Роман Л.А.

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича

БІБЛІЙНО-ХРИСТИЯНСЬКІ НАСТАНОВИ

У ПРОЗІ ІВАНА ФРАНКА

В усі часи існування людства саме Біблія своїми засадами завжди об’єднувала різні верстви суспільства. Саме істина, що в ній міститься, в усі часи надихала людство на самовдосконалення. Відображення Біблії в літературі завжди давало певні духовні орієнтири окремій людині й суспільству загалом.

Висвітленням рецепції біблійних матеріалів у творчості І.Франка в сучасному франкознавстві займалося багато франкознавців, серед яких – Л.Боднар, Я.Мельник, В.Антофійчук, Ю.Клим’юк. Але здебільшого увагу багатьох франкознавців привертала поезія І.Франка або проблема трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в його творчості. Тема ж Біблії загалом, тобто Старого й Нового Заповітів у прозі І.Франка ще чекає своїх дослідників. Отже, метою нашої публікації є простежити функціонування біблійно-християнських настанов у творчості одного з найвизначніших національних письменників України – Івана Франка.

І.Франка завжди хвилювала доля свого народу, й щоденні спостереження над життям такого талановитого і такого стражденного, поневоленого в усі часи свого існування, народу спонукали його шукати шляхів виходу з глибокої духовної та політичної кризи, в якій перебувала на той час українська нація, і в багатьох своїх творах він намагається звернути увагу науковців на серйозність історичного і культурологічного впливу Біблії і релігії на характер соціальних процесів у Європі. „Я вважаю потрібним, – писав він, – ввести читачів у той наскрізь новочасний світ релігійних змагань, що потрясають на наших очах цілою Європою не лише в особах її чільних інтелігенцій, але також у широких народних масах. Та могуча течія до відродження релігійного чуття захапує вже і, певно, захопить незабаром ще дужче і маси нашого народу. Супроти відтінків містицизму та фанатизму, які має на собі той релігійних дух у деяких краях і які поважно грозять скривленню всього духовного життя різних націй, одиноким охоронним способом являється введення нашої громади, так сказати, в курс того руху не як пасивних та безучасних видців, а озброєних оружжям здорового критицизму, свідомих того, за що, власне, йде духовна і матеріальна боротьба в тій сфері і яке нам зайняти становище супроти неї в такім разі, коли вона перенесеться й на наше поле” [1, 38, с.414-415].

Як ерудована людина він не міг не бачити суттєвих протиріч примітивних позитивістських матеріалістичних теорій (на кшталт марксо-енгельсово-лассальського конструювання держави при соціалізмі). Яскраве свідчення переосмислення теорії марксизму – статті на суспільно-політичні теми, написані І.Франком у 1896-1907рр. – часі його найвищого творчого злету.

Глибоке вивчення здобутків духовної культури свого народу, розуміння того, що під народницькими й пролетарськими гаслами в Росії й соціалістичними в Галичині ховаються власні інтереси росіян і поляків, усвідомлення неможливості поєднання соціальних та національних понять у марксистів та їх послідовників, привело І.Франка до висновку, що лише українська інтелігенція, в якої „національний ідеал” повинен був не лише усвідомлюватися, а й „почуватися серцем”, стати предметом і знання і віри [1, 49, с.67], здатна, за словами І.Франка „витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона йшла, та при тім придатний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і сильна, держава не може остоятися”[1, 45, с.404]. І поміж наріжних каменів зазначеної просвітницькій діяльності інтелігенції І.Франко вбачав Біблію та християнські настанови у світогляді українців.

Основним критерієм суспільного поступу І.Франко вважав щастя кожної окремої людини. Щастя в його розумінні – це єдина мета, до якої людина прагне споконвіку, заради якої народжується на світ, навчається, трудиться, взагалі живе. І.Франко був глибоко переконаний, що: „ само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Настільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, витончення того почуття любові до інших людей, до родини, до свого народу – отсе основна підвалина всякого поступу: без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі ньому” [1, 45, с.345].

Філософський висновок І.Франка (скріплення, уточнення почуття любові до ближнього) напрочуд близький до головних заповідей і підвалини християнської моралі. Адже від самого початку християнства лунає відповідь Ісуса Христа на питання апостолів: „Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?

Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою.

Це найбільша й найперша заповідь.

А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе.

На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Матв.22:37-40).

Уже той факт, що ключова настанова І.Франка перегукується з ідеалами Святого Письма є достатньою підставою для порівняльного дослідження творчості письменника та відповідних місць у Біблії.

І.Франко виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди між людьми, як неможливий без цього стан щастя й окремої людини, і суспільства в цілому. Основна підвалина суспільного поступу за І.Франком, не боротьба класів, а милосердя і любов до інших людей, що, a priori є одним з ключових настанов християнства.

З процитованих вище висловлювань І.Франка випливає, що Біблія і християнські настанови у релігійному світогляді українців могли б стати не лише основою згуртування українського народу, але й одним із шляхів інтеграції української культури в європейську спільноту. Подальше дослідження біблійно-християнських настанов є перспективним в плані вивчення рецепції та функціонування біблійного сюжетно-образного матеріалу в прозі І.Франка.

Література

1. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1976-1986.–Т.1-50.