Харківський інститут фінансів УДУФМТ, Україна
Культурний код античності в
інтелектуальній рецепції Лесі Українки
Самобутність духовної та матеріальної культури різних етносів і поколінь, представлена багатим лексичним матеріалом драматичних поем, формує потужний інтелектуальний простір мовного
дискурсу Лесі Українки. Щонайширше
з її драматичного доробку
постає раціональний корпус інтерпретації буття Давньої Греції та Риму – від духовної спадщини до артефактів
цивілізації еллінів. Проте історико-географічний
контекст «античного» твору не виключає вживання авторкою слів на позначення інших хронотопів,
як-от: єгипетського, американського, італійського, українського. Так, слово ліра ад’єктивоване як «дар всесвіту»
таким контекстом: Антею, сяя ліра –
дар всесвіта, /
бо роги в неї з тура пущ германських, / слон африканський дав оздоби з кості, / край арабійський золота прислав, / а дерева – індійський ліс таємний, / мозаїка прийшла
з країни сінів, / найкращі в світі струни італійські / оправлено в британське ясне срібло [1, 460].
Залучення екзотичних зоонімів слон, тур сприяє підвищенню виражальних
можливостей художнього слова. Слова срібло,
золото, мозаїка передають семантику коштовності
музичного інструмента. Це свідчення того, що кожна драматична поема Лесі Українки – оригінальна мовна царина інтелектуального пошуку епохи, а разом вони складають Великий Словник
Світу Культури.
Пізнавальна діяльність письменника, який уможливлює еволюційний
поступ завдяки фіксації чуттєвого в раціональному (маємо на увазі концептуалізацію, інтеріоризацію
дійсності в авторському тексті), є віддзеркаленням його мовної свідомості, тому
мистецтво визначення відображає
рівень володіння мовою. У афоризмі фіксується та картина світу, що склалася з фрагментів попередніх
вражень, знань, сконтамінованих у мовосвідомості автора в нову афірмацію. Ці
«попередні» знання вступають із нею в причинно-наслідкові відносини, тобто з
багатьох моноформантів виростає один поліформант із більш ускладненою
семантикою. Афористична скарбниця мови драматичних поем вписує давньогрецький і
римський культурні хронотопи в архетипи мовної свідомості українського етносу,
що вони актуалізовані високою інтелектуальною напругою естетизованого слова
Лесі Українки.
За семантикою опірного слова,
на якій базується дифузія інтелектуальних полів національного слова й лексики
на позначення античного культуропростору, ми виділили 7 груп афористичних
сполук, що об’єктивують: 1) поняття
святості, честі: Я не запродав своєї Терпсіхори. / Чи вже й вона для храму засвята? [1, 436]; Рабам
на оргії немає честі [1, 438]; 2) поняття слави як найвищої нагороди воїна честі (найчисельніша група у текстах драматичних поем
античного циклу): Хто слави не бажає, / той не еллін [1, 436];
Та чим же вславиться сама Еллада, / коли їй діти лаврів не здобудуть? [1, 437]; Тепер в Елладі той лиш має славу, /
кого похвалить Рим [1, 442]; Бо уявіть собі, що й тії мавпи / до слави не байдужі: раз плесніть, / то потім і прогнати з кону
трудно [1, 447]; 3) поняття нагороди за чесноти: Мені коринфські оплески не ваблять [1, 444];
Топтати різних лаврів я не хочу. /
Тріумфи в Римі –
то для мене ганьба [1, 442]; 4) поняття волі: Хоч вернеться з неволі Терпсіхора, /
то вже вона богинею не буде [1, 438];
5) мотив рабства: Але й рабині часом утікають. /
То не впевняйся на замки [1, 445]; 6) образ співця як провісника правди: Ти се думаєш насправжки, / що Меценат співця до себе кличе, / на оргію для дружньої балачки, / а не для співу на розривку гостям? [1, 442]; Корінф оцінить / свого співця тоді, / коли втеряє [1, 442]; 7) риторичні ствердження з семантикою повчання: Пам’ятай же, / що Рим
ходив у Грецію до школи [1, 442].
Проте в мовній рецепції Лесі Українки етнічний простір дещо «скориговує» ментальні атрибуції античного буття: витончений тріумф трагізму поступається
особливій емоційній вдачі українців, пафосність «пом’якшується» національною кордоцентричністю особистісної
психоструктури, утаємниченість
під мімічною маскою не прикриває живої душі, що рветься за покликом серця, шукає
питань, на які не може бути відповідей. Авторка ретельно добирає лексику, активізує інтелектуальний
ресурс читача, залучаючи до палітри грецько-римського буття естетичний
потенціал онімів: Іди служи своєму Меценату, / забудь краси великі заповіти, / забудь несмертний образ Прометея, / борця проти богів, забудь і муки /
Лаокоона, страдника за правду, /
не згадуй героїні Антігони, / ні месниці Електри. Викинь з думки / Елладу,
що, мов Андромеда скута, / покинута потворі на поталу, / з
нудьгою жде Персея-оборонця. / Ти не Персей, бо ти закам’янів / перед обличчям римської Медузи [1, 440].
Доходимо висновку, що, по-перше, мовна експресія
відіграє важливу роль у драматичних поемах Лесі Українки й виформовується конотативно
полярними предикативними й субстантивними одиницями: забути – красу, забути –
заповіти, забути – Прометея, забути –
Лаокоона, забути – правду, не згадувати –
Антігони, не згадувати – Електри, не згадувати –
героїні, не згадувати – месниці, викинути з думки –
Елладу. По-друге, у такий
спосіб авторкою підсилено інтелектуальний потенціал власних назв, адже їхня
культурологічна природа опосередковано розкривається в контрапунктичній
тональності контексту.
Висновки. Інтелектуальний потенціал давньогрецьких
та римських міфонімів у драматичних поемах Лесі Українки підпорядкований
художній меті письменниці – осмислити витоки світоглядних настанов представників античної
доби, наблизити їх до національної духовної культури. Це свідчить про виняткову обізнаність
письменниці у фактах світового історико-культурного процесу і намір донести до читача інтелектуальний
здобуток розвинених цивілізацій-носіїв
іншої ментальності.
ЛІТЕРАТУРА
1.
Українка Леся. Зібрання творів : у
5 т. / Леся Українка. — К. : Держлітвидав, 1951 – 1956. —
Т. 2. — 1951. — 683 с.