Історія/1. Вітчизняна історія

К.і.н. Ілляшенко Ю.Ю., к.і.н. Лисенко А.І.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

Альтернативні форми піклування про дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківського піклування, в Україні наприкінці

ХХ ст. – на початку ХХІ ст.

В Україні наприкінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. особливо гостро постала проблема сирітства, в тому числі й соціального. У переважній більшості випадків діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, потрапляють на виховання до закладів державної опіки. Однак, увесь цивілізований світ першоосновою духовного, економічного, соціального розвитку суспільства, його найвищою цінністю визнає сім’ю. Адже лише в сім’ї дитина має можливість повноцінного становлення власної особистості, розвитку інтелектуального, духовного, творчого потенціалу, засвоєння навичок соціального співжиття, проходження процесу соціалізації. В Україні існують альтернативні форми опікування дітей-сиріт: усиновлення (удочеріння), опіка та піклування, дитячий будинок сімейного типу, прийомна сім’я.

Усиновлення (удочеріння) здійснюється виключно у випадках, коли єдиний або обидва батьки дитини померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми або оголошені померлими, дали згоду на усиновлення в письмовій формі, понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи. Усиновлення здійснюється виключно в інтересах дитини, у разі усиновлення дитини, що досягла десятирічного віку, необхідна її згода. Усиновителем може бути кожен повнолітній дієздатний громадянин. Між усиновителем та усиновленою дитиною різниця у віці повинна становити не менше 15 років. У випадку всиновлення дітей родичами різниця у віці до уваги не береться. У правовому відношенні усиновлена дитина повністю прирівнюється до рідних дітей і має в особі батьків-усиновителів рідну сім’ю.

Опіка та піклування встановлюються стосовно неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування; а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей. Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли п’ятнадцяти років, піклування встановлюється над неповнолітніми віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років. Опікуни вибираються в основному з близьких підопічному осіб, які спроможні здійснювати відповідні обов’язки у процесі соціального формування дитини-сироти. Основні завдання опікуна полягають у піклуванні про здоров'я, фізичний, духовний, моральний розвиток підопічного, підготовку до дорослого життя, захисті його прав та інтересів.

Принципово новою для українського суспільства стала практика впровадження таких форм піклування над дітьми-сиротами і дітьми, що залишилися без батьківського піклування, як дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї. Дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) є однією з найбільш ефективних форм опікування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Це сім’ї, що створюються за бажанням подружжя чи окремої особи, що не перебуває у шлюбі. Кандидатури майбутніх батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу підлягають розгляду експертних комісій, які складаються із спеціалістів-психологів, педагогів, юристів, лікарів.

Історія створення ДБСТ в Україні бере свій початок з 5 жовтня 1988 р., коли було затверджено постанову Ради Міністрів УРСР «Про створення в республіці дитячих будинків сімейного типу». Статус дитячого будинку сімейного типу надається за умови, що на виховання приймається не менше п’яти дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Це сприяє влаштуванню в родині якомога більшої кількості дітей-сиріт. З огляду на психологічні та педагогічні аспекти, наявні житлово-побутові умови, кількість дітей в ДБСТ (включаючи рідних), не повинна перевищувати 10 осіб. Батьки-вихователі зобов’язані піклуватися про здоров’я дітей, всебічний розвиток, підготовку до праці та самостійного життя до досягнення ними 18-річного віку. Батькам-вихователям і дітям, що перебувають на утриманні в ДБСТ, надається поза чергою індивідуальний жилий будинок або багатокімнатна квартира. Діти, що виховуються в дитячих будинках сімейного типу, перебувають на повному державному утриманні, за ними зберігаються призначені раніше аліменти, пенсії, допомога (перераховуються на особисті рахунки, відкриті на ім’я дітей), на них поширюються пільги, встановлені чинним законодавством для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. За ними зберігається право на житлову площу, яку вони мали раніше, та їхнє майно; відповідальність за дотримання даної вимоги законодавства покладається на місцеві органи опіки та піклування. Діти, що не мали власного житла на момент влаштування їх до дитячого будинку сімейного типу, по досягненню ними повноліття повинні забезпечуватися впорядкованим житлом.

Практика діяльності дитячих будинків сімейного типу свідчить про те, що реальні умови співжиття мешканців даних закладів є далекими від ідеальних. Державна допомога не завжди достатня для забезпечення матеріального добробуту родини, а тому рівень її життя часто залежить від наявності власного господарства. Діти, позбавлені власної родини, дуже часто схильні ідеалізувати сім’ю. Вони вважають, що в нова сім’я оточить їх любов’ю, піклуванням, достатком, позбавить від усіх турбот і життєвих негараздів. Невідповідності між ідеальним і реальним життям у дитячому будинку сімейного типу, як правило, ведуть до образ, агресивної поведінки дітей щодо батьків-вихователів та інших членів нової родини.

Починаючи з 1998 р. в Україні запроваджено практику створення прийомних сімей. Хоча прийомна сім’я є формою сімейного виховання, вона в той же час залишається формою державної опіки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, тому держава залишає за собою ряд функцій: матеріальне забезпечення утримання дітей, оплату праці прийомним батькам, методичну підготовку та допомогу їм у вихованні сиріт, контроль за утриманням та вихованням дітей. Основною метою утворення прийомної сім’ї є влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у сім’ї для формування у родинному оточенні повноцінних особистостей. Кількість дітей у такій сім’ї, включаючи рідних, не повинна перевищувати 5 осіб. Прийомна сім’я бере дітей на власну житлову площу за наявності відповідних житлово-побутових умов. За дитиною, що потрапила до прийомної сім’ї, зберігається статус дитини-сироти й усі пільги, якими вона має право користуватися, зберігається право на майно та на житлову площу, яку вона раніше займала. Держава здійснює не лише функції фінансування, а й контролю за утриманням дитини у прийомній сім’ї, надання допомоги, спрямованої на її розвиток та соціалізацію.

Однак, не зважаючи, на наявність в Україні досить широкого спектру альтернативних форм опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, проблема сирітства й надалі залишається надзвичайно актуальною для української держави та суспільства в цілому.

Література:

1. Соціальні служби – родині: Розвиток нових підходів в Україні (перевидання) / [за заг. ред. І.М. Григи, Т.В. Семигіної]. – К., 2003. – 128 с.

2. Створення та функціонування прийомних сімей: [навчальний посібник для державних службовців / Яременко О.О. (керівник авт. кол.), Комарова Н.М., Волинець Л.С., Пєша І.В.]. – К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2000. – 128 с.

3. Збірник нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей / Представництво Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні, Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Академія адвокатури України, Центр «Розвиток демократії», Інформаційно-методичний центр «Дебати», Жіночий консорціум України. – К., 2003. – 412 с.