Циганок Г.М., викладач

Сумський національний аграрний університет, Україна

Аналіз українських фонетичних термінів під час фонетичного членування мовного потоку

Фонетика сучасної української літературної мови вивчає звуки української мови. Вона розглядає звуки не в їх ізоляції, а в процесі мовлення. Тому у фонетиці висвітлюються деякі питання членування потоку мовлення на окремі одиниці. Термін фонетичні одиниці включає в себе одиниці фонетичного рівня мови та поділяється на сегментні (лінійні) та суперсегментні (нелінійні). До сегментних одиниць належать насамперед звук і склад, адже в мовному потоці вони розташовані в лінійній послідовності. Суперсегментні одиниці характеризують та виділяють як єдність фонетичні одиниці більші ніж звук, – слова, фрази, наголос та інтонацію. Сегментні і суперсегментні одиниці тісно пов’язані між собою і в живому мовленні окремо не існують.

Найбільшою фонетичною одиницею є фонетична фраза. Фрази складаються з тактів – частин, об’єднаних одним наголосом. Такти можуть складатися з одного і більше слів. При повільному темпі мовлення в межах такту чітко виділяються склади – група звуків, об’єднаних навколо складотворчого голосного. Звук – це найменша неподільна одиниця мовного потоку, що використовується для побудови складів і фонетичних одиниць вищого рівня.

У сучасній українській літературній мові залежно від акустичних і анатомо-фізіологічних характеристик склади поділяються на відкриті й закриті, наголошені і ненаголошені, а також прикриті і неприкриті. Склад можна розглядати як фонетичне, фонологічне та історичне явище. З фонетичного погляду в основі складу лежать акустичні або фізіологічні ознаки. З фонологічного погляду склад визначається як закономірне повторення сполучуваності чи комбінування різних фонем. Склад як історичне поняття пов’язаний з питанням його походження й розвитку.

Одним із дискусійних мовознавчих питань є питання складоподілу. Об’єктивне визначення межі складоподілу являє собою одну з найважливіших проблем вивчення фонетичного складу. Експериментальні дослідження показують, що в більшості випадків межа складоподілу, визначена на слух, збігається з межею, визначеною за допомогою спеціальної апаратури. Розбіжності найчастіше трапляються в словах з групами інтервокальних приголосних, що починаються глухим або дзвінким щілинним, та в словах з подовженими приголосними (рослина, дружба, заздрити, відділ, збіжжя і под.).

У сучасному українському літературному мовленні складоподіл підпорядкований прояву двох головних тенденцій. По-перше, в сучасній українській мові продовжує діяти загальнослов’янська тенденція наростаючої гучності в межах складу, що зумовлює дію відкритого складу. У зв’язку з цим українські склади повинні закінчуватись голосними – звуками найвищої сонорності. По-друге, сучасній українській мові властива тенденція до милозвучності, що зумовлює усунення груп приголосних у межах одного складу, уникнення різких перепадів між наростанням і послабленням звучності в межах складу і на межі складів тощо.

Термін наголос означає виділення фонетичними засобами одного із складів фразового такту. Як відомо, в різних мовах склади чи цілі такти наголошуються різними засобами, а отже, бувають різні типи наголосів. Виділення складу в слові або словесний наголос, слова в синтагмі або синтагматичний наголос, синтагми у фразі або фразовий наголос. Наголос у словах української мови динамічний (силовий), різномісний (вільний, не закріплений, рухливий). Місце наголосу в слові зумовлює найрізноманітніші зміни звуків у потоці мовлення, зокрема позиційні чергування голосних, сполучуваність фонем у межах складу, складоподіл. Водночас наголос виконує морфологічну функцію, більше того, може виступати засобом вираження різних граматичних значень. У певних формах того самого слова він повинен бути закріпленим, адже порушення місця наголосу може привести до зміни лексичного (гори – гори від горіти) чи граматичного значення (забігати – забігати).

Досліджуючи мовознавчу літературу, виокремлюємо термін інтонація як фонетичну одиницю мовного потоку. Цей термін найповніше охарактеризований у Енциклопедії «Українська мова» за заг. ред Русанівського В.М. Інтонація (від лат. intonare – голосно вимовляти) – сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця. Інтонація виявляється у поєднанні мелодики, інтенсивності, тривалості звучання, фразового і логічного наголосу, ритму, тембру, пауз. Інтонація становить окремий рівень в системі мови, проте вона пов’язана з синтаксичними і лексико-семантичними засобами. Інтонацію вивчає окремий розділ мовознавства інтонологія. Інтонологія займається вивченням інтонації у її структурних, функціональних, комунікативних та стилістичних аспектах.

Українських фонетичних термінів під час фонетичного членування мовного потоку – це окремі фонетичні одиниці, які тісно пов’язані між собою. Під час розгляду фонетичного членування мовного потоку необхідно цілісно розглядати всі складові даного процесу. Фонетичні терміни найповніше представлені в підручниках української мови (за ред. М.Я. Плющ), а також закріплені в словниках.