Історія/4. Етнографія

Д.іст.н. Мойсей А.А.

Буковинський державний медичний університет, Україна

Звичаї та обряди, пов’язані з культом рослинності у східнороманського населення Буковини

Одним із важливих елементів комплексу народних календарних свят є рослини. Зелень використовували в кулінарїї, народній медицині, магічних, апотропеїчних, мантичних та плювіальних обрядах. Багато рослин були своєрідними народними символами благополуччя, достатку. Священні дерева, обряди і символи, пов’язані з рослинністю, можна знайти в історії кожної релігії, у народних традиціях багатьох народів світу.

На Буковині зберігся ритуал з назвою «маял» («maialul»), в основі якого – поклоніння деревам. Проводився він на св. Ієремії 1 травня. Зрубували високу ялинку і очищали її, крім верхівки, від гілок. Стовбур розписували геометричними мотивами ромбоїдального типу і прикрашали кольоровими стрічками. Його встромляли біля воріт господарства, де тримали до кінця жнив. На полях встановлювали подібний стовп – «маял». Ритуал супроводжувався народними гуляннями. Як правило, було заведено вживати червоне вино, «щоб зміцнити кров парубків», та калачики – на щастя [18, с. 104-106].

Звичай приносити у село або встановлювати на міській площі спилене в лісі дерево дуже поширений у європейських країнах. Найчастіше називали його «майським», «майським стовпом» тощо. Аналогічну традицію мають німці, англійці, шведи, французи, іспанці, португальці. Наприклад, у Франції на 1 травня бук, березу, ялинку чи кипарис встромляли на сільському або міському ринковому майдані, прикрашали стрічками, квітами, гірляндами, а навколо влаштовували масові розваги. Подекуди його замінювали простим гладким стовпом, до верхівки якого прив’язували різноманітні призи, і молоді хлопці по черзі намагалися влізти на нього, щоб дістати подарунки. Подібні обряди популярні також в Італії, Нідерландах, Англії, Німеччині, Австрії, Угорщині, Польші, Чехословаччині, скандинавських країнах, у лужичан, словенців і хорватів, румунів [6, с. 148].

З цього приводу варто зазначити, що розваги з гладко обтесаним стовбуром, до верхівки якого юнаки намагалися дістатися за призами, – часте явище на Буковині навіть у наші дні у східнороманського та українського населення (с. Тарасівці, с. Банилів-Підгірний) [1, арк. 376-380; 2, арк. 8-15].

Безпосередню приналежність до культу рослинності має обряд Дрегайка(Drăgaica). За писемними джерелами, обряд ще у ХVІІІ ст. широко практикувався на більшості території проживання східних романців, у тому числі й в історичній Молдові. У ХІХ ст. спостерігається сильний процес його деградації, внаслідок чого вже у зміненій формі він зустрічається лише у деяких місцевостях загальнорумунського ареалу. На відміну від інших аграрних магічних обрядів, практикованих східнороманським населенням Буковини (калоян, плювіальні ритуали повсякденної практики тощо), Дрегайка майже повністю зникає. Так, наприкінці ХІХ ст. на території Буковини зафіксована лише назва обряду, натомість практика остаточно зникла.

Одна з перших згадок про обряд на території історичної Молдови міститься в «Описі Молдови» Д. Кантеміра. За його відомостями, у цей день дівчата з декількох сусідніх сіл збиралися разом і вибирали з-поміж себе найгарнішу, називаючи її Дрегайкою. Її голову прикрашали вінком, сплетеним із колосся та оздобленим різнокольоровими стрічками, до рук прив'язували ключі від комор. Цей гурт обходив усі лани. Після повернення з ланів, Дрегайка у супроводі дівчат з танцями та піснями обходила ті села, які її обрали. У піснях дівчата називали Дрегайку сестрою чи панянкою. Д.Кантемір зазначав, що молдаванки, хоча в своїх піснях і співали про те, що Дрегайка не вийде заміж протягом трьох років, але самі дуже прагнули такої шани. Інтерпретуючи етнографічні явища крізь призму римського походження, автор пов’язав постать Дрегайки з римською богинею Черес [7, с. 187-191].

Цей матеріал свідчить, що у східних романців в минулому існували територіальні об’єднання не лише парубків, а й дівчат.

Зазнавши редукції та деградації, наприкінці ХІХ ст. обряд вже не проводився у формі, зафіксованій Д.Кантемиром, подекуди збереглися лише його рештки. Про наявність досліджуваного нами обряду у східнороманського населення Буковини у середині ХІХ ст. свідчить стаття «Дрегеїца і Папалуга», надрукована у 1869 р. у «Листку Товариства румунської літератури і культури на Буковині» під псевдонімом «Т.Шт.». Згадки про цей обряд зберігались у народних висловах румунів Буковини ще до 70-80 рр. ХІХ ст., про що свідчать відповіді на анкету Б.П.Хаждеу. Так, у Шару Дорней під Дрегайкою розуміли ім'я феї або назву диявольського танцю, у Цолештях побутував вислів «станцював Дрегайку», що означало програти усе своє майно [16, с. 379]. Поширеними на території південної частини Буковини були також вислови: «отримав Дрегайку», «став Дрегайкою» [11, с. 59-60] тощо. У цьому контексті слід зазначити, що дані про існування у минулому згаданого ритуалу відомі переважно з румунських сіл південної частини Буковини, натомість у молдавських селах Нижнього Буковинського Попруття подібна назва не відома. Свідченням побутування обряду на терені Буковини є також збереження паралельної назви цього свята (крім офіційної назви свята – Синзиєне, у селах південної частини Буковини збереглась назва Дрегайка).

На думку І.Гіною, Дрегайка (або Синзияна) – це аграрне божество, яке оберігало засіяні хлібом поля, а також здійснювало захист жінок [12, с. 122-123]. Синзиєнє – це місячні феї (божества), які мешкають у відлюдних лісах і з’являються групами на свято під видом красивих молодиць, добрих до людей, захисниць їхніх посівів від граду. Вони є міфічними антиподами ієлє та русалій. На Буковині вірили, що Дрегайка є володаркою квітів, і її свято дотримується всіма заради кохання та насолоди квітами; «вона захищає посіви від граду, шкідників, людей від хвороб» тощо [9, с. 116-117].

Подібні магічні дійства приурочені до Іванового дня спостерігаються і в календарній обрядовості інших європейських народів. Подібно до Дрегайки проводився обряд вибору калініци у населення східних областей континентальної Греції: Македонії, Фракії, Східної Румелії [5, с. 272-273]. До описаного обряду дуже близький болгарський – еньовабуля [8, с. 231-232].

Східнороманське населення Буковини наділяло особливими властивостями трави, зібрані у певний календарний строк, які, за народними повір’ями, мали особливу цілющу та чудодійну силу. Лісове зілля, зазвичай, жінки або дівчата збирали до сходу сонця на визначені свята. Одним із них було Синзиєнє, на яке збирали лікарські рослини та жовті польові квіти – синзиєнє. Їх освячували у церкві. Із синзиєнє дівчата плели віночки, які дарували своїм ровесникам на ім’я Іван, кидали на дах і за їх допомогою ворожили. Зілля часто збирали знахарки для приготування настоянок, мазей, відварів, але найчастіше – для лікувальних ванн. Також на це свято до сходу сонця дівчата та молодиці з розпущеним волоссям купалися у росі, щоб на обличчі не з’являлися прищі, не болів поперек, а вони були вродливими, бадьорими та здоровими.

Лісові трави збирали й в інші календарні дні. Так, у Красноїльську Сторожинецького району це відбувалося на св. Георгія. Зілля додавали у їжу коровам разом із паскою на Великдень [10, с. 94-97]. На св. Георгія дівчата також купалися у росі, вірячи, що на Георгія вона – цілюща. Напередодні Зелених свят збирали валеріану та полин, декілька стеблин якого прикріплювали немовлятам до застіжки сорочки, носили біля грудей, а коровам цими рослинами обтирали вим’я для захисту від ієлє. Дівчата застосовували рослини також як засіб для зміцнення волосся. Для цього на св. Тоадера вони мили коси настоянкою на травах, зокрема з листя горіха та коріння кропиви [14, с. 58].

За уявленнями населення, рослини мали здатність передати цілющу силу людям або тваринам, принести благополуччя, здоров’я тощо. Так, на Вербну неділю румунки кілька разів злегка вдаряли освяченою вербовою лозою дітей та домашню худобу. У Стальнівцях Новоселицького району освяченою гілкою проводили по вухах, щоб у дітей вони не боліли [1, арк. 335-344]. Вірили, що ця лоза захистить будинок від природних стихій, але потрібно з’їсти шматочок бечки (бруньки).

Звичай доторкатися освяченими вербовими гілками до рідних широковідомий в українців Буковини [3, арк. 47-58; 4, арк. 2-23, 82].

Щоб упродовж року зберегти бадьорість, у східнороманського населення Буковини вранці на св. Георгія повелось бити один одного зіллям кропиви. Жалити могли хлопці дівчат, дівчата хлопців, подружжя одне одного тощо.

На св. Георгія у шматочки дерну встромляли вербові прутики і клали його на стовпи воріт, двері, вікна. У деяких місцевостях Буковини уявляли, що на це свято Бог «відмикає» землю, яка залишається незачиненою до св. Дмитра. Ці гілочки використовували для лікування різних хвороб; додавали до корму коровам, щоб збільшити надої молока та вберегти від злих сил; клали під квочки для захисту «курчат у яйцях під час грому» [15, с. 142-143]. На св. Георгія вранці, до сходу сонця жінки сіяли васильок (дівчата – «любовний» васильок) – щоб привернути до хати щастя [10, с. 94-97].

Вербної неділі досі існує традиція прикрашати освяченими вербовими гілками кути хати, вікон, воріт. Звичай прикрашати господарство освяченими рослинами побутував і на інші календарні свята. Так, у день св. Ієремії – гілочками берези [17, с. 319-321]; на Трійцю – липи. Це робили з профілактичною метою – від хвороб, граду тощо. Часом гілочками липи заквітчували могили рідних на кладовищах [1, арк. 376-380].

Подібні традиції побутували в українців Буковини на Зелені свята. Вони так само замаювали господарство освяченими гілочками липи, ясеня, горіха, підлогу встеляли папороттю, м’ятою, любистком тощо [2, арк. 92-99; 3, арк. 47-55; 4, арк. 1-23].

У народних віруваннях східнороманського населення Буковини рослини виступали засобом оволодіння захованими скарбами, отримання надприродних сил. Так, румуни із зони Дорни вірили, що папороть розцвітає у ніч перед Синзиєнє, а хто побачить це, незабаром знайде заховане золото, буде читати чужі думки [13, с. 67-68].

Отже, рослини як одна з основних складових природи, стали також невід’ємним атрибутом календарних вірувань та ритуалів східнороманського населення Буковини. Вони та їхні частини (коріння, гілки, листя, бруньки, квіти, стовбур, плоди тощо) в календарній обрядовості використовувані широко та наділені надзвичайними властивостями. У народній міфології їх сприймають як живих істот, цвітіння асоціюється з життям, здоров’ям, щастям. Головні етапи вегетації рослин календарно детерміновані (Різдво – ритуали з метою змусити плодоносити неплідні дерева, отримати великий урожай зернових; 40 мучеників – прокладання першої борозни та початок садіння городніх культур; св. Георгія – поява листя на деревах, збирання дівчатами беладонни, сіяння жіноцтвом «любовного» василька; Синзиєнє – свято жовтих польових квітів тощо). В календарних обрядах рослини виконують життєдайну, профілактичну і апотропеїчну функції, вони є об’єктом ритуальних і магічних дійств. Крім того, їм приписують магічні і чарівні властивості – виконувати бажання людей, наділяти здібністю ставати невидимим, протидіяти нечистій силі, знаходити скарби тощо.

Література:

1. Науковий архів етнографічного музею факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А. Мойсея, оп. 9, спр. № 1. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної обрядовості, зібрані від жителів румуномовних сіл Новоселицького району Чернівецької області України (1997-2010 рр.), 380 арк.

2. Науковий архів етнографічного музею факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А. Мойсея, оп. 17, спр. № 9. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної обрядовості, зібрані від жителів українських сіл Вижницького та Путильського районів Чернівецької області України (2004-2010 рр.), 152 арк.

3. Науковий архів етнографічного музею факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А. Мойсея, оп. 19, спр. № 10. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної обрядовості, зібрані від жителів українських сіл Кіцманського та Заставнівського районів Чернівецької області України (2004-2010 рр.), 243 арк.

4. Науковий архів етнографічного музею факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А. Мойсея, оп. 21, спр. № 13. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної обрядовості, зібрані від жителів українських сіл Сучавського повіту Румунії (2004-2008 рр.), 99 арк.

5. Иванова Ю.В. Греки / Ю.В.Иванова // Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. ХІХ – начало ХХ в. Летне-осенние праздники / Ред. кол.: С.А.Токарев (отв. ред.) и др ; Академия наук СССР, Институт этнографии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наука, 1978. – С. 268-281.

6. Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. Исторические корни и развитие обычаев / Ред. кол.: С.А.Токарев (отв. ред.) и др ; Академия наук СССР, Институт этнографии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наука, 1983. – 218 с.: іл.

7. Кантемир Д. Дескриеря Молдовей / Димитрие Кантемир. – Кишинеу: Література артистикэ, 1982. – 214 п.

8. Маркова Л.В. Болгары / Л.В. Маркова // Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. ХІХ – начало ХХ в. Летне-осенние праздники / Ред. кол.: С.А.Токарев (отв. ред.) и др ; Академия наук СССР, Институт этнографии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наука, 1978. – С. 223-243.

9. Fochi A. Datini şi eresuri populare de la sfârşitul secolului al XIX: Răspunsurile la chestionarele lui Nicolae Densuşianu / Adrian Fochi. – Bucureşti: Minerva, 1976. – 392 р.

10. Folclor din Ţara Fagilor / Alcăt. de N.Băieşu, G.Bostan, G.Botezatu, I.Buruiană, V.Chisăliţă, V.Cirimpei, D.Covalciuc, I.Filip, A.Hâncu, E.Junghietu, S.Moraru. – Chişinău: Hyperion, 1993. – 530 p.

11. Ghinoiu I. Obiceiuri populare de peste an. Dicţionar / Ion Ghinoiu. – Bucureşti: Editura Fundaţiei Culturale Române, 1997. – 286 p.

12. Ghinoiu I. Zile şi mituri. Calendarul ţăranului român 2000 / Ion Ghinoiu. – Bucureşti: Editura Fundaţiei PRO, 1999. – 234 р.

13. Marian S. F. Botanicăromânească/ Simion Florea Marian; ed.îngr.deA.Olteanu.– Bucureşti: Paideia, 2000. – 155 p.

14. Marian S.F. Sărbătorilelaromâni / Simion Florea Marian. – Bucureşti, 1898.– Vol. I. – 290 p.; 1899. – Vol. II. – 307 p.; 1901. – Vol. III. – 346 p.

15. Marian S. Fl. Sărbătorilelaromâni. Studiu etnografic / Simion Florea Marian; ed.îngr.deI.Datcu /. – Bucureşti: Editura«Grai şi Suflet – Cultura Naţională», 2001. – Vol. I. – 222 p.; Vol. II. – 216 p.; Vol. III. – 244 p.

16. Muşlea I. TipologiafolcloruluidinrăspunsurilelachestionareleluiB.P.Haşdeu / I.Muşlea, O.Bârlea. – Bucureşti: Minerva, 1970. – 634 p.

17. Sărbători şi obiceiuri. Răspunsurile la chestionarele Atlasului Etnografic Român.Oltenia. – Bucureşti: Editura enciclopedică, 2001. – T. I. – 399 p.; 2002. – T. II. – 320 p.; 2003. – T. III. – 449 p.; 2004. – T. IV. – 440 р.

18. Vulcănescu R. Coloana cerului / Romulus Vulcănescu. – Bucureşti: Editura Academiei, 1972. – 416 р.