Історія /2. Загальна історія

Кравченко Д.Ю.

Інститут історичної освіти Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова, Україна

Історіографія проблеми «міжнародне співтовариство-держава»

В історіографії найчастіше витоки міжнародного співтовариства бачать у родині «народів християнських держав», яка сформувалася в ранньому Середньовіччі. Стосунки в рамках цього співтовариства стали інтенсивно розвиватися в період переходу від епохи Середньовіччя до Нового часу в результаті Великих географічних відкриттів, колоніальних завоювань та розвитку економіки європейських країн. В процесі становлення міжнародного співтовариства особливу роль відіграв Вестфальський мир 1648р., який не тільки остаточно поклав край верховенству Імператора, але й відкрив для Європи нову епоху відносин на основі засади рівності. Поступово співтовариство європейських християнських держав розповсюдилося на інші європейські країни, включно з Росією (1721), а потім на Туреччину (1856) та Сполучені Штати (1783) [3, с.384].

Питання щодо складу сучасного міжнародного співтовариства в науковій літературі залишається дискусійним. Більшість авторів ототожнюють міжнародне співтовариство з ООН, інші – схильні бачити в ньому не тільки держав-членів ООН, але й інших суб’єктів-держав, які суттєво впливають на міжнародні відносини.

Виходячи з цього термін «міжнародне співтовариство» трактують двозначно. У вузькому значенні під міжнародним співтовариством мають на увазі сукупність суверенних держав, що підтримають між собою взаємні стосунки, які регулюються міжнародним правом. Міжнародне співтовариство в широкому значенні охоплює окрім держав також несуверенні суб’єкти, тобто всіх учасників міжнародних відносин, які мають здатність діяти на міжнародній арені і чиї права та обов’язки визначені міжнародним правом [1, с.13].

В зарубіжній літературі іноді використовують термін «співтовариство націй» (Community of Nations), що передбачає існування сукупності різних держав в якості членів міжнародної «родини» чи «співтовариства» в силу їх визнання іншими членами співтовариства [2, с.34]. Згідно з цією концепцією, держава шляхом приєднання до існуючого «співтовариства націй» не тільки отримує визнання як суверенного утворення з відповідними правами і привілеями, якими користуються члени співтовариства, але й також погоджується дотримуватися правил цього співтовариства, насамперед норм міжнародного права.

В науковій літературі зустрічається також термін «міжнародне правове співтовариство» (international legal community), який можна розуміти у двох значеннях: по-перше, у вузькому сенсі йдеться про держави, чиї стосунки базуються на суверенній рівності; у широкому сенсі маються на увазі «організовані утворення» (organized entities), що володіють здатністю брати участь в міжнародних правовідносинах.

Для того щоб будь-яке суспільство розглядалося саме як співтовариство, а не як проста сукупність індивідів, необхідним є створення та розвиток права як конститутивного елементу цього співтовариства.

Поняття «міжнародне співтовариство» було запроваджено Міжнародним Судом ООН у його рішенні по відомій справі «Barcelona Traction», в якому Суд провів суттєву різницю між обов’язками держави щодо міжнародного співтовариства в цілому, та тими обов’язками, що виникають vis-à-vis іншої держави, тобто між державами [4, с. 37-39 ].

Отже, в науковій літературі найбільш дискусійними питаннями проблеми «міжнародне співтовариство-держава» є витоки та склад сучасного міжнародного співтовариства. В даний час міжнародне співтовариство включає в себе більше 200 суверенних держав, більшість з яких представлені в Організації Об'єднаних Націй. Ці держави існують в системі міжнародних відносин, де кожна держава бере до уваги політику інших держав, роблячи свої власні розрахунки. Останнім часом поняття міжнародного співтовариства сформоване на позначення групи держав, які встановили правила, процедури та інститути для здійснення взаємовідносин. Тим самим закладено фундамент для міжнародного права, дипломатії між офіційно визнаними суверенними державами, їхніми організаціями та формальними режимами.

Література:

1. Bierzanek R., Symonides J. Prawo miedzynarodowe publiczne. – Warszawa, 2005.–454S. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://opac.ciniba.edu.pl/42100129726/bierzanekremigiusz/prawomidzynarodowepubliczne.

2. Bledsoe R., Boczek B. The International Law Dictionary. – ABC-CLIO, 1987. – P. 34. [Електронний ресурс].– Режим доступу:

http://books.google.com.ua/books/about/International_law.html?id=NR7mFXCB-wgC&redir_esc=y

3. Этциони А. От империи к сообществу: новый подход к международным отношениям. – М.: Ладомир, 2004. – 384с.

4. Лабин Д.К. Международное право по защите и поощрению иностранных инвестиций.– М.: Волтер-Клувер, 2008.– 336с.