Інститут хімічних технологій Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, м. Рубіжне

Огляд концепцій розвитку виробничої системи

Володіючи певним соціально-економічним потенціалом, виробничі системи промислових підприємств, при умілому його використанні, здатні самостійно не тільки виживати, але і розвиватися. Промислове підприємство, найдоцільніше представляти і описувати у вигляді виробничої системи, що складається з підсистем різного рівня, в рамках яких здійснюються різноманітні бізнес-процеси, що визначають результативність діяльності підприємства.

Основні резерви розвитку виробничих систем пов'язані з трьома основними напрямами: виробництвом нових видів продукції, зниженням витрат, реструктуризацією бізнесу. За відсутності повноцінних інвестицій в розвиток виробничих підприємств, застаріваючому і зношеному парку устаткування, конкурентному протистоянні завдання вітчизняного менеджменту, що займається виробничою діяльністю, повинні бути пов'язані з виявленням і використанням нових, внутрішніх, ресурсів розвитку виробничих систем. Останнім часом все більш важливу роль в забезпеченні стратегічних конкурентних переваг грають нематеріальні ресурси розвитку виробничих систем, зокрема, когнітивні, культурні, ментальні, формалізація яких є найбільш складною. В цілому на результати діяльності підприємства більш істотній вплив роблять нематеріальні активи і здібності. При цьому, особливе значення має безперервність і систематичність спостереження за станом та динамікою цих ресурсів розвитку виробничої системи.

Більшість керівників, кажучи про розвиток виробничої системи зазвичай мають на увазі причини її зростання. Зростання і розвиток – не одне і те ж. Зростання може відбуватися разом з розвитком або при його відсутності. Зростання – це, строго кажучи, збільшення розмірів або кількості. Обмежені ресурси ставлять виробничій системі межі збільшення розмірів. Обмежений ресурс перестає бути таким, якщо потреба в нім зменшується або, якщо виробнича система використовує його більш ефективно, тобто якщо вона розвивається. Чим більш розвинена виробнича система, тим менш вона обмежена ресурсами. Головні межі зростання є екзогенними та лежать поза системою; головні ж межі розвитку – ендогенні та закладені в ній самій.

Розвиток вітчизняних виробничих систем неможливий без створення нових концепцій і методологій, в яких істотну роль грають соціальні утворення: інститути, знання, переконання, системи довіри і кооперації, різного роду інтеграційні зв'язки і мережі. В цілому на сучасному етапі розвитку в економічній науці співіснують три основні теоретичні парадигми, що визначають підходи до економічного аналізу на всіх рівнях економіки.

Згідно першої – традиційна концепція неокласики, економічна система розглядається як сукупність взаємодіючих агентів (фізичних і юридичних осіб), що здійснюють у вільному економічному просторі процеси виробництва, споживання і обміну і власних інтересів, що розуміються, головним чином, як максимізація прибутку від всіх видів діяльності. Головний об'єкт дослідження тут – економічний агент, його інтереси і очікування, а головний предмет дослідження – дії агента на ринку. Згідно другої – парадигмі інституційної економіки – дії агентів розгортаються в умовах різноманітних інститутів – організацій, правил, традицій. Спонукальними мотивами дій агентів в цій концепції є не стільки спроби забезпечення максимального прибутку, скільки прагнення до відповідності даного агента інституційним нормам і правилам, до поліпшення свого положення в рамках цих інститутів. Головним об'єктом дослідження при такому підході виступає вже не агент, а інститут, а предметом дослідження – відносини між агентами і інститутами. Третя парадигма – еволюційна – на відміну від двох перших спирається на динамічне уявлення про діяльність агентів, на спадкоємство основних особливостей такої поведінки в рамках еволюції вигляду і роду. Поведінка агентів при даному підході розглядається в контексті чинників еволюційного характеру і вимагає виявлення і вивчення механізмів, аналогічних механізму спадкоємства генотипу, агента, популяції агентів, суспільства в цілому. Головним об'єктом вивчення тут є популяція агентів, що володіють аналогічним соціально-економічним генотипом, а предметом вивчення – поведінка агента (популяції агентів) з погляду впливу спадкових або отриманих чинників.

Останніми роками можна спостерігати конвергенцію і спроби синтезу цих трьох парадигм, пов'язані головним чином з визнанням всіх трьох чинників (особистого інтересу, інституційного впливу і еволюційної складової) як одночасно значущих аргументів при поясненні дій економічних агентів і протікання економічних процесів. Розвиток системної парадигми, можна вважати, приведе до інтеграції неокласичної, інституційної і еволюційної концепцій. Дослідження в рамках даної парадигми спираються на багатобічний розгляд соціально-економічних утворень як комплексів, що носять риси технологічних, економічних, соціальних, інституційних, біологічних і інших систем. Головним об'єктом розгляду тут служать соціально-економічні системи, а предметом – їх розвиток, заснований на взаємодії внутрішніх підсистем і впливі зовнішніх систем і середовищ.

Виробнича діяльність є системоутворюючим ядром економіки, що обумовлює можливість отримання людиною різних благ і, кінець кінцем, розвитку будь-якого суспільства. В світлі останніх змін в економіці зростає необхідність застосування нових підходів по створенню інформаційно-аналітичної бази, яка інтегрує не лише кількісні, але і, в рівній мірі, якісні характеристики виробничої системи, що забезпечує ухвалення стратегічних управлінських рішень, що вимагає розробки системи моніторингу ресурсів розвитку виробничого підприємства.