Роман Л.А.

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича

РЕЦЕПЦІЯ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ПРИТЧ У ПРОЗІ ІВАНА ФРАНКА

Христові притчі вражають тим, що, незважаючи на плин століть, вони не втрачають своєї свіжості і є яскравим зразком єдності духовного і фізичного світів, тісного зв’язку між внутрішніми психологічними процесами в людині та їх зовнішнім виявом у житті. Ці властивості євангельських притч сприяли швидкій і гармонійній інтеграції новозавітних символів у літературу і мистецтво європейських народів загалом та в українську літературу зокрема.

Дослідженням трансформації біблійного матеріалу у творчості І.Франка в сучасному франкознавстві займалося багато франкознавців, серед яких – Л.Боднар, Я.Мельник, В.Антофійчук, Ю.Клим’юк та ін. Тема ж рецепції євангельських притч в прозовій творчості І.Франка ще не розглядалася. Отже, метою нашої публікації є простежити рецепцію євангельських притч у творчості одного з видатних українських мислителів – Івана Франка.

Притчі посідають одне з центральних місць у текстах Євангелій і найчастіше стають об’єктом обговорення в церковних проповідях. Притчі завжди були об’єктом релігійних рефлексій у літературі й живописі. Особливого значення вони набувають для культури й світогляду простих українських селян, які черпали поживу для розуму в основному з церковної проповіді й не мали змоги багато читати. Це не могло залишитися поза увагою І.Франка і, як зауважує М.Г.Жулинський: „І.Франко глибоко усвідомлював, що функціонування літератури і мистецтва безпосередньо залежить від характеру й рівня суспільного розвитку, тому він так пильнував художні потреби сучасника, розуміючи, що проблема художніх потреб, духовних запитів сучасника передбачає не лише прояснення суті, механізму і специфіки психології творчості, а й механізму і специфіки сприйняття творів мистецтва” [1, с.8].

Функціональне навантаження євангельських притч багато в чому збігається з просвітницькими та виховними завданнями, які висував І.Франко до своєї прози. Сюжети всіх євангельських притч взяті з життя й побуту пересічної людини. Адже проповідь Ісуса Христа була адресована в основному людям без спеціальної богословської чи філософської освіти. Кожна притча розкриває глибокі духовні істини, які непідготовленій людині зрозуміти нелегко. А конкретна та яскрава оповідь, почерпнута з життя, може запам’ятатися на довгі роки, і, розмірковуючи над нею, людина могла поступово збагнути заховану в притчі мудрість.

Показовим випадком використання мотивів притчі з новозавітною семантикою є оповідання „Ріпник” (т.21), в якому І.Франко має на меті радше описати трагічне життя української молоді, аніж нагадати читачеві якісь місця з Євангелії. Проте мотив оповідання нагадує „Притчу про блудного сина”, яка згадується у церкві перед початком Великого посту, що передує святу Христового воскресіння.

Притча розповідає, що „зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. (Лук.15:13).

В І.Франка в розв’язці оповідання, ріпник Іван згадує, як „він у нещаснім засліпленні змарнував свою батьківщину, розтринькав свій тихий рай... продав був батьківську хату з огородом, садом і трьома моргами примежного поля” [2, 21, с.46-47].

У „Притчі про блудного сина”: „ І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам'ятався…” (Лук.15:16,17).

В оповіданні головний герой спершу з головою поринає у вир бориславського життя ріпника, але з часом, під впливом різних обставин, Іван не може ні позбутися душевної туги, ні заповнити свого духовного вакууму: „Він ходив якийсь сам не свій, стратив охоту до пиття, до гулятик, до пісень і – нечувана річ у ріпника – почав числитися з грішми… він почав снувати плани. Бориславське життя – правда, свобідне воно, але хіба ж се людське, господарське життя? Та й яке воно свобідне?... в будний день ти робучий віл – ні гірше!.. вічно той смрід, той бруд, та духота, та пиятика, той одур! Невже таке мало б бути його життя до смерті, до старості? У нього пробігала холодна дрож поза плечима при такій думці” [2, 21, с.45 - 46].

У притчі блудний син спам'ятався і сказав: „ Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину!” (Лук.15:17).

А Іванові: „Пригадалися зелені ниви, цвітисті луги, сиві воли, чисто побілені хатки і розкішні садки його рідного села,…і він мало не заплакав з наглого зворушення. Невже він міг так легкодушно проміняти такий рай на отсе пекло? І пішли в його уяві довгим рядом сцени з сільського життя: гейкають плугатарі, скриплять вози, навантажені снопами, блискають коси на сіножаті…чути стріляння. Веселі голоси „Христос Воскрес!”, церковні співи… „Пасха красная, пасха господня” [2, с.21,46].

В Євангелії, в результаті прозріння, блудний син вирішує: „Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе”(Лук.15:18).

Подібно до того, як євангельський блудний син розкаюється у своїх помилках і вирішує бодай на правах раба повернутися до рідних джерел, ріпник Іван вирішує знову повернутися до того райського життя, яким він знехтував заради Бориславської марноти: „... в його серці щеміло щось, ворушився жаль… „Я повинен якнайскоріше покинути Борислав і вертати назад на село” …І він постановив собі, не кажучи нікому нічого, почати нове життя…”[2, 21, с.46-47]. Очевидним є своєрідне вживлення в текстову тканину твору основи євангельської притчі, хоча й з іншою, трагічною, розв’язкою.

З формальної точки зору І.Франко використовує євангельську притчу для підсилення художніх образів й увиразнення філософського змісту творів, але детальний герменевтичний аналіз семантики євангельських притч у контексті Франкових творів доводить, що основним рушієм звернення автора до євангельських мотивів була не стільки проповідь християнської сотеріології, скільки стрижнева роль Нового Заповіту в культурі та світогляді пересічного українця кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Література:

1. Жулинський М.Г. Іван Франко і принцип системності в літературно-критичній діяльності // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 11 – 15 вересня 1986 р.). – К.: Наук. думка, 1989. – Кн. 2. – С. 6-11.

2. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1976-1986.–Т.1-50.