Политология / Региональные политические процессы

К. п. н., ст. н. с. Назаренко Г. А.

Черкаський обласний інститут післядипломної освіти

педагогічних працівників

Cутність партнерської взаємодії

як фактора становлення громадянського суспільства

та розвитку культури демократизму громадян

Демократизація суспільно-політичного життя в Україні актуалізує проблему подолання тривалого домінування пріоритету суспільства, держави над інтересами окремої людини, налагодження партнерської взаємодії громадянського суспільства, держави та громадянина. Вчений М. С. Гурицька слушно зауважує, що оптимальне поєднання інтересів названих інституцій визначає перспективи подальшого суспільно-демократичного розвитку та є гарантією обмеження панівної ролі держави та її втручання в громадське й приватне життя [1, С.86].

Аналогічної думки притримується і С. Б. Жданенко, який стверджує, що партнерство в політиці консолідує суспільство й сприяє розвитку демократії, оскільки забезпечує налагодження конструктивного діалогу політичних суб'єктів, який передбачає взаємний пошук спільного рішення для вирішення актуальних проблемних питань суспільно-політичного життя. Вчений визначає сутність партнерства як іманентну кооперативній природі людини форму соціальної взаємодії, що формується в комунікативному дискурсі і ґрунтується на компромісі, а також досліджує потенціал соціального і політичного партнерства як необхідної умови становлення громадянського суспільства і соціальної, правової держави в умовах сучасних реалій українського суспільства [4, С. 57-58].

Вітчизняний вчений В. В. Давиденко обстоює положення про можливість взаємовигідної партнерської взаємодії лише за умов розвиненої демократичної політичної системи. Дослідник цілком справедливо зазначає, що налагодження паритетного діалогу між інститутами громадянського суспільства та органами державної влади сприяє не лише вдосконаленню і підвищенню ефективності соціальної політики демократичної держави, але й допомагає інститутам громадянського суспільства виконувати свої безпосередні функції та вільно саморозвиватися, а також забезпечує можливість переходу від політичної конфронтації до співробітництва, вільного саморозгортання процесів консолідації суспільства [2].

Налагодження діалогічної взаємодії громадянського суспільства із державою, на думку В. В. Давиденко, передбачає легальність та легітимність кожного із суб’єктів, рівність їхніх прав, обов’язків і відповідальності, в також вимагає наявності нормативно-правового поля та інформаційно-комунікативного простору для рівноправної взаємодії. Вчений визначає суб’єктивні та об’єктивні чинники, що безпосередньо впливають на становлення, функціонування та розвиток партнерської взаємодії у демократичному суспільстві:

-  історичний досвід самоорганізації населення й відстоювання власних інтересів;

-  традиції взаємодії ключових інститутів громадянського суспільства як між собою, так і з органами державної влади;

-  рівень організаційної структури та правовий статус представницьких організацій основних соціальних груп;

-  переважання демократичного типу політичної культури населення;

- політична воля глави держави або уряду, лідерів політичних партій чи громадських об’єднань, певної групи осіб [там само].

У дослідженнях Т. І. Кадлубович та А. К. Клячин партнерська взаємодія розглядається в контексті політичної комунікації між владою та громадянським суспільством, яка відбувається в площині взаємовідносин конкретних органів державної влади з інститутами громадянського суспільства, а також між владою та широкою громадськістю в інформаційному просторі. Вчені здійснюють аналіз найпоширеніших форм політичної комунікації, які сприяють демократизації суспільних відносин: новини, дебати, політичні ток-шоу, інтерв’ю (як форми подачі інформації), збори підписів, звернення громадян до засобів масової інформації, опитування та референдуми, альтернативні вибори з таємним голосуванням, участь у діяльності законодавчих та виконавчих органів влади, мирні збори, пікети, мітинги, ходи та демонстрації, акції протесту тощо [5; 6].

Розглядаючи типологію партнерства на підставі структури міжсуб’єктної взаємодії, С. Б. Жданенко характеризує партнерську взаємодію з точки зору свідомого регулювання взаємин між суб'єктами як механізм забезпечення соціальної злагоди та визначає такі її процедурні елементи, як-от: діалог, компроміс, консенсус, розподіл видів діяльності, кооперація. У цьому контексті діалог, що здійснюється у формі переговорів, медіації (двохсторонні переговори за участю посередника), фасилітації (багатосторонні переговори за участю посередника), конференцій, “круглих столів”, обговорення актуальних проблем у пресі, на телебаченні, телеконференцій і дискусій за допомогою мережі Інтернет, виконує функцію забезпечення взаєморозуміння представників різних соціальних груп, державних органів, наукового співтовариства, фінансових установ, бізнесу, неурядових громадських організацій, засобів масової інформації. Очікуваним результатом діалогу між суб’єктами партнерської взаємодії, на думку дослідника, є консенсус щодо потреб, інтересів і цілей, а також щодо способів їхнього досягнення, який досягається шляхом знаходження компромісу на таких принципах партнерської взаємодії, як-от: добровільність, рівноправність, взаємна корисність, спільний пошук взаємоприйнятного результату, взаємна відповідальність. Вчений доцільно наголошує, що партнерство не зводиться лише до досягнення домовленостей між суб’єктами, а й передбачає практичну діяльність, яка здійснюється шляхом розподілу видів діяльності й кооперації та яка спрямована на досягнення загальних та індивідуальних цілей партнерської взаємодії [4, С. 57-58].

На особистісному рівні партнерська взаємодія розглядається С. Б. Жданенком з позиції інтерсуб’єктивізму. Підтримуємо положення вченого про те, що пріоритетними принципами партнерської взаємодії є взаємне визнання партнерів як рівноправних і рівноцінних, толерантне ставлення до особистісної позиції партнера; установка на відмову від силових способів впливу на партнера, за винятком сили аргументів; добровільність і чесність співробітництва; готовність нести відповідальність за свої вчинки і результати партнерської взаємодії [3].

У нашому дослідженні здатність до взаємодії з владними структурами та органами місцевого самоврядування у соціальній, економічній, політичній та духовній сферах життя громадянського суспільства визначена однією із пріоритетних ознак сформованості культури демократизму особистості як активного, самостійного та відповідального суб’єкта суспільно-політичного життя, який усвідомлює демократичні цінності, відчуває і цінує свою свободу і власну гідність, здатний до самовизначення, самовираження, самореалізації та спроможний демократичними способами захищати та відстоювати власні права і свободи, прогресивний демократичний розвиток своєї держави.

На основі врахування вікових особливостей учнів старших класів, вважаємо за необхідне зазначити, що взаємодія учнівської молоді з владними структурами та органами місцевого самоврядування є обмеженою юридичними правами неповнолітніх старшокласників. З огляду на це, така взаємодія передбачає ініціювання та участь в обговоренні проблем, важливих для життєдіяльності молоді; співпрацю з владними структурами та органами місцевого самоврядування щодо вирішення проблем життя учнівської молоді та інших членів місцевої громади; набуття первинного досвіду контролю за діяльністю влади шляхом проведення зустрічей з народними депутатами різних рівнів з питань ознайомлення з результатами реалізації ними передвиборчих програм, а також з державними посадовцями та представниками органів місцевого самоврядування - з питань державної молодіжної політики; опанування на когнітивному рівні демократичних способів впливу на владу з метою покращення життя громадянського суспільства, захисту соціальних, економічних, політичних та культурних прав і свобод членів громадянського суспільства, а також набуття відповідних навичок шляхом проведення ділових та рольових ігор, обговорення реальних ситуацій суспільно-політичного життя, участі у дискусіях, диспутах та дебатах [7 С.39-42].

Література

1. Гурицька М.С. Еволюція стосунків громадянського суспільства і держави в історії політичної думки / М.С. Гурицька // Політологічний вісник. – 2007. – Вип. 23. – С.85-94.

2. Давиденко В. В. Соціальний діалог у громадянському суспільстві. Монографія. – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2007. – 358 с.

3. Жданенко С.Б. Партнерство як соціальний інститут // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Харків: ХВУ, 2002. – Вип. ХV. – С. 85-89.

4. Жданенко С.Б. Политическое партнерство как признак правового государства // Українська державність: становлення, досвід, проблеми: Збірник наук. статей (За матер.ХХІІ Харківських політологічних читань) – Харків: Право, 2001. – С. 57-58.

5. Кадлубович Т. І. Рівні політичної комунікації та їх роль у демократизації владних відносин / Тетяна Кадлубович // Трибуна. – 2008. – № 1-2. – С.31 – 33

6. Клячин А.К. Особливості впливу політичної комунікації на процес розгортання демократичних перетворень в сучасній Україні // Збірка виступів за підсумками науково-практичної конференції “Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні”. – К., 2003. – С. 159 – 171.

7. Назаренко Г.А. Критерії і показники вихованості культури демократії старшокласників // Педагогічний альманах. – 2011. - №12. - частина 3.- С.39-42