Захарків М.Р.

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Людина історична та постісторична

Розгляд проблеми сутності людини є наріжним каменем філософської антропології та філософії взагалі. Існує безліч поглядів і концепцій, які з тих чи інших позицій намагаються розкрити глибинні основи феномену людини. Людина одночасно існує на рівні особистості, індивіда, і на рівні людського співтовариства. Також можна говорити про те, що вона проходить певні стадії розвитку і на одному, і на іншому рівні. Тому ми вважаємо, що розглядаючи проблему сутності людини, необхідно враховувати контекст її історичного розвитку і статусу. Актуальність проблеми посилюється тим, що культурні установки модерну і постмодерну зумовили можливість існування безлічі інтерпретацій людського єства, однак це створює нову проблему: як у такому різноманітті виявити щось спільне і сутнісне, не втративши при цьому особистісного. За цим, вивчення зазначеної проблеми ускладнюється тим, що людина перебуває в постійному розвитку в контексті індивідуальності, у контексті особистісного розвитку, так і в контексті розвитку суспільства. Вивчення зазначеної проблеми допоможе так само розкрити діалектичну сутність людини.

До цього часу історію розглядали в хронологічним аспекті, у тимчасовому плані, де головною віссю розгляду є горизонталь. І в зв'язку з цим людина розглядалася як функція історії або навпаки як історія, яка твориться людиною також по горизонталі, по хронології, темпорально. Однак, при філософському осмисленні темпоральної історії, часто виявляється, що кардинальне центральне поняття – людина історична, по суті виявлялося оксюмороном, тобто з'єднанням прямо протилежних інтенцій. Людина історична, ніби людина, яка бере участь у будівництві історії, і одночасно людина є продуктом історії, результатом діяльності історії. [1, 35; 2]

Однак при такій інтерпретації виходить, що не завжди людина, здійснюючи історію, насправді робить її, тому що найчастіше людина, активно беручи участь в історичному процесі, отримує несподівані результати, не враховані наслідки, часом прямо протилежні поставленим цілям. «Кожна людина має свої індивідуальні цілі, а в результаті виникає щось інше, що було в її діях, але не було в її намірах, таким чином, масова випадковість переходить в необхідність». [3]

З іншого боку, при філософському розгляді поняття «людина історична», ми бачимо, що це поняття заперечує об'єктивний хід історії. Адже якщо людина є історичною, то вона може все зробити в історії, спрямувати її як їй буде завгодно. Тоді перед нами постає ще одне складне питання – історія має об'єктивний хід чи не має?

В процесі глобалізації світу ціна так званих «історичних дій», «історичних рішень», «історичного вибору» збільшується – політики, володарі, існуючи в історичному просторі, здійснюючи ті чи інші дії, приймаючи рішення, повинні враховувати все більшу кількість факторів, які мають значення не тільки для певного народу, спільноти, але і в глобальному, світовому масштабі. Помилитися у такому виборі вкрай небезпечно. Результати таких дій відразу позначаються на всьому світі. Енергія історичної дії у зв'язку з глобалізацією різко зросла. І тому особливо актуальним стає вирішення парадоксу людини історичної.

Принципове рішення цього парадоксу не можливе, тому що ми не можемо точно передбачити наслідки своїх дій і не можемо відмовитися від суб'єктивного і об'єктивного в історичному процесі. Дійсно, історична діяльність людського суспільства складається з діяльності людей. Але порушення балансу суб'єктивного або об'єктивного в історичному процесі применшує «людину історичну», а всяке применшення значення людини історичної одразу ж обертається хвилями глобального хаосу в світі, виражених в соціальних конфліктах.

Проте використання нових методологічних підходів дозволяє зробити спробу вирішити зазначене протиріччя. Нам представляється можливим вирішення парадоксу людини історичної не шляхом вдосконалення поняття «історична людина», не шляхом так званого випробування його на понятійну міцність, а більш кардинальним способом. Якщо поняття перестає діяти, то його треба залишати в стороні. Для вирішення зазначеного парадоксу представляється можливим використовувати інше поняття – «постісторична людина». Це поняття, яке розглядає людину в історії з інших позицій «просторова історія – інший історико-культурний вимір, узятий не в хронологічному, а в просторовому зрізі, віссю якого стає історична вертикаль, а не горизонталь». [4, 247]

Філософський аналіз історії при хронологічному підході робить головним поняття «людина історична». Але поняття «людина історична» досить сильно звужує поле міркувань, так як призводить до вищезазначеного парадоксу, тому для розгортання нашої конструктивної оптимістичній концепції, для розуміння поняття «людини постісторичної» ми вводимо поняття «історична людина в культурі» та «історична людина в цивілізації».

Рушійними силами історії людини в цивілізації є постійне розв'язання суперечностей між потребами і ресурсами. Потреб завжди більше, ніж ресурсів для їх задоволення. До того ж, дуже часто в людини виникають потреби, «що виходять за межі розумного, приймають гіпертрофовані, іноді збочені форми». [5, 26]

Оскільки закон зростання потреб діє неухильно і нестримно, концепція людини історичної заходить у безвихідь, неминуче приходить до необхідності вирішувати протиріччя між кількістю потреб і наявністю ресурсів. [6] Зазначені спроби розв'язати парадокс людини історичної об'єктивно призводять до розшарування людей, причому відбувається це не в рамках будь-якої нації, народу, держави, а в глобальних масштабах. З'являється поняття «третій світ», «золотий мільярд» і так далі. Тоді утворюється питання – людина третього світу, вона історична чи ні, чи тільки люди «золотого мільярда» – «історичні люди», а інші тільки матеріал для життя людини історичної?

Концепція людини історичної приводить нас до вимушеного висновку про те, що людина, намагаючись стати людиною історичною, спираючись на досвід минулих поколінь, постійно скочується в положення «людини ресурсу», тобто стає засобом для іншого, тобто виявляється в такому положенні, де відомий моральний імператив Канта перестає діяти. [7, 260]

У той же час, «історична людина в культурі», діючи у вертикалі, в області культури, мистецтва, моральних відносин, виявляє інші способи розв'язання цієї суперечності між потребами і ресурсами.

Якщо людина буде до будь-якого ставитися як до свого ближнього, а це значить буде піклуватися про вирішення цього протиріччя з урахуванням потреб не тільки своїх, але і інших, як зараз кажуть – «розумні потреби», то людині необхідно буде набагато менше. [8, 274] «Розумні потреби – потреби, які спонукають людину до активної розсудливої, суспільно корисної життєдіяльності; потреби, що сприяють фізичному та духовному вдосконаленню особистості без нанесення шкоди природі та іншим людям». [9]

Ми бачимо, що протиріччя між потребами і ресурсами вирішується не в цивілізації, не технологічно, не політично, не ідеологічно, не економічно, а знімається культурним рішенням, через вихід в культуру. Вихід у простір культури вимагає Абсолюту, а Абсолют це Бог. Оскільки, проблема суб'єктивності і об'єктивності історії не розв'язана через вісь «людини історичної», так як завжди будуть сумніви в провідній ролі суб'єктивного і об'єктивного в історичному процесі, тому що завжди є різноманітність інтересів, підходів. І тільки через Абсолют, як визначальний центр, можна встановити об'єктивність історії. Таким чином культура виявляється лише сходинкою через віру до Абсолюту – до Бога, до істини. А через істину вирішується ця суперечність і людина знаходить справжній історичний смисл свого буття.

Це і є людина постісторична. Це людина, яка свідомо, для набуття сенсу свого буття, придбавши досвід життя в якості людини історичної, спираючись на об'єктивний позитивний і негативний досвід цього, виходить в культурний простір, доходить до абсолютної істини, і через неї вирішує це цивілізаційне протиріччя між потребами і ресурсами. [10] Тоді це буде шлях людини, яка підпорядковується не логіці часу, а логіці Вічності. Адже Абсолютна істина вічна і володіє цією істиною лише Творець. Тому людина постісторична – це людина, яка діючи в логіці Вічності, виходить у простір культури і через неї до абсолютної істини. А в логіці Вічності історична горизонталь – темпоральність – має значення лише як самоусвідомлення можливості подолання власної зіпсованості цивілізацією. Історична горизонталь має значення тільки в рамках етичної аксіології.

Підводячи підсумки можна зробити висновок про те, що використовуване у філософії поняття «людина історична», є одним з найважливіших понять не тільки в філософії історії, але й в філософській антропології та філософії культури. Це поняття відображає ступінь усвідомлення причетності особистості до процесів, які відбуваються в глобальному історичному просторі. Однак, при вивченні сутності людини необхідно враховувати і її духовне зростання, вплив наративних конструкцій на формування особистості, усвідомлення своєї причетності до трансцендентного, для цього ми пропонуємо використовувати поняття «людина постісторична». Людина постісторична, це людина в культурі, людина від культури, людина, що діє, керуючись іншою логікою – логікою вічності. Ця логіка передбачає орієнтир на Абсолют, рух до нього. У повсякденному ж житті людина постісторична, це людина, яка реалізує свої потреби на інший, розумній, основі.

Література

1. Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебник для гуманит.-соц. специальностей высших учебных заведений. 3-е изд., исправленное и дополненное. - Волгоград: Комитет по печати, 1996. - 352 с.

2. Петров Г.В. Краткий справочник по философии Составитель Петров Г.В. Псков: ПГПИ,2004. - 52 с., 2004 // http://sci-book.com/fundamentalnaya-filosofiya/chelovek-kak-predposyilka-rezultat.html.

3. Яцевич А.В. Философия истории Г.В.Ф.Гегеля / А.В.Яцевич, 1994. / [Режим електронного доступу]: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000746/.

4. Максаков В. История в пространстве Михаила Ямпольского / В.Максаков // Логос № 1 (97), 2014. – М.: Территория будущего, 2014. – 256 с.

5. Баранова Л.Я., Левин А.И. Потребности, доходы, потребление: Экономический словарь справочник. М.: Экономика, 1988. – 351 с.

6. Мусин Г.Х. Единство потребностей и духовного мира как фактор устойчивого развития / Г.Х. Мусин: Дис. ... д-ра филос. наук : 09.00.11 – Уфа, 2000. – 319 с. – [Режим електронного доступу]: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/203396.html.

7. Кант И., Соч., т. 4, ч. 1, М., 1965.

8. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т.21.

9. Толковый словарь обществоведческих терминов. Н.Е. Яценко. 1999 – СПб: Лань, 524 с.

10. Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер; Пер. с нем. В.В. Бибихина. — Харьков: «Фолио», 2003. — 503, [9] с.