Вдовиченко А.В., Албулеса Р.В.

Буковинська державна фінансова академія, Чернівці

Проблема визначення об’єкту необхідної оборони

 

Постановка проблеми. В Конституції України закріплено положення про те, "що кож­ний в праві захищати свої права та свободи всіма способами, які не заборонені законом". У Ци­вільному кодексі України ці способи конкрети­зуються і одним з них є самозахист прав, який може вчинюватися засобами заподіяння шкоди у стані необхідної оборони і крайньої необхіднос­ті. Наука кримінального права визначає необхід­ну оборону як захист від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди особі, яка посягає, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Відповідно до ст.36 Кримінального кодексу України [2] (далі– КК) такі дії не є злочинними, хоча за зовнішні­ми ознакам і схожі на діяння, які передбачені Особливою частиною кримінального закону. То­му виникає питання: чому законодавець не виз­нає злочином заподіяння шкоди однією особою іншій у стані необхідної оборони? Можливо, то­му, що захист визначених інтересів є правом лю­дини? І, якщо це – право, тоді які межі і гарантії його реалізації? Як бачимо, виникає необхід­ність у визначенні об’єкта  необхідної оборони, враховуючи і те, що у літературі утверди­лася думка про те, що реалізація суб'єктивного права на заподіяння шкоди у стані необхідної оборони базується на праві недоторканості осо­бистості, а також сприяє формуванню активної участі громадян у попередженні і припиненні злочинів [7,с.125–126].

Ступінь наукової розробки проблеми. Об'єкт необхідної оборони в своїх наукових пра­цях досліджували такі вчені, як Ю.В.Баулін, М.Блум, В.Н.Козак, О.Ф.Коні, В.Ф.Кириченко, ЮЛ.Ляпунов, О.В.Наумов, Б.В.Сидоров, І.І.Слуцький, В.І.Ткаченко, В.М.Чхиквідзе. У своїх працях вони висловлюють різні точки зору щодо об'єкта посягання. Одні вчені вказу­ють, що коло об'єктів, захист яких можливий шляхом здійснення акту необхідної оборони, не може бути більш вузьким, ніж при визначенні поняття злочину, тому що в такому випадку мо­же скластися враження, що не кожне суспільно небезпечне посягання дає право на необхідну оборону [9, с.90]. Інші ж стверджують, що пося­гання на об'єкти, на які неможливо вчинити на­пад, не дає права на необхідну оборону [2, с.46]. На думку третіх, необхідна оборона не може здійснюватися проти посягань на більшість сус­пільних відносин, у тому числі на інтереси у сфері економічної діяльності, на політичні та трудові права громадян [12, с.12]. Однак не всяке суспільно небезпечне посягання на ці об'єкти виправдовує застосування права необхідної оборони. Використання права необхідної оборонив можна допустити тільки при наявності посягання, яке спрямоване саме на безпосереднє заподіяння матеріальної шкоди конкретному кримінальному об'єкту. Так, через невизначеність у  поглядах вчених щодо об'єкта необхідної оборо­ни, однією а головних проблем залишається точ­не встановлення об'єкта необхідної оборони.

Мета статті. Автори ставлять перед собою завдання вивчити об’єкт    необхідної оборони, місце права на необхідну оборону у структурі загальноправового статусу особистості.

Виклад основного матеріалу дослідження. Як відзначається у науковій літературі [7, с.37; 12, с.9], посягання не може здійснюватися без об'єкта, на який воно спрямоване, тому об'єкт є характеристикою не дій по обороні, а саме посягання. Проводячи аналіз такого об'єкта принципово хибним є обмеження злочинного посягання та його відвернення з боку оборони тільки діями злочинця та особи, що обороняєть­ся, в їх психофізичній єдності та протилежності. Їх поведінка досить часто пов'язана з багатьма факторами суспільного життя та з інтересами ін­ших суб'єктів, а іноді і цілого суспільства [10,с.69]. Об'єкт кримінально-правової охорони займає особливе положення. Воно визначається тим, що об'єктом є соціальна цінність, у недоторканості, укріпленні та подальшому розвитку якої зацікавлені держава та суспільство. В силу цього, він не може мати негативних властивос­тей, і тому не може передати їх за принципом "включення" в сукупну величину суспільної не­безпеки діяння, від якого захитається суб'єкт оборони. Разом з тим, об'єкт кримінально-право­вої охорони певним чином пов'язаний з форму­ванням суспільної небезпеки посягання, що по­роджує стан необхідної оборони. Так, на думку В.М.Чхиквідзе, об'єктом необхідної оборони можуть бути всі, без винятку, об'єкти, які захи­щаються кримінальним законом. Однак не всяке суспільно небезпечне посягання на ці об'єкти виправдовує застосування права необхідної обо­рони. Використання права необхідної оборони можна допустити тільки при наявності посяган­ня, яке спрямоване саме на безпосереднє заподі­яння матеріальної шкоди конкретному кримінальному об'єкту. Суспільно небезпечне посяган­ня, при наявності якого зазвичай не виникає пи­тання про суспільно небезпечні наслідки (так звані формальні склади злочину), не можуть створювати стану необхідної оборони [10, с 18].

У відповідності до ч.1 ст.З6 Кримінального кодексу України (далі – КК) об'єктами суспільно небезпечного посягання є особистість і права громадян, а також охоронювані законом інтереси суспільства чи держави. На першому місці серед соціальних інтересів стоять інтереси особи. Далі вже йдуть інтереси суспільства, інтереси держа­ви, які пов'язані з забезпеченням безпеки осо­бистості та суспільства.

Спеціального розгляду потребує питання захисту честі та гідності людини. Погляди юрис­тів на допустимість насильницьких способів за­хисту цих благ від злочинних посягань завжди були різноманітними: від визнання можливості вбити особу, яка посягає на честь та гідність то­го, хто обороняється, до думки, що заподіяння тяжкої шкоди тому, хто посягає, суперечить при­родному праву, тому що вбивство не буде вда­лим способом захисту доброго імені. У ст. 36 КК України не визначається від якого суспільно не­безпечного посягання може здійснюватись за­хист. Судова практика у різний час це питання вирішувала по-різному. Але, як правило, законо­давство та судова практика допускали необхідну оборону проти насильницьких нападів на честь, її можливість не можна заперечувати відносно словесних та символічних образ. Також цієї дум­ки дотримувався О.Ф.Коні, який допускав необ­хідну оборону не лише від пограбувань, розбоїв, посягань на життя та здоров'я людей, але й від образ [8, с.280–285]. Своєю теорією і практичною –діяльністю він доводив, що від образ правомірно захищати не тільки свою честь, але й честь іншої особи. На нашу думку, кожна людина та грома­дянин має право на захист своєї честі та гідності, включаючи насильницькі способи припинення цих посягань проти особи.

Розглядаючи право на захист власності від злочинного посягання, ми дотримуємося думки, що захист повинен здійснюватися будь-якими рішучими заходами, виключаючи завідоме запо­діяння смерті тому, хто посягає.

При оцінці правомірності дій того, хто обороняється, потрібно, перш за все, встановлю­вати відповідність чи невідповідність благ, які визначаються зіставленням важливості інтересу, який захищається, та того, чому заподіюється шкода. На думку професора В.С. Устинова, при захисті від розбійного нападу чи від зґвалтуван­ня особа, яка обороняється, вправі заподіяти не тільки тяжку шкоду здоров'ю, а навіть смерть. У першому випадку смерть заподіюється при за­хисті від посягання на майно, яке супроводжу­ється насильством, небезпечним для життя та здоров'я потерпілого, в другому – від посягання на статеву свободу жінки, статеву недоторка­ність малолітніх чи неповнолітніх. Очевидно, що і здоров'я, і об'єкти вказаних статевих злочинів менш важливі, ніж життя, тобто між інтересом, що захищається, та інтересом, якому заподіюється шкода, є певна невідповідність. Однак між, ними, як указує В.С. Устинов, немає явної (над­мірної) невідповідності, в зв'язку з чим в таких випадках не може йти мова про перевищення меж необхідної оборони [11,с.337].

Необхідно врахувати, що в умовах необхідної оборони для врятування благ у жертву приноситься інте­рес злочинця, що вчинив напад. Злочинець сам винен у тому, що йому заподіюється шкода [18, с.328]. Це положення було добре відоме ще зі стародавніх часів. Так, у Цицерона в першій кни­зі його трактату "Об обязанностях" сказано, що той, хто задумав заподіяти іншому шкоду, турбу­ється, що якщо йому не вдасться це зробити, то йому самому буде заподіяно ту чи іншу шкоду [З, с 189].

Отже, об'єкт необхідної оборони певною мірою регламентується нормою кримінального закону. Так, у нормативній формулі, що перед­бачає необхідну оборону (ч.Г ст.36 КК України), в якості об'єкта вказуються особа та права того, хто обороняється, чи інших осіб, охоронювані законом інтереси суспільства та держави. В да­ному випадку мова йде не про заподіяння шкоди об'єкту, а про його захист, про охорону законних інтересів. Тому діяння, спрямоване на реалізацію незаконних інтересів, заподіяння шкоди юридич­ним благам – неправомірне.

Категорії "об'єкт кримінально-правової охорони" та "об'єкт необхідної оборони" іден­тичні за обсягом і змістом, і, на нашу думку, є ширшими, ніж категорія "об'єкт злочину". Адже громадянське суспільство і держава зацікавлені в тому, щоб суспільні відносини, що взяті під охо­рону кримінального закону, залишалися, за за­гальним правилом, об'єктом охорони і рідше ставали об'єктом злочинного посягання. Але в реальній дійсності такі посягання досить поши­рені, вони підривають суспільні відносини і тим перетворюють їх в об'єкти злочинів.

Висновки. 1. Характер суспільної небезпе­ки посягання залежить від установлених судом об'єкта посягання, форми вини того, хто посягає, та віднесені Кримінальним кодексом до категорії більш тяжких чи менш тяжких злочинів.

2.06'єктом необхідної оборони належить вважати сукупність благ (інтересів особи, сус­пільства чи держави), охоронюваних криміналь­ним законом від суспільно небезпечних" пося­гань. Протизаконні інтереси особи не можуть бути об’єктом необхідної оборони.

З.Якщо характер суспільної небезпеки по­сягання, що здійснюється нападником, залежить від установленого слідством та судом об'єкта посягання, то першим ступенем виявлення ознак перевищення меж необхідної оборони буде неза­перечна, об'єктивно очевидна, тобто явна невід­повідність його об'єкта захисних дій, які визна­чаються тяжкістю наслідків порушення юридич­них благ особи, яка посягає.

4.Чим більше важливе благо, якому напад–_ник загрожує своїм посяганням, тим вищий характер суспільної небезпеки посягання. В такій ситуації той, хто обороняється, може знехтувати інтересами особи нападника, тим більше, що закон не охороняє їх як раніше.

5.Тому, хто обороняється, не завжди відо­мо про глибину порушення правоохоронюваних інтересів, яке станеться, якщо нападник досягне своєї протиправної мети.

Список літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. –К.: Преса України, 1997. – 80 с

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційний текст. – К: А.С.К., 2003.–224 с

3. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исклю­чающие преступность деяния. –Харьков, 1991.

4. Блум М. Некоторые вопросы необходи­мой обороны // Учёные записки Латвийского го­сударственного университета им. М.П.Стучки. –Т. 44.–Рига, 1962.–С. 45–52.

5. Гроций, Гуго. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняется естественное право и право народов, а также принципы пуб­личного права. –М: Юр. лит., 1956. – 867 с.

6. Дубинин А.П. Объест правоотношения (вопросы теории). – Саратов, 1980.

7. Козак В.Н. Право граждан на необходи­мую оборону. – Саратов, 1972. – 162 с.

8. Кони А.Ф. Собрание сочинений. – Т.2 –М., 1966.–281 с.

9. Кириченко В.Ф. Обстоятельства, иск­лючающие уголовную ответственность // Советс­кое государство и право. – 1958. – № 8.

10. Чхиквидзе В.М. Советское военно-уголовное право. ­­­­­М., 1948

11. Устинов В.С. О субсидиарной природе института необходимой обороны // Нижегородские юридические записки. Право. Власть. Законность. Выпуск третий. – Н.-Новгород, 1997.

12.  Ляпунов Ю.И. Социально-правовая природа института необходимой обороны // Законность. – 1994.