Стойка. С.О Дячук О. А.

Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини, Україна

Механізми підтримки економічного розвитку індустрії туризму

Політика зарубіжних країн у сфері туризму орієнтувалася на рекламно-інформаційну діяльність. Рекламна індустрія, як і індустрія туризму, перебувала в ці роки в розквіті. Поширення засобів масової інформації й відкриття їх можливостей в області реклами спонукали до використання нових технічних засобів з метою збільшення споживчого попиту в туризмі. Але організувати велику рекламну кампанію з просування національного туристичного продукту неможливо без фінансової й організаційної підтримки держави. Таку підтримку було отримано, причому метою урядів закордонних країн насамперед було поліпшення динаміки й використання феномену масового туризму.

Туризм як багатогалузевий комплекс потребує координації й регулювання, більше, ніж будь-яка інша сфера. Водночас державна присутність і регламентація сковують підприємницьку ініціативу й заважають розвитку ринкових відносин. Іншими словами, держава повинна втручатися, коли цього вимагають інтереси суспільства й галузі, і відступати на другий план, даючи змогу суб'єктам туристичної діяльності діяти самостійно, якщо це необхідно, хоча поєднання суворої регламентації з розумною самостійністю є справою непростою.

У постіндустріальному суспільстві туризм є одним з головних видів діяльності, що визнають практично всі розвинені країни. Якщо в цих країнах туристична галузь конкурує з автомобілебудуванням і нафтопереробкою, то в країнах, що розвиваються, туризм часто виявляється провідною галуззю економіки, єдиним джерелом формування державного бюджету.[1]

Наприклад в основу регулювання у туристичній сфері економіки України, зокрема стосовно якості послуг у готелях, покладено Закон України "Про туризм", який діє з 15 вересня 1995 р., зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про туризм" від 18 листопада 2003 р. Він визначає загальні правові, організаційні й соціально-економічні принципи реалізації державної політики України у сфері туризму та спрямований на гарантування прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров'я, безпечне для життя довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав, закріплених Конституцією України, встановлює засади раціонального використання туристичних ресурсів та регулює відносини, пов'язані з організацією та здійсненням туризму на території України. Закон України "Про туризм" став правовим підґрунтям для розроблення комплексу галузевих нормативно-інструктивних документів, що регламентують конкретні аспекти туристичної діяльності. Наприклад, у розділі "Організація туристичної діяльності" визначені основні принципи сертифікації та стандартизації туристичної діяльності, проаналізовано основні напрями Державної системи стандартизації та мету сертифікації товарів, робіт і послуг у сфері туристичної діяльності.

Стосовно готельної індустрії конкретнішим є Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію", що діє з 10 травня 1993 р., зі змінами і доповненнями, внесеними 3 лютого 2004 р. Він визначає правові й економічні основи систем стандартизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування. Дія Декрету поширюється на підприємства, установи й організації незалежно від форми власності та видів діяльності, які діють на території України, а також на громадян — суб'єктів підприємницької діяльності. Перелік нормативних документів зі стандартизації відображений на рис. 4.1. У ньому — національні стандарти, затверджені Держкомстандартом України, що містять обов'язкові й рекомендовані вимоги. До обов'язкових належать:

— вимоги, які гарантують безпеку продукції (послуг) для життя, здоров'я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону довкілля;

— вимоги техніки безпеки та гігієни праці з посиланням на відповідні санітарні норми і правила;

— метрологічні норми, правопис, вимоги та положення, що гарантують достовірність і єдність вимірювань;

— положення, які забезпечують технічну єдність під час розроблення, виготовлення й експлуатації продукції.[2]

Зародившись у надрах приватного сектору, туризм може стійко розвиватися лише за умови, що державні структури забезпечать для цього належні юридичні, політичні, економічні та інші гарантії. Повністю віддавши туризм "у розпорядження" ринкових факторів, не можна забезпечити його стійкий розвиток, який не завдаватиме збитків природним і культурним цінностям, що є об'єктами приваблення туристів. Саме держава повинна передбачити механізми, які стримують стихійний розвиток галузі й спрямовують її еволюцію в потрібне русло, щоб зберегти природне й культурне середовище для прийдешніх поколінь.

Отже, потреба державного регулювання туризму обґрунтована декількома умовами:

— комплексним характером галузі, що вимагає втручання зовнішнього координатора — елементами туризму є засоби розміщення, підприємства харчування, розважальні установи й туристичні підприємства — організатори поїздок. Крім цього, туризм перебуває на стику інших галузей економіки — транспорту, торгівлі, сільського господарства;

— тісним взаємозв'язком туризму й необхідністю охорони навколишнього середовища, культурної й природної спадщини, підвищення престижу країни в очах міжнародної громадськості, вирішення проблем безпеки та ін.;

— впливом туристичної галузі на загальний стан економіки країни, що визначається прямими надходженнями від внутрішнього й в'їзного туризму, а також активізацією діяльності в суміжних галузях, у тому числі завдяки мультиплікаційному ефекту;

— значним виховним впливом туризму, особливо в межах своєї країни, на формування почуття патріотизму й сприяння гармонійному розвитку людини;

— пропагандою національних туристичних цінностей, яка рівнозначна пропаганді державної моделі певної країни, у тому числі ЇЇ політичного ладу, економіки, культури й способу життя населення;

— тим, що в деяких країнах туризм є вирішальним чинником, який визначає стан платіжного балансу, а також економічну незалежність країни.

Кожна з перелічених причин уже є достатньою підставою для того, щоб держава звертала особливу увагу на туристичну сферу. Крім того, низка обставин дає підстави віднести туристичну галузь до стратегічних галузей економіки. Параметри розвитку туристичної галузі, яка одержала світове визнання як провідний сектор послуг, визначає держава. Вона ж покликана визначати юридичні й податкові правила, згідно з якими буде функціонувати індустрія туризму. До завдань державних органів у будь-якій сфері діяльності традиційно відносять пряме державне інвестування чи залучення приватних інвестицій для розвитку необхідної інфраструктури, особливо в найменш сприятливі з економічної точки зору регіони. Це позитивно впливає на рівень розвитку різних економічних зон у межах країни.[3]

Литература:

1. Економіка туризму: теорія та практика [текст]: підруч./М.П. Мальська, М.Й. Рутинський, С.В. Білоус, Н.Л. Мандюк. – К.:ЦУЛ, 2014. – 544с.

2. Мальська М.П. Організація готельного обслуговування / Пандяк І.Г., Зацько Ю.С. Підручник. – К.: Знання, 2011.- 366с.

3. Мальська М.П. Міжнародний туризм і сфера послуг: підруч./М.П. Мальська, Н.В. Антонюк, Н.М.Ганич; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. – К.: Знання 2008. – 661с.