Шевчук Л. Х., Сєкунова Ю. В.

НУБіП України

Михайло Грушевський – основоположник української політичної думки

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків. До таких велетнів української національної культури належить Михайло Грушевський (1866-1934) — визначний історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, засновник Української Народної Республіки. Саме з його творчою спадщиною пов'язані ідеї відродження української культури і науки, історичної свідомості й національної гідності народу.

Основні позиції суспільно-політичних поглядів М. Грушевського випливають із його концепції історіософії. Ко­лосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом неминуче дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Це засвідчує, зокрема, вступна лекція, яку М. Грушевський виголосив 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті, і у якій виклав свою історіософію що визначала вихід на суспільно-політичну проблематику.

Історіософські думки висловив М. Грушевський також 1892р. у статті «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», у якій йшлося про так званих болехівців — мешкан­ців міст Болехівської землі на території між Волинню Галичиною і Київщиною, що 1240 р. вирішили прямо платити данину татарам, обходячи князя Данила Романови­ча. Важливо, що автор статті, схвалюючи дію болехівців як акт народної (селянської) громади, на цьому історич­ному факті прагнув проілюструвати позитивістську кон­цепцію «прогрес-регрес» в історичному процесі еволюції, водночас розкриваючи погляд на державу.

 

Щоб зрозуміти не лише історіософську концепцію М. Грушевського, а і його суспільно-політичну позицію, потрібно розглянути три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце. Це «народ», «держа­ва і «герой в історії», які у М., Грушевського несуть зміс­тове навантаження, почерпнуте з різних філософських си­стем. «Народ» у М. Грушевського, — зазначав М. Пріцак, — це поняття метафізики романтичного періоду, тоді коли його «держава» — це анархістично-соціалістичний термін Прудона-Драгоманова. Тільки «герой в історії» від­повідає позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів ІУР. Головним напрямом його політологічних дос­ліджень була проблема національного самовизначення. Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народно­сті, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

Як історик М. Грушевський прагнув з'ясувати питання ролі держави в історичному плані. Тут значення мало, чи держава відповідала чи не відповідала потребам народу. Саме у цій сфері М. Грушевський шукав ілюстрації своїм поглядам. Першим чинником стала Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Гали­чі XII—XIV ст. Важливо було довести, що Київська дер­жава виникла на своєму рідному ґрунті І не була прине­сена варягами. Цій меті учений присвятив розділ аналізу норманської теорії походження Київської держави. І хоч спіткала сумна доля Київську Русь і Галицько-волинську державу, все ж український народ і кращі його сини поривалися до соціального й національного визволен­ня, до творення української державності. Учений пока­зав дві наступні спроби державотворення.

У наукових працях М. .Грушевського «народ» і «дер­жава» нерозривно поєднані з «героєм в історії». Щоправ­да, М. Грушевський виставляв на перший план народ, а не особу. За його словами, свою книгу про Богдана Хмельни­цького він хотів би присвятити не йому — вождеві, а творчим стражданням українських мас, усім, хто болів тілом. і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи це велике потрясіння, викликане «героєм Богданом» і його компанією, в динаміку життя цілої України.

На наш погляд важливо зауважити, що у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання»М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етно­культурні риси в умовах Галицько-волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як ви­ключно хліборобську, що внаслідок чужоземного пануван­ня втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культур­ного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відпо­відає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єд­нання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необ­хідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входжен­ня Росії й України в загальноєвропейську федерацію.