопіфагорействі, в неоплатонізмі.[12, 130]

Аскеза з'явилася набагато пізніше, наприклад у єсеїв, але це належить вже до світу еллінізму. Месіанізм дуже глибоко відрізняється від аскетизму. Євангеліє занурене в юдаїстичну людську атмосферу, і йому чужі шляхи і методи аскетичних і містичних шкіл Індії і Греції. Ісус Христос в своєму людському образі зовсім не нагадує аскета. [13, 220] Ісус Христос зовсім не йшов від світу множинного, від людського світу в самих його низинах, він не відмовлявся від грішного світу, він сходив до цього світу і змішувався з ним. Він жив серед людей, серед митарів і грішників, відвідував бенкети. Фарисеї дорікали йому в тому, що він не дотримує правил чистоти, стикається з нечистим. Євангеліє є блага звістка про настання Царства Божого, а не розкриття аскетичних методів для порятунку душі. Євангеліє саме по собі не обґрунтовує ніякої аскетичної школи. Аскетика є школа і метод, довгий шлях вдосконалення і розвитку. Євангеліє ж говорить про нове народження, про благодатне духовне відродження. У ньому все постає як прорив духу в цей світ, а не еволюція. Розбійник миттєво звертається до Христа і успадковує Царство Боже.

Митарі і грішники попереду йдуть в царство небесне. Євангеліє зовсім не є книга, яка учить індивідуальному порятунку душі шляхом школи і методу. У цьому головна різниця. Аскеза індівідуалістична, - Євангеліє соціальне в релігійному сенсі слова, в тому сенсі, в якому соціально було пророцтво. Євангеліє вимагає не аскези, а жертви любові. Аскези не було в апостольській церкві, її не було у всьому першохристиянстві.[14, 78]

Християнські мученики не були аскетами. Аскеза виникла пізніше. Принцип аскези повинен бути визначений не по стриманості, обмеженню потреб, відмові від благ світу, не по жертві собою в ім'я Бога і ближніх, а по відношенню до світу і людини. Не аскет за принципом може вести більш "аскетичне життя", ніж аскет, та все ж не бути аскетом, тобто приймати на себе муку множинного створеного світу і розділяти його долю.

З цього виходить, що принцип аскези протилежний принципу любові. Євангеліє зовсім не рекомендує багатослівності в молитві, зовсім не учить порятунку через відокремлену молитву, і зовсім не про це буде запитано Христом на страшному суді.

Аскеза в історії християнства зазнала великі переродження і зміни і підпала під впливи нехристиянського походження. Чернеча аскеза виникла після того, як величезні язичницькі маси хлинули в Церкву, імперія стала християнською, і загрожувало страшне пониження духовного рівня християнства. Перші християни складали духовну еліту, протилежну язичницькому світу, язичницькій державі. Вони були гнані, і це викликало духовну зосередженість і напруженість. Після Костянтина Великого християни потрапили в привілейоване положення, їм не протистояв вже зовнішній ворог, який міг їх піддати гонінню. Тепер з'явився внутрішній ворог, з яким треба було боротися.[15, 62]

Згодом було утворено так звану духовну аристократію усередині християнства, яке розріджувалося і вульгаризувалося. Утворилося чернецтво і чернеча аскеза, як центр вищої і напруженої духовності. Чернеча аскеза пішла шляхом найбільшого опору, героїчної боротьби проти природи з її гріховними пристрастями. На цьому шляху були величезні досягнення. Аскеза знала свій період молодості і розквіту. Така аскеза пустелі, сірійська, єгипетська аскеза. Пустеля знала свої міражі і обмани, демонічні видіння. Елементи маніхейського дуалізму увійшли до сірійської аскезу. Не все в ній носило євангельський характер. Але не можна заперечувати її своєрідну велич. То було одне з найчудовіших явищ в історії людського духу. Аскеза не піддалася ще законницькому переродженню, в ній був героїчний порив до боротьби і перемоги над світом, лежачим в злі. Помірна аскеза Св. Іоанна Кассіана Римлянина ставила за мету чистоту серця. Під плоттю він розумів не тілесну істоту, а плотську волю і погані побажання. Міра стриманості визначається судом совісті кожного. Універсальною пристрастю визнається гордість. Порятунок визнається справою благодаті і свободи. Людина вільна і вільно приймає дію благодаті. Так учив Кассіан, однаково близький Сходу і Заходу. Преподобний Ісихій Єрусалимський учить, що царство небесне не є нагорода за справи, а є благодатний дар. Утилітарний початок ще не проник в аскезу. Преп. Ніл Синайський вивчає не обертати в пристрасть засобу проти пристрастей. Нематеріально потрібно приступати до нематеріального. "Світом" називаються пристрасті, породжені ширянням розуму.

Підводячи підсумки зазначимо, що аскеза та аскетична чистота означає погашення душевного людського елементу, людина спустошується від всієї людськості. Але аскеза в своїй крайній межі може бути і анилюдською. Аскети, зайняті собою, своєю чистотою і своїм порятунком, робляться нелюдинолюбні, нещадні. Духовна любов, в якій не буде вже нічого душевного і людського, буде останнім результатом аскетичного шляху, до якого майже ніхто не доходить. У такій аскезі любов народжується від страху. Головною виявляється не любов, не милосердя, а відсутність волі, слухняність, а це не є істинною Любов’ю.

Література

1. Біблія: Режим електронного доступу http://bibleonline.ru/bible/ukr/. – Заголовок з екрану.

2. Андреев И.М. Православно-христианское нравственное богословие Джорданвилль, 1966.

3. Арсеньев Н. Жажда подлинного бытия. Берлин, 1923.

4. Честертон Г.К. Вечный человек. М., 1991.

5. архиеп. Арсений (Жадановский). Духовный дневник. М., 1914.

6. Вундт Вильгельм. Этика. СПб., 1887.

7. Богословские академические чтения. СПб., 1897.

8. архим. Платон (Игумнов). Православно-нравственное богословие. ТСЛ., 1996.

9. Иодль. История этики в новой философии. М., 1898.

10. еп. Феодор (Поздеевский). К вопросу о нравственном. Харьков, 1911.

11. Очерки истории русской этической мысли М., 1976.

12. еп. Платон (Костромской). Православное нравственное богословие. СПб., 1867.

13. Лососий В.Н. Очерк мистического богословия Восточной церкви. 1992 С. 126.

14. архим. Иаков (Пятницкий). Нравственная свобода человека в христианстве. М., 1914.

15. Гусейнов А.А. Аскетическая традиция восточной церкви. – М. 1910.