Мальцева О.В., к.філос н., доцент

ВДНЗ «Приазовський державний технічний університет»

СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ СМІХУ В ГІТЛЕРІВСЬКІЙ ГЕРМАНІЇ

Початок ХХ століття, безумовно, став історичною межею, за якою й досі розгортаються події, що свідчать про перехідний стан суспільства, а, значить, про активізацію сміхової стихії та карнавальних настроїв. Зв'язок карнавалу з революціями та війнами, якими ознаменувалося минуле століття, вже доволі опрацьована тема соціально-філософського дискурсу. Найчастіше в даному разі вживається термін «карнавалізація», під яким розуміється вихід сміхової антиповедінки за межі святкової дії. Такі агресивні соціальні виплески пов'язуються з відсутністю історичного карнавалу, його недієвістю та виходом колективної енергії спротиву владі, проривом несвідомих потягів (про які писали З. Фрейд, Е. Фромм, Г. Маркузе та ін.), але вже не сміховими ігрищами, як це відбувається під час карнавалу, а в реальному історичному часі.

Сміхова інверсія соціального «верху» і «низу» призводить до тимчасової сакралізації цінностей соціальних груп та субкультур, які в перехідні часи опиняються на найвищих щаблях соціальних сходів, хоча раніше перебували на самому низу. Приміром, це стосується як більшовиків з їх прагненням привести до влади знедолених трудящих під гаслом «хто був нічим, той стане всім», так і нацистів, чия ідеологія «відродження арійської раси» зростала під час веселих посиденьок у дешевих пивних закладах Берліна на тлі загальної депресії в Германії після поразки у Першій світовій війні.

Оскільки перехідна ситуація, що переживає сучасна цивілізація, виявилася дуже тривалою та розтягнулася у часі, то й соціальні функції сміху, які, як правило, в перехідний період проявляються досить однозначно та прогнозовано (сміх переважно сприяє соціальній деструкції, руйнуванню сталих цінностей, норм, ідеалів, тобто створює атмосферу хаотичного безладу), стали змінювати звичні для них прояви. Замість того, щоб після короткочасного «перегортання» всього та всіх наступив очікуваний порядок та спокій, який зазвичай встановлюється із завершенням карнавалу, сміхова стихія продовжувала набирати обертів, адже карнавалізація – це не карнавал. Вона не обіцяє руху по колу, карнавалізація намагається вирівняти траєкторію історичного руху в пряму, точніше, у спрямований в майбутнє вектор, який передбачає не тимчасове знецінення у сміху діючих норм, правил, настанов, а пошук зовсім нових, інших соціальних підстав, а значить, радикальний розрив з минулим.

У карнавалізованому вирі на історичному полі ХХ ст. з'явилися зовсім інші ігроки: в результаті численних революцій, війн та інших «суспільних струсів» це були вже не класи, соціальні групи, певні верстви населення, а знеличені маси. Передумови для створення маси, згідно Г. Арендт, виникли в Європі після Першої світової війни. Умови того часу визначалася нею як ситуація хаосу, руйнування взаємного визнання законів і звичаїв «іншої нації», загальної дезінтеграції політичного життя. При цьому маси були надзвичайно чутливі, вони легко скеровувалися, були сприятливі до нових ідеологій, готові підкоритися сильному лідеру. Першою чергою, Німеччина та Радянський Союз стали живильним середовищем для встановлення тоталітарного панування. Такими ідеологіями виявилися дві тоталітарні утопії – більшовизм та нацизм.

Якщо перші десятиріччя ХХ ст., дійсно, були роками бурління, сміхового пожвавлення, змін, то в другій половині 20-х–30-х рр. ситуація почала змінюватися. Політичні сили, що у суцільному хаосі приходили до влади як у СРСР, так і в Германії, набирали ваги та високого соціального статусу. Вони свідомо почали обмежувати та змінювати функціонування сміху, використовуючи його у своїх інтересах, тобто включаючи у відповідну картину сміху. Сміх у контексті тоталітарних ідеологій цілеспрямовано застосовувався проти тих, хто не визнавав цих пануючих постулатів. У цьому випадку сміх набуває переважно монополістичного характеру, перетворюючись на ідеологічний сміх або, як його часто визначають, – тоталітарний сміх. Отже, у своїй домінуючій функції сміх стверджував тоталітарну владу. Й, хоча тоталітарні режими завжди явище перехідних часів, вони намагаються завдяки сваволі влади створити ілюзію сталості, міцності, непорушності та порядку. Так були встановлені понад- і надлюдські закони Природи (нацизм) й Історії (комунізм). У цих умовах тоталітарна влада використовувала сміх як утілення свободи та демократизму для знищення останніх. Завдяки приборканню сміху їй вдається у коловороті перехідної доби й зрушень створити острівці «залізного порядку». Сміх займає неабияке місце у величезній лабораторії виробки тоталітарної культури героїчного та ідеального реалізму.

Як зазначає німецький дослідник Х. Гюнтер, семантика націонал-соціалістів відрізнялася від символів, що використовувала радянська влада. У Радянському Союзі сміх перетворили на дозований та розписаний за графіком атракціон, у якому сміх розлився в тоталітарній реальності архетиповими знаками родючості, повноти, достатку, щастя, життєрадісності, соціального оптимізму. Ідеальним героєм там був ентузіаст. Гітлерівська Германія, навпаки, додержувалася холодної естетики стриманості, лякаючої суворості, готичної похмурості, що нагадувала жахаючі часи інквізиції. Тут ідеальним героєм став фанат. На відміну від радянської тоталітарної практики, де сміх був магістральною лінією втілення ідеології більшовиків у життя, у нацистів сміхове самоствердження проходило пунктиром й мало ледве помітну локацію.

У Третьому рейху, розуміючи необхідність виходу наднапруження, що накопичувалося в ідеологізованій та мілітаризованій країні, допускали (принаймні, поки влада відчувала власну міць) невинні жарти, карикатури, пародії на своїх керманичів. Очільники націонал-соціалістів любили фотографуватися у театрі, коли вони регочуть. Гітлер, навіть, схвалив видання збірки карикатур, у якій над ним м’яко іронізували. Німці жартували про незграбність Геббельса, про любов Геринга до медалей та нагород, а також з приводу дивної манери Гітлера виконувати нацистське привітання, відкидаючи руку назад («…бо після війни хоче стати офіціантом»), але ці жарти радше були схожі на дружні шаржі, що демонструють любов та симпатію. У книзі «До смерті смішно: гумор у гітлерівській Германії» Р. Герцог стверджує, що замість підривати нацистський режим, протистояти владі, гумор насаджував свого роду апатичну покірливість. Анекдоти про євреїв та концентраційні табори супроводжувалися лише кволою посмішкою слухачів.

Отже, окрім традиційних для сміху терапевтичної, катарсичної функцій, що дозволяли людям у критичних станах скинути потужний тиск, окрім функції санкціонуючої, що вчиняла тотальна влада проти ворогів, у гітлерівській Германії, як у всіх інших тоталітарних державах, він ще виконує функцію конституціонування тих цінностей, котрі несла пропаганда, та функцію медіації, бо сміх виступав посередником між владою та народом. Таким чином, у своїй домінуючій функції тоталітарний сміх обслуговував пануючу ідеологію, а не протистояв їй. І лише у латентній, не проявленій наочно функції він повільно розхитував владні підвалини, готуючи активний спротив.