История/2. Общая история

К.і.н., Валюх Л.І.

Рівненський державний гуманітарний університет, Україна

Позиція уряду Р. Солсбері стосовно колоніальних суперечок з Німеччиною в Африці (1885-1886 рр.)

Консерватори на чолі з Р. Солсбері прийшли до влади 5 червня 1885 р. Ставши прем’єром, він зберіг за собою і посаду міністра закордонних справ, що говорить про виняткову увагу Р. Солсбері до міжнародних проблем. У 1880-х роках Великій Британії все важче вдавалося зберігати перевагу над іншими державами. Помітнішою ставала мілітаризація економіки провідних світових держав. Більшості англійців, було складно прийняти нові реалії. З цієї причини розгром бурами англійських військ при Маджубі (1881 р.), поступки Німеччині в Африці, загибель генерала Гордона в Судані були сприйняті британцями як удар по престижу і величі країни. Як відзначала «The Times», «свідомість основної маси англійців була консервативною» [2, с. 46].

Р. Солсбері ж закликав держави до мирного співіснування, маючи на увазі під цим необхідність взаємних поступок, взаємозобов’язань, відчуття себе частиною «європейської спільноти». Консервативна пропаганда надавала особливого значення сильній зовнішній політиці, але при цьому партія уникала будь-яких зобов’язань у визначенні її принципів, а лідери обмежувалися популістськими закликами.

На відміну від лібералів, консерватори впродовж тривалого часу зберігали відносну єдність поглядів у визначенні та реалізації зовнішньополітичних завдань Британської імперії.

Міжнародне становище Великої Британії в момент приходу консерваторів до влади залишалося складним. Глава консервативного уряду продовжив курс лібералів, націлений на досягнення компромісів із Німеччиною. З цієї причини, всупереч очікуванням, після приходу консерваторів до влади, негайних змін у зовнішньополітичному курсі Великої Британії не відбулося. 26 червня 1885 р. на зустрічі представників дипломатичного корпусу Солсбері заявив, що провідним принципом консервативної партії буде досягнення і збереження взаєморозуміння з Німеччиною. Позиція глави уряду пояснюється пошуком посередника або прихильника в урегулюванні англо-російського конфлікту в Афганістані [4, р. 282].

Р. Солсбері вважав, що з «східноафриканського узбережжя не можна буде отримати жодної користі ні німцям, ні яким-небудь іншим європейцям» [4, р. 282]. Надаючи Німеччині «свободу рук» в цьому регіоні Солсбері, відповідно, сподівався заручитися підтримкою Бісмарка в інших питаннях.

Здавалося, що така миролюбна політика мала свої результати: німці більше не претендували на узбережжя. Однак це було затишшя перед бурею. П’ять німецьких військових кораблів кинули якір біля узбережжя Занзібару. 7 серпня 1885 р. радник посольства Росії в Берліні М. Муравйова писав, що «поява німецької ескадри у морського берега Занзібару стала новим ударом по престижу Великої Британії, який так марно намагається відродити уряд » [2, с. 48].

Згодом стало відомо, що представники Німеччини уклали 10 договорів, за якими Кіліманджаро, Усамбара, Чагга та інші території опинилися під німецьким протекторатом.

Форін офіс, не маючи можливостей перешкоджати Німеччині, і, прагнучи забезпечити відносну стабільність у взаємовідносинах з нею, фактично надав Бісмарку свободу дій.

У Західній Африці уряд Солсбері прагнув не допустити розширення німецьких колоній Того і Камерун. У Південній Африці британський уряд у другій половині 1885 р. не вживав ніяких помітних і значущих акцій, спрямованих на протидію Німеччині. Незважаючи на територіальні втрати в Східній Африці, уряд Великої Британії отримав бажане – певне сприяння Бісмарка у вирішенні низки міжнародних питань.

Під час перебування третього кабінету Гладстона при владі, лібералам, в результаті підписання безлічі угод з Німеччиною, вдалося більш чітко визначити межі сфер впливу Великої Британії та Німеччини в Західній, Південно-Західній та Східній Африці. Але це лише на короткий термін пригальмувало розвиток протиріч, що виникали в Африці між двома країнами. Вільні території в Африці потенційно залишалися об’єктами домагань обох держав, що неминуче сприяло новому витку розвитку англо-німецьких протиріч на цьому континенті.

20 липня 1886 р. Солсбері знову очолив уряд. Бісмарк, скориставшись англо-французькими протиріччями в Єгипті, спробував домогтися від Солсбері якомога більших поступок у Східній Африці. У цих умовах Солсбері погодився переглянути договір від 9 червня 1886 р., підписаний його політичними опонентами. Це було зумовлено тим, що Солсбері сумнівався в економічній цінності Східної Африки.

1 листопада 1886 р. було підписано англо-німецький договір, згідно з яким за султаном закріплювалися права на острови Занзібар, Пембу та Мафію, а також прибережну смугу завширшки 10 миль. Територія від містечка Ванга на півдні до р. Тана на півночі була визнана сферою впливу англійців. Німеччина отримала район, північний кордон якого проходив від м. Ванга вздовж північного схилу г. Кіліманджаро до озера Вікторія, а південною межею була р. Рувума, яка слугувала кордоном із португальською Східною Африкою [2, с. 50].

Таким чином, серія договорів 1886 р. завершили перший територіальний розподіл Східної Африки між Великою Британією та Німеччиною. Англія одержала 400 миль², Німеччина – 600 миль² східноафриканських територій. Прихильники інтенсивних колоніальних загарбань Англії не були задоволені даною угодою. Тому дещо пізніше, коли став зрозумілий масштаб територій, якими “поступилася” Велика Британія, на адресу Р. Солсбері неодноразово звучала критика, особливо з табору лібералів. Так, А. Розбері критикував прем’єра за те, що той пішов на поступки Німеччині, відступивши від договору 9 червня, внаслідок чого сфера впливу султана (тобто Великої Британії) на материку була значно зменшена [4, р. 285]. Сам же Р. Солсбері оцінював цей договір як “кращу угоду в інтересах людства, яка будь-коли могла бути досягнута”. Посол Росії в Лондоні Є. Стааль вважав, що “угода задовольнила інтереси обох країн” [1, арк. 10 зв.].

Насправді, внаслідок підписаного Великою Британією договору її позиції у Східній Африці виявилися ослаблені, тоді як Німеччина затвердила тут свій вплив – це ціна, яку кабінет Солсбері змушений був сплатити за збереження нормальних відносин із Німеччиною, необхідних на даному етапі. Як справедливо відзначив англійський історик Р. Купленд, “угода 1886 р. сприяла Німеччині, тому що Велика Британія прагнула до німецької дружби більше, ніж Німеччина до британської” [3, р. 116].

Оскільки договір 1886 р. остаточно не розподілив кордони сфер впливу Англії та Німеччини у Східній Африці, кожна зі сторін й надалі намагалася захопити поки що незайману територію.

Література:

1. Архив внешней политики Российской империи (далее: АВПРИ) – Ф. 184, оп.520, Д. 138 (1). – Л. 10 об.

2. Улановская И.А. Борьба за Восточную Африку и пресса (1884-1890). – М.: Наука, 1969. – 213 с.

3. Coupland R. The Exploitation of East Africa. – London: Methen and Co., 1939. – 607 p. 341

4. Langer W.L. The Diplomacy of Imperialism. 1890-1902: In 2 vol. – L. –N.-Y.:Alfred A. Knopf, 1935. – Vol. 2. – 547 p. 371