Психология и социология / 12. Социальная психология

 

 

К.пс.н. Буркало Н.І.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

Особливості етновиховного впливу родини на формування майбутніх поколінь

 

Родинне етновиховання відіграє важливу роль в процесі формування майбутніх поколінь. Вплив культури на ментальність і вдачу людини здійснюється в її ранні роки через ро­дину, яка відтворює культурне середовище етногрупи, її традиції, звичаї, обряди. Культура відбиває світогляд народу, його національну самосвідомість, своєрідність філософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно конкретної частини людства. В результаті із своєрідного родинного стилю життя в глибинне несвідоме дитини входить певна система цінностей, якої вона дотримуватиметься протягом усього свого життя. Пізніші культурні впливи торкаються здебільшого поверхні психіки [4; 5].

В Україні родинне етновиховання має глибоке історичне коріння. Це яскраво проявляється у сфері шлюбно-сімейних відносин, що панували в українському суспільстві. За звичаями українців хлопці одружувалися після служби в армії або після досягнення 21 року. Дівчата мали право вступати в шлюб з 16-18 років, а в інших випадках потрібний був дозвіл місцевої влади. Молодята мали отримати батьківське благословення як гарант майбутнього родинного благополуччя. Обов’язковою вимогою до молодих була відсутність між ними будь-якого родинного зв’язку. Шлюби за давньою етнотрадицією укладались між молодими людьми за взаємною згодою [9].

Життя української родини будувалося на засадах природо-відповідності, які втілювалися в звичаєвому праві та в громадській моралі. Людина природно прагнула сімейного щастя, а тому молоді завжди намагалися створити здорову і дружну сім'ю [1]. Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою.

         Шлюбно-сімейна та соціально-правова сфери діяльності в Україні не були винятковим правом лише чоловіків – жінки також брали в них участь. Хоча сфера провідної діяльності жінки в Україні визначалася переважно функцією дітонародження та домогосподарювання, проте статус українки був достатньо високим.

Статеворольова поведінка українок у сім’ї та суспільстві не була залежною і підпорядкованою чоловікові. Взаємна повага подружжя, взаємне узгодження бажань створити сім’ю становило норму статевої поведінки. Не існувало жодних обмежень прав жінки або її волі. Вона вільно з’являлася у товаристві, сама або з чоловіком брала участь у святах, мала великий вплив на справи, виховувала дітей. Особливо шанобливим було ставлення до вдови, коли та не брала шлюбу вдруге: вона ставала головою родини замість чоловіка, опікувалася справами [2].

Етновиховання у родині включає реалізацію досвіду багатьох поколінь близьких по крові людей, бо саме родина є тим осередком, де ми природно проявляємо найглибші людські почуття: тут народжується і поглиблюється любов до батьків, бабусі і дідуся, роду і народу загалом [7].

Українська родина  будувалася на засадах духовності та віри.  Духовно-релігійному розвиткові людини сприяли релігійні свята та обряди, яких родина завжди дотримувалася і які повторювалися щорічно. Проявом гуманістичного виховання був звичай нести Святу вечерю бабусі, хрещеним батькам, родичам, бідним сусідам, колядування теж мало глибокий виховний сенс. Таке виховне значення закладено у театралізованому вертепі, де возвеличувалося добро і засуджувалося зло. Писанкарство задовольняло і розвивало духовно-творчі потреби і можливості дітей та молоді. Виховну роль відігравали ритуали хрещення та весілля [1].

Головними вихователями у родині вважаються батьки. Народ глибоко шанує тих батьків, які поряд з вимогливістю і справедливістю проявляють чуйність і уважність до дітей та засуджує всілякі ухиляння від батьківських обов’язків. Діти були і є бажаними у кожному домі [3; 7].

В українській родині з давніх-давен діяв культ опіки, який виявлявся великою повагою до старших, а також готовністю членів сім'ї допомагати хворим і немічним. Високу опікунську відповідальність щодо дітей відчували як рідні, так і хрещені батьки, які на випадок смерті перших брали на себе турботу про похресників. Наші предки, як осідла і переважно сільськогосподарська нація, високо славили в родині чесноту працьовитості [1]. Український народ формувався впродовж багатьох століть існування в контексті землеробської культури, яка народжу­вала в етнічній свідомості пращурів українців архетип лас­кавої, лагідної неньки-землі, її поетичне бачення, що зумовлювало обрядовість народного життя.  

На сучасному етапі розвитку українського суспільства необхідно повернутись до дотримання сім’ями найважливіших і актуальних понині норм співжиття і виховання дітей. Випробувані часом функції сім’ї все більше претендують на збереження і реалізацію в умовах сьогодення. Історично в українському суспільстві склалися такі найважливіші функції сім’ї: економічна, виховна, етнічне відтворення, природне відтворення, сексуально-емоційна і експресивно-рекреаційна [9].

Економічна функція забезпечувала матеріальні засади існування сім’ї, організацію домашньої праці та споживання. Виховна функція спрямована на передачу родинного досвіду дітям і впливу на формування у них ціннісних орієнтацій. Функція етнічного відтворення полягала у формуванні у членів сім’ї національної свідомості, сприянні нагромадженню та передачі національно-культурних цінностей. Функція природного відтворення покликана підтримувати біологічну неперервність суспільства, бо народження дітей українці розцінювали як особливий дар. Сексуально-емоційна функція задовольняла потреби подружжя в спільному інтимному житті і була тісно пов’язана з функцією дітонародження. Експресивно-рекреаційна функція формує емоційно-психологічний мікроклімат сім’ї, сприяє зняттю напруження у внутрішньосімейних відносинах, стресових станів у членів сім’ї [3; 9].

Також в українській родині у дітей завжди виховувалась повага до церкви, яка у всі віки регламентувала доброзичливі стосунки між людьми, розвивала у них патріотичні почуття, милосердя, розуміння свого оточення [6]. Українській релігійності властива схильність до самозаглиблення, пошук індивідуальних форм духовного зростання та емоційність. У родині дотримувались пошани до старших представників свого роду, любові до дітей та відповідальності за їх долю [8].

До основних етнопедагогічних завдань родинного виховання слід віднести: створення у сім’ї атмосфери доброзичливості, яка базується на взаємопідтримці та взаєморозумінні всіх її членів; турботу про всебічний розвиток дітей на основі етновиховного досвіду народу; формування у них високих духовно-моральних якостей; піклування про розвиток їх трудових навиків і здібностей, творчого ставлення до праці; залучення їх до активного громадсько-політичного життя тощо. Реалізація представлених завдань потребує застосування засобів родинного виховання, серед яких слід виділити рідну материнську мову, традиції, звичаї, обряди, символи, природу рідного краю і його історію. Батькам потрібні особливі знання, розуміння деталей і подробиць життя для правильної реалізації вказаних  засобів [3].

У процесі родинного етновиховання важливо дотримуватись конкретних принципів, а саме: гуманізму, природовідповідності, культуровідповідності, врахування вікових та індивідуальних особливостей, вимогливості, самостійності, ініціативності. Реалізація даних принципів уможливлює отримання позитивних результатів. Пріоритетами сім’ї у вихованні підростаючих поколінь до життя залишаються визнання її як духовного центру формування особистості, усвідомлення беззаперечного впливу батьківської мудрості, забезпечення реалізації набутого від попередників життєвого досвіду, поширення знань про моральні цінності свого народу та сприяння їх засвоєнню, попередній розвиток релігійних почуттів молоді тощо [3; 7].

Розв’язання основних завдань, дотримання провідних принципів, використання засобів, розуміння суті пріоритетів родинного виховання сприяють успішній реалізації етнопедагогічних ідей, утвердженню гуманістичних стосунків у процесі виховного впливу.

 

 Література:

1.     Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: Навч. посіб. – 3-тє вид., доопрац. і доп. –  К.: Знання, 2008. – 566 с.

2.     Говорун Т.В., Кікінежді О.М. Гендерна психологія : Навч. посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – 308 с.

3.     Євтух В.Б., Марушкевич А.А., Дем'яненко Н.М., Чепак В.В. Етнопедагогіка. Ч. 1: Навч. посібник. – К., 2003. – 149 с.

4.     Загальна психологія: Підручник / О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, 3.В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – С. 464.

5.     Культура українського народу : навч. пос. / В. М. Русанівський, Г. Д. Вервес, М. В. Гончаренко та ін. – К. : Либідь, 1994. – 272 с.

6.     Панасюк С. Виховання у молодших школярів пошани до батьків в контексті християнської моралі // Християнські цінності: історія і погляд у третє тисячоліття. Збірник наукових записок національного університету “Острозька академія”. – Острог, 2002. – С. 373–379.

7.     Родинно-сімейна енциклопедія /За. заг. ред. Арвата Ф. С. та ін. – К.: Богдана, 1996. – 438 с.  

8.     Стельмахович М. Українська родинна педагогіка: Навчальний посібник. – К.: ІСДО, 1996. – 288 с.

9.     Українське народознавство / За заг. ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. – Львів: Вид. центр “Фенікс”, 1994. – 605 с.