Филологические науки / 7. Язык, речь, речевая коммуникация

Шенько М.М.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Україна

Дискурс наратора та персонажа: форми та функції

Оповідний дискурс є конструктом художнього дискурсу. На думку чеського структураліста Любомира Долежела, кожен оповідний текст є множиною дискурсів, чиї «відношення, контрасти і гармоніїї складають базис вербальної структури оповідного жанру» [6, с. 3]. Базовими формами наративного (оповідного) дискурсу за Долежелем є дискурс наратора та дискурс персонажа. Обидва дискурси, виражені різноманітними формами, не відмежовуються один від одного і можуть характеризуватись як абсолютною протилежністю, так і повним ототожненням. Персонажний дискурс вплетений в канву дискурсу наратора, тобто мовлення персонажа не може існувати без мовлення наратора.

Бехта І.А. зазначає, що «…у комунікативно-функційній парадигмі форми мовлення наратора та персонажів набувають статусу дискурсу. Їх аналізуємо не лише на рівні семантики і синтактики, а й з урахуванням екстралінгвістичних чинників – ситуації спілкування, прагматичного спрямування. Адже сам дискурс є центральною інтегральною одиницею мовленнєвої діяльності, яка відображається у тексті-комуніканті» [3, с. 48].

У художньому тексті автор-наратор і персонаж, як суб’єктні центри художнього світу, є посередниками комунікації автора і читача. Наратор і персонаж формують дискурсні зони текстової комунікації – дискурсну зону наратора та дискурсну зону персонажа.

Функцією наратора є опис ситуацій і подій, тобто наратор – це оповідач, повістяр [3, с. 157]. Мовлення наратора може здійснюватись від третьої (Er-Form), або від першої особи (Ich-Form) оповідного мовлення в художньому тексті. Наприклад:

Jakob atmete ruhig ein und aus, ihr Gesicht war noch immer faltenlos, vielleicht war der Leberfleck eine Spur größer geworden, und ihr Hals schien weicher, er hätte ihn gerne geküsst. Ihre Augen erwiderten unbefangen seinen Blick; sie hatte damals im Wald gefürchtet und in sein schlecht geheiztes Studentenzimmer mitnehmen lassen. Er begriff, dass sie nicht auf ihn gewartet hatte [7, c. 11].

Draußen blies mir warmer Wind ins Gesicht, fuhr mit böigen Stößen durch die Kronen der Platanen, riß erstes Laub von den Zweigen und wirbelte ein Abendblatt übers Straßenpflaster. … Die Skulptur einer Jugendstilschönheit über dem Eingang schien mich streng anzublicken. Vermutlich mißbilligte sie in sandsteinstarrer Geschlechtersolidarität meine Phantasien aus der Tiefgarage. Schon zuckte ein fast weißer Blitz über dem Himmel, und die Gewitterwolken entluden sich in einem Platzregen [8, c. 8].

Коли оповідь ведеться від третьої особи (одноосібний наратор), автор представлений як «неперсоніфікований всезнаючий оповідач-творець, який не належить до світу тексту і не наділений прагматичною вмотивованістю» [4, с. 224]. Автор-оповідач спостерігає за тим, що відбувається начебто збоку, але в той же час проникає в роздуми героїв, надаючи оцінної кваліфікації тому чи іншому розвитку подій за допомогою різноманітних форм реалізації своєї позиції.

В. Шмід також виокремлює два види наратора – повістяр та розповідач. Повістяр викладає події від третьої особи, тобто це не виявлений, не названий, розчинений в тексті носій мовлення. Розповідач – носій мовлення від першої особи, котрий відкрито організовує своєю особистістю увесь текст [5, с. 67 ].

Наративний характер комунікації в художньому тексті передбачає такі форми репрезентації, як опис та аргументування.

Персонажне мовлення реалізується трьома формами – пряме, непряме та невласне-пряме мовлення. Пряме мовлення – репрезентація автентичного, фактично висловленого мовлення персонажа. Воно або передає мовлення персонажа, зберігаючи граматичні і лексичні особливості розмовного мовлення, або відтворює безпосереднє висловлення, передаючи думки, почуття, стани. Наприклад:

„Mensch, Papa“, staunte Marie, „da hast du dir ja ’ne Riesenbeule eingefangen. Wie ist das denn passiert?“

„Beule? Wieso Beule? Ach so, die Stoßstange. Keine Ahnung. Die hat irgendjemand reingefahren. Wahrscheinlich beim Parken. Und sich dann klammheimlich verdrückt. Rücksichtslos. So, Klappe zu …“ [8, c. 13].

У своїй структурі, семантиці, способах включення у нарацію пряме мовлення відображає ставлення автора до дійсності, до простору і часу, які він зображає, рівня його мовленнєвої культури [2, с. 144].

Непряме мовлення – переповідає або опосередковує мову персонажа. Синтаксична будова непрямого мовлення втілена у формі складнопідрядного речення, де речення введення є репрезентуючим компонентом. Пор.:

Das war das Leben: neu anzufangen. Das was das Leben: nicht zu sterben. Sie konnten nach Richmond oder nach Kew fahren, sie konnten ans Meer fahren. Aber Mae sagte, dass er voller Haß sei, und dann vergaß er ihren Geburtstag [7, c. 26].

Невласне-пряме мовлення має дві форми прояву – зовнішнє і внутрішнє мовлення, тобто зовнішнє невласне-пряме мовлення – приховане, цитатне мовлення у мовленні, а внутрішнє невласне-пряме мовлення – внутрішні рефлексії, потік свідомості, думка в думці. В невласне-прямому мовленні відображаються лексичні та синтаксичні особливості чужого висловлення, манера мовлення літературного персонажа, емоційне забарвлення, але передається воно не від імені персонажа, а від імені оповідача, який виражає думки і почуття свого героя, зливаючи його мовлення зі своїм. Пор.:

Um acht Uhr, hatte Jakob gesagt, würde er sie im Würgeengel erwarten, und das problen, dachte Isabelle, waren nicht die Schuhe, sondern wie man sich darin bewegte [7 c. 12].

Jim packte sie an den Schultern, schüttelte sie. Das Leben, wollte er ihr sagen, er wollte vernünftig mit ihr reden, damit sie Ben nicht mehr hereinließ, und nur noch ein paar Wochen oder Monate, bis sie wegkonnten, aus London weg, vielleicht sogar heiraten [7, c. 26].

О.О. Андрієвська розглядає невласне-пряме мовлення як особливий вид оповіді, в якій спостерігається взаємодія і взаємопроникнення мовленнєвих планів, кожен з яких частково втрачає свою специфіку, в результаті чого утворюється нове явище, яке несе в собі різнопланові характеристики. Отже, сутність невласне-прямого мовлення – вловити і відтворити у відповідності із створюваним образом персонажа його внутрішнє мовлення, адекватно представити цей внутрішньо - мовленнєвий потік у контексті відповідно організованого, вербально оформленого для сприйняття читачем внутрішнього світу персонажа [1, с. 8].

Л. Долежел виокремлює дві групи комунікативних функцій наратора і персонажа: 1) первинні фенкції необхідні для реалізаціїї глибинної структури тексту, як-от: а) функція репрезентаціі – наратор здійснює оповідь подій, а персонаж - їх реалізацію, виконуючи б) функцію дії та в) функцію контролю за оповіддю. 2) вторинні функції формують «поверхневу структуру» тексту, де фунція дії та функція контролю належать наратору, а репрезентативна – персонажу.

Дискурсна зона наратора та дискурсна зона персонажа розмежовуються за допомогою контексту, хоча іноді буває доволі складно виокремити в плані мовлення оповідача план невласне-прямого мовлення персонажа.

Література:

1. Андриевская А.А. Синтаксис современного французского языка / А.А. Андриевская. – К. : Вища школа, 1973. – 204 с.

2. Бехта І.А. Авторське експериментаторство в англомовній прозі ХХ століття / Іван Бехта. – Львів : ПАІС, 2013. – 268 с.

3. Бехта І.А. Дискурс наратора в англомовній прозі / Іван Бехта. – К. : Грамота, 2004. – 304с.

4. Попова Е.А. Литературная коммуникация как объект изучения лингвистики нарратива // Филоlogos – 2008. – Т.1-2. – №4. – С.224

5. Шмид В. Нарратология. 2-е узд., испр. и доп. М.: Языки славянской культуры, 2008. – 304 с.

6. Doležel L. Narrative Modes in Czech Literature. Toronto : University of Toronto Press, 1973.

7. Hacker K. Die Habenichtse. – Frankfurt am Main : Surkamp Verlag, 2006 – 309 S.

8. Modick K. September Song. – München: Piper Verlag GmbH, 2005 – 259 S.