Мальцева О.В., к.філос н., доцент

ВДНЗ «Приазовський державний технічний університет»

ПАРАДИГМАЛЬНІ СМИСЛИ КАРНАВАЛУ ТА МІСТЕРІЇ В ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНОМУ ТА СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ: ВІД СМІХУ ЗВІЛЬНЕННЯ ДО СМІХУ ОНОВЛЕННЯ

Семіотична теорія карнавалу М. Бахтіна вже давно залучається в наукові дослідження не лише як певна філософсько-антропологічна парадигма, але й ширше – як парадигма соціокультурна, що дозволяє розкривати закономірності різних періодів суспільного розвитку та культурних явищ, які далеко виходять за межі Середньовіччя. Більше того, теорія карнавалу та похідна від неї теорія карнавальності (карнавалізації) виявилися дуже продуктивними в філософії історії для пояснення соціальної ритміки, зміни стабільних етапів становлення суспільства перехідними, коли відбувається пошук нових цінностей, ідеалів, способів буття соціуму. Проте досі ще недостатньо розкриті евристична цінність та парадигмальний смисл у філософсько-історичному та соціально-філософському дискурсі містерії, котра як і карнавал, історично виникла всередині популярних видовищних масових дійств культури середньовічного європейського міста. У далеких витоках карнавал і містерія були пов’язані між собою. На цей факт на поч. ХХ ст. звернули увагу О. Фрейденберґ, І. Іоффе, А. Скрябін, К. Тіандер, Т. Ливанова. Звісно, що в даних розвідках йшлося перш за все про теорію мистецтва.

Слід відзначити, що символіка карнавалу та містерії вдало доповнює одна одну, оскільки завдяки ній можна пояснити два типа уявлень про історію: циклічну та лінійну, а головне, – пояснити можливість нелінійних схем розвитку історії, які сформувалися в рамках вчення про порядок і хаос, синергетичної парадигми. І карнавал, і містерія як види середньовічної видовищно-святкої дії передбачають втручання сміху, але він відіграє різну функціональну роль в кожній з них і від того забезпечує або подальший стабільний стан розвитку суспільства, або перехід на його якісно новий етап. Карнавал, що походить від стародавніх ритуальних практик, головним чином, спирався на тілесне сприйняття навколишнього світу, що було притаманне середньовічній культурі. Як пише сучасний дослідник Б. Шалагінов, карнавал «…виривав людину з прохолоди католицького храму назовні, у світ руху та тілесності, і нагадував про існування живої реальності. В цьому полягало його важливе значення. Спираючися на стихійно-сенсуалістичне світосприйняття, карнавал відобразив антропоцентричну тенденцію в житті». Карнавальний сміх перевертав усе з ніг на голову, знімав усі опозиції завдяки інверсії «низу» та «верху», повертав у первинний хаос, нагадуючи людині про існування природної ритміки, гри стихії та різноманітних можливостей. Сміх звільнював людину від тягаря соціальних та культурних норм, моральних цінностей. У карнавальному сміху розчинялися будь-які страждання, у ньому просто не було поняття «зло», «норма», «мораль», дозволялася будь-яка антиповедінка. Призначення карнавального сміху було в тому, щоб слугувати «вихлопним клапаном», за допомогою якого люди могли скинути величезну напругу, що накопичувалася в умовах надвимог середньовічного суспільства. Після завершення карнавалу життя неодмінно поверталося в усталені береги до нового карнавального «вихлопу». Отже, символічно «карнавальний» ритм суспільного життя можна відобразити у вигляді руху по колу, що відповідає циклічній моделі історичного часу. Це успадкована від язичництва ідея про внутрішній монізм людини та про циклічний, круговий час, що постійно повертається до свого вихідного стану. Хоч би які були відхилення від її внутрішнього стрижня, усе в результаті повертається до попереднього status quo. Відповідно, за допомогою використання теорії карнавалу можна досліджувати соціокультурні процеси в періоди стабільного, сталого розвитку суспільства.

Підґрунтям середньовічної містерії була християнська ідея про дуалізм людської природи, де духовність в результаті мала перемогти плоть. Містеріальне світосприйняття покоїлося на відчутті плинного, лінійного, динамічного часу, що якісно збагачується. Його символом є вектор, що спрямований у майбутнє, яке кардинально відрізняється від минулого. Хоча, містеріальний сміх й включає в себе елементи карнавального сміху, але якщо останній це споглядальний сміх тілесного «низу», то перший прагне перемоги духовного начала над тілесним, гіховним, це з самого початку сміх тріумфуючий, він не знає статичності. В основі містеріального сміху лежить ідея руху як якісного прирощення і безупинного оновлення, оскільки містерія стверджує вільну волю людини та бажання самостійно рухатися до якоїсь віддаленої мети, до гармонії природного і соціального. У цьому сенсі містеріальний сміх має глибоко гуманістичну спрямованість. Він передбачає перехід в інший вимір духовного життя кожної окремої людини та суспільства в цілому, а значить, змістовне наповнення містерії може претендувати, як і семіотична теорія карнавалу, на парадигмальний статус у філософсько-історичному та соціально-філософському дискурсі, оскільки дозволяє простежити метаморфози перехідних станів розвитку суспільства, пошуки нового гуманізму, механізм зміни цінностей та ідеалів.

Таким чином, нелінійну ритміку соціального часу, де порядок змінюється хаосом, а потім знову порядком, можна дослідити за допомогою використання не лише семіотичної теорії карнавалу, але й символіки містерії та містеріального сміху, у якому карнавальний сміх розчиняється, «знімається», та перетворюється на сміх очищення, катарсису, оновлення та гармонії. Тут очевидною є спрямованість містеріального сміху до ідеалу, намагання знайти актуальні цінності та ідеали, відмінні від тих, що зникають у карнавалізованому сміхі. Причому, містеріальний сміх передбачає не просто відновлення тих норм, правил та настанов, які тимчасово порушуються під час карнавалу, а перехід на якісно новий етап розвитку, рух уперед за власною волею, тобто це сміх свідомого подолання старого, минулого, віджилого й готовності прийняти нове, майбутнє, перспективне. В цьому плані залучення парадигмальних смислів містерії в соціофілософські розвідки дозволить прояснити сучасний стан розвитку соціокультурного буття, який часто визначають як час тотальної карнавалізації. На відміну від попередніх історичних переходів, той, що триває з початку ХХ ст. і дотепер, є найтривалішим. Поширення карнавалізованого сміху у всіх сферах суспільного життя свідчить про загрозливу неможливість вийти із стану соціального хаосу, деструкції та перейти у новий вимір соціокультурної реальності. Такий визначний перехід може бути свідченням безпрецедентного розриву з попередньою традицією. Адже період карнавалізації, тобто час виходу карнавального сміху за межі святкового хронотопу явно затягнувся. Це може означати, що людство входить у якийсь зовсім інший стан свого розвитку, який можна визначити як містеріальний, тобто такий у якому через відмову від старих ціннісних настанов, ідеалів, через іронічний скепсис та гротескне висміювання всього попереднього досвіду, прощання із застиглою святковістю постсучасного соціуму починається прорив на новий віток історичного поступу. А значить, що вслід за виснаженим сміхом карнавалізованої доби скоро має пролунати сміх лікування й радості від зустрічі з народженими у цій боротьбі новим ідеалом, новою соціальною метою, новою дійсністю.