Филологические науки/3. Теоретические и методологические проблемы  исследования языка

Сиборова О. Л., Стенцель Є. А.

Східноєвропейський університет економіки і менеджменту, Черкаси, Україна

Окремі аспекти поетичної та реальної ономастики

Під власними назвами, слідом за О. І. Фоняковою, ми розуміємо «універсальну функціонально-семантичну категорію іменників, особливий тип словесних знаків, призначений для виокремлення та ідентифікації одиничних об’єктів (живих і неживих), понять, що виражають загальні уявлення про ці об’єкти в мові, мовленні й культурі народу» [1, с. 21].

Ономастичний простір може бути поділено на своєрідні сектори, всередині яких виділяють окремі зони або поля. «Поле» в ономастиці – «частина ономастичного простору, що містить оніми певного виду» [2, с. 281]. Такий поділ є необхідним, оскільки весь ономастичний простір охоплює дуже широке і різноманітне коло предметів, явищ і понять.

Щодо поділу власних назв залежно від денотата, то версії ономастів щодо кількості розрядів різняться: хтось визначає шість-сім, а хтось – до двох десятків, виокремлюючи в самостійні розділи, скажімо, різновиди топонімів (гідроніми, ороніми, ойконіми, урбаноніми), міфонімів (теоніми, демононіми, міфотопоніми, міфохрематоніми) тощо. Так, наприклад, класик російської ономастики О. В. Суперанська виділяє такі три категорії онімів: назви живих істот або істот, яких вважають живими: антропоніми, зооніми, міфоніми; назви неживих предметів: топоніми (ороніми, спелеоніми, гідроніми, дримоніми, пелагоніми, урбаноніми тощо), космоніми і астроніми, фітоніми, хрематоніми, назви засобів пересування, сортові і фірмові назви та власні назви комплексних об’єктів, до яких належать назви підприємств, установ, товариств, об’єднань; назви органів періодичної преси; хрононіми: назви свят, ювілеїв, назви заходів, кампаній, воєн; назви творів літератури і мистецтва; документоніми, назви стихійних лих, фалероніми тощо [2, с. 174-205].

Керівник наукової школи «Одеська ономастична школа» О. Ю. Карпенко зупиняється на дев’яти різних типах онімів: антропоніми, топоніми, астроніми, теоніми, зооніми, ергоніми, хрононіми, хрематоніми та ідеоніми [3, с 73].

Власні назви в художньому тексті відрізняються від реальних і функціонально, і семантично. Так, у реальному житті між ім’ям і його носієм немає внутрішнього зв’язку. Але в художньому творі зв’язок між ім’ям і носієм цілком може бути встановлено волею автора. Власні назви, які не мають в мові свого предметно-логічного або конотативного значення, в художньому тексті набувають семантичного й емоційного потенціалу, який накопичується в процесі розгортання тексту через авторські й персонажні характеристики позначуваного об’єкта – носія імені. Реальні оніми обмежуються номінативною функцією, тобто слугують для диференціації однорідних об’єктів (ця людина, ріка, вулиця тощо, виокремлюються з-поміж усіх інших) і мають, як правило, нейтральне забарвлення, в той час як літературні виконують низку стилістичних функцій. Номінація, диференціація однорідних об’єктів у художньому творі може бути досягнута взагалі без власних назв і в принципі не виконує в художньому тексті провідної ролі [3, с. 70]. Прагнення письменника максимально використати можливості власних назв у художньому тексті призводить до того, що вони стають одним з найважливіших засобів для створення яскравих, несподіваних образів, що обумовлює їхню основну функцію – образотворчу.

Ю. А. Карпенко виділяє декілька суттєвих ознак як літературної ономастики в цілому, так і власних назв у художньому творі: 1) вторинність літературної ономастики; 2) різна причинна обумовленість появи літературної ономастики й реальної ономастики (жанр і стиль тексту для літературної ономастики й соціальне середовище й мова народу для реальної); 3) виконання літературною ономастикою стилістичної функції; 4) відмінність функцій власних імен у мовленні повсякденної й художньої; 5) наявність у літературно-художньому творі заголовка, який є головним компонентом ономастичного простору [4, с. 34-40].

Суттєві відмінності літературної власної назви від власної назви у мові окреслює і В. М. Калінкін. Перша полягає в тому, що літературні оніми або поетоніми, як пропонує їх називати В. М. Калінкін, є «фікцією», бо, навіть називаючи будь-який реальний об’єкт (особу, місцевість тощо), «ореол художнього твору переносить його в обставини вимислу, гри художніх сил». Друга відмінність полягає в тому, «що поетоніми відрізняються принциповою динамічністю змісту». Третьою особливістю поетонімів є характерне для них домінування естетичної функції та поетичних конотацій [5, с. 54].

На сьогоднішній день в українській, і не тільки, ономастиці не створено єдиної загальноприйнятої кваліфікаційної системи функцій власних назв у художньому тексті, оскільки, як слушно зауважує В. М. Калінкін, досвід, надбаний ономастами, дає підставу стверджувати: що створення «ідеальної» таксономічної системи функцій поетонімів, напевно, неможливе [6, с. 25]. Удосконаленню класифікації поетичних функцій онімії сприятиме її розвиток і постійне поповнення новими характеристиками, позаяк виникнення нових функцій неминуче, як неминучим є і нескінченність художнього пошуку.

Література:

1. Фонякова О. И. Имя собственное в художественном тексте. Л.: БРЕШУ, 1990. с. 104

2. Суперанская А. В. Общая теория имени собственного Отв. ред. д-р филол. наук А. А. Реформатский; Институт языкознания АН СССР. — М.: Наука, 1973. - 368 с.

3. Карпенко О. Ю. Про літературну ономастику та її функціональне навантаження // Зап. з ономастики. – Одеса, 2000. – Вип. 4. – С. 68–74.

4. Карпенко, Ю. А. Имя собственное в художественной литературе // Филол. науки. 1986. № 4. С. 34–40.

5. Калинкин В. М. Поэтика онима: Монография. — Донецк: ООО «Юго-Восток, Лтд», 1999. — 408 с.

6. Калинкин В. М. Литературная ономастика, или Поэтика онима. — Донецк, 2002. — 39 с.