DMITRIENKO JU.N.  (ДМИТРІЄНКО Ю.М., ЗДОБУВАЧ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ ДОКТОРА ЮРИДИЧНИХ НАУК  КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЬНОГО  УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ  ТАРАСА ШЕВЧЕНКА)

 

THE NEWEST SPECIFICITY OF RATIONAL NORMS OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESSTHE (CULTURE)

(НОВІТНЯ СПЕЦИФІКА  РАЦІОНАЛЬНИХ НОРМ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ  (КУЛЬТУРИ)

 

        Традиційно вважається, що саме М. Веберу належить заслуга утворення концепції, пояснюючей походження такої форми правоусвідомленої легітимності, де легальність слугує джерелом типово правоусвідомленого соціального значення різних інститутів та спільнот. Перше, на що він звертає увагу у своєму аналізі, - це історико-культурний обрій, у якому значимість легального правоусвідомленого вище цінності священного та традиції. Історично й культурно простір формотворення та панування норм правоусвідомленої справедливості неподільний від того, що називається Західним світом, або Європою. Своїм виникненням воно зобов'язано процесу правоусвідомленої раціоналізації практичної правової діяльності за архетипами європейської, ментально структурованої правосвідомості, ідентифікованою в орієнтації на загальне й необхідне: "саме на Заході, та тільки тут, виникли такі явища правової синергетичної культури, які розвивались … у напрямку, який має універсальне праворефлексивне значення та типовий ментально-ідеологічний сплив" [1, с. 338]. Однак терміни раціоналізм і раціоналізація одержують у Вебера настільки широке значення, що перестають слугувати позначенням тих спейифічних рис європейської культури, заради яких вони були введені. Іноді він, навіть, говорить про різні раціональності для різних культур: "у різних культурах існували повністю відмінні раціоналізації в різних сферах життя". Тому, говорячи про правові раціоналізації як рушійній силі єдиноправоусвідомленого становлення культурно-історичного простору Європи, варто вказувати на різноджерельну своєрідність властивого тільки ій типу правоусвідомленої раціоналізації, і Вебер це робить. Оскільки інтереси Вебера були зосереджені, перш за все, у галузі дослідження господарської   діяльності, то й його визначення специфіки західного типу   правоусвідомленої раціональності, що типово правопроцесуально відбиває    типову раціональність західної моделі правосвідомості, найбільше   адекватно   характеризує саме раціональність економічної сфери.

            Говорячи про неї, він частіше за все використовує термін калькуляція,   маючи на увазі такий спосіб планування діяльності, що протистоїть його інтуїтивно-харизматичному, традиційному, авантюрному та ін. Саме розрахунок і планування об’єднують господарську   діяльність   разом   з   наукою   й   правом   в  єдину систему раціоналізації ментально правоусвідомленого соціального буття: європейські наука й право уявляються Веберу засобами розрахунку й планування природних і социальних подій, без наявності яких капіталізм виявився б неможливий. Але, визначаючи сутність західного раціоналізму правового усвідомлення дійсності, у тому числі в господарській сфері засобами власних розрахунків, Вебер, фактично, не відкриває нічого нового, якщо врахувати, що вже Платон думав, що вивчення арифметики - найкращий засіб виховати розумного політика. Фактично Вебер конкретно-історично актуалізував вчення Платона. Таким чином, не дивно, що в вихідному значенні поняття раціональності правосвідомості саме  й має на увазі здібність до чіткого неправорефлексивного рахунку, у тому смислі, у якому терміни «розумний» та «кмітливий» є рефлексивними синонімами. Навіть латинський жавній термін ratio, що послугував основою для терміна “раціональність” своєю етимологією зобов’язаний процедурі типово правоусвідомленого розрахунку.  На цю обставину  звернув увагу Т.   Гоббс, який вважав достатнім ототожнювати процедуру правоусвідомленого розрахунку та правовий розум. Саме йому належить одна з найбільш повних моделей, яка описує, в нашому контексті, дію правового розуму як правоусвідомлену калькуляцію. Одним з результатів  дослідження природи правового розуму у Гоббса становить обгрунтування концепції статичного природного права, у нашому контексті, змісту процесуального природного права, соціологічно реалізованого у формі правосвідомості. У свою чергу зазначимо, що сама концепція не є одноосібним винаходом Гоббса. У тому чи іншому вигляді вона може бути простежена у філософії, праві, політиці протягом  всієї історії західної цивілізації. Одним з перших достовірних спогадів про неї, закріплених у типово правовому тексті, є фрагмент із "Никомаховой етики", де Аристотель говорить наступне: "державне право... частиною природнє, частиною - узаконено; воно природнє, якщо всюди має однакову силу й не залежить від визнання й невизнання [його людьми]" [8, с. 160], що стає можливим, додамо, лише засобами правового усвідомлення дійсності. Досить популярної концепція природного права була здавна й у римсько-елліністичний період становлення світової правосвідомості. Свій ренесанс вона переживає на зорі Нового часу, завдяки гуманістам і протестантським мислителям. Ідеї останніх послугували контекстом формування поглядів Гоббса, філософія права якого слугує результатом розвитку загальних тенденцій у філософії того часу. Але при цьому концепція природного права, яке ми вважаємо змістом природної правосвідомості, у Гоббса унікальна, вона відрізняється, насамперед, властивим їй типом обґрунтування: у ній знаходить пояснення не те, що таке природне право, а чому воно необхідно саме як сукупність норм правосвідомості як її актам, вимогам яких варто підкорятися. На відміну від більшості інших, вона не припускає в людині жодного мотиву або іншої дії,   крім   простого   прагнення   зберегти   власне правоусвідомлене   буття.   Це прагнення    значніше    всіх    інших    законів    і    правил,    воно    ідентифікує єдиний принцип правового усвідомлення, якому людина жорстоко підлегла в природному стані. Цей принцип становить природне право як основну праворефлексивну волю людини. Однак як мотиву його досить, що б почати "війну всіх проти всіх". Але всім мотивам людини в природному стані може бути протиставлений чіткий розрахунок правосвідомості, що у силах схилити його до того, щоб взяти на себе низку правоусвідомлених зобов'язань, відмовившись від свого природного права. Цей розрахунок проводиться розумом як типово природною правовою інституцією та як правовою свідомістю, що не тільки говорить про необхідність прийняття таких зобов'язань, але й вказує, які саме ці зобов'язання варто прийняти. Тут    Гоббсом    фіксується    та    сторона природного права, де вона вже не є простим правовим мотивом, а переходить у сферу  правосвідомості, що слугує регулятивною підставою всіх зобов'язань, сприймаємих на стійко правоусвідомленій основі та у виконання природного права. Звичайно ж, і афект, наприклад, страхіття, може стати основою зобов'язання, але саме розум дозволяє людині покинути природний  стан  війни всіх  проти   всіх,   тому  що  тільки  "розум підказує підходящі умови миру, на основі яких люди можуть дійти  згоди. Ці умови суть те, що інакше називається природними законом або правозаконом, коли ідея права = ідеї закону, право = закону, правосвідомість = законосвідомості, коли закон домінує, але при цьому не порушується універсальний пріоритет ментальних прав первинних суб'єктів правосвідомості над ідеологічним правом вторинних, тобто вимогипервинних суб'єктів правосвідомості забезпечуються потребами вторинних(курсив мій - Ю.Д.)". Загальним у всіх правозаконах є те, що вони, будучи справедливими, не можуть суперечити розуму, так само як і висновки останнього не суперечать іншим природним законам. Тому під природним правозаконом варто розуміти "веління правого розуму щодо того, що потрібно робити й від чого варто відмовлятися" [9, с. 310]. Згідно Гоббсу, тільки   із   природних  законів або правозаконів можуть   бути   виведені   наші ідеї праворефлексивного обов’язку й зобов’язання (щоправда, мова йде про зобов’язання in foro interno - зобовязання бажати), а також поняття про справедливість й несправедливість. Значення велінь правого розуму настільки велико, що тільки завдяки ним мислиме виникнення держави як форми правосвідомості, що володіє безмірною владою над своїми громадянами, обмеженої у несоціальному світі тільки природними законами, у соціальному - природними правозаконами. Розроблене Гоббсом поняття "природного закону", у соціальному світі інтерпретованого правозаконом, за нашою думкою, досить близько  підходить для позначення того типу раціональних і межевих норм правосвідомості, наявності яких ми зобов'язані легальним типом правління як державної форми правосвідомості, та які є наслідком особливого типу раціоналізації західної правової культури як правоусвідомленого середовища пріоритетних рефлексотворень. Вивчаючи природні закони або правозакони, можна "(правоусвідомлено - Ю.Д.) показати, не що таке право тут або там, а лише що таке право взагалі, подібно тому, як це робили Платон, Аристотель, Цицерон та різні інші мислителі, які не займалися спеціальним вивченням права" [10, с. 281]. Проведена відмінність між статичним правом як змістом правосвідомості тут або там і правом взагалі термінологічно фіксується як праворефлексивна відмінність між ментально структурованими природними (правосвідомість) й ідеологічно опосередкованими позитивними законами (законосвідомість), які, в свою чергу, підрозділяються  на людські та божественні  [10, с.  299]. Легко підмітити аналогію, що простежується між класифікацією, приведеною у "Левіафані",   та   раніше   розглянутою   веберовскою   типологією   легітимного правління як формами правосвідомості. Праворефлексивні норми   сакрального   й   норми   звичаю як структурні елементи української правосвідомості  можна   з   повним правом кваліфікувати як позитивні закони приоритетних просторових регулятивних  структур правових рефлексій або типово позитивні статичні юридичні закони з відповідними нормами, "які не існували здавна й постійно, а стали законами завдяки волі тих, хто мав верховну владу над іншими» [Тамож]. Але, що набагато важливіше, всі позитивні закони повинні, за логікою Гоббса,    розглядатися    як    існуючі    наслідки  природних законів або правозаконів. Тому що для того, щоб позитивний закон мав силу, він повинен бути    проголошений    сувереном    (правителем), а не ким-то іншим, представником народу, наприклад, героєм України та ін. Будь-яка держава та її правитель є результатам угоди або резонансної дії як єдності циклу соціальної активності державної правосвідомості, народної правосвідомості та правосвідомості правителя, що утворюється заради досягнення мети, яка пропонується конкретно-історичними

природними законами або правозаконами. Ця відзначена нами у Гоббса правова ідея, по-різному інтерпретуєма, зустрічається в усіх більш-менш значних європейських нормативних текстах по етиці, філософії та методології права, соціальної та політичної філософії. Для цієї правової ідеї характерно ствердження про те, що правовий розум може відкривати правові істини, які всі розумні істоти повинні сприймати як  обов'язкові правоусвідомлені правила для організації власних дій: "Тому все, що люди зобов'язані знати не на підставі слів інших людей, а кожний  за власним розумом, повинне бути чимось таким, що погоджується з розумом всіх людей, а таким не може бути жодний інший закон, крім природного [10, с. 287]. Легко помітити, що примусовість цих норм правосвідомості, яка дорівнює нормам законосвідомості, має своїм єдиним джерелом вірогідність  мислення як правопізнання. Те,  що природний закон стає відомий  завдяки   активності  правового мислення на грунті високого циклу соціальної активності правосвідомості,   а  не   соціальних  та історичних  обставин або божественного втручання, підкреслює Дж. Локк. Серед можливих   джерел   правозакону   він   указує   добре   знайомі традицію та одкровіння [11, с. 10], відзначаючи при цьому, що отримані за їхньою допомогою принципи не можуть бути зараховані до числа законів природи.  Справжній закон природи або природний правозакон є "проявом божественної волі, пізнаної завдяки світочу природи (правовому розуму та відчуттям - Ю.Д.), який вказує нам, що погоджується й що не погоджується розумовою правоусвідомленою природою, та тим самим повелюваючі нам щось або забороняючі» [11, с. 4].  Цей природний правозакон "не обнародується так, як це відбувається з державними законами, однак він досить відомий людям, оскільки його можна пізнати за допомогою одного лише світоча природи" [11, с. 5].

           Зрозуміло, що концепція природного права як статичного змісту правосвідомості містить неабияку частку  праворефлексивної ідеалізації,  але водночас  - і модель,  що дозволяє уніфікувати дослідження норм правосвідомості,   обмежившись   одним   типом   (природні   закони - правозакони) та розглядаючи інші норми правосвідомості як  похідні. У рамках цієї моделі норма правосвідомості як норма власного акту та як норма праворефлексивного волевиявлення   виявляється   підлеглою   нормі законосвідомості  як   нормі закону,    тобто не правосвідомленій, в законоусвідомленій, що зобов'язує  підкорятись,   нормі та робити волевиявлення легітимним і дає волевиявленням примусову  силу, на відміну від норми правосвідомості, яка не зобов'язує їй підкорятися, її виконують у силу тривалочасової добровільної звички, що має джерелами споконвічно ментально структуровану природу  національного пізнання як права (А.А. Козловський) як максимально істиннішу.Останнє  зовсім  не позначає радикального конфлікту між законом і волевиявленням, між нормою закону та нормою волевиявлення доти, доки виконується розвиткова світоглядна дистанційна асиметрія ментального права первинних суб’єктів правосвідомості (фізичних осіб) з ідеологічними правами вторинних субєктів правосвідомості (юридичних осіб), яка повинна тривати споконвічно. Така розвитково-процедурна ситуація свідчить про існування певної рівноваги між правом і законом як абсолютно різними регулятивними інституціями, що свідчить тривала історія постійного порушення вторинними суб’єктами правосвідомості ментальних прав первинних, та це порушення має компенсувати ця асиметрія. Однак для тих, хто виконує вимоги норм такої правосвідомості-законосвідомості,  норми волевиявлення та норми закону мають різне значення: інше вже має силу примусового зобов'язання, тоді як перше ще повинне ним стати. У випадку, коли норми волевиявлення здобувають нормативну силу на  основі норм закону,  воно називається легальным, на відміну від тих норм волевиявлень, які виконуються завдяки моральним норм правових і культурних традиції або авторитету тих, кому вони належать. У свою чергу, норми правосвідомості, що становлять норми законосвідомості, можуть бути названі такими винятково в тому випадку, якщо встановлено не тільки їхню регулятивну незалежність від авторитету й традиції, але й їхню абсолютну, тобто максимально достатню функціональну необхідність у якості вічних, щонайменш конкретно-історичних, незмінних і безумовно обов'язкових  вимог, або у соціальному контексті, коли такі норми не порушують розвиткову асиметрію ментальних прав первинних суб’єктів з ідеологічними правами вторинних, тобто коли людина є найвищою цінністю у суспільстві та державі.    Такі   норми будемо називати раціональними нормами правосвідомості. Але не тому, що природні закони або правозакони, які стали їх праобразами, за думками тих, хто говорив про них, відкриваються розумом, а тому, що вільне від авторитету й традиції методологічно-правове дослідження вічного, незмінного й безумовного не може обпертися ні на яке інше джерело пізнання,  як розум, який для пізнання слугує єдиною надійною підставою. Легальне правління, що знайомить нас із ситуацією нерозходження статичної норми закону (ідеологічного змісту права) як процесуальної норми законосвідомостій (ідеологічної форми права) та статичної  норми волевиявлення (ментального змісту права) як процесуальної норми правосвідомості (ментальної форми права), може бути названо сутнісною   формою правління, оскільки в ній регулятивна норма правосвідомості стає феноменом, даним безпосередньо, а не через видимість того,  що хтось уважає нормою. Сутнісний характер, що тут вказаний,    ані в жодній мері не здатний    дискредитувати легітимність харизматичного й традиційного правління як форм харизматичної та традиційної правосвідомості, а також й значимість установлених ним раціональних норм правосвідомості. У якості сутнісних природні закони як правозакони мають перевагу, незаперечну тільки для цілей пізнання як права, тому вони можуть бути розглянуті навіть безвідносно до того, засновується ними якась форма правління як зміст правосвідомості,чи ні. І якщо в соціально-філософській перспективі вірно, що "основним законом... є той закон, по скасуванні якого держава... повинна звалитися й остаточно розпастися" [10, с. 303], то в теоретичному плані основним є той    закон,    нерозуміння    й    незнання    якого    скасовує    можливість існування    нормативного тексту правосвідомості як типово статичного правового тексту   як    такого. Тому зовсім правомірної є теза Гоббса про те, що "істинне вчення про природні закони є істинною моральною філософією" [10, с. 185].

        Таким чином, методологічно-правовий аналіз  поняття  раціональної  норми правосвідомості дозволяє нам говорити про те, що концепція природного права як статичного змісту процесуальної форми правосвідомості в тому вигляді, у якому нею представлена ідея раціональної норми правосвідомості, й дотепер   не стала анахронізмом і зберегла свій вплив. Історія становлення раціональних норм української правосвідомості як історично монархічної, висвітлює важкий процес національного генезису республіканської української правосвідомості, маючей домінантними раціональні норми традиційної правосвідомості. Серед найбільш яскравих сучасних концепцій у якості утримуючих елементи "природного права" і посилання на раціональні норми можна згадати чисте навчання про право Г. Кельзена, теорію справедливості Д. Роузла, філософію політики Л. Штрауса, М. Оукшота та інших. Тому занадто важливо зрозуміти, що доктрина природного права як доктрина природної національної правосвідомості не є винаходом Нового часу або будь-якої іншої історичної епохи. За великим рахунком вона належить єдиному історичному та культурному цілому, що є Європою, або Заходом, а тематизована у доктрині природного права ідея раціональних норм правосвідомості має фундаментальне значення для оптимального розуміння сутності європейської правової ментальності як складової світової правосвідомості та пріоритетної складової пропорції української правової ідіоми, де українська правовідомість є невід’ємною гілкою останньої, де панують раціональні норми правосвідомості як норми правозакону, де норми правосвідомості = нормам законосвідомості, право = закону. Думаємо, що подальше дослідження раціональних норм української правосвідомості сприятиме розвитковій оптимізації української правосвідомості як форми української держави. Додамо тільки, що за останніми проведеними дослідженнями  [16-17], істотну специфіку раціональним нормам української правової свідомості надають функціональні артефакти, архетипи, норми, моделі, форми та змісти української правової культури, її дієздатність та правоздатність [1-15],  а фактично, або їх повна чи часткова відсутність, або крайня їх маргінальність, наближена до типових характеристик некризового циклу соціальної активності української правової свідомості та/або спадкоємності. Тобто іншими словами говорячи, відсутність або мала кількісна присутність норм правової культури, котрі максимально або перманентно сильно взаємодіють та/або навпаки є антагоністичними більшою чи меншою мірою за відношенням до правової свідомості як механізму правового регулювання суспільних відносин у неперехідному (нетранзитивному, непосттранзитивному) праві, суспільстві та державі, -  фіксуємо  типову раціональність норм буль-якої правової свідомості, а також, в першу чергу, домінантну раціональність норм історичної та сучасної української правової свідомості як домінантну пріоритетність нормативно-правового (ідеологічного) ядра правової свідомості, культури та єдиної їх спадкоємності, котра, за глобальними раціональними детермінантами більшою мірою характерна формальній, конституційно (ідеологічно, політично) структурованій спадкоємності правової свідомості та у правовій свідомості.  Саме під тотальним впливом формальної спадкоємності правової свідомості знаходиться її становлення, а не розвиток. А отже, новітня специфіка раціональних (раціональних, немаргінально-правових, нетранзитивних, непосттранзитивних) норм історичної та сучасної української правової свідомості та власно самої культури виявляється у специфіці регулятивних можливостей та властивостей  норм, змістів та форма формальної, як правило, конституційно структурованої спадкоємності української правової свідомості та в самій формальній спадкоємності  української правової свідомості, традиційно характерній періодам її становлення, під час чого відбувається повне, маргінальне чи часткове «перезавантаження»  не ідейно-світоглядної сфери духовно-правового розвитку,  а нормативно-правового становлення  правосвідомості, культури, суспільства та держави у цілому тощо. Гадаємо такі найактуальніші гострі проблеми вимагають істотних академічних юридичних досліджень.

                                                          Список використаних джерел:

1. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політики: Пер. з нем. - К.: Основи, 1998. - 534 с.

2. Бергер П., Лукман Т. Соціальне конституювання реальності: Трактат по соціології знання: Пер. з англ. - М.: Медіум, 1995. - 323 с.

3. Віко Д. Підстави нової науки про загальну природу націй: Пер. з італ. - М.-К.: «REFL-book” - "ІСА", 1994.-656 с.

4. Дюркгейм Е. Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії: Пер. з фр. - К:Юніверс, 2002.  - 424 с.

5. Дробницкий О.Г. Моральна філософія: Вибрані труди. - М.: Гардарики, 2002. - С. 11-344

6. Юм Д. Трактат про людську природу. Книга перша. Про пізнання: Пер. з англ. - М:Канон, 1995. - 400 с.

7. Тард Г. Соціальна логіка: Пер. з фр. - Спб.: Правда, 1996. - 505 с.

8. Аристотель. Твори в чотирьох томах. Т. 4. - М.: Думка, 1984. - С. 63-368

9. Гоббс Т. Вибрані твори у 2 т. Т. 1: Пер. з англ. - М.: Мисль, 1964. - 748 с. 10.   Гоббс Т. Вибрані твори у 2 т. Т. 2: Пер. з англ. - М.: Мисль, 1964. - 749 с.

11.   Локк Дж. Твори в трьох томах: Т. 3.: Пер. з англ. - М.: Мисль, 1988.

12. Хеффе О. Політика. Право. Справедливість. Основоположення критичної філософії права та держави: Пер. з нем. - М.: Гнозис, Логос, 1994. - 328 с.

13. Дмитрієнко Ю.М.  Прямі ефекти синергетики девіантної правосвідомості: перша формула української національної ідіоми // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 25. - Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. - С. 14-21

14. Дмитрієнко Ю.М. Прямі ефекти девіантної  правосвідомості: перша формула української правової ідіоми // Право і безпека. Науковий журнал. 2004/3'2. - Харків:НУВС, 2004. - С.11-18

15. Дмитрієнко Ю.М. Маргінальна правова норма як акт девіантної правосвідомості // Державо і право. Збірник наукових праць.Вип.18 Киів,2002.-С. 12-17

16. Дмитриенко Ю.Н. Скрытые еффекты девиантного правосознания: ориентиры и природа снергетической методологии правового познания // Право і безпека. Науковий журнал. - 2004/3’4. - Харків: НУВС, 2004. - С.18-26

17.  Дмитрієнко Ю. М. Норми правової свідомості-культури-права: історико-правовий стан становлення та розвитку в методологічно-правовій співвіднесеності та перспективі / Ю. М. Дмитрієнко // Форум права. – 2010. – № 3. – С. 77–82 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-3/10djmctp.pdf ;   Дмитрієнко Ю. М. Норми правової культури як якісної частини механізму правового регулювання / Ю. М. Дмитрієнко, І. В. Дмитрієнко // Форум права. – 2010. – № 3. – С. 83–91 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/ FP/2010-3/10djmmpr.pdf; Дмитрієнко Ю.М. Норми правової свідомості-культури-права: історико-правовий стан і перспективи (на конф. «Передові наукові розробки (Чехія, 27.08-05.09.2010) //  // Materialy IV mezinarodni vedeckopraktica conference «Predni vedecke novinky – 2010» (27.08-05.09.2010) Dil 3. Pravni vedy. Historie. Filosofie. Psychologie a sociologie. Praha: Publishing HouseEducation and Sciences.r.o., 2010. – S. 3-7