Право / 5. Кримінальне право та кримінологія

Беклеміщев С.О.

Класичний приватний університет, Україна

ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ МЕТИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ

Конституція України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Це положення є не тільки нормативно-юридичним фундаментом гуманістичного спрямування розвитку суспільного та державного життя в нашій державі, але і основою побудови демократичної, соціальної, правової держави. Однак такий розвиток України неможливий без гармонізації соціально-правових відносин між усіма верствами суспільства, серед яких найбільш уразливою та найменш захищеною в правовому аспекті категорією населення є особи, які страждають психічними розладами. В той же час вони представляють певну небезпеку через вірогідну схильність до вчинення правопорушень та суспільно небезпечних діянь.

Відповідно до ст. 93 Кримінального кодексу України (далі – КК) до осіб, які вчинили злочин у стані неосудності, у стані обмеженої осудності, у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання, судом можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру (далі – ПЗМХ), а саме: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом (ст. 94 КК).

Також, чинним КК України вперше була задекларована мета застосування ПЗМХ. У ст. 92 КК законодавець визначає їх поняття та мету. Під ПЗМХ розуміється надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, в спеціальний лікувальний заклад. Як мета ПЗМХ визначається обов'язкове лікування такої особи, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. Але просто лікування може виступати тільки як проміжна мета, а не самоціль. Крім того, системний аналіз чинного кримінального законодавства дозволяє стверджувати, що цілі ПЗМХ розрізняються за рівнями залежно від того, до якого саме суб’єкта ці заходи застосовуються. При цьому мета ПЗМХ характеризується двома аспектами – медичним та юридичним.

Так, у випадку застосування цих заходів до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності, або у стані обмеженої осудності, переслідується, відповідно до діючого законодавства, саме мета обов’язкового лікування. В свою чергу, лікування особи має на меті, перш за все, або її вилікування, або поліпшення стану здоров’я, про що вказується у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 7 „Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” [1].

Також, метою ПЗМХ, у таких випадках, є запобігання вчиненню особами нових суспільно небезпечних діянь. Якщо цієї мети вже досягнуто, вказані заходи припиняються, а особа не підлягає у зв’язку із вчиненим нею суспільно небезпечним діянням жодним іншим заходам кримінально-правового впливу. У таких випадках їх застосування не тягне за собою наслідків, властивих для кримінальної відповідальності чи покарання. Це означає, що, по-перше – не передбачається судимість, по-друге – не обраховуються строки давності, третє – факт застосування до особи таких заходів не враховується у випадку вчинення нею нового суспільно небезпечного діяння при його правовій оцінці тощо. Власне, фактом відбуття ПЗМХ кримінально-правові відносини особи з державою погашаються (припиняються). У таких випадках ці цілі є остаточними.

До осіб, які вчинили злочини, а після цього, до винесення вироку або під час відбування призначеного покарання, захворіли на психічну хворобу, що позбавило їх здатності усвідомлювати характер своїх діянь або керувати ними, ПЗМХ застосовуються дещо з іншою метою. Власне, тут чітко вбачаються два рівня таких цілей: проміжні (найближчі) та кінцеві (віддалені). У даному випадку проміжна мета – це надання необхідної психіатричної допомоги, лікування, а кінцева – досягнення такого стану психічного здоров’я суб’єкта, при якому він може знову набути психічної здатності для піддання його кримінальній відповідальності або подальшого відбування покарання (тобто можливість знову стати суб’єктом кримінальної відповідальності). Таким чином, для вказаної ситуації, кінцевою метою ПЗМХ є забезпечення можливості реалізації кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочини. Можна сказати, що у цій частині інститут ПЗМХ належить до фундаментального інституту кримінальної відповідальності у законодавстві України.

Якщо як мету згаданих заходів розглядати запобігання вчиненню особою нових суспільно-небезпечних діянь, то це є актуальним лише у тому аспекті, де особа утримується від таких діянь безпосередньо в процесі її лікування. Але, після припинення лікування (коли вважається, що цю мету вже досягнуто) особа підлягає кримінальній відповідальності, відбуває покарання, і завдання запобігання вчиненню нею нових суспільно небезпечних діянь виконується іншими способами – що властиві формам реалізації кримінальної відповідальності. Запобігання вчиненню нових злочинів осудними особами вже не є завданням ПЗМХ [2, с. 69–74].

У літературі було висловлено й деякі інші судження щодо перспектив вдосконалення інституту ПЗМХ шляхом доповнення їх цілей вказівкою на забезпечення безпеки суспільства. Так вважає, зокрема, С. Достовалов [3, с. 50]. Але, на нашу думку, ця мета є дещо некоректною. Суспільство не повинне відторгати психічно хвору особу, навіть якщо вона вчинила суспільно небезпечне діяння. Також, якщо це остаточна мета, стає незрозумілим, чим саме забезпечення безпеки суспільства відрізняється від запобігання новим суспільно небезпечним діянням. У такому випадку підтримати таку пропозицію підстав немає.

Отже, цілі ПЗМХ можна охарактеризувати як визначені законодавством позитивні результати їх застосування, що визначають напрямки та межі діяльності відповідних органів для досягнення вилікування психічно хворих осіб і запобігання вчиненню ними передбачених КК суспільно небезпечних діянь. Зміст цілей ПЗМХ та їх обсяг відрізняються залежно від суб’єкта, до якого вони застосовуються: 1) при застосуванні до осіб, що визнані неосудними або обмежено осудними, такими цілями є покращення психічного стану особи та запобігання вчиненню нею нових суспільно небезпечних діянь, які передбачені Особливою частиною чинного КК; 2) при застосуванні їх щодо осіб, які вчинили злочин у стані осудності, – для досягнення такого стану психічного здоров’я суб’єкта, щоб останній знову набув психічної здатності бути підданим кримінальній відповідальності або надалі відбувати покарання (тобто знову стати суб’єктом кримінальної відповідальності).

Література:

1. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 7 „Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5452EEC5460BA531C2257B33004E9F68

2. Козаченко И.Я. Вопросы уголовной ответственности и наказания лиц, страдающих психическими расстройствами, не исключающими вменяемости / И.Я. Козаченко, Б.А. Спасенников // Государство и право. – 2001. – № 5. – С. 69–74.

3. Достовалов С. Цели применения принудительных мер медицинского характера / С. Достовалов // Законность. – 2000. – № 1. – С. 49–50.