Шегута М.А., Сироватко Г.К.

Стахановський науково-навчальний інститут гірничих і освітніх технологій Української інженерно-педагогічної академії

Досягнення китайської цивілізації у сфері філософії.

Китай часто-густо називають “вічною цивілізацією”: найдавніші поселення землевласників з’являються в долині ріки Хуанхе десь у п’ятому тисячолітті до н.е. Усьому світу відомі досягнення китайського народу у різних сферах культури. Досить тільки згадати такі найголовніші надбання людства, в яких Китай був першим: виробництво шовку, водопідйомна машина, культура чаю, книгодрукування, сейсмограф, компас, перша в світі книга з фармакології тощо. І сьогодні вражають уяву своєю грандіозністю такі гігантські споруди, як Велика Китайська стіна, Великий Канал. Значні досягнення китайського народу у сфері медицини, історія якої нараховує майже 3000 років. Ще в першому ст. н.е. китайці склали каталог медичних книг, в яких були зібрані рецепти лікування багатьох хвороб. У цьому каталозі містились відомості про 36 спеціальних трактатів з медицини. Перелік досягнень китайського народу у сфері матеріальної і духовної культури можна продовжувати, оскільки вони дійсно є значними [5, с. 39].

Але не тільки історія цієї великої країни цікавить людство. Сьогодні, на початку ХХІ ст., Китай викликає чималий інтерес дослідників – філософів, істориків, економістів, соціологів; інтерес викликають безпрецедентні темпи економічного розвитку країни та її культури за останні два десятиріччя, а також зростання її міжнародного авторитету. Значними є також досягнення і в сфері філософії.

Як відомо, філософія виникла в трьох стародавніх великих цивілізаціях: Греції, Індії, Китаї. В Китаї з давніх часів химерно переплелись філософія і релігія. Філософські ідеї в Китаї, що беруть початок в глибині століть, надзвичайно багаті за змістом і являються великою скарбницею ідей в історії культури всього людства. У середині першого тисячоліття до н.е. зародились основні ідеологічні напрямки, які потім трансформувались у філософсько-релігійні системи. В деяких джерелах, щоправда, зазначається, що філософія в Китаї виникла ще на початку першого тисячоліття до н.е., вважаючи філософськими деякі тексти, що відносяться до того часу (“Шу цзін”, “Чжоуі” та ін.). Сучасні дослідники вважають, що створення і остаточне формування філософських текстів відноситься до другої половини 1-го тисячоліття до н.е. [4, c.249]. А у названих текстах були тільки окремі філософські ідеї та терміни.

Стосовно періодизації китайської філософії сьогодні в Китаї стає найбільш прийнятним ділення історії китайської філософії на 3 періоди:

1. Філософія періоду переходу від рабовласництва до феодалізму, що фактично співпадає з традиційною назвою дорійської філософії XI-III ст.ст. до н.е.

2. Період філософії доби феодалізму (ІІІ ст.. до н.е. і до 1841 р.), тобто до періоду “опіумних” війн Китаю з Англією, які поклали кінець безроздільному пануванню феодалізму в цій країні і переходу до капіталізму.

3. Третій період – це філософія Нового часу [3, 531-532].

Отже, виникнення китайської філософії, яке зазвичай зв’язують з іменем Конфуція (551-479 рр. до н.е.), прийнято датувати серединою 1-го тисячоліття до н.е. Основні напрями цієї філософії стали складатися в період суттєвого історичного часу (VI-IV ст.ст. до н.е.), відзначеного суперництвом ста шкіл. Лідерські позиції в філософії стали займати представники шести шкіл: конфуціанства, даосизму, моїзму, темного і світлого (натуралісти), імен (діалектики-софісти) і легізму (законників). Подальший розвиток філософського дискурсу призвів до зміцнення насамперед двох концептуальних напрямків – конфуціанства і даосизму. Цим філософським школам ми надамо коротку характеристику. Щоправда, слід назвати також буддизм, який хоч і виник в Індії, однак досить швидко поширився в Китаї (чань-буддизм). Саме ці вчення зіграли величезну роль в історії Китаю і продовжують здійснювати важливий вплив на життя китайців і до сьогодення.

Засновником даосизму вважають Лао-Цзи, який жив у Китаї в VI-V ст. до н.е. Детальної біографії його не збереглося, але перший китайський історик Сима Цянь у своїй праці “Ші цзі” (“Історичні записки”) представив коротку біографію Лао-Цзи. Його справжнє ім’я Лі Ер, а Лао-Цзи – це псевдонім, прізвисько, і означає воно “старий мудрець”. Сима Цянь засвідчує, що “Лао-Цзи служив істориком-хранителем державних архівів у царстві Жоу і саме там зустрівся з Конфуцієм. Під його впливом Лао-Цзи пішов у відставку і відправився мандрувати. За легендою, на кордоні його зупинили, сказавши, що він не може покинути царство, не залишивши викладу свого вчення. Лао-Цзи буцімто склав трактат в п’ять тисяч ієрогліфів. Куди він пішов далі, ніхто не знає”. Сима Цянь так завершує життєпис Лао-Цзи: “Ніхто не знає, чим він закінчив” [1, с.5].

Суть вчення Лао-Цзи міститься у головній книзі даоського канону “Дао-де цзін”. За 26 століть свого існування даосизм знав і піднесення, і занепади. В китайській філософії центральні позиції займало конфуціанство в його різновидах. Прихильникам даосизму доводилось визначати свої позиції насамперед по відношенню до конфуціанців, тиску яких, як і буддистів, їм далеко не завжди вдавалося успішно протистояти. Були випадки, коли спалювались всі даоські книги (1288 р). Як би не було, а даосизм був головною опозиційною конфуціанству ідеологічною течією.

Згідно основних постулатів ортодоксального даосизму, тільки дотримання природніх законів (дао) життя “дає змогу людині “зберегти в цілісності свою природу”. Тільки на цій основі виявляється можливим осягнення істини і оволодіння мудрістю. До речі, філософські аспекти “аутентичного” даосизму були покладені в основу китайських релігійних шкіл “шлях істинної єдності” (2 ст.), “Вищої чистоти” (4 ст.), “Шляхи досконалої істини” (ХІІ ст..) та ін. Головна категорія цього учення – поняття дао (Шлях). Все, що існує, мовиться в трактаті “Дао де цзін”, виникло із дао, щоб потім, завершивши круговорот, знову в нього повернутися. Дао не тільки першопричина, а й кінцева мета і завершення буття. Дао є недоступним для чуттєвого сприймання, його не можна виразити вербально. Як сказав Лао-Цзи, “той, хто знає, не говорить, а той хто говорить не знає...”. Однак завдання людини – пізнати дао, живучи в єдності з природою, не порушуючи “гармонію світу”. Це можливо, якщо дотримуватися принципу недіяння і зберегти в собі чистоту дитини [1, с.5].

Лао-Цзи, засновник даосизму, наголошував, що людина, будучи не в силах змінити природній порядок речей, повинна дати змогу речам розвиватися самим по собі. Одвічна природність не потребує від людини ніяких зусиль і цілком покоїться на власних природних рамках. Всі явища – і людина, і річ, в колах буття є рівними. Тому для людини – пасивне споглядання природного ходу подій і прагнення осягнути дао. Отже, прихильники даосизму проповідували відмову від активних дій і висували теорію недіяння. Це теорія – основний принцип даосизму. Пізнати дао, живучи в єдності з природою, не порушуючи “гармонію світу”, можливо, якщо дотримуватися принципу недіяння і зберегти у собі чистоту дитини, ім’я якого іноді перекладають не тільки як “Старий мудрець”, а й як “Стара дитина”. Дао прийнято розуміти не як трансцендентне начало (як це прийнято в західній філософії), а як вищий принцип, закон, який лежить в основі універсуму, що саморозвивається.

Отже, даосизм – це філософія, яка виражає всю повноту буття, його непорушну єдність з усім світом, це шлях цілісного існування людини, в якому духовне начало і фізична природа перебувають в єдності. Цю єдність неможливо пояснити тільки з раціональних позицій та дій, його можна зрозуміти за допомогою почуття і невтручання у великий спокій буття [6, с. 41].

Конфуціанство, яке стало філософією і релігією китайської цивілізації, створене видатним мислителем Кун-Фу-Цзи, в європейській транскрипції Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Німецький філософ Карл Ясперс виділяв в історії людства особливий період, так званий осьовий час. Ясперс вважає, що “осьовий час знаменує собою зникнення великих давніх культур, які існували тисячоліттями” [8, c.37]. Вісь світової історії, вважає Ясперс, слід віднести до часу 500 р. до н.е., до тих духовних подій, які відбулися між 800 і 200 рр. до н.е. на усьому протязі від Заходу до Сходу. В цей час приходить кінець міфологічній епосі, починається боротьба раціонального досвіду з міфом, виробляються основні поняття і категорії, якими ми користуємося сьогодні, закладаються основи світових релігій, а також основи сучасної цивілізації. Водночас і незалежно один від одного в різних культурних регіонах відбувається якісне розширення в духовному розвитку людства, зароджується принципово нове світосприйняття. Провісникам нового ставлення до світу явились Заратустра в Персії, Фалес, Парменід, Геракліт, Платон в Греції, Лао-Цзи і Конфуцій – в Китаї. У плеяді великих вчителів людства фігура Конфуція – одна з ключових. (Біографія мислителя цікаво викладена в кн..: Переломов Л.С. Конфуцій: жизнь, учение, судьба”. – М., “Наука”, 1993).

Основним змістом конфуціанства являється ідеал соціальної гармонії і пошуки засобів для його досягнення. Конфуція мало непокоїли проблеми потойбічного світу. Він любив говорити: “Не знаючи ще, що таке життя, як можна знати, що таке смерть?”. В центрі його уваги – людина в її земному житті, її взаємовідносини з суспільством, її місце у соціальному порядку. Країна для Конфуція – велика сім’я, де кожен має залишатися на своєму місці, нести свою відповідальність, вибравши «правильний шлях». За свідоцтвами сучасників, коли Конфуція спитали про те, у чому полягає правління, він відповів: «Це коли буде государем государ, слуга слугою, батьком батько і сином син» [7, 924]. Причину же усіх бід і безпорядків у суспільстві, - а часи дійсно були неспокійні, недаром цей період увійшов в історію як період царств, що борються (Чжаньго) – Конфуцій убачав у занепаді моралі людей. Він вважав, що основні доброчесноти людини – вірність, слухняність, повага до батьків і старших. Тому перший і найважливіший заповіт, який давав Конфуцій, звучав так: “Шанування батьків і повага до старших являється суттю життя”.

Слід нагадати, що ні онтологія, ні теорія пізнання не займають в роздумах китайських мислителів, і Конфуція зокрема, такого значного місця, як тема людини. Людина – одна із “10 тисяч речей”; але водночас саме вона є найціннішою. У чому відміна людини від усіх інших істот? Вона – істота, яка володіє п’ятьма природними задатками, до яких відносяться: людинолюбство, справедливість, благопристойність, мудрість та щиросердність [2, c. 123]. За переказами, Конфуцій стверджував сутнісну єдність усіх людей, вбачаючи її в природженій схильності кожної людини до добра. А головним принципом Конфуцій вважав постійне вдосконалення людини, суспільства, держави.

Велич і значущість інтелектуального подвигу Конфуція полягала в тому, що, поставивши в центр свого учення людину він виходив з ідеї про високе призначення людини як невід’ємної частини природи, Неба. Він вчив, що кожній людині відведено строго визначене місце в світі і в суспільстві. Кожна людина має виконувати відведену їй у суспільстві роль: син – шанувати свого батька, підлеглий – свого начальника. В основі такої поведінки людини мають лежати мораль і етика: Конфуцій вірив, що по природі людина більше схильна до добра, ніж до зла, надіявся на ефективність моральної проповіді і виступав проти тих, хто хотів побудувати суспільство на насиллі та страсі кари.

З метою удосконалення порядку в Піднебесній Конфуцій висунув умову про “виправлення імен”, тобто розстановку всіх людей в строго ієрархічному порядку. Це знайшло своє відображення в його формулі: “Хай батько буде батьком, син-сином, чиновник-чиновником, підданий-підданим, а правитель-правителем. Всі можуть знати своє місце і свої обов’язки, притримуватись усіх стійких обрядів, церемоній, правил поведінки”. Це положення Конфуція зіграло значну роль в долі китайського суспільства, створивши культ професіоналізму і майстерності. Між іншим, у цьому аспекті напрошується порівняння і навіть певна схожість концепції Конфуція зі схожою за формулою концепцією “українського Сократа” Г.С.Сковороди. Йдеться про його “Сродну працю”: кожна людина має займатися своєю справою, займати у суспільстві своє місце у відповідності із задатками, схильностями, даними природою, і здібностями, які сформувалися.

Отже, китайська філософія періоду її становлення є однією із основних складових частин світової історії філософії, однак характеризується вона чітко вираженою самобутністю. Подальший розвиток філософських ідей, які були висунуті даосизмом і конфуціанством, був продовжений в Новий час і ці ідеї стали основою світогляду китайського народу.

Література

1. Дао: Гармония мира. Перевод с древнекитайского. – М.: ЗАО Изд-во «ЭКСМО-Пресс»; Харьков: Изд-во «Фолио», 2000.

2. Древнекитайская философия. Эпоха Хань. – М., «Мысль», 1990.

3. История китайской философии. Перевод с китайского (Общ. ред. М.Л.Титаренко.). – М.: «Прогресс», 1989.

4. Кобзев А.И. Китайская философия // Новая философская энциклопедия. В четырех томах. – Том 2. – М.: «Мысль», 2010.

5. Кравцова М.Е. История культуры Китая. – СПб.: «Питер», 1999.

6. Пендюрина Л.П. Философия Древнего Китая // История философии // Учебник (Отв. Ред. В.П.Кохановский). – Ростов н/Д: «Феникс», 2004.

7. Сыма Цянь. Старинный род Конфуция // Конфуций: Уроки мудрости: Сочинения. (Перевод с древнекитайского). – М.: «ЭКСПО-Пресс»; Харьков: Изд-во «Фолио», 2000.

8. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер с нем. – М.: Прогресс, 1987.

Відомості про авторів

П.І.Б.	Шегута Михайло Андрійович
Вчена ступінь	кандидат філософських наук, доцент
Місце роботи	доцент Стахановського наукового інституту гірничих та освітніх технологій Української інженерно-педагогічної академії
Адреса	94005, м.Стаханов, Луганської обл., вул. Тельмана, 53
	Сироватко Галина Костянтинівна, студентка