«История» / Отечественная история

К. і. н., Півоварчук В. М.

Рівненський державний гуманітарний університет

Способи розвʼязання радянською владою проблем безробіття та біженців у Західній Україні (1939-1940 рр.)

Політика більшовицького режиму у сільському господарстві, промисловості та інших сферах господарського життя західноукраїнського суспільства зумовлювала значні зміни у побуті та у життєвому рівні місцевого населення, що носили, як показують численні джерела, неоднозначний та суперечливий характер. До позитивних сторін цього процесу варто, у першу чергу, віднести швидке розвʼязання такої болісної проблеми, якою для регіону впродовж тривалого часу панування II Речі Посполитої залишалося безробіття. У міжвоєнній Польщі враховувалися лише безробітні у містах, а сільські – не обліковувались. Не бралися до рахунку також і працівники розумової праці. Згідно з оприлюдненими статистичними даними на початку 1939 року в Західній Україні нараховувалося близько 137 тис. безробітних. Тільки на Львівщині їх було майже 43 тис. осіб, в тому числі 37 тис. безробітних робітників і 6 тис. безробітних представників розумової праці. У Станіславі не мали роботи 2300 жителів міста[6, c. 57].

Характеризуючи стан справ у цій сфері, не варто забувати, що в умовах міжвоєнної Польщі безробіття на Західній Україні найпоширенішим було у середовищі українства. Річ у тім, що соціальне пригнічення місцевого населення доповнювалося національною зневагою. Тому різноманітні економічні та соціальні санкції польських властей спрямовувались перш за все проти трудівників-українців. Так, їх першими звільняли і скорочували, їм першим у випадку втрати роботи відмовляли в будь-якій допомозі.

За період радянської влади проблема безробіття вирішувалася різними шляхами: введенням в дію законсервованих підприємств, реконструкцією старих та будівництвом нових промислових об’єктів, а також запровадженням двозмінної, а подекуди – й тризмінної роботи. Сюди також слід віднести штучне роздування штатів на підприємствах, скерування значної кількості безробітних для працевлаштування в інші райони СРСР, насамперед в Донбас та Сибір. Таким чином, протягом досить короткого відрізку часу (з кінця вересня 1939 по лютий 1940 року) понад 120 тис. безробітних регіону дістали роботу, в тому числі у Рівненській та Волинській областях відповідно 19 тис. і 15 тис. осіб [3 ,с. 187].

З 42 тис. зареєстрованих безробітних Львова до початку квітня 1940 року роботу отримали практично всі; з них 25 тис. осіб – на місцевих підприємствах, 13,4 тис. були скеровані у Донбас, а майже 2,2 тис. – в інші області СРСР. Аналогічне скерування отримали й 4,5 тис. безробітних міста Тернополя [6, с. 58].

Вищезгаданий спосіб розвʼязання проблеми безробіття зустрічав, звичайно, здивування у місцевого населення. Проте, як згадують очевидці подій того періоду, на прохання дозволити працювати за фахом у західноукраїнському регіоні досить часто уповноважені партійно-державних органів відповідали: «... не розмірковувати! Профспілка знає, куди кого послати!» [5, с. 99].

Подібним способом більшовицький режим розв’язував й проблему біженців, які опинилися на території краю внаслідок німецько-польської війни і які за рішенням місцевих властей підлягали негайній реєстрації. Всього цих шукачів порятунку, за даними радянських органів внутрішніх справ, нараховувалося 24,7 тис. сімей або майже 67 тис. осіб, в тому числі у Волинській області 12 тис., у Ровенській – 2 тис. осіб (за іншими даними – понад 4 тис. осіб [2, Арк. 1-1 зв.].

Спрямовані вглиб СРСР і зіткнувшись з справжньою картиною радянської дійсності, біженці, як і багато безробітних «західняків», що прибули туди, швидко розчаровувалися у принадах соціалістичного способу життя і відверто висловлювали незадоволення суспільно-політичним ладом Радянського Союзу. Це констатували органи внутрішніх справ УРСР, підкреслюючи при цьому, що в результаті такої активної антирадянської роботи «... багато з прибулих біженців і безробітних самовільно залишають роботу на шахтах і підприємствах, кочують з області в область, порушують клопотання про виїзд назад на батьківщину, а у більшості випадків – на територію Польщі, зайняту німцями. Значною мірою цьому також сприяє та обставина, що в ряді областей біженці і безробітні не були забезпечені житловою площею, тулилися в непристосованих для проживання приміщеннях, направлялися на роботи не за спеціальністю. А також і та обставина, що багато з них на батьківщині залишили свої сім’ї та майно [4, с. 87].

Для вилучення цього «неблагонадійного елементу» з життя західноукраїнського суспільства тоталітарний режим вдався до застосування репресивних заходів. Починаючи з весни 1940 року, проти багатьох біженців були висунуті звинувачення у нібито незаконному переході кордону. Внаслідок цього значна кількість біженців виявилася заарештованою, звинуваченою у шпигунстві і засудженою. Зокрема, така доля спіткала Н. Букатко – 17-річну дівчину з селища Красностав, яка 17 травня 1940 року рішенням трибуналу Київського військового округу була покарана безвинно 12-ма роками виправно-трудових таборів [1, Арк. 63].

А у червні 1940 року у центральні райони Радянського Союзу з Західної України вивезено біженців із Центральної та Західної Польщі (значну частину із зрозумілих причин у цій групі становили євреї) під приводом того, що вони не погодилися прийняти радянське громадянство. У секретній доповіді, Наркомату внутрішніх справ УРСР від 3 липня 1940 року вказувалося, що загалом з західних областей України було виселено 37532 сім’ї біженців, які налічували 83207 осіб, а також 19476 так званих осіб-одиночок [4, с. 108].

Таким чином, забезпечення роботою значною кількості безробітних регіону, а також на початковому етапі і біженців, що прибули сюди внаслідок складних умов воєнного часу, дозволило десяткам тисяч громадян дещо покращити умови свого існування. Одночасно насильницький спосіб розвʼязання проблеми безробіття, а особливо необґрунтовані брутальні репресії проти біженців – все це викликало неоднозначне сприйняття заходів радянської влади, сіяло в середовищі місцевого населення сумніви у щирості та гуманності її економічних та соціально-побутових перетворень.

Література:

1. Архів Управління Служби безпеки України у Волнській області. – Спр. 1901-фп. – Арк. 63.

2. Державний архів Рівненської області. Ф. Р-106. (Тимчасове управління м. Ровно). – Оп. 1. – Спр. 5.

3. Варецький В. Л. Соціалістичні перетворення в західних областях УРСР в довоєнний період. – К.: Вид-во АН УРСР, 1960. – 321 с.

4. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. Т. 1. 1939-1945. – Львів: Ін-тут українознавства ім. І. Крипʼякевича, 1996. – 751 с.

5. Рівенський І. Як совіти вміють обминути, нагнати страху і заволодіти містом (Польщу замінив новий окупант зі сходу) // Літопис Волині. Ч. 6. – Вінніпег: ін-тут дослідів Волині, 1962. –С. 98–100.

6. Чернявський Ф. Ф. По пути социализма. Деятельность Коммунистической партии по укреплению руководящей роли рабочего класса при построении основ социализма в западных областях Украинской ССР. 1939-1950. – Львов: Вища школа, 1978. – 239 с.