Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, Україна

Літературний процес початку ХІХ ст. в Польщі: утвердження національної ідентичності

Творення польської нації відбувався синхронно з аналогічними процесами в Західній Європі: дев’ять збройних повстань поляків упродовж ста років спричинилися до формування нової форми колективної ідентичності – національної свідомості. Слов’янське відродження реалізувалося в різних формах, зокрема розрізняють сербський (народна творчість і її наукова інтерпретація в річищі романтичних доктрин Вука Караджича), чеський (діяльність двох поколінь будителів – учених і поетів) та хорватський (поєднання ренесансно-просвітницьких і романтично-реформаторських концепцій) варіанти. Польське відродження охоплює формотворчі складники всіх трьох моделей, зокрема секуляризацію культури, розвиток фольклористики й історіософії, утворення політичних партій, організацій [1, 209-221].

«До літератури, – на думку відомого українського філософа Д. Донцова, –у часи жорстоких репресій проти культури мусили тікати і публіцистика, і філософія, і партійництво, і що саме література була за тих часів свічадом, в якому жеврів вогонь національної душі» [2, 89]. Дійсно, національна література є одним із найпотужніших засобів збереження й утвердження національної ідентичності, виховання національної самосвідомості, свідченням чого став літературний процес ХІХ століття в Польщі.

Місію творення польської націй значною мірою взяла на себе інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян на початку ХІХ ст. розпочала активну подвижницьку працю. Нова генерація польської інтелігенції чітко усвідомила ту істину, що народ, позбавлений своєї історії й культури, приречений на асиміляцію, на втрату політичних орієнтирів. Тому початок ХІХ ст. відзначається посиленою увагою до вивчення історії, фольклору, що відігравало важливу роль у збереженні й розвитку національної свідомості. У вітчизняній історії представники інтелектуального середовища шукали відповідь на злободенні питання (намагалися зрозуміти причини втрати своєї державності), прагнули визначити перспективи, знайти пояснення подій сьогодення й майбутнього. Зрештою, такі ж тенденції звернення до власної історії, минулого властиві практично всім тогочасним європейським державам. «Люди, що були свідками великих історичних зрушень, загибелі династій, утворення нових держав, всеєвропейської війни Бонапарта, прагнуть перевіряти будь-які теорії історією. Загальне захоплення історією так само притаманне ХІХ ст., як захват філософією ХVІІІ чи природничими науками – ХVІІ ст. Майже в усіх країнах виникають історичні товариства, часописи, музеї, а історична література має більшу популярність, ніж романи про пригоди та кохання», – відзначає І. Лосєв [3, 206]. Відповідно, новим напрямом у літературі й історичній науці в Польщі стало звернення до героїчного минулого, до епосу, до літописів. «Звернення до минулого, – зазначає сучасна дослідниця, – йде у декількох напрямках, кожен з яких ще має відгалуження. Перший із них – це наукове і художнє пізнання історичного минулого, того, що дійсно було і яке можна дослідити, суб’єктивно осмислити, відштовхуючись від фактів, подій. Історія стає наукою і відразу вступає у тісніші, ніж це було досі, взаємини з іншими науками, зокрема філологією, яка в той час розщеплюється на мовознавство і літературознавство; з різними видами мистецтва, передусім з тим, що тоді змінило назву «поезія» на «література» [4, 255 – 256].

Іншим впливовим збудником польського національного відродження стало поширення романтизму, оскільки з його появою відкривалися нові перспективи для національного розвитку. Саме через романтизм у літературі відбувалося усвідомлення поляками себе як нації з власною культурою, психологією, звичаями, історією. На відміну від попереднього напряму Просвітництва з його морально-філософським дидактизмом, романтизм на перший план висував громадянсько-патріотичний пафос. «Приспані» й «змертвілі» нації, на думку романтиків, необхідно було «пробуджувати» і «відроджувати». Важливим було і те, що ідеологія романтизму давала можливість виступати від імені усього народу, а не його окремої верстви. Адже саме романтизм змусив інтелігенцію звернутися до народу, до його культури, традицій. Романтики подолали зневажливе ставлення до народної культури як до чогось явно нижчого, вульгарного, невартісного уваги. Оскільки слов’янські народи зберігали патріархальні, консервативні риси, то європейські романтики поставили слов’янський фольклор у центр тогочасного інтелектуального життя. Саме цим пояснюється виняткова роль романтизму у формуванні польської національної і політичної свідомості.

«Золотою порою» польської романтичної поезії були 30-ті роки. У цей період створені найвідоміші твори А. Міцкевича – третя частина драматичної поеми «Дзяди» і поема «Пан Тадеуш». Пізніше А. Міцкевич виявив себе як історик літератури і публіцист. На початку ХІХ ст. вповні проявився талант Ю. Словацького, драматурга і поета з величезною творчою фантазією. До речі, у більшості драматичних творів Ю. Словацького покладені сюжети із польської історії, починаючи із легендарних часів і закінчуючи ХІХ ст.

Про роль літератури у процесі формування польської націй свідчить і той факт, що найбільше для утвердження національної свідомості зробили не державні чи військові діячі, а поет А. Міцкевич, його геніальна творча спадщина. Для польської культури виняткове значення постаті А. Міцкевича було зумовлене не лише його літературною спадщиною, але й усім життям, в якому нерозривно поєдналися літературна, громадська й політична діяльність. В «Оді молодості», яка стала маніфестом не лише польського, а й європейського романтизму, з величезною емоційністю, піднесеністю оспівано образ Свободи. Не випадково образ Свободи постійно використовується поетом, адже саме в добу романтизму свобода була осмислена як філософська проблема і як моральна засада організації суспільства, як необхідна умова творчого самоздійснення особистості. У творі також виражене основне завдання творчості Міцкевича: поет покликаний бути вождем нації, пророком, месією, людиною, яка всіляко сприятиме консолідації нації, пробудженню її творчого потенціалу. Погляди А. Міцкевича про місце поезії й поета в суспільстві суголосні з ідеями романтизму: поезія – велика сила, що уособлює духовну велич народу, її мета – будити народ, виховувати в нього почуття свободи. Думку про пророчу функцію поезії митець проніс через усе життя: «Лише пророки були поетами у повному розумінні цього слова» – говорив А. Міцкевич.

Таким чином, із середини ХІХ ст. польська культура, а надто польський романтизм на чолі з Міцкевичем, справляють величезний вплив на весь (у т.ч. і українців) слов’янський світ. Про виняткове значення літератури в житті Польщі першої половини ХІХ ст. І. Франко писав: «Час більше-менше від 1820 – до 1848 р. – се була доба великого розвитку польської поезії... Можна сказати сміло, що тоді польська поезія уперше увійшла в повнім блиску на європейську видівню і була домінуючим, найважливішим обов’язком у духовнім житті нації. Чуття і думки, які розбуджувала вона, робилися національним Євангелієм; гарячіші голови вважали своїм обов’язком не тільки любити і пестити їх, але переводити їх у життя. Національна політика розвивалася під впливом національної поезії» [5, 385].

Література:

1. Хобсбаум Э. Нации и национализм: поднятые знамена (конец ХIХ века) / Э. Хобсбаум // Хобсбаум Э. Век Империи. 1875 – 1914; Пер. с англ. Е.С. Юрченко, В.П. Белоножко. – Ростов-на-Дону, 1999. – С. 209 – 241.

2. Вдовиченко Г. Українське відродження: національне буття і міжкультурний діалог / Г. Вдовиченко // Розбудова держави. – 1998. – №9 – 10. – С. 88 – 94.

3. Лосєв І. Історія і теорія світової культури: європейський контекст / І. Лосєв. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.

4. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства / Н. Копистянська: [монографія]. – Л.: ПАУС, 2005. – 368 с.

5. Франко І. Сучасні польські поети / І. Франко / Франко І. Зібрання творів: у 50 т. – К., 1980. – Т. 31. – С. 385 – 412.