Студентка Балко Д., О., доцент Тепла О. М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

ОСОБЛИВОСТІ ДІАЛЕКТІВ НА ЗАКАРПАТТІ

Діалект — говір, місцевий різновид мови. Слова, належні до цього говору, називають діалектизмами. Вони мають у своєму складі стилістично нейтральні слова та слова з яскравим експресивним забарвленням. У розмовному мовленні вони є засобом вільного, невимушеного спілкування людей — носіїв певного говору. На основі одного діалекту чи групи споріднених діалектів виникає літературна мова, але вже на початку свого становлення виходить за межі основного говору, починає залучати й елементи з інших говорів. Українська мова на Закарпатті — літературна українська мова у Закарпатській області, що активно вживається в усіх сферах життя як українською більшістю населення, так і частково національними меншинами.

Актуальність дослідження полягає у тому, що діалекти є джерелами, що живлять нашу мову. Слова з місцевих говірок збагачують синоніміку, особливо на лексичному рівні.

Протягом останніх кількох десятиріч деякі чинники офіційного мовознавства, перебуваючи на очевидно позамовних позиціях, намагалися збіднити українську мову під маркою наближення її до російської. З цією метою оголошувалось діалектизмами багато слів зі значною літературною традицією.

Чотири закарпатські говори досліджувалися численними науковцями-діалектологами та мовознавцями з багатьох країн (з України - І. Верхратський, А. Залеський, Р. Керста, І. Панькевич, С. Бевзенко, Ф. Жилко, І. Чередниченко, з Росії - М. Антошин, Г. Геровський, Г. Клепикова, Л. Петров, з Польщі - А. Вінценз, В. Курашкевич, Я. Рігер, З. Штібер, з Чехії - Й. Віра, Ян Гусек, О. Лешка, Я. Моравець, зі Словаччини - Ш. Ліптак, Л. Новак, С. Тобік, С. Цамбел, з Угорщини - Л. Балог-Беийрі, Л. Деже, з Румунії - З. Пенюк, Й. Патруц, Р. Удлер, з Болгарії - Д. Кринджала, В. Погорєлов, з Норвегії - О. Брох). На матеріалах із південнокарпатських говорів написано і захищено близько півсотні кандидатських і докторських дисертацій, укладено кілька діалектних та ономастичних словників(К. Галас, М. Грицак, Й. Дзендзелівський, М. Дуйчак, І. Панькевич, М. Сюсько, П. Чучка) та лінгвістичних атласів (З. Ганудель, Й. Дзендзелівський, П. Лизанець, Й. Пуйо, В. Латта, Я. Рігер, І. Сабадош, З. Штібер), опубліковано десятки монографій, сотні різних статей та спеціальних тематичних збірників. Ці дослідження показали, що ці говірки, і передусім їх верховинське пасмо, тобто гуцульські, бойківські і лемківські, є органічною частиною та прямим продовженням говірок карпатської діалектної групи говорів південно-східного наріччя української мови.

Мета роботи – дослідити діалектизми української мови на Закарпатті й визначити їх особливості.

Кожна з закарпатських говірок має десятки локальних специфічних системних фонетичних та морфологічних рис, сотні лексичних особливостей. Практично кожне місцеве діалектне явище має своє продовження чи повторення в сусідніх або близьких українських говорах Галичини, Буковини та в інших говорах української мови. Більшість специфічних локальних рис є староруськими архаїзмами, які збереглися в Карпатах через відірваність від решти українських земель, або запозиченнями зі словацької, угорської, польської, румунської, німецької чи південнослов’янських мов.

Питання про те, якою мовою говорять закарпатці – діалектами української чи окремою мовою, пов’язане з їхньою національною самосвідомістю — це питання значною мірою є політичним. Протягом першої половини XX ст. закарпатці ідентифікували себе як русини, «рускіє» (росіяни), малоруси, карпаторуси, угроруси, «угрорускіє» (угро-росіяни), рутени, руснаки та українці.

До початку XX ст. мова закарпатців «русинською» не називалася – використовувалися лише такі назви, як «руська мова», «руснацька / русняцька мова» (у західній частині Закарпаття), рідше «угроруська», «карпаторуська» та «малоруська».

Угорською владою від 60-х рр. XIX ст. проводилася політика суцільної мадяризації закарпатців – на початку XX ст. діалектами української мови говорило не більше 20% інтелігенції краю. 80% користувалися угорською або «язичієм» - «мішаниною української, церковнослов'янської та російської мов з додатком локалізмів і мадярських слів»

Зародження власне української національної самосвідомості на Закарпатті припадає на перші роки XX ст., воно виражалося в протестах місцевого руського православного і греко-католицького духовенства проти політики мадяризації краю, ліквідації угорською владою всіх руських народних шкіл, руських свят, руського календаря, проти витіснення кирилиці угорською латиницею. У цей період місцева інтелігенція (А. Волошин, А. Штефан) виступала з науковою аргументацією того, що місцеві народні говори закарпатців є говорами малоруської, тобто української, мови. Також у цей період було засновано перші осередки «Просвіти».

Після розпаду Австро-Угорщини закарпатці намагалися увійти до складу української держави. Зокрема 21 січня 1919 р. на «Соборі Русинів» у Хусті, де зібралося 420 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку Угорської Русі з Українською Народньою Республікою. Наприкінці 1918 р. - січні 1919 р. «Народні ради» Хуста, Сваляви, Мароморош-Сигота (зараз Румунія), Старої Любовні (зараз Словаччина) ухвалюють рішення про приєднання до УНР. 29 квітня - 1 травня 1919р. у Станіславові (Івано-Франківську) пройшов з’їзд 162 делегатів від 62 громад Закарпаття, на якому було підтверджено волю закарпатців з'єднатися з Україною в соборній державі.

«Всенародний Конгрес Угорських Русинів з дня 21 січня 1919 р. ухвалює з'єдинити комітати: Мараморош, Угоча, Берег, Уг, Земплин, Шариш, Спіш і Абауй-Торна з Соборною Україною […]».(Перший пункт рішення «Собору Русинів» у Хусті 21 січня 1919 р.)

Рішенням Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді від 9 травня 1919 р. та за рішенням Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 р. Закарпаття приєдналося на правах автономії до складу Чехо-Словаччини.

У 20-30-х р.р. XX ст. мовну єдність Закарпаття з іншими регіонами України та право закарпатців користуватися рідною мовою відстоювали, зокрема, письменник та політичний діяч, майбутній президент Карпатської України А. Волошин. Українську ідентичність приймають закарпатські письменники та поети бойко Ґренджа-Донський, долиняни Ю. Боршош-Кум'ятський та Федір Потушняк, гуцули Марко Бараболя, Миколай Божук, лемки Севастіан Собол (Зореслав), І. Колос, І. Ірлявський, хустянин М. Рішко. Протягом тридцятих років переважна більшість місцевих письменників прийняли українську національну ідею за свою і почали писати українською літературною мовою.

Хоча належність закарпатських говорів до української мови було визнано у Чехо-Словаччині офіційно, влада не дозволяла використовувати прикметник «українська» стосовно мови закарпатців. Друковані видання виходили кількома мовами: «руською» (літературною українською з регіоналізмами), «угроруською» («язичієм»), літературною російською, чеською, угорською мовами.

Наприкінці 20-х р.р. - 30-х р.р. XX ст. щораз частіше закарпатці ідентифікують себе як українці:

«Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу і що наша мова та наша література була, є і буде та сама, що в наших братів з того боку Карпат». (Учасники першого з’їзду молоді Закарпаття, 7 липня 1929 р.)

Зовнішніми рушійними силами цього процесу стали, з одного боку, процес українізації в УСРР, з іншого, – активність ОУН.

30 грудня 1938 р. було затверджено нову назву автономії — Карпатська Україна. В усіх школах запроваджувалося обов’язкове викладання української мови, відкрито низку українських гімназій, шкіл, розроблявся проект перенесення Українського вільного університету з Праги до Хусту.

12 лютого 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України за партійний блок «Українське національне об’єднання» («УНО») на чолі з Авґустином Волошиним проголосувало 93% виборців Закарпаття. Незалежність Карпатської України було проголошено 15 березня 1939 р.

Основні риси закарпатського говору сформувалися до кінця 16 — початку 17 ст. Писемні пам’ятки, у яких відбивалися риси закарпатського говору, збереглися від початку 15 ст. Внаслідок історичних причин закарпатський говір творили деякі письменники, як, наприклад, поети В. Довгович (1783 — 1849), М. Нодь (1819–1862). Закарпатський говір був об’єктом обробки граматистів М. Лучкая, А. Волошина та ін., лексикографа Л. Чопея. Протягом 19 ст. ареал закарпатського говору зменшився на користь сусідніх мов.

У лексиці Закарпатського говору помітне місце займають архаїзми та запозичення з сусідніх мов. Як і в іншіх карпатських діалектах, у закарпатському говорі є елементи, що мають паралелі в південнослов’янських мовах, в ареалі балканського мовного союзу.

Висновки. Мовне багатство Закарпаття приваблювало не одне покоління дослідників, адже вражало не тільки різноманітністю й раритетністю мовних засобів, зокрема лексичних, але й давало ґрунт для вивчення архаїчних пластів мови та матеріальної й духовної культури.

У роботі розглянуто слова з місцевих говірок, які збагачують синоніміку, особливо на лексичному рівні, досліджено діалектизми української мови на Закарпатті й визначено їх особливості, визначно належність мови закарпатців до діалектів української мови, проаналізовано чинники виникнення закарпатських діалектів, розкрито певні особливості гуцульського говору.

Дослідження діалектного українського мовлення має давні й ґрунтовні традиції, однак порівняльному вивченню говірок, особливо віддалених територіально, на наш погляд, варто приділити більше уваги.

Література:

1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія / С. П. Бевзенко. – К.: Вища школа,1980. – 213 с.

2. Могорита М. Боротьба закарпатських українців за рідну мову у XX столітті // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам'яті Івана Панькевича (23-24 жовтня 1992 р.). – Ужгород, 1992. – С. 259-262.

3. Чучка П. Національна свідомість закарпатських українців у XX столітті [Електронний ресурс]: етнолінгвістичний та культурно-історичний аспекти.– Режим доступу: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=7781&page=1#text_top.