Краснопольська Л.П.
аспірантка кафедри кримінального
права та процесу факультету політології та права Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Україна
ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ВИЗНАННЯ
ОСОБОЮ СВОЄЇ ВИНУВАТОСТІ
Інститут угоди про визнання винуватості є новим явищем для кримінального
процесуального законодавства України.
Однак характерні прояви ознак
угоди про визнання винуватості (ст.ст.
468, 472 КПК України) має
давню історію на території нашої держави. Приклади альтернативного вирішення
кримінальних конфліктів містяться в «Руській правді», яка визначала деякі
підстави звільнення від кримінальної відповідальності на підставі угоди між
сторонами.
Відповідно до Судебників 1497 та 1550 років визнання особою своєї
вини у вчиненні злочину звільняло позивача від подальшого розслідування, а
винна особа передавалась судді та безпосередньо піддавалась покаранню. Ще одним прикладом є Соборне
уложеніє 1649 року, згідно якого, особа, що вчинила вбивство «без умислу»,
звільнялась від відповідальності у разі явки з повинною.
У другій половині XVII століття відповідно до Литовських статутів,
які застосовувалися судами при вирішенні справ за вчинення різнорідних
злочинів, «будь-яка особа, крім «затятого злодія», при порушенні норм поведінки
могла сподіватися на полегкість. При цьому також відігравали неабияку роль
висока релігійність і природна незлобність до тих, хто вчинив злочин. Коли
останні щиро каялися за учинене, то їх нерідко прощали».
Кодекс «Права, за якими судиться
малоросійський народ» містив вичерпний перелік способів доказування та джерел
доказів, якими встановлюються доводи і докази обвинувачення і виправдання, а
саме: - через самовільне
зізнання, через письмо, через свідків, через присягу, через
розшук або тортури і муки. У теорії формальних доказів, яка домінувала у XIX
столітті, зізнання обвинуваченого вважалося кращим доказом. Тому логічним було
спрямування всіх зусиль слідства на отримання зізнання обвинуваченого, які
супроводжувалися жорстокими способами та прийомами впливу.
Вперше правові норми, які справді враховували позитивні
посткримінальні дії злочинця, були законодавчо закріплені у кримінальному
законодавстві Російської імперії за часів судової реформи 1864 року. Після введення у дію Судових статутів судоустрій та судове провадження у Російській імперії зазнало докорінних змін. Так, зокрема, зізнанню обвинуваченого не
надавалося значення «кращого» доказу, але воно мало певні процесуальні наслідки, а саме, відповідно до ст. 681 Статуту суд мав право,
не розглядаючи інших доказів, перейти до заключних дебатів за умови, якщо таке
зізнання не викликало сумніву.
У 1912 році аналогічне правило було введено і в мирових судах. Передбачалося, що якщо обвинувачений визнавав себе винним і
визнання його не порушувало жодного сумніву,
суддя міг приступити до винесення вироку, не проводячи подальшого розслідування (ст. 91.1) У ст. 277 Статуту було закріплено правило
стосовно того, що провадження слідства у кримінальній справі може бути
припинено тільки судом. Припинення справи в такому порядку, на думку
процесуалістів, відповідало покладеної на суд функції вирішення справи,
презумпції невинуватості обвинуваченого, а також дозволяло передбачити
процедуру скасування постанови про закриття справи, що дає можливість
зацікавленим особам захистити свої права.
Кримінально-процесуальні кодекси УСРР 1922 та 1927 років не
передбачали пільг за визнання особою своєї вини, а лише сприймали таке визнання
як основний її доказ.
У КПК України 1960 р. існували певні положення щодо скорочення та
спрощення кримінального провадження у кримінальних справах. Зокрема, була
передбачена можливість для суду не проводити судове слідство, обмежившись лише
допитом підсудного, який повністю визнав себе винним у пред’явленому йому
обвинуваченні (ст.ст. 299, 301-1 КПК України 1960 p.). На практиці
це значно спрощувало кримінальний процес, оскільки суд фактично не проводив
повного дослідження усіх доказів, у зв’язку з чим суттєво скорочувалась судова
процедура. Крім того, КПК України 1960 р. передбачалася протокольна форма досудової підготовки матеріалів як одна із форм диференційованого кримінального
судочинства щодо злочинів, які не становлять підвищеної небезпеки та були
вчинені, як правило, в умовах очевидності.
Подібна процедура передбачена
і чинним КПК України,
де відповідно до вимог ст. 381 суд за клопотанням прокурора або слідчого,
погодженого з прокурором, має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення
кримінального проступку без проведення судового розгляду в судовому засіданні
за відсутності учасників судового провадження, якщо обвинувачений, що був
представлений захисником, беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює
встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом
обвинувального акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду.
Отже, такий елемент угоди про визнання винуватості, як визнання
особою своєї вини, відіграє неабияку роль у процесі ведення судочинства вже
тривалий час на території України та сягає ще часів існування Київської Русі,
що відображено у перших нормативно-правових актах.
Міжнародним нормативно-правовим актом, в якому зазначено про
необхідність спрощення процедури судового розгляду та попереднього слідства, є
передусім Рекомендація № 6 II (87) 18 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам
від 17 вересня 1987 року «Стосовно спрощення кримінального правосуддя», яка розглядає угоди як принципи та
способи процесуальної економії; спрощення та скорочення процедури розгляду
кримінальних справ, зменшення строків перебування осіб під вартою.
Використана
література:
1.
Хрестоматія з історії держави і права
України. – Т.1 З найдавніших часів до початку ХХ ст..: навч. посібник у 2
т.//В.Д. Гончаренко, А.И. Рогожин, О.Д. Святоцький. – К.: ІнЮре, 1997. – 464 с.
2.
Чернявский Т.А. Русская правда ( с коммент.).
// Т.А. Чернявський. – Н.Новгород, 1998. – с.51
3.
Історія держави і права України:
підручник для студентів юр. спец. вищ. навч. закл. у 2 т. // В.Я. Тацій, В.Д.
Гончаренко, А.И. Рогожин.- К.: ІнЮре, 2003. – 656 с.
4.
Российское законодательство Х-ХХ веков
в 9 т.; под. ред. А.Г. Манькова. – М., 1985. – Т.3 – 512 с.
5.
Духовский М.В. Русский уголовный
процесс // М.В. Духовский – М.:
Издательство для студентов. Университетская типография., 1902. – 492 с.