DMITRIENKO JU.N.  (ДМИТРІЄНКО Ю.М., ЗДОБУВАЧ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ ДОКТОРА ЮРИДИЧНИХ НАУК  КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЬНОГО  УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ  ТАРАСА ШЕВЧЕНКА)

 

THE NEWEST SPECIFICITY OF IRRATIONAL NORMS OF UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS (CULTURE)

(НОВІТНЯ СПЕЦИФІКА  НЕРАЦІОНАЛЬНИХ НОРМ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ  (КУЛЬТУРИ)

  Ідеальна типологія норм правосвідомості як регулятивних функцій її актів, як вона може бути уявлена з середини розуміючої соціології, прямо залежна від комплексу застосованих до неї понять. Найбільш близьким до визначення поняття норми правосвідомості стає поняття правоусвідомленої легітимації. За допомогою цього поняття описується центральна характеристика соціальної праворефлексивної реальності, а саме, соціальний смисл правоусвідомленої нормативної дії. Фактично, правоусвідомлена легітимація реальності є ніщо інше, як засіб праворефлексивного циклоподібного, ступеневого надання соціальній дії об’єктивного, усім відкритого для оприлюднення смислу, тобто соціологічного визначення у такий спосіб конкретно-історичного циклу соціальної активності правосвідомості. За випадків з нормою правосвідомості як її регулятивним актом, створюючим статичну норму статичного права (закону),   такою соціальною дією слугує акт законодателя-правителя, що має достатню владу та інструменти примусу. Але у зв’язку з наявно штучною природою такого акту, як відповідної штучної соціальної дії вторинних суб’єктів правосвідомості (юридичних осіб, владних юридичних осіб), створюючих власну правосвідомість як штучну іншоформу природній, розвитково домінантній правосвідомості первинних суб'єктів правосвідомості (невладних фізичних осіб) - законосвідомість, як пізніш запізнено прояснюється, саме цей штучний акт й потребує офіційної легітимації. Вебер виокремлює три чистих типи легітимного правління  “форм послухняння відносно певних розпоряджень” [1, с. 157], які ми ідентифікуємо в нашому контексті як форми або цикли законосвідомості. Mutatis mutandi, ним можуть бути поставлені, відповідно, три ідеальних типа норм правосвідомості (читай - законосвідомості) як її регулятивних актів, оскільки будь-яка норма, за-Вебером, або закон є ідентифікація волі правителя. Перший тип легітимного правління Вебер назвиває харизматичним, тобто повсякденним  [1, с. 169]. Смисл терміну харизма прояснюється у його соціології релігії. Терміном “харизма” Вебер пропонує визначати “не завжди, але пріоритетно ті повсякденні сили, що виходять за звичайні межі”, що ховаються за “харизматично кваліфікованими обєктами” [1, с. 79].  Цей термін ідентифікує ту силу та авторитет, які мають предмети та живі істоти, подякуючі їх звязку з сакральним. Слід зазначити, що конкретні дослідження зв’язку уявлень про сакральне як першооснову ментального та національну упорядкованість соціального буття належить класику французької соціології Е.Дюркгейму. Намагаючись виявити специфіку релігійних вірувань як розвитково оптимальну ментальну основу типово релігійної правосвідомості, він вказує на те, що “всі відомі релігійні вірування мають єдиний спільний характер: вони припускають класифікацію чинників … на два протилежних роди, позначених двома різними термінами, що їх досить добре передають терміни “світський” та “святий”, "чужий" та "свій". Поділ світу на дві частини - одну святу та іншу світську - такою є відмінна риса релігійної думки, мови  [4, с. 37], як матеріальних носіїв релігійної форми світської правосвідомості.  Посвячена річ відрізнається від мирської тим, що з нею не можна будь-кому та будь-що робити. “Святі речі - це такі речі, що їх заборони захищають та ізолюють… це ті, до яких ці заборони застосовуються та які повинні залишатися на відстані (виділено нами - Ю.Д) [4, с. 40]. Саме з появою практик, маючих своїм предметом сакральне, треба полагати, вперше, може бути зясовано феномен нормативно-орієнтованого та підлеглого правилам дії у формі релійгійно-правового рітуала  як одного з перших маргінально-світських процедур тепер вже  й маргінально-релігійного судового прецедента. За-Дюркгеймом “рітуали  - це правила [правової - Ю.Д] поведінки, які приписують, як людина має поводитися зі святими речами” [4, с.40]. За думкою Дюркгейма, саме відношення до сакрального стає джерелом формування початкових зборон та правил, що тим самим мотивує уявлення про регулятивну нормативність  правосвідомості. Але ми зауважуємо, що у основі моральних уявлень, покладених у основу природної правосвідомості, стають природні права людини, маючими джерелами цінність людини у правовому світи та Всесвіті, її природни права, а звідси ідея права та відповідної "людської" правосвідомості мають ідею прав людини як первинного та останнього суб'єкту ментально структурованої правосвідомості, яка істинно розуміється лише і тільки на тому чи іншому ментальному грунті існування людини-спільності-суспільства у цілому тощо. У основі ж “моральних” уявлень, покладених у основу іншоформи правосвідомості - законосвідомості, можуть ставати далеко не природні права людини, маючі джерелами цінність людини у правовому світи та Всесвіті, її природни права, а цілковито штучні, можливо зовсім не природні права людини як фізичного субєкту - первинного субєкту правосвідомості, а ідеологічно структуровані права вторинних субєктів правосвідомості (юридичних осіб), що з часом гіпертрофовано конфліктують з ментальними правами первинних субєктів правосвідомості, тотально заміщуючи при цьому природну правосвідомость ідеологічно структурованою законосвідомістю, тобто коли право продукується не для людини, а для права, а для людини закон, що стає поступово неправовим. Дійсно, уявлення про нормативно-вольову організацію соціально-правової реальності вперше виникають на грунті релігійної свідомості, яке виступає джерелом боротьби з призволом індивідів, засобом їх консолідації в певній спільності. Негативні культи, в першу чергу, характеризують релігію та соціальне буття: людина як представник релігійної та соціальної спільноти характеризує як раз те, що він не робить, від чого він відмовляється - його жертва. Коли говорити про нормативний текст, якому приписується статус сакрального, то за більшості випадків висуваємі у ньому типово ідеологічні вимоги мають значення законоусвідомлених вимог повелювання. Послухняння та смиренність не випадково уявляються головними рисами homo religiousus. Приходимо до висновку, що у нормі законодавчого, тоталітарно або маргінально-тоталітарно структурованого ідеологічного акту тоталітарного та посттоталітарного суспільства - нормі ідеологічно структурованої законосвідомості (має високий цикл соціальної активності)  як неприродної іншоформи правосвідомості (має кризовий цикл соціальної активності), як типово сакральної неправової норми, шукати будь-якій раціональний нормосмисл, таким чином, не має сенсу.

      Другий тип легітимного правління Вебер ідентифікує традиційним. На відміну від першого, він побудований на особливостях повсякденного та потойбічного світу, стійкості та постійності у ньому звязків. Галуззю, де містяться легітимуючі сили традиції, є в обєктивному плані історія, у субєктивному - вони знаходять свою основу в специфіці памяти, звичок, конституючих той тип норми правосвідомості, який називають звичаєм, а правосвідомість - звичайна, ментально структурована, що формується оптимально тільки на етнотериторіальному часо-просторовому грунті. Природні норми такої правосвідомості як її ментально структуровані акти “формуються  у самому процесі сумісної життєдіяльності людей... історичне накопичення соціального досвіду як досвіду правосвідомості та його кристалізація у соціально-необхідних, обовязкових для людини у нормах поведінки як нормах функції правосвідомості здійснюється у самій стихії життєвого буття, повсякденної практики та звичайної, тобто ментальної свідомості спільності [5, с.  238]. Звичай або звичка - ось що висловлює норма ментально структурованої правосвідомості, перш за все, первинних субєктів правосвідомості у традиційному суспільстві, для якого вони слугують засобами продовження конкретно-історичного існування у зовнішньому часо-просторі. Саме ця форма правоусвідомленої нормативності добре звісна в широкому соціально-правовому знанні. Починаючи з Нового часу, звичка стає важливою рисою соціально-правового портрету людини та предметом особливої турботи з боку суспільства. На ту обставину, що праворефлексивна звичка посилює правоусвідомлену схильність, тобто виступає достатньою причиню її правоусвідомленого задовільнення, вказува ще Юм: “ніщо не впливає на посилення й послаблення наших афектів, ... чим звичка й повторення", тому що "вона дає можливість легко виконувати  будь-який акт", але, що важливіше, "викликає прагнення або схильність до таких" [6, с. 174]. Для Юма звичка, як єдине джерело наших ідей праворефлексивної причини й правоусвідомленого наслідка, слугують надійною природною підставою будь-якої необхідності, у тому числі й необхідності законодавчої дій та волі як ментально істинними. Картина людини, контрольованої схильностями, посиленими звичками, міцно узвичаїлася   в буденність антропології, ставши однією із ключових моделей оптимального пояснення соціальної організації. Що стосується самої ментально структурованої правоусвідомленої звички, то вона розглядається найчастіше  як механізм ментальної адаптації традиційної функції правосвідомості.  Так, наприклад, Г. Тард говорить про звичай як життєве право, що "полягає в сукупності звичок до діяльності, обмеженої відомими межами, але ці межі відчуваються вже не як перешкоди, а як опори" [7, с. 138], та яке представляє собою "систему засобів, у яких резюмуються мільйони цілей, що переслідувалися ще в стародавності", і які "необхідні для можливості досягнення нових цілей" [7, с. 136]. Концепція норм традиційної, ментально структурованої  правосвідомості як ментально праворефлексивних звичок, що мають значення процесуальної форми ментальної адаптації, одержала широке визнання серед багатьох дослідників, що розподіляють установки позитивізму й біхевіоризму. Однак ані вона, ані концепція норми традиційної правосвідомості як форми релігійної слухняності й смиренності не охоплюють всіх випадків вимог і зобов'язань, що зустрічаються в соціально-правовому житті. Поряд з божественними вимогами й вимогами природи людині знайома ще одна вимога, що може бути названо вимогою справедливості, на силі якої заснований третій тип легітимного правління, описаний Вебером.                Третій тип легітимного правління Вебер називає легальним: "Легальне правління існує завдяки встановленим правилам", у відношенні яких вірно наступне: "будь-які закони приймаються й можуть при бажанні змінюватися, дотримуючись певних формальних процедур" [1, с. 157]. Інакше кажучи, легальне правління не просто слугує не підлягаючому сумніву джерелом норм правосвідомості для соціальних суб'єктів, але саме залежить у власній легітимності від того, які реальні норми правосвідомості існують, та що вони санкціонують: "У такому випадку виявляють слухняність не якої-небудь окремої особистості.., а встановленим законосвідомістю - Ю.Д.) правилам, які саме  й визначають, хто й якою мірою повинен ними керуватися" [1, с. 158]. Тільки у випадку з легальним правлінням можна стверджувати, що норма правосвідомості  - не просто висловлене вольове бажання того, хто править, тому що факт наявності або ментально структрованої, або ідеологічно опосередкованої норми передує факту того чи іншого правління, слугує його підставою, дозволяє глянути на правління, і не тільки на правління, як на правову проблему, що має не тільки значення для оптимального розвитку норм правосвідомості, але й для формування типово істинного нормативного рішення статичним правом. Очевидно, що норми легального правління радикальним образом відрізняються від норм перших двох типів та мають своєю підставою щось примусове, наділене специфічними особливостями в зрівнянні із силами сакрального й повсякденного світу. Думаємо, що зазначені риси нераціональних норм правосвідомості як перехідної пострадянської форми державотворення та держави є саме такими, що функціонально нагадують риси тієї старої монархічної правосвідомості, про яку писав давно І.О.Ільїн, яка нині важко, кризово трансформується у республікнську, з пріоритетною домінантою тих нелінійно опосередкованих норм процесуального права, котре формує специфіку актуальних раціональних рефлексій української, традиційної девіантної правосідомості. Додамо тільки, що за останніми проведеними дослідженнями  [16-17], істотну специфіку нераціональним нормам української правової свідомості надають функціональні артефакти, архетипи, норми, моделі, форми та змісти української правової культури, її дієздатність та правоздатність [1-15],  а фактично, або їх повна чи часткова відсутність, або крайня їх маргінальність, наближена до типових характеристик кризового циклу соціальної активності української правової свідомості та/або спадкоємності. Тобто іншими словами говорячи, відсутність або мала кількісна присутність норм правової культури, котрі слабо взаємодіють та/або навпаки є антагоністичними більшою чи меншою мірою за відношенням до правової свідомості як механізму правового регулювання суспільних відносин у перехідному (транзитивному, посттранзитивному) праві, суспільстві та державі, -  фіксуємо  типову нераціональність норм буль-якої правової свідомості, а також, в першу чергу, домінантну ірраціональність норм історичної та сучасної української правової свідомості як домінантну пріоритетність ідейно-світоглядного (психологічного) ядра правової свідомості, культури та єдиної їх спадкоємності, котра, за глобальними ірраціональними детермінантами більшою мірою характерна неформальній, ментально структурованій спадкоємності правової свідомості та у правовій свідомості.  Саме під тотальним впливом неформальної спадкоємності правової свідомості знаходиться її розвиток, а не становлення. А отже, новітня специфіка нераціональних (ірраціональних, маргінально-правових, транзитивних, посттранзитивних) норм історичної та сучасної української правової свідомості та власно самої культури виявляється у специфіці регулятивних можливостей та властивостей  норм, змістів та форма неформальної, ментально структурованої спадкоємності української правової свідомості та в самій неформальній спадкоємності  українській правовій свідомості, традиційно характерній періодам її розвитку, під час чого відбувається повне, маргінальне чи часткове «перезавантаження»  ідейно-світоглядної сфери духовно-правового розвитку правосвідомості, культури, суспільства та держави у цілому тощо. Гадаємо такі найактуальніші гострі проблеми вимагають істотних академічних юридичних досліджень.

                                                              Список використаних джерел:

1. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політики: Пер. з нем. - К.: Основи, 1998. - 534 с.

2. Бергер П., Лукман Т. Соціальне конституювання реальності: Трактат по соціології знання: Пер. з англ. - М.: Медіум, 1995. - 323 с.

3. Віко Д. Підстави нової науки про загальну природу націй: Пер. з італ. - М.-К.: «REFL-book” - "ІСА", 1994.-656 с.

4. Дюркгейм Е. Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії: Пер. з фр. - К:Юніверс, 2002.  - 424 с.

5. Дробницкий О.Г. Моральна філософія: Вибрані труди. - М.: Гардарики, 2002. - С. 11-344

6. Юм Д. Трактат про людську природу. Книга перша. Про пізнання: Пер. з англ. - М:Канон, 1995. - 400 с.

7. Тард Г. Соціальна логіка: Пер. з фр. - Спб.: Правда, 1996. - 505 с.

8. Аристотель. Твори в чотирьох томах. Т. 4. - М.: Думка, 1984. - С. 63-368

9. Гоббс Т. Вибрані твори у 2 т. Т. 1: Пер. з англ. - М.: Мисль, 1964. - 748 с. 10.   Гоббс Т. Вибрані твори у 2 т. Т. 2: Пер. з англ. - М.: Мисль, 1964. - 749 с.

11.   Локк Дж. Твори в трьох томах: Т. 3.: Пер. з англ. - М.: Мисль, 1988.

12. Хеффе О. Політика. Право. Справедливість. Основоположення критичної філософії права та держави: Пер. з нем. - М.: Гнозис, Логос, 1994. - 328 с.

13. Дмитрієнко Ю.М.  Прямі ефекти синергетики девіантної правосвідомості: перша формула української національної ідіоми // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 25. - Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. - С. 14-21

14. Дмитрієнко Ю.М. Прямі ефекти девіантної  правосвідомості: перша формула української правової ідіоми // Право і безпека. Науковий журнал. 2004/3'2. - Харків:НУВС, 2004. - С.11-18

15. Дмитрієнко Ю.М. Маргінальна правова норма як акт девіантної правосвідомості // Державо і право. Збірник наукових праць.Вип.18 Киів,2002.-С. 12-17

16. Дмитриенко Ю.Н. Скрытые еффекты девиантного правосознания: ориентиры и природа снергетической методологии правового познания // Право і безпека. Науковий журнал. - 2004/3’4. - Харків: НУВС, 2004. - С.18-26;

17.  Дмитрієнко Ю. М. Норми правової свідомості-культури-права: історико-правовий стан становлення та розвитку в методологічно-правовій співвіднесеності та перспективі / Ю. М. Дмитрієнко // Форум права. – 2010. – № 3. – С. 77–82 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-3/10djmctp.pdf ;   Дмитрієнко Ю. М. Норми правової культури як якісної частини механізму правового регулювання / Ю. М. Дмитрієнко, І. В. Дмитрієнко // Форум права. – 2010. – № 3. – С. 83–91 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/ FP/2010-3/10djmmpr.pdf; Дмитрієнко Ю.М. Норми правової свідомості-культури-права: історико-правовий стан і перспективи (на конф. «Передові наукові розробки (Чехія, 27.08-05.09.2010) //  // Materialy IV mezinarodni vedeckopraktica conference «Predni vedecke novinky – 2010» (27.08-05.09.2010) Dil 3. Pravni vedy. Historie. Filosofie. Psychologie a sociologie. Praha: Publishing HouseEducation and Sciences.r.o., 2010. – S. 3-7