Медицина / 7. Клиническая медицина.

Стаханов К.О.

асистент кафедри психіатрії, наркології, психології та соціальної допомоги Одеського національного медичного університету

Особливості соціально-трудової реабілітації хворих на шизофренію

Основи вітчизняної соціальної психіатрії були закладені ще в земський період, їх реалізація в державному масштабі сталася лише в 20-30-і роки XX століття, що ознаменувався не тільки реконструкцією вже наявних психіатричних лікарень, а й організацією в нашій країні позалікарняної психіатричної служби (психоневрологічних кабінетів, диспансерів) і формуванням системи соціального і трудового влаштування хворих [3, 4].

Завдяки розвитку мережі психоневрологічних диспансерів (ПНД) з'явилася можливість амбулаторного лікування психічно хворих, скорочення термінів їх перебування в стаціонарі. Стало реальним надання їм кваліфікованої медико-соціальної допомоги протягом усього життя з дотриманням послідовності лікувальних і реабілітаційних заходів між лікарнею і диспансером. Зникла необхідність соціальної ізоляції хворих, відриву їх від повсякденного життя. Спостереження за амбулаторними контингентами внесло корективи в наукові уявлення про динаміку психічних хвороб, показавши, що більшість хворих не потребує госпіталізації, залишаючись в суспільстві та при наявності сприятливих умов вони можуть довго зберігати працездатність.

Базою для соціально-трудової реабілітації психічно хворих стали денні стаціонари при ПНД, кабінети трудової терапії та лікувально-трудові майстерні. Трудова терапія широко здійснюється і в самих психіатричних лікарнях, де практично в кожному відділенні в передбачені правилами внутрішнього розпорядку годинник хворі виконують найпростішу роботу (збирають дрібні деталі різних приладів, роблять штучні квіти, іграшки, склеюють пакувальні коробки і т.п.). Частина хворих виконують зовнішні роботи на території лікарні. У лікарнях з добре поставленим лікувально-реабілітаційним процесом організація таких занять займає досить велике місце поряд з культуротерапією (перегляди кінофільмів, користування бібліотекою і т.п.). Однак ця «внутрішньо лікарняна» реабілітація на сучасному етапі розвитку суспільства не могла задовольняти ні психіатрів, ні пацієнтів, і практично у всіх країнах реабілітаційні заходи стали здійснюватися і поза лікувальних психіатричних установ на більш високій технічній основі.

Зокрема, найбільшого «розквіту» промислової реабілітації в нашій країні було досягнуто в 70-80-і роки [3]. У психіатричній літературі тих років широко висвітлювалися її різні організаційні форми і наводилися переконливі дані про її високу ефективність. Були розроблені не тільки різні форми трудової реадаптації, а й відповідні медико-психологічні впливи на хворого під час її проведення.

У зарубіжних країнах проблема ресоціалізації психічно хворих, також постала гостро в кінці 70-х – початку 80-х років, була певною мірою пов'язана з антіпсихіатричним рухом, коли почався процес так званої деінституціоналізації – виведення пацієнтів за стіни психіатричних стаціонарів з їх закриттям [2]. Виписані хворі, будучи нездатними вести самостійне життя і забезпечувати себе економічно, поповнили ряди бездомних і безробітних. Вони потребували не тільки психіатричної допомоги, а й соціального захисту та фінансової підтримки, тренінгу втрачених трудових і комунікативних навичок.

При тісній співпраці психіатричних і соціальних служб, які існують за рахунок державного фінансування, громадських і благодійних фондів, у багатьох європейських країнах сформувалася розгалужена соціореабілітаціонна система, націлена на поетапну реінтеграцію психічно хворих в суспільство. Завданнями установ, які входять до неї, є надання психічно хворим тимчасового місця проживання, навчання та здобуття ними навичок, необхідних у повсякденному житті, поліпшення їх соціальної та трудової пристосовності. З цією метою були створені спеціальні гуртожитки, готелі, так звані будинки на півдорозі, в яких хворі не тільки проживають, забезпечуються психіатричним наглядом, а й отримують допомогу в професійно-трудовому просуванні.

Виписані з стаціонару пацієнти в деяких країнах мають можливість вступати до позалікарняних установи (out-patient clinic) і реабілітаційних центрів з обмеженим терміном перебування в них. Так, у Франції він не перевищує 18 міс [1]. До кінця цього періоду оцінюються отримані хворим навички і визначається його можливість повернутися до роботи на загальних підставах або ж обмежитись рівнем лікувально-трудових установ. Дедалі більшого поширення набуває працевлаштування хворих в звичайні умови виробництва, але при збереженні постійного спостереження психіатрів і соціальних працівників. На жаль, ця форма багато в чому залежить від роботодавців.

Для хворих на шизофренію використовувалися спеціальні тренінгові програми, спрямовані на досягнення автономності в стилі життя хворого, поліпшення його соціальних зв'язків і профілактику повної ізоляції. У реабілітації особливе значення має індивідуалізований підхід, що враховує вид і ступінь вираженості наявної у хворого дисфункції (недостатність ініціативи і емоцій, соціальний і когнітивний дефект). Порівняно недавно з'явилися спеціальні комп'ютерні програми, побудовані за типом діалогу. Вони призначені для тренування концентрації уваги та інших когнітивних функцій і можуть використовуватися хворими самостійно. Найбільш поширені тренінгові методики, орієнтовані на корекцію соціальної поведінки хворого, використовують стратегію копіювання правильної поведінки в повсякденному житті: крім корекції властивих хворим на шизофренію емоційно-вольових і когнітивних порушень вони допомагають виробити необхідні для вирішення повсякденних проблем і ведення самостійного життя навички, включаючи використання соціальних пільг, фінансових ресурсів.

Таким чином, сучасні реабілітаційні підходи націлені насамперед на особистість хворого, розвиток втрачених навичок і активацію компенсаторних механізмів. Якщо ж ступінь неспроможності хворого не дозволяє йому функціонувати без сторонньої допомоги, то турботу про нього беруть на себе держава і суспільство. Відносно виконання реабілітаційних програм навіть економічно розвинені країни з високим рівнем життя відчувають значні труднощі, пов'язані з фінансовим забезпеченням. Недостатнє фінансове забезпечення, частково обумовлене і відволіканням матеріальних засобів на вирішення більш насущних питань (зокрема, боротьбу зі СНІДом), призвело до згортання в багатьох країнах реабілітаційних програм, в результаті чого багато психічно хворих стали повертатись в психіатричні стаціонари.

Отже, для успішного виконання будь-яких реабілітаційних програм потрібна активна взаємодія громадських, благодійних організацій з різними державними та відомчими структурами, причетними до освіти, медичного обслуговування, життєзабезпечення та надання соціальних пільг психічно хворим і розумово відсталим.

Література:

1. Актуальные вопросы профилактики, диагностики, терапии и реабилитации психических расстройств: сборник статей. – Барнаул: ИП Колмогоров И.А., 2014. – 359 с.

2. Гурович И.Я. Психосоциальные подходы в практике лечения и реабилитации шизофрении: современные тенденции / И.Я. Гурович, Н.Д. Семенова // Социальная и клиническая психиатрия. − 2007. − Том 17, №4. − C.78-85.

3. Кабанов М.М. Психосоциальная реабилитация и социальная психиатрия / М.М. Кабанов. – СПб.: С.-Петерб. науч.-исслед. психоневрол. ин-т им. В.М. Бехтерева,1998. – 255 с.

4. Хобзей М.К. Соціально-орієнтована психіатрична допомога в Україні : проблеми та рішення / М.К. Хобзей, П.В. Волошин, Н.О. Марута // Український вісник психоневрології. – 2010. – Т 18, вип. 3 (64). – С. 10-14.