DMITRIENKO JU.N. (ДМИТРІЄНКО Ю.М., ЗДОБУВАЧ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ ДОКТОРА ЮРИДИЧНИХ НАУК КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА)

TWO AXES OF FORMATION OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS AND UKRAINIAN LEGAL CULTURE (КУЛЬТУРИ ДВЕ ОСИ ФОРМИРОВАНИЯ УКРАИНСКОГО ПРАВОВОГО СОЗНАНИЯ И КУЛЬТУРИ)

Давайте прислухаємось до тривожних слів провідного наукового співробітника Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Лідії Ткаченко: «В Україні мають шанс дожити до пенсії майже 70 % чоловіків і 85 % жінок. "У нас вірогідність дожити до пенсійного віку мають майже 70 % чоловіків і 85 % жінок, а після – тривалість життя для чоловіків складає в середньому 15,5, а для жінок - понад 20 років" [9] - повідомила вона. Вона також відмічає, що для розробників пенсійної реформи визначальної являється не стільки тривалість життя у цілому, скільки період перебування на пенсії.Ткаченко виразила переконання, що державі слід виділяти більше засобів на охорону здоров'я. "Того, що є зараз, замало. Це велика проблема. Має бути створена відповідна структура для медичного обсслуговування українців - на це владі, в першу чергу, слід робити акцент"[9], додала вона.Нагадаємо, раніше в Україні було прийнято поетапне.збільшення пенсійного віку для жінок з 55 до 60 років із збільшення страхового стажу на 10 років для чоловіків і жінок. Справа полягає у тому, що Лідія Ткаченко говорить, у нашому контексті, про масових і колективних первинних суб’єктів української правової свідомості та культури (вторинних суб’єктів законодавчої свідомості та культури – фізичних осіб, невладних фізичних і юридичних осіб), чиї україноментально структуровані первинні природні права суттєво, істотно та деградаційно порушені та вони зазнають суттєвого скорочення у своїй чисельності за різким істотним зменшенням тривалості життя. При аналізі таких сухих статистичних фактів не може не виникнути нове запитання: «А чому пані Лідія Ткаченко не приводить офіційних даних про середню тривалість життя чинних міністрів, депутатів Верховної Ради України, інших вищих посадових осіб, які з екранів телебачення, не дивлячись на їх немалий вік, одружуються на двадцятирічних і забувають про своїх старих вірних дружин, виглядаючи дуже впевненими у собі та у своїх перспективах, а також особливо не поспішають на пенсію за власного бажання? Чому це так? А чому пані Лідія Ткаченко не говорить про розмір заробітної платні та пенсії таких «слуг народу»? Про розмір заробітної платні пересічних громадян? Про прожитковий мінімум для міністрів, депутатів? Тому, що такий стиль правового мислення за чинним позитивним правом зумовлює необхідність вживання категорій правового усвідомлення канонізовано захищаючих владу завжди суб’єктів позитивного права та відповідної форми позитивної правової свідомості як чисто теоретичних усередненозлочинних за кризового праворозвитку для всіх одразу та для кожного суб’єкта української правової свідомості одразу тощо абстрактних правових категорій. Одтак, за позитивним правом і правознавством звичайна правова свідомість (а більш вірніше – позитивна правова свідомість) як типово одномірна, конкретно-історично-лінійна модель внутрішнього правосприйняття, обмеженого можливостями даної конкретно-історичної правової епохи, - є одним з умовно спрощених лінійних теретичних конструктів, основ та однією з елементарно спрощених лінійних сфер (площин, типів) наукових моделей, як правило, за звичайних практичних умов існування, становлення та функціонування механізмів правового усвідомлення дійсності (родова правова природа) та правової дійсності (видова правова природа) природно більш складних форм національних, політичних, релігійних та інших синергетичних нелінійно структурованих форм правової свідомості, серед котрих найбільш істотною є форма національної правової свідомості, яку є більш доцільним називати за назвою титульної нації, у нашому контексті – української, в російському контексті – російською правовою свідомістю, в німецькому контексті – німецькою правовою свідомістю та ін. У такому разі звичайно ідентифікована правова свідомість за позитивним правом є не тільки однією з великої кількості ймовірних теоретичних основ, але елементарною, за догматизовано схематично-раціонально спрощеною теоретичною моделлю, функціональною версією та максимально зрозумілим за мінімальнопараметрально змістовним теоретичним досвідом формування тих більш складних форм правової свідомості, що найчастіше зустрічаються у традиційному правовому житті за будь-яких часо-просторів правового усвідомлення дійсності та правової дійсності. Так, за позитивним правом та за позитивною правовою наукою правова свідомість (правосвідомість), разом з формами суспільної свідомості і разом з політичною, моральною, філософською та іншими формами свідомості відображує суспільне буття. Містить в собі поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми. Зумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури. Ідеологічні елементи правосвідомості виступають в якості головних елементів правової культури та правового виховання. За таких підходів звичайна позитивна правова свідомість презентується як типове теоретичне поняття (або теоретичний труп), яке універсально абстрактно підходить ліше для будь-якого наукового її вивчення без концептуального визначення її істотної природи та істотних властивостей, можливостей і функцій, які набагато є важливішими у живому правовому житті. Тобто у теоретичному понятті правової свідомості як типово абстрактному понятті є лише набір мінімально істотних теоретичних конструктів (при чому їх кількість з часом збільшується), які універсально підлегло існують у правовій свідомості кожного народу, суспільства, кожного індивіда, але як вони функціонують та як змусити їх максимально функціонувати, - таке завдання правова наука поки не ставить на повістку дня у зв'язку з їх складністю. Вона обмежується науковим описом цих теоретичних конструктів. Виникає гостра потреба у вивченні істотної природи, істотних властивостей, можливостей і функцій, котрі у теоретичній правовій свідомості виявити абсолютно не є можливим у зв'язку з відсутністю істотної її прив'язки до конкретно-історичного субстрату, матеріального її носія, суб'єктів, об'єктів, предметів, правовідносин, проблем і перспектив. Без такої прив'язки вивчити істотну природу будь-якої правової свідомості, її визначити неможливо та й це ні до чого не потрібно. Правова категорія та правове поняття "правова свідомість" як теоретична наукова категорія не має жодної правової цінності, коли її не можна використати для реальних практичних правоперетворень та правозастовувань. Старе висловлювання класиків дорадянської і радянської правової думки про правову свідомість як форму відповідного державотворення та держави (Гегель, Тацій, Чефранов, Новгородцев, Ільїн, Козюбра, Сташис та інші) досі поки залишаються теоретичною фразою та істотних досліджень на цю тему не існує. Виникає потреба вийти за межі теоретичної правової свідомості та зв'язати її з суспільним життям (родова правова природа) та правовим життям (видова правова природа), які є за відношенням до правової свідомості старшою детермінантою природою, що здатні визначити її максимальні властивості, можливості, вимоги та потреби як ті істотні та суттєві, на той час котрі у теоретичному понятті "правова свідомість" ніяким чином виявлені не можуть. За нашими дослідженнями максимальні функції правової свідомості здатні виявлятися конкретно-історично за типово національною формою. Одже задля виявлення істотних і суттєвих природних властивостей будь-якої правової свідомості, проявлених з максимальною силою, слід вивчати більшою мірою не стільки теоретичну правову свідомість, а правову свідомість, верифіковану у її соціально-прогностичному аспекті та скільки у зв'язку з її історичними та/або сучасними істотними різноджерельними конкретно-історичними субстратами, матеріальними її носіями, суб'єктами, об'єктами, предметами, правовідносинами, проблемами і перспективами (http://uk.wikipedia.org/wiki). Ми продовжуємо нескінченну тему первинних і вторинних суб’єктів української правової свідомості як типово національної та ставимо наступне питання: Чому вторинним суб’єктам української правової свідомості вистачає однієї основної роботи з однією трудовою книжкою, а невладним первинним суб’єктам зазначеної української правової свідомості та культури не вистачає грошей не тільки з однієї основної (що строго дозволено законодателем, інше заборонено), але й з інших додаткових робіт на мінімальне та до того ж примитивне задоволення своїх природних мінімальних фізіологічних потреб і вимог як потреб і вимог родової правової природи? Чому пересічна людина не може працювати на двох, трьох та ін. основних роботах, виплачуючи чесно всі податки? Чому зараз перестали говорити про те, що всі люди рівні? Мабуть тому, що права владних суб’єктів, або у нашому контексті, ідеологічні права вторинних суб’єктів правової свідомості (первинних суб’єктів законодавчої свідомості та культури – юридичних осіб, владних юридичних осіб, владних фізичних осіб) набагато краще конституційно захищені та захист здійснюється набагато ефективніше самою Конституцією України – Основним Законом України, на відміну від ментальних прав первинних суб’єктів правової свідомості та культури, котрі мають лише право на судовий захист своїх первинних природних прав. А що робити, коли у людини не вистачає заробітної платні доїхати до суду, щоб подати заяву про порушення його права, що знаходиться далеко від її постійного місця мешкання? Та це за умов, коли всім відомо про те, кого дійсно захищають суди та як. Про це ми вже писали раніше у наших численних працях. Виникає гостра теоретико-практична потреба ретельного дослідження нами виявлених широких параметрально-парадигмальних основ становлення й розвитку української правової свідомості та культури: ідейно-світоглядна (ідейно-світоглядний центр їх розвитку - правова психологія, практична психологія, наукові основи правової психології) та нормативно-правова (нормативно-правовий центр їх становлення - наукова ідеологія, наукова теорія права, правової свідомості, законодавчої свідомості та культури), котрі ми ідентифікуємо двома вісями (вісь розвитку та становлення) української правової свідомості та культури. За умов пріоритету ідейно-світоглядної параметрально-парадигмальної основи становлення й розвитку української правової свідомості та культури процеси розвитку домінують, за умов пріоритету нормативно-правової параметрально-парадигмальної основи – процеси становлення домінують.

За ідейно-світоглядною віссю розвитку української правової свідомості та культури формуються різнолінійні, більшою мірою нелінійні властивості української правової свідомості та культури, республіканські, демократично структуровані правові традиції, республіканська форма правової свідомості та культури, власне, республіканське українське статичне право та демократично структуровані механізми правового регулювання суспільних відносин. За цією віссю формуються нетрадиційні суспільства, типи правового розуміння. Такі процеси вивчаються різними гуманітарними, філософськими науками, науками методологічного плану та опосередкування, серед котрих домінують філософські та синергетичні детермінанти. За нормативно-правовою віссю становлення української правової свідомості та культури формуються лінійні, меншою мірою різнолінійні властивості української правової свідомості та культури, монархічні, авторитарно та тоталітарно структуровані правові традиції, монархічна форма правової свідомості та культури, власне, монархічне статичне українське право та авторитарно та тоталітарно структуровані механізми правового регулювання суспільних відносин. За цією віссю формуються традиційні суспільства, типи правового розуміння. Такі процеси вивчаються переважно історичною та правовою позитивною науками, методичного плану та опосередкування, серед котрих домінують лінійні історико-правові детермінанти. Отож, задля вивчення одномірних, лінійних, теоретичних, універсальних, абстрагованих (теоретичних, «неживих», непроктологічініих, необ’ємних, нелінійних, нерівноважних, нефілософських, нерізнолінійних несинергетичних), основ будь-якої практичної правової свідомості, характерних для будь-яких, історичних та сучасних правових свідомостей, слід вивчати її вузьку, видову, науково-теоретичну, ідеологічну, наукову, нормативно-регулятивну природу за теорією і історією держави та права, історією держави і права та за іншими науками, вивчаючими видову, видову правову природу будь-якого природного явища та/або процесу, але при чому ці основи будуть мати мінімально спрощений, неповний, нерефлексивно зменшений й трансцендентий, конкретно-історично обмежений за непарадигмальними їх параметрами, елементарний, лінійний характер, що ідентифікується, верифікується та презентується у межах теоретико-практичного дискурсу тільки певної конкретно-історичної епохи становлення української правової свідомості, за відповідними принципами та закономірностями становлення, як певного її хронологічного періоду, максимально детермінованого техніко-технологічними, та нормативно-правовими вимогами, потребами, можливостями та перспективами цього хронологічного періоду. Задля вивчення реальних складних, «живих», різномірних, мультитеоретичних, мультиуніверсальних, мультиабстрагованих, проктологічініих, об’ємних, нелінійних (нерівноважних, філософських) і різнолінійних (синергетичних) основ будь-якої теоретичної правової свідомості, характерних тільки для певної історичної та/або сучасної правової свідомості, слід вивчати її широку, родову, ідейно-світоглядну природу за методологією, синергетикою правової свідомості, культури, права, філософією правової свідомості, культури, права, та за іншими науками, вивчаючими родову, родову правову природу будь-якого природного явища та/або процесу, при чому ці основи будуть мати максимально ускладнений, рефлексивно збільшений й трансцендентальний, повний, універсалізований, неконкретно-історичний характер за парадигмальними їх параметрами, мультиелементний, нелінійний і різнолінійний характер, що ідентифікується, верифікується та презентується у межах ідейно-світоглядної, ментально-правової, національно-етнічної та психолого-правової парадигми і методологічно-правового дискурсу будь-якої історичної чи/то сучасної епохи розвитку української правової свідомості, за відповідними принципами та закономірностями розвитку, як універсалізовано типізованими її хронологічними періодами, максимально нерівноважно детермінованими, ідейно-світоглядними та культурно-правовими потребами, можливостями та перспективами будь-якого хронологічного періоду її розвитку. Додамо також, що за нашими проведеними дослідженнями, ідейно-світоглядна параметральна основа формування української правової свідомості та культури, маючи широку родову правову природу, що характерна більшою мірою процесам розвитку української правової свідомості та культури, нами ідентифікується як типово національна, в котрій максимально виявляються всі її функціональні властивості, характеристики та перспективи та за іншими параметрами вони більш максимально або істотно не здатні виявлятися та/або навпаки, здатні до приховування. Саме за таких процесів девіації розвитку української правової свідомості формуються максимально адекватно вимогам и потребам конкретно-історичного правового процесу та прогресу у цілому тощо. Тому, говорячи про наявні пріоритети ідейно-світоглядного формування української правової свідомості та культури, котрі можуть бути тільки конкретно-історичними, ми маємо на увазі істотне формування національної природи, специфіки та певної, конкретно-історичної форми суспільної ідентифікації та законодавчо-технічної презентації цих розвиткових процесів. При цьому найголовнішою нормативно-правовою рисою ідейно-світоглядного розвитку української правової свідомості та культури є стійка домінанта формування різноджерельних та різнолінійних девіацій у розвитку правової свідомості, котрі вибудовують модель типової української девіантної правової свідомості та культури як однозначно оптимальну та пріоритетну за певних конкретно-історичних умов. Тобто за умов розвитку української правової свідомості та культури формується узагальнена типова модель української девіантної правової свідомості та культури (девіантної правової свідомості та культури) та зникнення девіантності української правової свідомості та культури може відбутися лише за остаточного ствердження нової конкретно-історичної правової ідеї у новій українській Конституції як її конституційній правовій ідеї. Саме з виникненням і ствердженням у правовому полі України нової Конституції як Основного закону починається становлення української правової свідомості та культури як національної за родовими правовими ознаками, та як типово юридичної (або законодавчої) за видовими правовими ознаками. При цьому природними критеріями юридично-технічного (законодавчо-технічного) вибудовування такої моделі (форми, змісту) української правової свідомості та культури є ментальне структурування правових норм, процесів та відносин на засадах реальної природної щільності україноментальної складової пропорції формули української правової ідіоми. Саме пріоритете використання у процесах формотворення української правової свідомості, самою українською правовою свідомістю та культурою універсального пріоритету ментальної відсоткової щільності україноцентричної складової пропорції формули української правової ідіоми є показником її розвитку, еволюційності та прогресивності. Саме за таких умов українська правова свідомість та культура формуються або розвиваються як типово національні. При чому за титульною нацією – українською - доцільним є встановлювати назву даної національної правової свідомості та культури – українська правова свідомість та культура. Отож, ідентифікуючи будь-яку правову свідомість та культуру за пріоритетами її ідейно-світоглядного становлення як родовими правовими її критеріями природного конкретно-історичного процесуального розвитку, а не становлення, - ми презентуємо будь-яку правову свідомість та культуру як типово національну, в котрій максимально повною мірою ідентифіковані, верифіковані та презентовані водночас тощо всі її родові правові можливості, детермінанти, властивості та перспективи. Саме ідейно-світоглядна модель української правової свідомості та культури як типово національних, є зразком істотної, функціонально значимої світової моделі української правової свідомості та культури, її істотних світових об’єктів, суб’єктів, предметів як істотних світових об’єктів, суб’єктів, предметів чинної української правової системи та статичного права, а рівно й презентацією їх світових статусів, котрі за певними та/або повними конституційними стандартами регулюють (або намагаються регулювати) суспільні відносини за кризового статичного правостановлення резонансно та/або нерезонансно за світовими стандартами. Зі з’явленням нової Конституції України як Основного Закону, - українська правова свідомість, набуваючи правомірно закономірного пріоритетного статусу видової правової природи у межах даного конкретно-історичного періоду її розвитку, обмеженого сферою тільки нормативного впливу конституційних детермінант, з першого місця поступово віддаляє швидко старіючі у зв’язку з їх непріоритетністю ідейно-світоглядні розвиткові тенденції, традиції української правової свідомості та культури (природні ментальні права, інтереси, моделі розвитку) та швидко формуючи видові правові інтереси, проблеми та перспективи (конституційні, ідеологічні, штучні права, інтереси, моделі розвитку), суть котрих зводиться до того, що на перше місце висуваються процеси становлення не національної правової свідомості, як за періодів розвитку, котра буда єдиним механізмом регулювання суспільних відносин за тотально несформованого статичного права, а статичного національного права або української національної правової системи та законодавчої культури. Починається процес зворотного розвитку української правової свідомості та культури, фактично, у нових процесах іі становлення. За процесів же становлення української правової свідомості та культури першими стають вторинні суб’єкти української правової свідомості та культури (первинні суб’єкти законодавчої свідомості), котрі природно схильні у зв’язку з власною вторинністю за походженням у світі та Всесвіті до ідеологічної та іншої неприродної узурпації власних владних повноважень за рахунок неправомірного ущімлення природних ментальних прав первинних суб’єктів правової свідомості та культури, прикладом чого й є вище приведені слова провідного наукового співробітника Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Лідії Ткаченко. Іншими словам говорячи, зі з’явленням нової Конституції України розпочинається процес переформатування процесів становлення доконституційних суспільних відносин, форм недержавно-правової української правової свідомості та культури у типові конституційні, державно-правові, з неформально пріоритетною формою державно-правової свідомості та культури. Про те, що іноді таке переформатування суспільних відносин може відбуватись найчастіше, або як правило, з самого початку, на неприродній нементальній основі, особливо ураховуючи різноментальне (україноцентричне, європейськоцентричне, азіатськоцентричне (кримськотатарське), російськоцентричне) наповнення української правової ідіоми та культури, що власне й підштовхує до формування пріоритету неприродних шляхів становлення української правової свідомості та культури – мало пишуть. Та про процеси становлення української правової свідомості та культури майже зовсім не пишуть. Але останнім часом все більш та більш з’являється свіжих оригінальних підходів щодо вивчення процесів становлення, перш за все, статичного українського права та/або української правової системи тощо, наприклад, у нашому контексті, може презентувати досить серйозна у методологічному відношенні наукова стаття Аблязова Д. Е. [8]. Так у науковій статті дослідника, фактично, здійснена перша спроба типового, але прогресивного аналізу з точку зору української позитивної правової науки у порівняльному відношенні за Конституцією України правових термінів та категорій «права людини» та «права громадянина», які нами раніше інтерпретувалися за нашим дисертаційним контекстом як ментальні права первинних суб’єктів та ідеологічні права вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури. За правовими ідеями дослідника формуємо наші тези про те, що найбільш важливим, першорядним питанням як для теорії, так і для практики прав людини є питання про те, що собою представляє явище «права людини – первинного суб’єкта правової свідомості»... Тривалі пошуки відповіді на це питання привели людство до розуміння того, що правами людини (ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – Ю.Д.) є продовження соціально-природних і інтелектуально-духовних властивостей самої людини (первинних суб’єктів української правової свідомості та культури)», додамо, - за природних шляхів формування української правової свідомості та культури У цьому відношенні за зразками прав людини ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, дійсно є тим ціннісно-правовим орієнтиром, що дозволяє застосовувати «людський вимір» не тільки до держави, права, закону, законності, правового порядку, але і до громадянського суспільства та до вторинних суб’єктів правової свідомості тощо. Оскільки ступінь зрілості і розвиненості останніх залежить значною мірою від стану справ із правами людини, від обсягу цих прав і їхньої реалізації. За правовими ідеями О.А. Лукашової, на котрі посилається дослідник, можна сформувати правомірні тези про те, що ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури надають їм можливість не тільки брати участь в управлінні державою, але і дистанціюватися від неї, самовизначатися в сфері приватного життя, вибору переконань, відношення до релігії, власності. Поглинання громадянського суспільства державою, одержавлення всіх сфер життя відбуваються там, де права первинних суб’єктів української правової свідомості або відсутні, або носять декларативний характер [1, с.13]. За останніми публікаціями в юридичній літературі, вперше започаткованими нами раніше, ми розрізняємо категорії «ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури» або «права людини», «права фізичної особи», «права невладної фізичної особи», «права невладної юридичної особи» і за різних умов рівні та/або протилежні їм - «ідеологічні права вторинних суб’єктів правової свідомості та культури» або «права громадянина», «права юридичних осіб», «права владних юридичних осіб», «права владних фізичних осіб». За правовими ідеями Аблязова Д. Е., котрий продуктивно інтерпретував положення відомих правознавців щодо розмежування прав людини та громадянина, зокрема доктора юридичних наук О.Ф. Скакун, формуємо тези про те, що ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури і ідеологічні права вторинних суб’єктів української правової свідомості є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. За правовими ідеями О.Ф. Скакун, які знову ж таки прогресивно використані у роботі Аблязова Д. Е., про відмінності та тотожності прав людини і громадянина формуємо такі наші тези про істотні наступні відмінності між ментальними правами первинних суб’єктів української правової свідомості та культури та ідеологічними правами вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури: 1) ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – це позатериторіальні універсальні давні права, що мало з часом змінюються, існуючі незалежно від державного використання чи-то визнання, а також закріплення у законі і завжди залишаються поза історичними, дійсними та майбутніми структурними зв’язками їх носія з конкретною державою; 2) ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – це загальновизнані, загальновідомі та загальносоціальні, тобто належать звичайній, пересічній людині як фізичній особи через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини); 3) реалізація ментальних прав первинних суб’єктів української правової свідомості та культури здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не знаходились. Реалізація ж ідеологічних прав вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури охоплює сферу відносин індивіда, юридичної особи за їхніми владними ознаками з певною державою [2, с.175]. За правовими ідеями М.Л. Заінчковського формуємо тези про те, що вторинний суб’єкт української правової свідомості та культури – це неодмінна юридично структурована іпостась людини як учасниці законодавчого процесу у державі. Поняття вторинний суб’єкт української правової свідомості та культури фіксує те, чим з необхідністю стає і має бути людина у суспільстві. Але на відміну від істотної правової ідеї Аблязова Д. Е., котрий ідейно підтримує точку зору Заінчковського М. Л. про те, що говорячи про права людини та права громадянина, у нашому контексті – говорячи про ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури і ідеологічні права вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури – маємо на увазі начебто завжди єдиний суб’єкт – людину, що реалізовує свої невід’ємні (природні) права у площині спільного життя з іншими, - ми категорично не згодні. За нашими правовим ідеями – це майже одні й ті ж суб’єкти української правової свідомості та культури, або суб’єкти, чиї права можуть наближатися, навіть бути тотожними ( аде ніколи рівними бути не можуть) за одних умов, в першу чергу за природних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, але за інших умов, в першу чергу за неприродних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, – це абсолютно інші суб’єкти української правової свідомості та культури, з абсолютно нетотожними права, обов’язками, вимогами, потребами та перспективами. За нашими підходами, за природних підходів становлення української правової свідомості та культури, ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та ідеологічні права вторинних її суб’єктів умовно співпадають або можуть співпадати. За неприродних – істотно різняться та можуть бути істотно антагоністичними у зв’язку з тим, що істотно порушуються за періодів розвитку української правової свідомості та культури, в першу чергу, ментальні права первинних її суб’єктів, вони ж можуть істотно не поновлюватись та приводити до масової загибелі первинних суб’єктів правової свідомості (підвищена загальна смертність населення, коли смертність перевищує народженість, заробітна платня та пенсія не відповідають реальної вартості життя за мінімальними природними стандартами (зараз – це менше 17 доларів на добу) у первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, та навпаки у вторинних – непомірно високі заробітна платня та пенсії, які навіть вголос вимовляти соромно). Коли первинні суб’єкти української правової свідомості та культури формують істотну розвиткову опозицію до ідеологічних прав вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури, різноджерельно, в першу чергу революційно, відстоюючи свої права. Вторинні суб’єкти української правової свідомості (українські громадяни, за нашими уточненнями, є природним продовженням первинних (людини), але за умов типово природних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури [3, с.128]. За істотними ідеями Д.І. Луковської та Аблязова Д. Е., розмежування ментальних прав первинних суб’єктів української правової свідомості та культури випливає з розрізнення громадянського суспільства і держави, людини взагалі як приватної людини і «політичної людини – громадянина держави»: «В аспекті прав громадянина, громадянство – це особливий юридичний статус особи. Юридичне визнання одержує державна приналежність особи всередині країни і за рубежем, і особа наділяється в повному обсязі правами й обов’язками, передбаченими в законодавстві даної держави [4, с.34]. Слід підтримати вищезазначених вчених у тому, що це дійсно різні категорії. Там, де йде мова про права громадянина, існує необхідність у відповідному зв’язку фізичної особи та держави. Права людини (у нас – ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – Ю.Д.) – більш широка у суб’єктному складі категорія. Традиційно права (первинного суб’єкту правової свідомості та культури – Ю.Д.) людини поділяють на три покоління: перше покоління прав – це громадянські та політичні права (liberie); друге покоління – економічні, соціальні та культурні права (egalite) і третє покоління – колективні (солідарні) права (fraternite) [5, с.23]. В юридичній літературі права другого покоління пов’язують з існуванням соціальної держави. Так, В.В. Копєйчиков [6, с.64], О.А. Лукашева [1, с.202], І.В. Яковюк [7, с.22–27] вважають основним завданням соціальної держави створення умов і відповідальність за реалізацію прав людини «другого покоління». Це положення є центральним у сучасній концепції соціальної держави, адже держава, де реально не забезпечені вищеназвані права і яка навіть не прагне до цього, «однозначно не може іменуватися соціальною» (Аблязов). Додамо, що мабуть, давно визріла потреба у обгрунтуванні нових прав цих суб’єктів – масові (колективно правоусвідомлені) права – права на масове висловлювання доказового порушення природних прав первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, масові права на конституційний захист мінімальних природних прав людини, або конституційне право на конституційний захист ментальних прав. Говорячи про українську правову свідомість та культуру як типово національні, ми тим самим говоримо про домінантну, пріоритетну родову правову природу, в котрій максимально, різноджерельно й різнолінійно ідентифікуються, презентуються та верифікуються водночас максимально сконцентровані, презентовані та різнофункціонально реалізовані першоприродні, ментально структуровані можливості, вимоги та потреби. Національна природа української правової свідомості та культури як така, що презентує максимальну природну суть, максимальне природне єство, максимальне природне призначення та квазиістотнішу властивість будь-якої правової свідомості та культури: бути завжди максимально істинним та істотним першоприродним корелятом за будь-яких часо-просторів як конкретно-історичного (тимчасового, мінливого), так й неконкретно-історичного (вічного) становлення й розвитку всіх (будь-яких) природних процесів розвитку, пов’язаних з видовим усвідомленням, правоусвідомленням, самоусвідомленням, правосамоусвідомленням будь-чого та будь-коли. Національне правове усвідомлення дійсності (родової, родової правової природи) та правової дійсності (видова правова природа) природно матеріально презентується родовими правовими (родовими) процесами становлення й розвитку (з пріоритетами розвитку) відповідної національної мови, де сама національна мова є істотним матеріальним носієм (інформаційною знаковою матерією правової свідомості, межевою оболонкою) будь-якої національної правової свідомості та культури її масових, колективних та індивідуальних, з пріоритетом масових, первинних суб’єктів (фізичних осіб, невладних фізичних і юридичних осіб) як перших правових суб’єктів української правової свідомості у світі та Всесвіті, створюючих інші форми правової свідомості (законосвідомості) у першу чергу для вторинних її суб’єктів (юридичних осіб, владних фізичних і юридичних осіб). Вони є донорами правової свідомості для інших суб’єктів української та неукраїнської правової свідомості та культури за будь-яких часо-просторів її становлення та розвитку. Саме для процесів різнолінійного та різноджерельного розвитку української правової свідомості та культури типово властива за природних моделей різка та тотальна домінантна української національної правової свідомості та культури, котра формує одну з двох вісей (осей – рус.) формування української правової свідомості та культури – вісь розвитку української правової свідомості, що має максимально припустимі за того чи іншого конкретно-історичного періоду її розвитку – розвиткові девіації з напрямком руху від «околиці» української правової свідомості до її ідейного центру – української правової ідеї як типової конституційної правової ідеї. Українська правова свідомість як типово національна, що формується, природно характерна періодам її розвитку та світоглядно-систематизовано уособлює різні, як правило, неспадкоємні конкретно-історичні моделі її формування, та створює неформальну, українотериторіально структуровану спадкоємність. За періодів розвитку української правової свідомості та культури найбільш характерними є девіантні моделі її формування. Тобто за цих періодів розвитку українська правова свідомість суспільно є більшою мірою максимально девіантною, маргінальною та намагається стати, але не стає делінквентною, тому що за періодів розвитку природним для української девіантної правової свідомості є намагання вирватись зі свого природно девіантного розвиткового змісту, тому вона остаточно є й регулятивно десистемною. Говорячи про українську правову свідомість та культуру, у тому числі й про українську девіантну правову свідомість та культуру, ми, в першу чергу говоримо про суспільну, ментально визначену площину їх розвиткового структурування (родова правова природа) та опосередкування (видова правова природа). Тобто ми маємо на увазі таке розвиткове формування української правової свідомості та культури, що відбувається в українському історичному та сучасному різностановому, але поки ще неоригінальному нетрадиційному суспільстві засобами масової суспільної їх соціалізації, верифікації, кореляції та мультиперспективізації. У більш широкому розумінні – ми говоримо про таку українську девіантну правову свідомість та культуру за періодів їх розвитку як типово національні, коли їх первинними суб’єктами, що істотно формують її як таку, є ідейно-світоглядно типізовані масові першосуб’єкти української правової свідомості та культури як першосуб’єкти українського статичного права та законодавчої культури (але фізичні особи – пересічні українці, що не є у владі). Одже, говорячи про розвиток (вісь розвитку, вісь розвитку родової правової природи) української правової свідомості, ми говоримо про розвиток тииово світових явищ, процесів і різних ментальних (родова правова природа) і ментально-правових (видова правова природа) соціалізацій української правової дійсності та культури, верифікованих за типовими пріоритетами ідейно-світоглядних процедур їх оприлюдненого визнання як таких, що формуються за природними основами, принципами і закономірностями нелінійної та різнолінійної родової (родової правової природи) та презентються у ідейно-світоглядній вісі (ідейно-світоглядній основі, ідейно-світоглядних джерелах, ідейно-світоглядних вимогах, потребах і перспективах) їх типового розвитку за українського нетрадиційного або неоригінального суспільства, що трансформується у суспільство національного типу за філософсько-методологічними детермінантами. За такого підходу будь-які ідейно-світоглядні процеси як типово природні процеси розвитку української правової свідомості та культури є також родовими (родовими правовими) процесами, фактично, пріоритетно нелінійного, девіантного (маргінального, ілюзорного) розвитку української правової свідомості та культури або розвитку української девіантної (маргінальної, ілюзорної) правової свідомості та культури за будь-яких часо-просторів їх формування. У цих процесах розвитку української правової свідомості та культури формуються максимально можливі девіації української правової свідомості та культури, але вони не виходять з правові межі їх осмислення, верифікації та реалізації, бо коли вони виходять, то формують принципово нову форму української правової свідомості та культури, - делінквентну, яка має інші закономірності свого становлення та розвитку, та вона має іншу нову цільову правову мету – делінквентну (злочинну), що є більш індивідуалізованою та ірраціоналізованою. Саме у процесах розвитку української правової свідомості як типово національної та максимально девіантної водночас, формується нова (модернізується, корелюється, вдосконалюється стара) українська правова ідея, котра відповідає найктуальнішим правовим інтересам і реаліям сьогодення (родова правова природа) та правового сьогодення (видова правова природа) – найголовніший системний її елемент та основа водночас нової Конституції України. Зі з’явленням Конституції України остання стає новою формальною спадкоємністю тепер вже не розвитку, а становлення української правової свідомості та культури. Але Конституція будь-якої країни теж може формуватися за природними та/або за неприродними шляхами за принципами та закономірностями, наприклад, становлення та розвитку української конституційної правової свідомості та культури як різновиду типової української державно-правової. В залежності від чого процеси подальшого становлення української правової свідомості та культури теж можуть бути, як і процеси розвитку, природними та/або неприродними. Одже, говорячи про становлення (вісь становлення, вісь становлення видової правової природи) української правової свідомості, ми говоримо про становлення тииово національних явищ, процесів і різних ідеологічних, науково-теоретичних (видова правова природа) і ідеологічно-прикладних, теоретично-соціологічних (видова правова природа) соціалізацій української правової дійсності та культури, верифікованих за типовими пріоритетами нормативно-правових та/або інших регулятивних процедур їх державного трансформування й стимулювання як таких, що формуються за штучними основами, принципами і закономірностями тільки лінійної видової (видової правової природи) та презентються у нормативно-правовій вісі (нормативно-правовій основі, нормативно-правових джерелах, нормативно-правових вимогах, потребах і перспективах) їх типового становлення за українського традиційного або оригінального суспільства та/або такого українського суспільства, що трансформується у традиційне, світове за методично-правовими детермінантами. Разом з цим Конституція України стає центром (новою віссю, основою та найголовнішим механізмом виникнення нової вісі (осі – рос.) становлення української правової свідомості та культури за конституційними принципами, закономірностями та перспективами та за її формальною спадкоємністю як формальною спадкоємністю української правової свідомості та культури, котра принципово не може бути нелінійною. За нашими підходами для процесів розвитку української правової свідомості та культури за природними шляхами формування останніх, найбільш типово характерна лінійна та/або більшою мірою нелінійна чи-то різнолінійна вісь розвитку, за автентичних періодів становлення – лінійна вісь становлення. За неприродних шляхів історичного й сучасного формування української правової свідомості та культури зазначені вісі, як правило, можуть бути нелінійними, різнолінійними, але лінійними вони бути не можуть. При чому можуть співпадати, не співпадати, можуть трансформуватись симетрично, асиметрично, нелінійно, тобто функціонуватимутся та трансформуватимуться типово хаотично. Але знову ж таки, за проведеними дослідженнями, вісь розвитку як вісь формування максимальних ідейно-світоглядних трансгресій, під час котрих критично девіантно формується нова українська правова ідея, презентується типово традиційна девіантна модель розвитку української правової свідомості, з тотально пріоритетними девіантними формами української правової свідомості та культури, типово правоналаштованими та правоперспективізованими. При чому може правомірно виникнути одразу для юристів-позитивістів типове для них питання: Що таке українська правова ідея? У контексті української правової свідомості - українська правова ідея – це її найголовніший системний елемент. Тобто такий конкретно-історично пріоритетно вільно масово сприйнятий первинними суб’єктами української правової свідомості та культури її ідейно-світоглядний зв’язок просторово унормованих структурних елементів, котрий автентично ідентифікує, презентує та верифікує водночас український правовий ідеал певного та/або даного конкретно-історичного правового періоду. Давайте спробуємо здійснити правомірну інтерпретацію української правової ідеї у контексті енциклопедичного розуміння терміну «ідея». Так, українська правова ідея (від грец. εἶδος (ейдос); ιδέα — початок, принцип) — це ідейно-світоглядна (за розвитку української правової свідомості) і нормативно-правова (за становлення української правової свідомості) форма духовно-пізнавального сприйняття певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього правозаконодавчого світу, спрямована на його відповідне ідейно-світоглядне та нормативно-правове перетворення. За своєю логічною будовою українська правова ідея є найголовнішим її системним елементом, формою правового мислення, різновидом нормативно-правового поняття, ідейно-світоглядний зміст якого своєрідно поєднує в собі як об`єктивне правове знання про наявну правову дійсність, так й суб`єктивну правову цільову мету, спрямований на її перетворення як таку, що трансгресивно цілеспрямовує наявний правовий стан будь-якої речі, будь-якого суб’єкта, об’єкта, предмета української правової свідомості та культури у їх цільовий як такий, що є керованим у власному становленні та розвитку. Особливістю української правової ідеї як типово національної, та як й будь-якої іншої такої ж, є здатність ідейно-світоглядно виявляти найсуттєвіші, всепідпорядковуючі нормативно-правові риси, принципи, закономірності та закони об`єктивних процесів становлення й розвитку правової свідомості, культури, створюючи цілісний, взірцевий образ предмета віддзеркалення української правової свідомості та в українській правовій свідомості, в правозаконодавчому пізнанні або творчості. З цього погляду українська правова ідея споріднена з українським правовим ідеалом, оскільки нормативно спрямована на досягнення вищої правової істинності й довершеності у відображенні й перетворенні існуючого як відображенні й перетворенні українською правовою свідомістю та в українській правовій свідомості. Вона органічно поєднує в собі теоретичні та практичні аспекти правоусвідомленого відношення людини до світу. Українська правова ідея цілепокладається за основу того чи іншого процесу правотворчості. Вона може бути істинною або хибною. Критерієм істинності української правової ідеї є суспільно-історична правозаконодавча практика (http://uk.wikipedia.org/wiki). Український правовий ідеал (http://uk.wikipedia.org/wiki - mw-head; http://uk.wikipedia.org/wiki) (від лат. idealis від грец. ίδέα — образ, ідея, пор. також ейдос) — українська вища абсолютна українська правова істина, вища ідейно-світоглядна та нормативно-правова цінність; як найкращий, завершений ідейно-світоглядний та нормативно-правовий стан того або іншого правозаконодавчого явища; зразок особистих ідейно-світоглядних і нормативно-правових якостей, здібностей; вища ідейно-світоглядна норма етичної правової особи; вищий ступінь етичного правоусвідомлення про благо і належність, функціонально реалізований у вищому та найвищому циклі соціальної активності української правової свідомості та культури; найвища досконалість у ідейно-світоглядних і нормативно-правових відносинах між людьми як суб’єктами української правової свідомості та культури; найбільш довершений устрій правового суспільства. Тут дуже важлива функціональна правова творчість як інструмент здійснення механізму правової ідеалізації дійсності (родова правова природа) та правової дійсності (видова правова природа). Правова творчість, створююча український правовий ідеал, формування знаково-матеріальної речовини правової природи на основі українського правового ідеалу є специфічно українською формою правозаконодавчої життєдіяльності як типово національної, що відрізняє її від іншої правозаконодавчої діяльності. Як загальна форма правозаконодавчої діяльності, український правовий ідеал виступає у всіх галузях суспільного життя: соціальній, політичній, етичній, естетичній та ін. Категорія українського правового ідеалу володіє глибоким соціальним значенням. Впродовж століть прогресивні класи в конкуренції та боротьбі проти віджилих форм української правової свідомості та культури черпали свій ентузіазм у високих правових ідеалах свободи, рівності, братерства. Поняття український правовий ідеал вживаємо однаково й до конкретних предметів: ідеал українського добра, ідеал української жіночої краси, ідеал української чоловічої краси, ідеал української держави, ідеал українського громадянина та ін. Додамо також, що у загальне вживання термін «ідеал», «український правовий ідеал» у типовому значенні національного, стали входити з кінця XIX і початку XX століття, головним чином, завдяки Шиллеру (http://uk.wikipedia.org/wiki). Отож, задля виявлення істинної природи будь-якої практичної «живої» правової свідомості треба модель теоретичної правової свідомості прив’язати до певної конкретно-історичної правової дійсності. Прив’язуючи будь-яку теоретичну, буденну, професійну, чи-то будь-яку іншу правову свідомість у її національному форматі до певної історичної та/або сучасної конкретно-історичної епохи, та/або до певного конкретно-історичного часу, та/або до певного конкретно-історичного часу-простору її існування, ми визначаємо тим самим: 1) традиційні місця її розташування, традиційні та/або типово характерні місця звичайного її функціонування, становлення та розвитку, традиційні територіальні місця, з яких вона за різних умов різноджерельно істотно суб’єктно, об’єктно, предметно, змістовно чи формово максимально проявляється особливо за перехідного правостановлення статичного права, та/або переноситься за закономірностями цього історичного чи-то сучасного конкретно-історичного часу (періоду) у інші часо-простори існування та функціонування. Ми також визначаємо, з яких місць переносяться на юридично зафіксовані за географічними, етнічними, державними, мовними, та іншими, офіційно визначеними кордонами, традиційні місця певні форми правової свідомості як типово національної - форми, змісти, суб’єкти, об’єкти, предмети, відносини (чужі, вітчизняні) інших історичних і сучасних правових свідомостей, як вони впливають та взаємовпливають одне на одне, подякуючі різним їх функціональним силам, котрі визначаються конкретною пріоритетною ментальною щільністю певної складової пропорції формули тієї чи іншої національної та правової ідіоми. Або ж за правовими ідеями О.Ф. Скакун ми тим самим вивчаємо становлення та розвиток історичної та сучасної правової свідомості у її часі (за різнолінійними ідейно-світоглядними просторовими формами розвитку) та її просторі (за лінійними нормативно-правовими часовими змістами становлення). Причому розвиток правової свідомості вимагає пріоритетного використання ідейно-світоглядної, формової платформи як найголовнішої основи, а її становлення – пріоритетного використання змістовної, нормативно-правової; 2) за назвою титульної нації або інших націй, що концептуально та парадигмально визначають програму, стратегію та перспективи становлення титульної нації, держави як національної та/або інших істотних верств населення, та/або тих партій, партійних та інших суспільних блоків, що одержали перемогу на останніх виборах, та/або на інших офіційних засадах формують від імені значної більшості населення правову та політичну програму діяльності країни як типово національної та ця більшість населення цю програму визнає й підтримує за даними офіційної моніторингової мас-медійної асоціації, - формуємо назву тієї пріоритетної правової свідомості, котра згодом трансформуватиметься у національну державно-правову. Такою титульною нацією є в Україні українська. Тому національна правова свідомість у межах всієї України є українською національною правовою свідомістю або українською правовою свідомістю; 3) на грунті виявлених нами формул української національної та правової ідіоми виникає можливість формування оптимальних реальних історичних, сучасних напрямів та тенденцій становлення й розвитку української правової свідомості як національної; 4) За випадків різконерівноважного стану пропорцій за формулами української національної та правової ідіоми презентуємо автентично чіткий статус будь-якого чи-то історичного, чи-то сучасного конкретно-історичного періоду становлення чи розвитку української правової свідомості як типово національної: за домінанти неукраїноцентричної пропорції формули української правової ідіоми – презентуємо період розвитку, за домінанти україноцентричної пропорції – період її становлення. За випадків більш-менш рівноважного стану та статусу складових пропорції формули української правової ідіоми – застосовуємо кореляційну формулу української національної ідіоми: за додатковими відсотковими даними математичних підрахунків безпосереднього національно-кількісного, різнонаціонального складу первинних суб’єктів української правової свідомості за певного конкретно-історичного періоду становлення української правової свідомості як типово національної, уточнюємо ментальну щільність всіх (і кожної окремо) пропорцій(її) формули української національної ідіоми з метою виявлення самої високої щільності ментального насічення тієї чи іншої складової пропорції зазначеної формули в залежності від тих чи інших національностей. За цим параметром формуємо тезу або про домінанту іншої, неукраїноцентричної правової ментальності іншої складової пропорції, або формуємо тезу про неможливість визначення будь-якого пріоритету за будь-якою ментально-правовою домінантою, що свідчить про типову нормативно-правову домінанту або про період становлення української правової свідомості; 5) визначаємо найголовніші системні та структурні елементи, центри, периферії, напрями конкретно-історичного розвитку й становлення української правової свідомості (як типово національної). За періодів розвитку української правової свідомості найголовнишим системним елементом є українська правова ідея, її центром є «околиця» формування української правової свідомості та/або її максимально віддалена від Конституційного центру (текстового змісту старої Конституції) - певна розвиткова ідейно-світоглядна девіація (як правило, конституційно-правова) певної конституційної правової норми, що тісно межує з об’єктивованими потребами й вимогами (низька пенсія, заробітна платня) делінквентного розв’язання нагальних вимог і потреб пригнічених масових первинних суб’єктів української правової свідомості (заклики до повстання, рухи за часів виборчих компаній на Київ з вимогами зміни міністрів, вимоги імпічменту Президента та ін.), напрям розвитку – формування нової правової ідеї, що призведе до соціальної справедливості та інше. Саме у періодах ідейно-світоглядного розвитку української правової свідомості як типово національної на засадах неформальної, ментально структурованої спадкоємності правової традиції звичаєвої української правової свідомості та культури, формується вісь її конкретно-історичного розвитку, а також розвитку статичного права, культури, суспільства та держави за природних шляхів загального формування української правової свідомості тощо. За періодів становлення української правової свідомості найголовнішим структурним елементом за умов відсутності нової Конституції є ті істотні правові норми, викладені у маргінально-правових актах, що закріплюють соціальну справедливість та її захищають (треба виявити ці актуальні маргінально-правові акти). За умов наявності нової Конституції - сама Конституція та у ній безпосередня стаття, що презентує найголовнішу правову ідею, що втілена як правова ідея соціальної справедливості та правова ідея самої Конституції. Тільки за таких умов Конституція є правовим Основним Законом, та тільки тоді подальше становлення української правової свідомості здійснюватиметься за природними шляхами. Її центром є Конституція, вихідні положення про соціальну справедливість, правові норми, що її захищають. Околицею є розвиткові девіації української правової свідомості, що поступово витісняються правовими нормами, напрям розвитку – формування усталених норм статичного права як природної основи механізму правового регулювання суспільних відносин на засадах соціальної справедливості. Саме у періодах нормативно-правового, законодавчого становлення української правової свідомості як типово національної за її юридично закріпленими ознаками та на засадах природної спадкоємності – формальної спадкоємності Конституції України. Формується вісь її конкретно-історичного становлення, а також становлення статичного права, культури, суспільства та держави, але за природних шляхів загального формування української правової свідомості тощо. Вивчаючи правову свідомість як живе складне, двовісьове, формозмістовне інформаційне, процесуальне, матеріальне та мультиуніверсальне правове явище, що має своє справжнє національне лице у світі численних світових правових свідомостей та культур, побудованих за відомими світовими зразками та основами формування їх національної природи як максимально істинної і функціонально пріоритетної за будь-яких часо-просторів (українська правова свідомість як національна (багатонаціональна), а не її теоретичний труп (теоретична правова свідомість), - вчені, громадяни, суспільство та держава у цілому тощо отримують можливість не тільки абстрактно знати її абстраговану будову, функції, властивості та можливості, але, що є істотно головним, - можливість практичного використання її будови, функцій, властивостей та можливостей при формування нового статичного права, галузевої правової бази, національних за формою правових суспільств та держав. Теоретична правова свідомість як видова правова природа більш характерна для періодів її становлення, коли у суспільстві та державі, безсумнівно, визнана необхідність формування робочих пріоритетів, принципів, детермінант та закономірностей широкої родової правової природи. Коли існує чітка ідейно-світоглядна (правопсихологічна) база її формування як істотна істинна основа її нормативно-правової трансформації. Коли ідейно-світоглядні світові стандарти родової правової природи теоретичної правової свідомості не викликають у широкій науковій та вітчизняній спільноті жодних питань до їх пріоритетно щонайменш мінімально, щонайбільш максимально верифікованих і адаптованих основ у соціально справедливих світових стандартах та у цивілізованому становленні певного вітчизняного статичного права. Будь-яка національна правова свідомість, котра має назву за назвою титульної нації, що виходить з назви історично визначеного пріоритетного етносу, народності та народу, котрі максимально сприяли формуванню типових національних ознак широким духовним процесам відродження, - типово характерна для процесів розвитку нації як єдиної одиниці повноментального ідейно-світоглядного та нормативного вимірювання світу та Всесвіту у відповідних одиницях ментально-правової культури, ментально-правового світогляду та ментально-правової або національної правової ідіоми – математизованих основ світового національного і правового стандарту суспільного та правового буття. Отже, за періодів розвитку формується ідейно-світоглядна вісь української правової свідомості як типово національної, за періодів становлення – її нормативно-правова вісь, котрі за природних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості можуть більшою мірою співпадати, а за неприродних шляхів – більшою мірою суттєво та/або істотно не співпадати. Вивчаючи правову свідомість як національну, ми тим самим підкреслюємо її першочергову важливість для перехідного статичного правостановлення, а разом з тим ми виводимо правову науку на засади широкої цілеспрямованості наукового формування сучасної ідейної-світоглядної вісі української правової свідомості як найголовнішої за сучасного періоду її становлення й розвитку водночас та як єдиної практичної та першоджерельної засади формування основних принципів і концепцій вдосконалення сучасної української правової системи тощо. За сучасного кризового правостановлення найбільш важливою є родова правова природа, вивчення та використання досвіду її практичного законодавчого формування у інших суспільствах і державах, в першу чергу тих, що встигли швидко ввійти у коло світових традиційних суспільств, світових правових цінностей та стандартів, особливо з числа колишніх пострадянських. Найважливішими продовжують залишатися більшою мірою світові філософсько-правові та методологічно-правові твори, за зразками котрих давно раніше сформовані відомі ідейно-світоглядно структуровані за світовими стандартами правові ідеї, що стали основами чинних нині Конституцій світових зразків, зокрема у колишніх посттоталітарних суспільствах і державах. Важливість вивчення ідейно-світоглядних детермінант правової свідомості як типово родових правових полягає радикально у тому, що саме вони можуть або призвести до того, що «чинні Закони будуть або функціонувати, або ні, - не дивлячись на те, що вони хороші» (Л. Кравчук). Для сучасної української правової науки, перш за все, позитивної, важливим є не скільки проводити чи-то-широкі, чи-то вузькі правові реформи, скільки здійснювати глобальну задачу широкого дослідження сучасного конкретно-історичного правового становлення та/або розвитку української правової свідомості та культури як типово національних, маючих широку детермінантну родову правову природу, визначення конкретного пріоритету: у сучасному конкретно-історичному періоді формування української правової свідомості та культури чи відверто домінують підперіоди розвитку, чи відверто домінують періоди становлення. Коли у суспільстві домінує міжнаціональна і міжконсесійна злагода, або у суспільстві мінімальні соціальні конфлікти та вони легко долаються. Коли виконуються владою передвиборні обіцянки, - це період становлення української правової свідомості та культури, - це період існування світових загальних і соціальних стандартів, або останні наближаються до світових (заробітня платня та пенсія дозволяє почуватися людиною кожному суб’єкту української правової свідомості та культури), у котрому немає масових девіантних різноджерельних і різноформатних девіацій, конфліктів та патологій. За такої обставини українське суспільство стає або ж стало традиційним, оригінальним та світовим. Коли ж переважають соціальні конфлікти, у суспільстві домінує міжнаціональна та міжконсесійна незлагода, або у суспільстві максимально ідентифіковані соціальні конфлікти та вони тривало не долаються. Існує боротьба за природні права пересічних громадян, або ж вона відсутня, або ж громадяни масово ідуть на заробітки за кордон, або ж вимирають, процеси смертності перевищують процеси народжуваності, коли не виконуються владою передвиборні обіцянки, - це період розвитку української правової свідомості та культури. Це - період існування масових корпоративних несвітових незагальних і несоціальних стандартів, або останні наближаються до вузько корпоративних, з обслуговуванням правових інтересів владної, олігархної чи-то іншої верхівки (заробітна платня та пенсія дозволяє почуватися людині нелюдиною, а амформною істотою, котру намагаються знищити, бо як можна за чинним прожитковим мінімумом виживати). У суспільстві існують реальні та більшою мірою приховані різноджерельні масові девіантні і різноформатні девіації, конфлікти та патології. За такої обставини українське суспільство продовжує залишатися нетрадиційним, неоригінальним та несвітовим. Нами раніше визначені основні риси, властивості, функціональні параметри та моделі традиційних і нетрадиційних суспільств, принципи та закономірності становлення й розвитку української правової свідомості та культури, критерії та підходи ідентифікації та верифікації природних і неприродних шляхів становлення і розвитку останніх, методи та методології розуміння трансформаційного розвитку та становлення української правової свідомості та культури як типово національних (формула української національної, правової ідіоми-правової свідомості-норми права), а також інші законодавчо репрезентативні моделі кореляційної адаптації та моніторингу цільового формування процесів становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Думаємо матеріал є, було б бажання його використати. Але самим цікавим є те, що сучасні юристи, як правомірні позитивісти, за тривалих часів призвичаїлись до теоретично полегшеного розуміння правова, правової свідомості та культури, та того розуміння, що залишилось у спадок від радянського права. Такого розуміння, яке залишається у випускників юридичних вузів, що вимагає постійного суттєвого вдосконалення, кореляції та періодальної перевірки. Справа у тому, що у позитивному праві існують лише стандарти позитивного його лінійного розуміння. Але за перехідного правостановлення, особливо на українських теренах, однієї юридичної освіти мало для правильного розуміння складних процесів перехідного правотворення, правозастосування та правореалізації, тому що вони мають домінантними детермінанти не тільки видової правової природи позитивного статичного права, скільки широкі детермінанти родової правової природи, де видова правова природа є лише їх несуттєвою частиною. Як правило, теоретичної конструкції правової свідомості у природі різнонаціонального, різноментального та різноідейноправового розуміння дійсності (родова правова природа) та правової дійсності (видова правова природа) як такої не існує, вона може бути лише повною та/або певною основою, моделлю правосвідомості більш складної, наприклад, національної, політичної, релігійної та ін. Але зазначену спрощену теоретичну модель юристи-позитивісти намагаються використовувати універсально та до кожного принагідного чи-то історичного, чи-то сучасного випадку: такого ні якому разі робити не можна також у зв’язку з тим, що навіть право, за нашим підходом, може бути різним: монархічним (зміст монархічної правової свідомості та культури) та республіканським (зміст республіканської правової свідомості та культури). Для монархічного статичного права більш привабливими є вісь становлення правової свідомості та культури, для республіканського – вісь розвитку [10]. Сучасна українська правова наука має основним завданням, в першу чергу, змінити парадигму розуміння формування статичного права на парадигму його періодального становлення та розвитку за процесами становлення й розвитку української правової свідомості та культури: по-друге, практологічно виявити та теоретично оприлюднити, які ж конкретні процеси існують: вісі розвитку чи становлення статичного права за підходами до вивчення процесів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, по-треттє, змінити описову парадигму вивчення правових явищ, процесів та їх суб’єкт-об’єктів на парадигму їх комп’ютерного моделювання з застосуванням широких світових і вітчизняних підходів, та, по-четверте, покладаючи у основу становлення чинного статичного позитивного права дослідження процесів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, та виходячи з чинної Конституції України та її вихідних положень як формальної спадкоємності сучасної української правової свідомості та культури, конституційного змісту чинної пріоритетної державно-правової форми української правової свідомості та культури [10], на засадах виявлених нами принципів і закономірностей становлення й розвитку української правової свідомості та культури, природних і неприродних шляхів її формування, - остаточно сформувати концептуальну модель становлення чинного сучасного українського статичного позитивного права, державно-правової свідомості та культури як основ нової української правової позитивної правової науки, що не на словах, а у власних науково-теоретичних положеннях визнає геніальні правові ідеї класиків права і філософії права про те, що саме правова свідомість є істотною формою будь-якого державотворення та будь-якої держави (Г. Гегель, П. Новгородцев, І. Ільїн, В,, Чефранов, Н.П. Дмитрієнко, О.Є. Уколова, М. Панов, М. Козюбра, В. Тацій, В. Сташис, Л. Петрова та інші). Гадаємо, що подальші дослідження усіляко сприятимуть ретельному вивченню природи української правової свідомості та культури як різноджерельних і різновісьових природних основ трансформації чинного українського статичного позитивного права.

Cписок використаних джерел:

1. Права человека: учебник [для вузов] / отв. ред. член-корр. РАН, д-р юрид. наук Е. А. Лукашева. – М. : НОРМА, 2001. – 573 с.

2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х.:Консум, 2001. – 656 с.

3. Заінчковський М. Л. Права людини як новоєвропейський філософський та політико-правовий феномен: дис. ... кандидата філос. наук / Заінчковський М. Л. – К., 2003. – 178 с.

4. Луковская Д. И. Права человека и права гражданина. Правовой статус человека и гражданина / Д. И. Луковская // История государства и права. – 2007. – № 13. – С. 34–36.

5. Антонович М. М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини / М. М. Антонович. – К. : КМ АСАDЕМІА, 2011. – 262с.

6. Копейчиков В. В. Соціальна держава як людська цінність, захисник прав людини / В. В. Копейчиков // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. – 2010. – Ч. 1. – С. 62–65.

7. Яковюк І. В. Розвиток концепції соціально-економічних прав як передумова формування соціальної держави / І. В. Яковюк //Проблеми законності. – 1998. – Вип. 35. – С. 22–27.

8. Аблязов Д. Е. Соціальна, правова держава та права людини і громадянина / Д. Е. Аблязов // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 10–14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-1/12adelig.pdf

9. http://economics.puls.kiev.ua/personal_account/106974.html#1339916021

10. DMITRIENKO JU.N. HISTORICAL FORMING UKRAINIAN LEGAL IDEA // Материали за VIIІ Международна научна практична конференція «Актуальные достижения европейской науки - 2012, 16-25.06.2012. Том 10. Икономики. Закон. - София: «Бял ГРАД-БГ» ООД, 2012. - С. 14-25