Гордій Н. М.

кандидат педагогічних наук, доцент Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка

Буга В. І.

вихователь Вільховецько-Лазівського ДНЗ

ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ В ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Ураховуючи сучасний стан соціально-педагогічних умов виховання дітей у сім’ї, організації підвищення педагогічної культури батьків Інститут педагогіки та проблем виховання АПН України, Інститут змісту і методів навчання МОН України розробили програму й тематичний план «Сім’я і діти», базовою основою якої є завдання, визначені законодавством України про сім’ю і шлюб та про освіту, Державними Національними програмами «Освіта» (Україна XXI століття), «Планування сім’ї» та «Діти України». Методологічні засади програмування педагогічної культури батьків подано в концепції «Сім’я і родинне виховання», яку розроблено науковими співробітниками лабораторії сімейного виховання Інституту проблем виховання АПН України [5; 6]. В означеній концепції родинна педагогіка розглядається як синтез галузевих культур, об’єктивних соціально-економічних умов, психологічних особливостей українського народу, що в сукупності визначають його менталітет, який характеризується оригінальністю інтелекту, мислення, спрямованістю розуму і дії .

Взаємостосунки батьків і дітей є однією з найбільш актуальних проблем, яка досліджується сучасною психолого-педагогічною наукою. Саме у взаємодії з дорослим дитина входить у оточуючий світ, оволодіває цінностями, нормами і правилами, прийнятими в суспільстві. На сучасному етапі спостерігається значне збільшення проблемних сімей, що призводить до соціально-психологічної та педагогічної дезадаптації дітей. Ця тенденція вимагає розширення кола послуг як батькам, так і дітям з боку вихователів, психологів та соціальних педагогів з метою забезпечення розвитку й охорони психічного та соматичного здоров’я. Така соціальна ситуація вимагає спеціальних програм освіти батьків і педагогів, що пов’язано з суттєвими ускладненнями в особистісному розвитку дітей.

Суспільство не може пізнати себе, не пізнавши закономірностей свого дитинства. Виховний вплив світу дорослих, вписуючись у певний соціальний, культурний та історичний контексти, формує свою педагогічну парадигму дитинства – сукупність установок, характерних для суспільства на певному історичному етапі, цінностей, шляхів і механізмів їх реалізації в галузі педагогічної підтримки, освіти і виховання дітей.

Одні з перших системних концепцій виховання, які, крім загальнопедагогічних ідей, охоплювали і виховну проблематику раннього дитинства, почали формуватися у рабовласницьку епоху. Розпад первісного ладу зумовив становлення нового історичного типу освіти. Учення давньокитайського мислителя Конфуція містить міркування про те, що стосунки батьків і дітей повинні бути пройняті людинолюбством, добротворенням, високою моральністю. Їх не можуть замінити ні страх перед покараннями, ні самі покарання. У цьому вченні йдеться і про роль прикладу дорослих у вихованні дітей, важливість справедливих дій щодо них, значущість у їхньому вихованні родини, яку конфуціанство вважало моделлю суспільства. Давньоримський філософ Плутарх зазначав, що виховання дитини в сім’ї є надзвичайно важливим, тому мати повинна бути і годувальницею своїх дітей. Неприпустимими вважав він жорстокі покарання дітей, оскільки бити дитину – те саме, що піднімати руку на святиню.

В епоху середньовіччя християнський проповідник, богослов і педагог І. Златоуст головним вважав виховання душі дитини, чим часто нехтують батьки, дбаючи здебільшого про матеріальні статки. Значний внесок у теорію сімейного виховання зробив твір митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать». Він не підтримав візантійської ідеї виховання у сім’ї в дусі аскетизму, обґрунтував шкідливість шлюбів між близькими родичами для потомства, необхідність пильного догляду за немовлятами, покарання за погане ставлення до матері тощо. Але найвищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання» В. Мономаха, у якому обґрунтовано роль прикладу старших (особливо батьків) у вихованні.

В епоху Відродження (XVI–XVII ст.) в Україні почали організовуватись братські школи, у виховному процесі яких велика роль відводилась не лише «дидаскалам», як тоді називали вчителів, а й батькам. Батьків, котрі не дбають про те, щоб виховати своїх дітей благопристойними і цнотливими, тут називають «жорстокими дітовбивцями» .

В епоху Просвітництва швейцарський педагог Й.-Г. Песталоцці надавав сімейному вихованню більшого значення, ніж суспільному. Шкільне виховання, не засноване на сімейних засадах, призводить до погіршення людського роду. Виходячи з цих міркувань, Песталоцці написав «Книгу для матерів», у якій запропонував спеціальні вправи, спрямовані на систематизацію елементарних уявлень про світ, центром якого є людина, її відносини з довкіллям.

Питання сімейного виховання висвітлював український філософ-просвітитель Г.Сковорода, який позитивно ставився до тих батьків, які досягають результатів у вихованні своїх дітей завдяки відповідальному ставленню до своїх обов’язків. Тих батьків, які «ні благо народити, ні благо навчити», він називає напівбатьком і напівматір’ю [4].

У ХІХ ст. засновник дитячого садка німецький педагог Ф. Фрьобель обґрунтував необхідність взаємодії сімейного та дошкільного виховання і роль дитячого садка як продовжувача лінії виховання дитини в сім’ї, яке має оберігати, творити особистість. У питаннях сімейного виховання український педагог О. Духнович головну відповідальність за дітей дошкільного віку покладав на батьків. «Початкове виховання належить батькам, – писав він, – це найприродніший обов’язок і повинність... Батьки є першими вихователями своїх дітей». Батьки повинні піклуватися про здоров’я дітей, їх фізичний та моральний розвиток. Особливого значення виховному впливу сім’ї надавав К. Ушинський, який підкреслював важливість доброзичливих взаємин між батьками й дітьми, дружби, любові, взаємної поваги між ними. Він також вказував на те, що батьки мають бути «взірцем для своїх дітей», вони обирають дорогу в житті, закладають перші паростки їхніх майбутніх успіхів або не успіхів .

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. набули широкого поширення ідеї гуманістичної педагогіки. Педагог, лікар П. Лесгафт у своїй праці «Сімейне виховання дитини та його значення» підкреслював, що таємниця сімейного виховання полягає в тому, щоб дати дитині можливість бути самостійною. Тому дорослі повинні ставитись до дитини, визнаючи її як особистість. Питанням сімейного виховання приділяли увагу педагоги: Б. Грінченко, Н. Лубенець, Т. Лубенець, С. Русова, та ін. Питання сімейного виховання цікавили їх у плані громадянської відповідальності сім’ї за виховання дитини як корисного члена суспільства [7].

Зокрема один з перших вітчизняних засновників теорії та практики сімейного виховання Ю. Аркін в основу сімейного виховання поклав особистісний підхід. «Потрібно виховувати не поведінку або характер взагалі, а поведінку та характер даної дитини, у якої є свої особливості, свої умови життя, свій вже пройдений життєвий шлях, що зробив відбиток на її розвиток» [2].

Отже, можна зробити висновок про те, що проблема сімейного виховання сягає давнини. З найдавніших часів східнослов’янські сім’ї дбали про виховання дітей, а з появою писемності вже в перших писаних трактатах, а згодом (з ХІ по XX ст.) у творах українських педагогів, діячів освіти, письменників ці питання знаходили конкретне відображення.

Значний розвиток означена проблема отримала у ХХ столітті, яке символічно названо «століттям дитини», у зв’язку з прийняттям низки законів щодо охорони дитинства. Французький педагог, автор оригінальної педагогічної технології, заснованої на ідеях гуманізму і самовідданої любові до дітей, С. Френе у «Зверненні до батьків» доводив значущість створення атмосфери свободи і співробітництва, оскільки лише за допомогою свободи можна підготувати до свободи, лише за допомогою соціальної гармонії та співробітництва, лише за допомогою демократії можна підготувати до демократії. У 50 – 60-ті роки педагог В. Сухомлинський зробив значний внесок у розв’язання проблеми сімейного виховання. У своїх працях він довів безперечне значення виховного впливу сім’ї на становлення особистості дитини. На його думку, кожна людина в дитинстві повинна пройти велику школу любові – школу тонких, сердечних, справжніх людських взаємин. Ці взаємини складають головне духовне багатство сім’ї. За такого підходу В. Сухомлинський надавав особливого значення виховному потенціалу сім’ї. «Честь, благородство, вірність, відданість любові – це сила, що об’єднає людей у найміцніший, нерозривний осередок – сім’ю» [4, с. 23].

Проблеми виховання дітей у сім’ї були висвітлені в 70–80-х роках Інститутом дошкільного виховання Академії педагогічних наук СРСР. Зокрема значна увага приділялась питанням морального і трудового виховання, ролі сім’ї в підготовці дітей до школи, провідних тенденцій впливу дошкільного закладу на виховання дошкільників у сім’ї. Сутність і закономірності взаємодії батьків і дітей у сучасних умовах стали предметом наукових пошуків Т. Алексєєнко, О. Докукіної, К. Журби, О. Кононко, Т. Кравченко, Л. Повалій, В. Постового, О. Хромової та інших.

Значний внесок у проблему взаємин батьків і дітей здійснила психологічна наука. У роботах психологів проаналізовано змістовно-динамічні та специфічні характеристики міжособистісних взаємин (О. Бодальов, О. Киричук, Г. Костюк, О. Леонтьєв, М. Лісіна, В. М’ясищев, В. Петровський,С. Рубінштейн); з’ясована своєрідність міжособистісних взаємин людей (Б. Ананьєв, Г. Балл, О. Єршов, М. Обозов); досліджена роль вікових та індивідуальних проявів особистості у взаєминах (Д. Ельконін, О. Кононко). Зарубіжні психологи (Д. Боулбі, Д. Добсон, Р. Кемпбелл, П. Куттер, К. Левін, А. Маслоу, А. Міллер, К. Роджерс, Б. Спок, К. Фопель, З. Фрейд, Е. Фромм, К. Хорні) присвятили ґрунтовні праці питанням формування внутрішнього світу людини та досягнення взаєморозуміння з довкіллям, особливостям спілкування та взаємодії.

Актуальною в контексті проблеми нашого дослідження є позиція О. Кононко, яка зазначає, що міжособистісні взаємини – це «явище, що виникає в групі людей і виявляється у взаємопізнанні, взаємопереживанні і взаємовпливові» [8]. Вона вказує, що міжособистісні взаємини людей будуються на трьох своєрідних принципах – суперництва, компромісу та кооперації, які повинні бути оптимально збалансовані. Зазвичай, термін «відносини» у психолого-педагогічній літературі вживають як синонім термінів «стосунки», «взаємини». Поняття «стосунки» означає певну дію, яка проявляється в тому, що когось щось стосується. Вона має такі характеристики: 1) суб’єкт (джерело) стосунків; 2) об’єкт, кого це стосується; 3) зміст, тобто що саме стосується. Загалом, дослідники оперують низкою понять: “відносини” (О. Бодальов, В. М’ясищев, С. Рубінштейн,); «взаємини» (М. Боришевський, О. Кононко) , «стосунки» (Б. Ананьєв, І. Бех) . Залежно від теоретичної концепції вивчення взаємодії людей дослідники міжособистісних взаємин у сім’ї застосовують близькі за змістом поняття: «стосунки батьків і дітей» (О. Докукіна, В. Заслуженюк, Т. Кравченко, В. Постовий, О. Хромова), «взаємини батьків і дітей» (Т. Алексєєнко, О. Кононко), «сімейні стосунки» (В. Оржеховська, Л. Повалій, В.Постовий).

Актуальним є аналіз взаємин у контексті вікових особливостей розвитку. Зокрема О. Злобіна зробила теоретичний аналіз загальної моделі міжособистісних взаємин у системі вікової періодизації, яку запропонував Г. Дюментон. Визначено основні етапи поступового залучення індивіда до різного виду взаємин: 1) взаємини матері та немовляти; 2) взаємини з рідними в сім’ї; 3) взаємини між дітьми в колі сім’ї; 4) взаємини у процесі навчання; 5) взаємини у процесі виробництва; 6) інші взаємини (вільні, неофіційні); 7) взаємини у процесі споживання; 8) статеві взаємини. Означені етапи відображають поступове оволодіння індивідом дедалі ширшим колом взаємин, які у процесі становлення особистості змінюються ті види взаємин, що відіграють провідну роль у її розвитку [7].

Так, зарубіжні вчені Е. Берн, Дж. Боулбі, Р. Дрейкурс, Е. Ейдеміллер, Р. Кемпбелл, М. Растомжі, Г. Фігдор, Р. Фішер відзначають вирішальну роль цих взаємин у розвитку особистості. У роботах А. Адлера, Д. Віннікота, Дж. Добсона основна увага приділена формуванню особистісних якостей і властивостей дітей різних вікових категорій, гуманному вихованню особистості дитини в сім’ї. Відповідно до концепції американського дослідника Дж. Добсона, взаємини дітей з батьками є «першим і найважливішим досвідом соціального спілкування в житті дитини, і всі негаразди цього часу залишають незабутнє враження в подальшому її житті. Повага – головна складова людських взаємин – починається зі спокійної гідності та безмежної доброзичливості» [9]. Основними структурними компонентами батьківсько-дитячих взаємин є ставлення дорослого до дитини та ставлення дитини до батьків. Безперечно, що ці два компоненти тісно пов’язані один з одним, але неоднозначні. Специфіку взаємин між батьками та дітьми детермінує ставлення дорослого до дитини, тому що вона не виступає суб’єктом тих процесів, які призводять до дії детермінанти батьківського ставлення.

Другим структурним компонентом батьківсько-дитячих взаємин, як ми зазначали, є ставлення дитини до батьків. Воно, у свою чергу, як зазначає фінський учений Ю. Хямяляйнен, визначається внутрішньою активністю дитини, її сприйняттям сім’ї та свого місця в ній, переживаннями, пов’язаними із сімейними взаєминами. Важливо вказати на характер родинних взаємин. Так, аналізуючи сценарії розвитку дитини в сім’ї з низькою міжособистісною культурою і неналежним виконанням своїх ролей батьком і матір’ю, Е. Фромм відзначає, що через відстороненість, байдужість матері та авторитарність, жорстокість батька дитина зорієнтована на останнього, якщо головними цінностями для дитини є порядок та авторитет [10]. Слід зазначити, що в роботах західних психологів уперше була поставлена проблема гендерних особливостей взаємин у сім’ї. На думку А. Адлера, поведінка матері є вирішальною для формування в дитини почуття соціальної спільноти та соціальної ідентичності, а функція батька полягає у позитивному заохоченні активності, спрямованої на розвиток соціальної компетентності, що допомагає дитині долати труднощі у спілкуванні, запобігає виникненню в неї комплексів неповноцінності. Батько ставить завдання, дає зразки способів їх вирішення, потрібну допомогу.

У дослідженнях більшості вчених батьківсько-дитячі взаємини вивчаються головним чином у підсистемі «мати–дитина». Згідно з Дж. Боулбі, головним результатом взаємодії між матір’ю та немовлям є розвиток у дитини емоційної прихильності до матері. Система прихильності – одна з основних систем поведінки, яка дозволяє індивіду триматися поблизу одного або декількох важливих для нього осіб і проявляється тільки в ситуації страху, утоми та хвороби. У роботах T. Бразельтон дитячо-материнська взаємодія розглядається як організація діадної поведінки. У цьому підході враховується як сенситивність матері щодо дитини, так і підкреслюється здатність дитини брати участь у взаємодії. Взаємодія розглядається як система, що регулюється обома партнерами, які постійно вносять зміни у свою поведінку на основі зворотного зв’язку з іншими. Узагальнюючи зазначені вище концепції, можна зробити висновок про те, що для успішного подолання складних ситуацій для дитини найбільш значущими є емоційно близькі стосунки з матір’ю, які сприяють ефективній протидії труднощам, забезпечують їй почуття безпеки, знижують рівень тривоги . Актуальним для нашого дослідження є також положення А. Адлера та Е. Фромма про те, що в сімейному вихованні модель поведінки батька й матері змінюється залежно від статі дитини, що є важливою умовою формування її статево-рольової ідентичності [10]. Хлопчики, які ростуть без батька, засвоюють жіночі зразки культури поведінки, розвиваються більше за «жіночим» типом, виявляються соціально незрілими, нецілеспрямованими, безініціативними, неврівноваженими. Для них характерна підвищена тривожність, пасивність, боязкість, надмірна збудливість, істеричність, емоційна відкритість і чутливість. У дівчаток з неповних сімей спостерігається підвищена замкнутість і недовірливість. Як указують дослідники, діти обох статей, які виховуються без батька, демонструють у поведінці конфліктність, коливання настрою, намагання виділитись, упертість, несамостійність, пасивність. Зокрема, О. Захаров підкреслює, що за недостатньої участі батька в житті сім’ї діти більше прив’язуються до матері і легше переймаються її неспокоєм. Останнє трапляється і тоді, коли дитина боїться батька через його брутальність, вибуховість або надмірну суворість характеру. Тоді вона прагне отримати тепло й увагу від матері, невротично узалежнюючись від неї [1] .

Тон сімейного життя – це наслідок дії багатьох чинників: морального рівня батьків, характеру взаємин між членами сім’ї, побутової культури, організованості сімейного колективу, його традицій тощо, – відзначає О. Савченко.

Гармонія взаємостосунків батьків і дітей залежить не лише від ставлення батьків до дитини і дитини до батьків, а й від взаємин у діаді «батько – дитина», «мати – дитина». При поєднанні демократичного та контролюючого стилів виховання дітям властива навіюваність, слухняність, емоційна чутливість, не агресивність, відсутність допитливості, оригінальності мислення, збіднена фантазія. Дж. Боулбі виокремив сукупність дитячих рис, пов’язаних з фактором батьківського контролю. Він виділив три групи дітей: компетентні, уникаючі та незрілі.

У дослідженнях Дж. Боулбі показано, що батьки уникаючих та незрілих дітей мають нижчий рівень усіх параметрів, ніж батьки компетентних дітей. Крім того, для батьків уникаючих дітей характерне більш контролююче та вимогливе ставлення, але менш тепле, ніж для батьків незрілих дітей. Батьки останніх виявились абсолютно нездатними до контролю дитячої поведінки через власну емоційну незрілість. Проте комплекс рис компетентних дітей відповідає наявності в батьківському ставленні всіх чотирьох вимірів – контролю, вимогливості до соціальної зрілості, спілкування та емоційної підтримки, тобто оптимальною умовою виховання є поєднання високої вимогливості та контролю з демократичністю і прийняттям.

Переважна більшість дослідників відзначає, що найбільш сензитивним для становлення і формування злагоджених дитячо-батьківських взаємин є дошкільний вік. Психологи доводять, що особливості “проживання” дитиною стадій свого індивідуального розвитку або ж стадій дозрівання свого “Я” (Е. Еріксон нараховує їх п’ять) формують певні якості особистості, які є провідними для становлення її свідомості та самосвідомості в певному періоді розвитку [1] .

Під злагодженими взаєминами батьків і дітей ми розуміємо відносини, засновані на узгодженні основних компонентів взаємин (довірче рівноправне ставлення, особистісно-зорієнтований стиль спілкування, врахування індивідуальних потреб батьків і дітей у відносинах).

Отже, аналіз наукових досліджень із зазначеної проблеми дозволяє виділити наступні найбільш істотні, на наш погляд, характеристики злагоджених батьківсько-дитячих взаємин:

– задоволення в системі батьківсько-дитячих взаємин базових потреб дитини (потреба в безпеці та прийнятті), а також потреб, що виникають у процесі дитячо-батьківської взаємодії (прийняття та визнання індивідуальності дитини і збереження свого «Я» як автономної реальності);

– достатній рівень рефлексії батьків на індивідуальні особливості дитини, а саме розуміння їх психолого-педагогічної природи;

– свідома організація конструктивного стилю взаємодії з дитиною, адекватного її індивідуальним особливостям.

Злагодженими взаємини дитини з батьками та з іншими людьми виховуються у процесі міжособистісних взаємин, які ми розглядаємо, як активну взаємодію суб’єкта і соціального довкілля, коли зміна й розвиток однієї якості зумовлює зміну та розвиток іншої, а згодом усієї системи загалом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алєксєєнко Т. Роль традицій у розвитку виховної функції сучасної сім’ї / Т.Алєксєєнко, В. Постовий // Традиції виховання у світовій народній педагогіці. – К. : Рівне, 1995. – Ч. 2. – С. 167-169.

2. Аркин Е.А. Родителям о воспитании / Е. А. Аркин. – М. : Просвещение, 1957. – 347 с.

3. Брук Ж. Руководство для детей, у которых трудные родители / Ж. Брук. – СПб. : Изд-во «Речь», 2005. – 160 с.

4. Виховний потенціал сім’ї в сучасних умовах: «Тематична Державна доповідь про становище сімей в Україні за підсумками 2001 року». – К. : Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2000. – 144 с.

5. Діти України: Національна програма: Указ Президента України № 63/96 від січня 1996 р. // Повнотекстова база даних «Консультант».

6. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист: (Зб. док.). – К. : Столиця, 1998. – 540 с.

7. Іванов Д. І. Психологічний аналіз системи дитячо-батьківських стосунків у парадигмі глибинної психології: автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07 / Д. І. Іванов.  – Південноукраїнський держ. пед. ун-т ім. К.Д. Ушинського. – Одеса, 2005. – 20 с.

8. Кононко О. Л. Душевність, людяність, щирість / О.Л. Кононко. // Дошкільне виховання. – 1997. – № 2. – С. 8-9.

9. Косарєва О. І. Корекція порушень в системі дитячо-батьківських взаємин/ О. І. Косарєва. // Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. – Одеса, 2005. – Вип. 1-2. – С. 84-90.

10. Фромм А. Азбука для родителей / А. Фромм. – Л. : Ленинздат, 1991. – 319