ТРУДОВИЙ СПІР ЯК ПРЕДМЕТ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

Савінов Д.В., студент

Всебічне дослідження такої юридичної категорії є дуже актуальним тому що, як спір про право, має першорядне значення. Аналіз існуючих у юридичній літературі концепцій дозволяє зробити висновок, що основною причиною наявності розбіжностей серед учених є відсутність у них єдиної думки у визначенні вказаного поняття. У першу чергу це стосується різних позицій з приводу юридичної природи такого спору. Спори про право взагалі становлять собою розбіжності юридично заінтересованих осіб з приводу суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що виникли за браком можливості примусової їх реалізації не інакше, як через рішення правоохоронного органу й заявлення заінтересованою особою в порядку, регламентованому законом.

Причинами виникнення трудових спорів є численні порушення законодавства про працю, як-от: а) несвоєчасна виплата заробітної плати; б) порушеня норм трудового законодавства щодо укладення, зміни й припинення трудового договору; в) надання відпусток без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням; г) невиплати матеріальної допомоги в разі тимчасової непрацездатності; д) порушення строків розрахунку при звільненні; е) недотримання державного гарантування мінімального розміру заробітної плати; є) порушення законодавства про працю неповнолітніх; ж) відсутність знань в галузі трудового законодавства або їх низький рівень та ін. Необхідно розрізняти причини трудових спорів та умови їх виникнення. Умови виникнення таких спорів поділяються на 2 види: вони мають характер організаційно-виробничий і правовий. До першого виду належать: (а) недоліки в організації виробництва і праці; (б) залучення до надурочних робіт, роботи у вихідні дні тощо; (в) погані умови праці; (г) недоліки в організації охорони праці та ін. Серед умов правового характеру слід назвати недосконалість чинного законодавства про працю (наявність прогалин у праві, нечітких формулювань, що дають підстави для різного їх тлумачення, тощо [7].

Трудові спори – це розбіжності між сторонами неврегульовані шляхом безпосередніх переговорів розбіжності між працівником (колективом працівників) і власником підприємства (уповноваженим ним органом) щодо застосування норм трудового законодавства, встановлення нових умов праці або зміна існуючих [4, с. 477]. Моментом виникнення індивідуального трудового спору є звернення із заявою до відповідного органу, що розглядає таки спори. Разом із тим у чинному законодавстві використовується поняття «трудові конфлікти». Так, Закон України від 3 березня 1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» не містить його де фініції й не відмежовує від поняття «трудовий спір», а ототожнює їх. У Законі передбачено тільки примирливо-третейський спосіб вирішення колективних трудових спорів, що вступає в протиріччя з їх правовою природою [1]. Брак правового механізму захисту й поновлення поруше- ного права трудового колективу є суттєвою прогалиною в законодавстві, оскільки не ставить у рівні умови індивідуальні й колективні права громадян щодо їх захисту. При розгляді трудових спорів суди керуються міжнародними, конституційними, які визначають загальні підходи до виконання правосуддя, сприяють правильному розумінню й тлумаченню норм процесуального права і впливають на рішення питань про застосування процесуальної аналогії. Так, рекомендація Міжнародної організації праці 1967 р., № 130 «Про розгляд скарг на підприємстві з метою їх вирішення» встановлює порядок розв’язання індивідуальних трудових спорів, його принципи (наприклад, до- ступність, коли будь-який працівник має право подати скаргу без шкоди для себе; або встановлення порядку розгляду скарг) та ін. [6, с. 842-865]. Ця Рекомендація МОП щодо захисту трудового права визнана більшістю держав світу. Для з’ясування питання, до компетенції якого юрисдикційного органу належить розгляд трудових спорів, необхідно провести їх класифікацію, яка є умовою для з’ясування порядку їх вирішення. Основним засобом цього процесу є обрання певного критерію (ознаки), за допомогою якого здійснюється віднесення того чи іншого об’єкта класифікації до певної групи понять, явищ, відносин. У науковій юридичній літературі вирізняють низку підходів до проблеми зазначеної класифікації, що підкреслює можливість поділу індивідуальних трудових спорів за різними критеріями.

Так, підставами останнього можуть бути: (а) суб’єкт, який заявив про порушення свого права; (б) підвідомчість, характер і предмет спору; (в) вид правовідносин, з яких він виник; (г) причини виникнення спору та інші [4, с. 328]. При цьому до позовних спорів відносять ті, що пов’язані із застосуванням чинного законодавства в галузі трудового права, де найчастіше їх предметом є поновлення порушених суб’єктивних прав працівника.

До непозовних належать спори, що стосуються встановлення нових умов праці, неврегульованих у централізованому порядку, чи зміни існуючих або заміні їх новими умовами праці. В.М. Толкунова класифікує всі трудові спори за 3-ма підставами: а) за суб’єктом спору; б) за його характером; в) за видом спірних правовідносин. Існує думка класифікувати індивідуальні трудові спори за: «1) змістом – на спори з приводу застосування умов праці, встановлених законом або іншими нормативними актами, і з приводу встановлення нових (зміні існуючих) умов праці, не врегульованих нормами права; 2) видами правовідносин – на спори, що виникають з т рудових та інших тісно пов’язаних з ними правовідносин, що становлять предмет трудового права» [2, с. 16]. І.В. Семенова пропонує наступну класифікацію: (1) за характером, це спори: (а) про застосування норм трудового законодавства, колективних і трудових договорів; (б) про встановлення нових чи зміні існуючих соціально-економічних умов праці, не врегульованих законодавством; (в) пов’язані з відмовою в прийомі на роботу; (2) за правовідносинами, з яких виникає спір (підвиди такого поділу, до речі, повністю збігаються із класифікацією, запропонованою В.М. Толкуновою, – за ознакою видів спірних правовідносин) [10, с. 130, 131]. На підставі перелічених класифікацій індивідуальних трудових спорів можна виокремити найхарактерніші з них: – за ознакою підвідомчості – залежно від порядку вирішення спору (в комісії по трудових спорах, у судовому порядку) (ст. 221 КЗпП); – за характером і предметом – спори про застосування норм трудового законодавства, колективного і трудового договору та ін.; – за видом правовідносин, з яких виник спір, – як правило, з трудових, проте може виникати й з інших (наприклад процесуальних або цивільних); – за суб’єктом, який заявив про порушення свого права (в основному цією особою є працівник, хоча може бути й підприємство як сторона трудового договору); – за причинами виникнення й деякими іншими підставами спори можуть мати характер як суб’єктивний (відсутність знань чинного законодавства України у працівників чи керівників підприємств), так і об’єктивний (колізії норм права, недостатнє фінансування бюджетних організацій, що спричиняє невиплати заробітної плати працівникам, та ін.).

Отже, класифікація трудових спорів має не лише теоретичне, а й практичне значення, особливо для визначення їх юрисдикції: для кожної їх групи встановлено певну процедуру розгляду й відповідний орган, уповноважений державою розглядати їх. Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р., № 9 роз’яснив, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі виникаючі пра- вовідносини (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян [8, с. 42]. Суд не вправі відмовити особі у прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. У цьому зв’язку установлений статтями 221–230 КЗпП порядок вирішення трудових спорів не діє, оскільки він суперечить Основному Закону України. Відповідно до ст. 221 КЗпП трудові спори розглядаються: (а) комісіями по трудових спорах. Перші кроки в науці і (б) районними, районними в місті, міськими чи міськрайонними судами. Окремий порядок, що передбачає особливості розгляду трудових спорів деяких категорій працівників з особливим статусом (суддів, прокурорсько-слідчих працівників, працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється ст. 222 КЗпП. У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах , працівник, власник або уповноважений ним орган може оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП)

Список літератури:

1. Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 6. – Ст. 38.

2. Лозовой С.В. Класифікація та принципи розгляду індиві- дуальних трудових спорів // Форум права. – 2008. – № 2. – С. 328-332.

3. Матиевский М.Д. Научное наследие. – Краснодар: Кубан. гос. ун-т, 2002. – 111 с.

4. Міжнародна організація праці. Конвенції та рекомендації 1919-1964 рр. – Т. II: Міжнародна організація праці. – Же- нева : Міжнар. бюро праці, 2001. – 1560 с.

5. Поняття трудових спорів, їх види та причини виникнення // Юрид. послуги Online // http:// yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/literature/ trud pravo/094.php.

6. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Пост. Пленуму Верхов. Суду України № 9 від 01.11.1996 р. // Зб. пост. Пленуму Верхов. Суду України в цивільних справах та з загальних питань: 1963 – 2007 рр. – Х.: Одіссей, 2008. – 512 с.

7. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. – Х.: Консум, 1998. – 480 с.

8. Семенова И.В. Трудовое право: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Центр, 1998. – 156 с.

9. Смолярчук В.И. Законодательство о трудовых спорах. Процессуальные гарантии ох- раны трудовых прав рабочих и служащих. – М.: Юрид. лит., 1966. – 228 с.

10. Судова влада України. Єдиний Державний реєстр судових рішень України // http:// www. reyestr. court. gov. ua/.