Економічні науки / 13. Регіональна економіка

К.ф.н., доцент Бойко В.І.

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Україна

РЕГІОНАЛЬНІ І ДЕРЖАВНІ ІНСТИТУТИ УПРАВЛІННЯ ТА РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ

Державне управління соціокультурною сферою здійснюють органи державної влади, що відповідають державному устрою суспільства. Вищою посадовою особою України, згідно діючої Конституції, є Президент, який обирається в Україні прямим голосуванням громадян (тобто який одержує повноваження безпосередньо від них) і наділений одночасно рядом функцій як законодавчої, так і виконавчої влади. Питання державного управління соціокультурною сферою висвітлюються в Указах Президента, його законодавчих ініціативах. Ці документи, їх аналіз та експертизи, здійснюють радники з питань культури, які працюють в апараті Адміністрації Президента.

Основними функціями законодавчої (представницької) влади є розробка та прийняття законів, затвердження державного бюджету та контроль за його виконанням, формування органів виконавчої влади. Всі ці функції так чи інакше стосуються питань культури та соціокультурної сфери, а в деякій своїй частині присвячені їй безпосередньо [2]. Проекти законів розробляє і приймає Верховна рада, потім вони підлягають розгляду та набирають чинності після підписання Президентом. Для якісної підготовки та експертизи проектів законів та бюджету з культури, оцінці діяльності посадових осіб у Раді утворений депутатський Комітет з питань культури і духовності. На свої засідання і слухання Комітет запрошує за необхідності експертів і фахівців, представників громадськості.

Стосовно соціокультурної сфери виконавчі функції здійснює Міністерство культури , яке очолює міністр культури. У структурі Міністерства культури діє ряд департаментів та управлінь - по галузях культурної діяльності (департамент мистецтв та навчальних закладів, управління бібліотек, музейної справи тощо) та функціях управління (фінансово-ресурсного забезпечення, обліку та фінансової звітності, внутрішнього аудиту тощо). Крім того, Міністерство культури здійснює засновницькі функції по відношенню до державних установ культури державного значення (Софія Київська, Лавра, Національна бібліотека України ім. І.В.Вернадського тощо).

Та ж структура органів державної влади діє на рівні регіонів – адміністративних областей [1, с. 168]. У кожній з них мається вища посадова особа (голова), обласна рада та адміністрація. Вони виконують ті ж функції державного регулювання, тільки стосовно масштабів даного суб'єкта (виконують закони та бюджет, формують необхідні органи влади по галузях і функціях) управління. При кожному органі законодавчої влади формуються комісії, що займаються питаннями соціокультурної сфери, а до складу органів виконавчої влади входять відповідні комітети, управління міністерства культури, які, крім іншого, здійснюють керівництво відповідною мережею установ культури.

На місцевому рівні (район, місто) відтворюється фактично та ж схема: представницька влада (депутатський корпус) з відповідними комісіями, виконавча влада (адміністрація) з відповідними відділеннями культури. Питання підтримки та розвитку соціокультурної сфери зачіпає функції також інших органів державного управління на всіх рівнях від місцевого до національного. Йдеться про такі державні служби, на які лягають функції позавідомчого контролю: Держкоммайно, Національний банк, Генпрокуратура, Податкова адміністрація, органи охорони порядку, санітарного нагляду, протипожежної безпеки тощо. Заради повноти системи державного управління соціокультурною сферою слід згадати третю (по відношенню до законодавчої та виконавчої) гілку державної влади - судову, тобто суди різного рівня, в яких також доводиться іноді вирішувати питання, що відносяться до соціокультурної сфери [3, с. 47].

Найважливішою умовою ефективності сучасного менеджменту є інформаційне забезпечення прийнятих рішень та контролю їх реалізації, аналізу підсумків діяльності. Мова йде не просто про збір матеріалу, даних обліку та звітності, а про системний аналітичний опис стану та розвитку соціокультурної сфери (у національному та регіональному масштабах), окремих установ культури.

Особливе значення ця діяльність набуває в ринкових умовах з урахуванням принципової багатоукладності соціокультурної сфери. Важливим виявляється не просто моніторинг стану справ – первинне (фактологічне) інформаційне забезпечення, а аналіз стану конкретних ринків послуг, тенденцій їх розвитку, експертиз і оцінок, рекомендацій, тобто вторинне (аналітичне) інформаційне забезпечення [4, с. 151]. Це та інформація, підготовка і робота з якою в радянський час велася від випадку до випадку, в основному для підготовки якихось партійних рішень. В сучасних умовах це має бути постійна рутинна робота. Без такої інформації неможливе прийняття оптимальних рішень щодо державної підтримки соціокультурної сфери, розвиток спонсорства та благодійності, співпраця соціокультурної сфери та сфери туризму.

Література:

1. Громадські організації та органи державного управління: питання взаємовідносин: [монографія] / за заг. ред. Н.Р. Нижник, В.М. Олуйко. – Хмельницький: ХУУП, 2007. – 236 с.

2. Державне управління в соціально-культурній сфері [Електронний ресурс]. – Режим доступу // http://library.if.ua/book/27/1882.html.

3. Орлатий М.К. Зарубіжний досвід управління розвитком соціальної інфраструктури / М.К. Орлатий, Т.В. Гоголь // Науковий вісник Академії муніципального управління. – Серія “Управління”. – Вип. 3(13) / за заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління, 2011. – С.44-50.

4. Осипова Г.М. Напрями удосконалення державного механізму управління соціально-культурною сферою / Г.М. Осипова // Соціально-гуманітарні проблеми менеджменту: матер. IV Міжнар. наук.-практ. конф., 23 жовтня 2009 р., м. Донецьк. – Донецьк: ДонДУУ, 2009. – С. 150-152.