Економічні науки/ 3. Фінансові відносини

к.е.н. Свідерська І.М.

ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Анотація розкрито сутність фінансового забезпечення діяльності підприємства та визначено основні етапи його проведення. Розглянуто основні критерії оптимізації структури капіталу підприємства.

Ключові слова фінансове забезпечення,капітал, структура капіталу,вартість компанії платоспроможність.

І. Вступ. Головною проблемою діяльності підприємства є відсутність відповідного фінансового забезпечення, десинхронізація інвестиційних потреб і притоку фінансових ресурсів в часі і в просторі. Розв’язання проблем фінансового забезпечення інвестиційної діяльності підприємств є актуальним з позицій управління капіталом, вартістю підприємства, формування стратегічних напрямів розвитку, отримання конкурентних переваг, визначення його інвестиційної привабливості тощо.

Фінансове забезпечення є основою функціонування будь-якого господарчого суб’єкту. З метою досягнення максимальної результативності підприємствам необхідно використовувати відповідні моделі управління фінансами, які дозволять йому приймати економічно обґрунтовані рішення. Фінансове забезпечення полягає у виділенні певної суми фінансових ресурсів на розв'язання окремих завдань фінансової політики господарюючого суб'єкта.

В Україні відчувається значний дефіцит ґрунтовних досліджень і практично орієнтованих наукових розробок щодо фінансового забезпечення діяльності підприємства та формування оптимальної структури капіталу за її цільовим напрямом та критеріальною відповідністю потребам конкретного підприємства. Розробка та впровадження ефективних методів оптимізації структури капіталу стало предметом дослідження багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених, таких як Ф.Модільяні, М. Міллер, І. Бланк, Л. Коваленко, І. Латишева, О. Павловська, Н. Притуляк, І. Романів, Л. Ситник, О. Терещенко.

В Україні більшість підприємств нехтують науковими підходами до цього питання, що є помилковим, оскільки від співвідношення між власним і позиковим капіталом залежить результат діяльності підприємства і його стан у майбутньому. Тому завданням кожного керівника має бути формування найбільш прийнятної структури капіталу підприємства для його подальшої ефективної діяльності. У зв'язку з цим у сучасних умовах зростає роль стратегічного аналізу капіталу підприємства, метою якого є ефективне і стабільне функціонування підприємства.

ІІ. Постановка завдання. Метою публікації є узагальнення теоретичних засад фінансового забезпечення діяльності підприємства та розгляд напрямків і критеріїв оптимізації структури капіталу.

ІІІ. Результати. Фінансове забезпечення господарської діяльності полягає у забезпечені фінансовими ресурсами безперервності процесу виробництва суб'єктів господарювання, розширені їх виробничих фондів (основних та оборотних), активного впливу на підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, збільшення накопичень і підвищення ефективності виробництва. Фінансове забезпечення – це частина фінансового механізму, покликаного забезпечувати розподільчі та перерозподільні процеси з метою утворення доходів і фондів підприємства.

Фінансове забезпечення підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань, які створюються внаслідок його господарської діяльності [1]:

- фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;

- пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

- виконання фінансових зобов'язань перед іншими суб'єктами господарювання, бюджетом, банками;

- мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого розвитку, збільшення власного капіталу;

- контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Основними формами фінансового забезпечення господарської діяльності в Україні є: кредитування, інвестування, бюджетне фінансування, самофінансування, благодійництво, спонсорство.

Найпоширенішою є така форма фінансового забезпечення, як самофінансування. Останнє полягає в тому, що його здійснюють на принципах самоокупності та створення прибутковості й воно передбачає просте відтворення витрат, пов'язаних із господарською діяльністю.

На сучасному етапі стратегічною метою механізму фінансового забезпечення діяльності підприємств є активне стимулювання економічного розвитку як головного засобу забезпечення підприємств, зокрема збільшення прибутку при мінімальних витратах і ризику.

Методичний підхід до оптимізації фінансового забезпечення підприємств розглядається в наступній послідовності [1]:

- на І етапі відбувається збір синтетичної та аналітичної інформації щодо об’єкта дослідження;

- на ІІ етапі – оцінка динаміки фінансової стійкості за критерієм коефіцієнта фінансового левериджу та співвідношення темпів приросту власного й залученого капіталів, яка дозволяє у випадку стійкого фінансового стану підприємства розширити та спростити доступ до необхідних ресурсів. Рентабельність власного капіталу істотно впливає на збільшення частки позикових коштів, тобто так званий фінансовий леверидж (важіль), який супроводжується підвищенням ризику втрати підприємством фінансової незалежності. З огляду на фінансовий ризик необхідно визначати рівень фінансового важеля, з’ясувати, на скільки відсотків зміниться рентабельність власного капіталу при зміні валового прибутку (ВП) на 1% за умов різних часток позикового капіталу в пасивах підприємства.

- на ІІІ етапі управління фінансовим забезпеченням реалізується через розробку та системне впровадження певних стратегій, які залежать від пріоритетної мети підприємства та особливостей його діяльності та можуть бути застосовані для будь-якого підприємства і передбачають підтримку такого рівня фінансового ризику, при якому підприємство працює стабільно .

- на ІV етапі розраховується оптимальна структура капіталу, яка може бути забезпечена в тому випадку, коли одночасно дотримуються по всіх критеріях рентабельність власного капіталу, максимальна величина якого досягається при значенні коефіцієнта фінансового левериджу 0–0,2. При цьому повністю не виключається використання позикового капіталу, оскільки наявність у структурі капіталу лише власного зводить до нуля вплив фінансового важеля та обмежує масштаби виробництва. Відповідно до критерію рівня фінансових ризиків вибирається його мінімальне значення, яке досягається, коли стабільну суму оборотних та необоротних активів перекривають власним капіталом та довгостроковими зобов’язаннями.

- на V етапі коректування елементів капіталу з метою оптимізації його структури має відбуватися поступово за наступною схемою: “факт – доведення – мета”. Вибір певної стратегії ґрунтується на пріоритетних цілях підприємства, що враховує особливості його діяльності та організацію фінансування.

- на VI етапі відбувається розробка плану фінансового забезпечення. Методика складання плану відображає визначення джерел залучення капіталу і дозволяє поступово замінювати його частини більш вигідними інструментами або схемами запозичення .

Таким чином, в ринкових умовах своєчасне забезпечення підприємств достатніми та дешевими фінансовими ресурсами є необхідним для ефективного ведення господарювання і залежить, насамперед, від результативно діючої системи управління. При цьому вирішальним є саме управління фінансовим забезпеченням діяльності підприємств. Тому таке управління вимагає глибокого теоретичного обґрунтування та практичної розробки з тим, щоб забезпечити високу ефективність діяльності й мінімізувати ризики підприємств. Оптимальне співвідношення власних та залучених фінансових ресурсів забезпечує фінансову стійкість і сприяє подальшому розвитку підприємств, тому питанню структури капіталу та її оптимізації необхідно приділити значну увагу.

Більшість вчених-економістів розпочинають дослідження теорії структури капіталу із аналізу праці видатних американських учених Франко Модільяні і Мертона Міллера (1958 р.), у якій йдеться про відсутність взаємозалежності між вартістю капіталу та комбінацією джерел його фінансування [2]. Стаття і справді слугувала поштовхом до активних наукових дискусій з приводу механізму формування капітальних ресурсів та характеру його впливу на показники фінансової ефективності підприємства.

При обґрунтуванні свого підходу Модільяні й Міллер увели в явному або неявному виді ряд обмежень, зокрема [3]:

- передбачається наявність ефективного ринку капіталу, що припускає, зокрема, безкоштовність інформації, її рівнодоступность для всіх зацікавлених осіб, відсутність трансакційних видатків, можливість будь-якого дроблення цінних паперів, раціональність поводження інвесторів;

- компанії емітують тільки два типи зобов'язань: боргові з безризиковою ставкою й акції (ризиковий капітал);

- фізичні особи можуть здійснювати позичкові операції по безризиковій ставці;

- відсутні витрати, пов'язані з банкрутством;

- уважається, що всі компанії перебувають в одній групі ризику;

- очікувані грошові потоки являють собою безстрокові аннуїтети (тобто зростання доходів не передбачається);

- відсутні податки.

Деякі із цих обмежень навряд чи можна визнати реалістичними, однак подальші дослідження показали, що це не робить істотного впливу на основні висновки.

Модільяні і Міллер довели два висновки [4]. Ринкова вартість компанії не залежить від структури капіталу й визначається шляхом капіталізації її операційного прибутку по ставці, що відповідає класу ризику компанії.

Вартість власного капіталу фінансово залежної компанії являє собою суму вартості власного капіталу аналогічної (по доходу й рівню ризику) фінансово незалежної компанії й премії за ризик, рівної добутку різниці в значеннях вартості власного й позикового капіталу на величину фінансового левериджу.

Ці висновки саме й показують, що зміна структури джерел шляхом залучення більш дешевих позикових коштів не збільшує ринкову вартість компанії, тому що вигода від залучення дешевого джерела супроводжується підвищенням ступеня ризику й відповідно вартості власного капіталу. Для доказу першого твердження Модільяні і Міллер використали метод арбітражного обґрунтування.

Найбільш типовими прикладами арбітражних операцій є такі: а) той самий актив має різну ціну на різних ринках капіталу; б) на даному ринку капіталу є два близьких по характеристиках актива, один з яких продається за завищеною, а другий – за заниженою ціною. Очевидно, що, наприклад, у випадку а) інвестор, купивши активи на одному ринку й відразу продавши їх на другому, може одержати дохід. Те ж саме постараються виконати й інші інвестори. Потік арбітражних операцій буде супроводжуватися ростом попиту на акції іншої компанії.

У другій статті Модільяні й Міллера [5], присвяченій структурі капіталу, розглянута ситуація без умови про відсутність податків. У цьому випадку структура капіталу впливає на ринкову вартість компанії.

Ринкова вартість фінансово залежної компанії дорівнює сумі ринкової вартості фінансово незалежної компанії тої ж групи ризику й ефекту фінансового левериджу, рівного добутку ставки податку на прибуток і величини позикового капіталу в ринковій оцінці.

Таке твердження іноді називається ідеальною моделлю Модільяні-Міллера ринкової вартості фінансово залежної компанії, у тому розумінні, що вона побудована при ідеальних умовах, що не враховують вплив деяких досить істотних факторів, а саме: зростання ризику можливих фінансових утруднень і витрат, що обумовлені агентськими відносинами.

Незважаючи на привабливість і логічність із позиції математичного обґрунтування залежностей між вартістю компанії й структурою її капіталу теорія Модільяні-Міллера постійно випробовує досить сувору критику з боку опонентів. В основному ця критика стосується правомірності передумов, зроблених у рамках даної теорії. Зокрема, піддається сумніву ідентичність категорій корпоративних і особистісного фінансового левериджів, вказується на неправомірність ігнорування брокерських видатків, витрат, пов'язаних зі зміною ситуації відносно можливого банкрутства, і агентських витрат, відзначається необґрунтованість передумови про можливість компаній залучати позикові кошти по безризиковій ставці.

Попри критику, теорема Модільяні–Міллера не втрачає актуальності. Чимало вчених та практиків сходяться на думці, що тоді як оптимізація структури капіталу викликає деяке зростання вартості підприємства, основним двигуном ефективного функціонування суб’єкта господарювання є стратегія менеджменту. Комбінація джерел фінансування є результатом вибору певної корпоративної стратегії, а не навпаки. Особливо це стосується компаній, що працюють у сфері високих технологій. Ліва частина балансу таких підприємств, а саме вартість його товарів і послуг, технології та позиції на ринку, на думку багатьох сучасних дослідників, визначає ринкову вартість суб’єкта господарювання як єдиного цілого.

Сьогодні активно розвиваються два основні напрямки теорії капіталу – це теорія компромісних рішень (модифікований варіант теореми Модільяні-Міллера) та модель субординації джерел фінансування із чіткою ієрархією напрямків залучення коштів. Це концепції «правої частини балансу», оскільки їхні прихильники визнають вплив структури капіталу на його вартість. Американський учений-економіст Майкл Пінегар належить до опозиційного теоретико-практичного напрямку, а саме до прихильників концепції «лівої частини балансу».

Ефективність функціонування будь-якого підприємства залежить від правильної стратегії управління капіталом підприємства, її важливою складовою є оптимізація структури капіталу.

Економічна самостійність підприємств у сучасних умовах господарювання виражається в розмірі та структурі їх капіталу, тому виникає питання: за рахунок якого майна, за рахунок яких джерел (власних або позичених) його придбати і в якому їх співвідношенні формувати сукупний капітал окремого підприємства? Вирішення цього питання потребує тільки індивідуального підходу. Не може бути визначено єдино оптимального підходу щодо співвідношення структурних елементів капіталу для різних підприємств або для одного підприємства на весь термін його функціонування. Проте процес оптимізації структури капіталу підприємства має здійснюватися на основі формування цільової структури капіталу. Остання являє собою таке співвідношення власних і позичених фінансових коштів підприємства, яке дає змогу повною мірою забезпечити досягнення вибраного критерію її оптимізації.

Перша група авторів як критерій оптимізації співвідношення власного і позиченого капіталів виділяє вартість підприємства (фірми) в цілому. До цієї групи можна зарахувати Шима, Ковальова, Терещенко та інших. Так, за твердженням цих авторів, метою оптимізації структури капіталу підприємства є формування оптимального співвідношення різних джерел фінансування діяльності підприємства, при якому максимізується вартість самого підприємства.

Друга група авторів дає визначення оптимальної структури капіталу як певного співвідношення власного і позиченого капіталу, яке приводить до максимізації вартості акцій підприємства, тобто критерієм визначення оптимуму структури капіталу ці автори визначають максимальну ціну акцій підприємств.

У розвитку критерію визначення оптимуму структури капіталу підприємства третя група авторів акцентує увагу на виділенні ще одного критеріального аспекту, який і максимізує вартість підприємства. Це співвідношення рентабельності власного капіталу і фінансової стійкості підприємства. Саме цей критерій виділений такими авторами, як І. Бланк, О. Павловська, Н. Притуляк, Л. Коваленко.

Аналіз економічної літератури свідчить, що більшість авторів виділяють три методи оптимізації структури капіталу:

- оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації рівня прогнозованої фінансової рентабельності. Цей метод ґрунтується на багатоваріантних розрахунках рівня фінансової рентабельності (рентабельності власного капіталу) при різній структурі капіталу. Остання виражається через такий показник, як ефект фінансового важеля;

- оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації її вартості. Метод ґрунтується на попередній оцінці власного і позиченого капіталів за різних умов їх формування, обслуговування та здійснення багатоваріантних розрахунків середньозваженої вартості капіталу і, таким чином, пошуку найбільш реальної ринкової вартості підприємства;

- оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації рівня фінансових ризиків. Він пов'язаний з процесом диференційованого вибору джерел фінансування різних складових активів підприємства: необоротних активів, оборотних активів (з розбиттям їх на постійну і змінну частини).

На нашу думку, найбільш раціональним щодо досягнення оптимального співвідношення структурних елементів капіталу підприємства може бути метод, який ґрунтується на одночасній максимізації зростання рентабельності власного капіталу і рівня фінансової стійкості.

Метод оптимізації цільової структури капіталу за критерієм максимізації рівня прогнозованої фінансової рентабельності дає можливість знайти лише оптимальну величину ефекту фінансового важеля. Якщо використовувати тільки його, то другий аспект достатності власних засобів для нормального функціонування підприємства - його платоспроможність може бути неприпустимо заниженою. Тобто оптимально великий рівень ефекту фінансового важеля визначає зростання рентабельності власного капіталу і водночас, як правило, призводить до погіршення фінансового стану підприємства, а саме до порушення умов платоспроможності і, як наслідок, до нестачі власних грошових коштів у підприємства.

Щоб фінансовий важіль одночасно позитивно впливав і на рентабельність власного капіталу, і на фінансову стійкість, необхідним є і значення ефективного співвідношення між миттєво ліквідним і майновим забезпеченням зобов'язань підприємства, тобто потрібний розрахунок рівня фінансового важеля не тільки в структурі серед фінансування майна підприємства (тобто у фінансовій структурі капіталу), але і в структурі активів (майновій структурі підприємства).

Оскільки фінансова стійкість пов'язана з можливістю фінансового забезпечення погашення боргів підприємства, то при визначенні шляхів оптимізації фінансової цільової структури капіталу доцільний ряд з дослідженням особливостей фінансової структури капіталу, який являє собою співвідношення власного і позиченого капіталу та дає можливість оцінити і його майнову структуру. Саме раціональна структура майна підприємства є позитивним чинником зростання рівня фінансової стійкості підприємства.

ІV. Висновки. Одним з основних завдань фінансового менеджменту будь-якої компанії є підвищення її вартості. Вартість компанії є одним із показників ефективності управління бізнесом і визначає її привабливість для інвесторів. Аналіз зарубіжної практики показує, що ніщо так не впливає на створення ринкової цінності компанії в довгостроковій перспективі, як процес управління капіталом та фінансове забезпечення діяльності підприємства на основі оптимізації структури капіталу.

Результати дослідження в подальшому можуть використовуватися на вітчизняних підприємствах з метою фінансування окремих проектів відповідно до стратегії довгострокового розвитку компанії.

Література:

1. Іскренко Л. П. Оптимізація фінансового забезпечення. молокопереробних підприємств // www.nbuv.gov.ua/e-journals/NacGosp/2010/Iskrenko.pdf.

2. Ситник Л.С. Вплив структури капіталу на вартість інвестиційних ресурсів в умовах невизначеності // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. - 2010. - №2. – С.397-383.

3. Gifford D.J. After the Revolution // CFO Magazine. – 1998. – July, 01. – P.34–58.

4. Modigliani F., Miller M.H. The Cost of Capital, Corporation Finance, and the Theory of Investment // American Economic Review, June 1958, P. 261-297.

5. Modigliani F., Miller M.H. The Corporate Income Taxes and the Cost of Capital // American Economic Review, June 1963, P. 433-443.