Економічні науки
/ 10. Економіка підприємства
Літвінова І.М.
Володіючи певним соціально-економічним потенціалом, виробничі системи
промислових підприємств, при умілому його використанні, здатні самостійно не
тільки виживати, але і розвиватися. Промислове підприємство, найдоцільніше
представляти і описувати у вигляді виробничої системи, що складається з підсистем
різного рівня, в рамках яких здійснюються різноманітні бізнес-процеси, що
визначають результативність діяльності підприємства.
Основні резерви розвитку виробничих систем пов'язані з трьома основними
напрямами: виробництвом нових видів продукції, зниженням витрат,
реструктуризацією бізнесу. За відсутності повноцінних інвестицій в розвиток
виробничих підприємств, застаріваючому і зношеному парку устаткування,
конкурентному протистоянні завдання вітчизняного менеджменту, що займається
виробничою діяльністю, повинні бути пов'язані з виявленням і використанням
нових, внутрішніх, ресурсів розвитку виробничих систем. Останнім часом все
більш важливу роль в забезпеченні стратегічних конкурентних переваг грають
нематеріальні ресурси розвитку виробничих систем, зокрема, когнітивні,
культурні, ментальні, формалізація яких є найбільш складною. В цілому на
результати діяльності підприємства більш істотній вплив роблять нематеріальні
активи і здібності. При цьому, особливе значення має безперервність і
систематичність спостереження за станом та динамікою цих ресурсів розвитку виробничої
системи.
Більшість керівників, кажучи про розвиток виробничої системи зазвичай мають
на увазі причини її зростання. Зростання і розвиток – не одне і те ж. Зростання
може відбуватися разом з розвитком або при його відсутності. Зростання – це,
строго кажучи, збільшення розмірів або кількості. Обмежені ресурси ставлять виробничій
системі межі збільшення розмірів. Обмежений ресурс перестає бути таким, якщо
потреба в нім зменшується або, якщо виробнича система використовує його більш ефективно,
тобто якщо вона розвивається. Чим більш розвинена виробнича система, тим менш вона
обмежена
ресурсами. Головні межі зростання є екзогенними та лежать поза системою; головні ж межі розвитку – ендогенні та
закладені в ній самій.
Розвиток вітчизняних виробничих систем неможливий без створення нових
концепцій і методологій, в яких істотну роль грають соціальні утворення:
інститути, знання, переконання, системи довіри і кооперації, різного роду
інтеграційні зв'язки і мережі. В цілому на сучасному етапі розвитку в
економічній науці співіснують три основні теоретичні парадигми, що визначають
підходи до економічного аналізу на всіх рівнях економіки.
Згідно першої – традиційна концепція неокласики, економічна система
розглядається як сукупність взаємодіючих агентів (фізичних і юридичних осіб),
що здійснюють у вільному економічному просторі процеси виробництва, споживання
і обміну і власних інтересів, що розуміються, головним чином, як максимізація
прибутку від всіх видів діяльності. Головний об'єкт дослідження тут –
економічний агент, його інтереси і очікування, а головний предмет дослідження –
дії агента на ринку. Згідно другої – парадигмі інституційної економіки – дії
агентів розгортаються в умовах різноманітних інститутів – організацій, правил,
традицій. Спонукальними мотивами дій агентів в цій концепції є не стільки
спроби забезпечення максимального прибутку, скільки прагнення до відповідності
даного агента інституційним нормам і правилам, до поліпшення свого положення в
рамках цих інститутів. Головним об'єктом дослідження при такому підході
виступає вже не агент, а інститут, а предметом дослідження – відносини між
агентами і інститутами. Третя парадигма – еволюційна – на відміну від двох
перших спирається на динамічне уявлення про діяльність агентів, на спадкоємство
основних особливостей такої поведінки в рамках еволюції вигляду і роду.
Поведінка агентів при даному підході розглядається в контексті чинників
еволюційного характеру і вимагає виявлення і вивчення механізмів, аналогічних
механізму спадкоємства генотипу, агента, популяції агентів, суспільства
в цілому. Головним об'єктом вивчення тут є популяція агентів, що володіють
аналогічним соціально-економічним генотипом, а предметом вивчення – поведінка агента
(популяції агентів) з погляду впливу спадкових або отриманих чинників.
Останніми роками можна спостерігати конвергенцію і спроби синтезу цих трьох
парадигм, пов'язані головним чином з визнанням всіх трьох чинників (особистого
інтересу, інституційного впливу і еволюційної складової) як одночасно значущих
аргументів при поясненні дій економічних агентів і протікання економічних
процесів. Розвиток системної парадигми, можна вважати, приведе до інтеграції
неокласичної, інституційної і еволюційної концепцій. Дослідження в рамках даної
парадигми спираються на багатобічний розгляд соціально-економічних утворень як
комплексів, що носять риси технологічних, економічних, соціальних,
інституційних, біологічних і інших систем. Головним об'єктом розгляду тут служать
соціально-економічні системи, а предметом – їх розвиток, заснований на
взаємодії внутрішніх підсистем і впливі зовнішніх систем і середовищ.
Виробнича діяльність є системоутворюючим ядром економіки, що обумовлює
можливість отримання людиною різних благ і, кінець кінцем, розвитку будь-якого
суспільства. В світлі останніх змін в економіці зростає необхідність
застосування нових підходів по створенню інформаційно-аналітичної бази, яка
інтегрує не лише кількісні, але і, в рівній мірі, якісні характеристики виробничої
системи, що забезпечує ухвалення стратегічних управлінських рішень, що вимагає
розробки системи моніторингу ресурсів розвитку виробничого підприємства.