Постельжук О.П.

Рівненський державний гуманітарний університет

УГОДОВСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ В ДІЯЛЬНОСТІ

УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОГО ОБ'ЄДНАННЯ

Конформізм як засіб і стратегія реалізації партійно-політичних цілей цілком закономірне явище. Його прибічники не вважали обраний курс капітулянтством чи національною зрадою, а шляхом до політичного консенсусу з поляками. Уже в другій половині 20-х рр. угодовство як ідейно-політична доктрина набуває різносторонніх, багатогранних форм серед частини українського партійного представництва. Очевидним є факт існування угодовських тенденцій і в лоні Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО).

Курс на компроміс створював можливість використати політико-економічний, військово-соціальний, зрештою, будь-який інший ресурс держави для потреб українства. Рух назустріч урядовим ініціативам, які проявлялись у спробах розбудови українського партійного представництва, давав можливість розширити обсяги політичної мобілізації, поповнити лави своїх сил, здобувати політичний досвід, зокрема – вдосконалювати методи парламентської боротьби.

Саме цим могли й керуватись прагматичні політики в УНДО. Більше того, уряд Ю.Пілсудського, відмовившись від грубого асиміляційного курсу, спромігся протягом другої половини 20-х рр. заручитись підтримкою серед частини українського партійного представництва. Така стратегія допомогла полякам запобігти не лише консолідації українських партій, але й змусила деякі інституції (зокрема УНДО) на деякий час відмовитись від відкритої опозиції.

З іншого боку, політична ревізія в стратегії УНДО могла бути наслідком тиску тих її членів, які не бажали протиставлятись владі. Серед них – насамперед ті, хто володів значним капіталом й на плечі яких лягало фінансування партії у передвиборчий час. Така реальність визначалася тим, що основу соціальної бази УНДО складали заможні верстви селян і промислова буржуазія. Слід також наголосити, що соціальну основу партії складали переважно не бідні прошарки українства, які також могли впливати на ревізію її політичного курсу. Саме вони, одні з найзаможніших представників, не завжди послідовно керувалися національними інтересами.

Появу серед членів УНДО тих, хто прагнув компромісу з владою на початку 1930-х рр. фіксує чимало вчених, зокрема М.Швагуляк. Їхня позиція визначалася тим, що влада заарештувала тих лідерів, які обстоювали курс непримиренної опозиції. До керма партії поступово приходили помірковані політики. Серед тих, хто піддав сумніву слушність тактики УНДО перших років його існування – М.Галущинський, О.Луцький, В.Мудрий. Як результат – на початку 1930-х рр. більшість членів УНДО схилялася до курсу реалізації т. зв. реальної, тобто прагматичної політики.

Обговорюючи передвиборчий рух у Західній Україні, газета „Український Прапор” писала: „На кооперацію з якоюсь іншою українською партією УНДО не пішло, відавши себе цілком до розпорядження жидам і Варшаві”. Опозиція у лоні УНДО мимоволі стала кузнею поміркованих кіл серед українських державників. Через ідеологічний розкол, ігнорування спроб блокування з іншими інституціями, партія поступово втрачала підтримку серед українського загалу. Натомість, зросли симпатії до націоналістичних та радикальних кіл, які поставили політичний персонал об'єднання у невигідне, програшне становище. Тому, пас „політичного м’яча” владі міг бути спробою потреби позачергового, політичного тайм-ауту. Такий тактичний маневр, теоретично міг допомогти УНДОвцям зберегти цілісність партії, подолати внутрішню опозицію і ввести політику УНДО у старе, опозиційне русло відкрито не протиставляючись полякам.

Таким чином, консенсус з поляками (кульмінацією якого стала „нормалізація”) став частковим наслідком впливу тих членів УНДО, які симпатизували практиці конформізму та лоялізму. Такий політичний курс гарантував збереження своїх ідеалів та процес поповнення своїх лав.