Психология и социология. Социальная психология

Студентка магістратури другого року навчання Городецька С.Л.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,факультет соціології, Україна

Соціологічний та соціально- психологічний виміри соціальної адаптації особистості

Поняття адаптації в широкому сенсі – предмет аналізу медиків, біологів, філософів, психологів та соціологів. Адаптація розглядається як пристосування і застосовується як до тварин, так і до людей. Адаптацією називають і процес пристосування, і його позитивний результат. Негативний результат визначають як дезадаптацію.

Адаптація- це цілісний, динамічний, безперервний, відносно стійкий процес встановлення відповідності між сукупним рівнем найбільш актуальних на даний момент потреб особистості і наявним рівнем їх задоволення, досягнутим або передбачуваним за рахунок людської діяльності.

Соціальна адаптація - адаптаційна практика , яка є особливим видом суспільних відносин, що передбачає виникнення і функціонування зв'язків між індивідом чи групою і соціальним середовищем, що спрямовані на максимально можливу гармонізацію цих відносин і використовують для цього різні пристосувальні механізми і доступні ресурси [8].

Соціальну адаптацію особистості в соціологічному сенсі ми будемо розглядати через концепції Т. Парсонса щодо функціонування адаптивної підсистеми дій суспільства, А. Гордона стосовно адаптаційних практик, М.Шабанової, П. Штомпки, Л. Корель стосовно адаптаціоґенезу в умовах великих суспільних зламів.

Теоретичний аналіз соціальної адаптації буде спиратись на наукові підходи в межах соціальної психології А.Налчаджяна- онтогенетичний діяльнісний підхід, К.Левіна- підхід до адаптації як взаємодії особистості і середовища, Е.Еріксона щодо життєвого шляху людини через вікові кризи як адаптивні періоди, О. Донченко щодо етапів адаптації до реальної ситуації, К. Муздибаєва та Є. М. Авраамової , що солідаризуються з теорією ресурсів, розвиненої в соціальній психології.

Об’єкт статті- соціальна адаптація особистості.

Предмет статті- соціологічний та соціально- психологічний виміри соціальної адаптації особистості.

Мета статті- охарактеризувати соціальну адаптацію особистості в соціологічному та соціально- психологічному вимірах.

Завдання статті:

1. Проаналізувати поняття соціальної адаптації.

2. Описати соціологічний вимір соціальної адаптації.

3. Описати соціально-психологічний вимір соціальної адаптації.

Концепції соціальної адаптації особистості в соціологічному розумінні, як і загальнонаукове поняття адаптації, грунтуються на протиставленні стану гомеостазу відносин суб’єкт – середовище і стану конфлікту, неузгодженості зв’язків суб’єкта із середовищем. Досвід соціологічних досліджень зосереджується на адаптації людини до соціального середовища: до різних соціальних угруповань, їхніх очікувань, установок та цінностей, а також до нових соціальних ситуацій, кризових побутових умов або професійних обставин.

Соціальна адаптація – інтегрований, багатоступеневий процес, домінантами якого є, з одного боку, особистісні риси адаптанта, специфіка несформованої соціальної ролі(формування якої і становить суть адаптивного процесу), а з іншого – особливості соціального середовища, в яке необхідно вписатися [6]. Соціальну адаптацію розглядають як процес і результат активного пристосування індивіда до умов нового соціального середовища, який розгортається як гнучко організована в нових умовах пошукова активність, вихід індивіда за межі готової форми пристосування. Так, наприклад, у концепції Т.Парсонса адаптація є однією з основних функціональних підсистем дії соціальної системи (поряд з ціледосягненням, інтеграцією і підтримкою ціннісного образу(латентності). Ця функціональна підсистема окреслює ті дії, які віддзеркалюють можливості системи щодо маніпулювання властивостями зовнішнього середовища, тобто таку підмножину компонентів дії, яку Т.Парсонс називав біхевіоральною (поведінковою) підсистемою. Вона визначає відповідні “механізми” пристосування діючої системи до свого середовища [11].

За Т. Парсонсом, адаптація виникає у зовнішній орієнтації системи і придатна для опису будь-якого рівня соціальної взаємодії. У соціальній системі функцію адаптації забезпечує економічна підсистема. Розглядаючи особистість як складного соціального актора, як діючу систему, Т.Парсонс виокремлює такі категорії механізмів системи особистості: механізми навчання, механізми захисту і механізми адаптації.

Навчання розуміється ним у широкому сенсі, як процеси, завдяки яким “актор одержує нові елементи орієнтації дії, нові когнітивні орієнтації, нові цінності, нові об’єкти й нові експресивні інтереси”. Механізми захисту – це процеси подолання внутрішніх конфліктів. Механізми адаптації – це механізми, завдяки яким “окремий актор долає елементи напруженості й конфліктів у своєму ставленні до об’єктів, тобто до ситуацій дії” [11].
У марксистській соціології соціальна адаптація розуміється як такий соціальний процес, в якому і особистість і соціальне середовище є системами, що адаптивно-пристосовуються, тобто чинять активний вплив один на одного. Безпосередньо процес соціальної адаптації починається з встановлення особистістю або групою того факту, що засвоєні у попередній соціальної діяльності поведінкові зразки не сприяють досягненню успіху, і необхідно перебудовувати свою поведінку відповідно до вимог нового соціального середовища. У ході цієї перебудови особистість виступає як активний початок, вона і засвоює і змінює соціальне середовище.

Гордон А.А. вважає, що «адаптація полягає не стільки у прийнятті окремих елементів, скільки в соціальному і психологічному освоєнні мінливого типу цілісної системи суспільних відносин, у соціальній та психологічній здатності пережити надзвичайну ситуацію переходу від одних суспільних порядків до інших (адаптація до перехідної кризи)» [3]. Серед найбільш гострих проблем перехідної кризи, що потребують адаптації, виділилися: рівень заробітної плати, зростання цін, безробіття, злочинність,руйнування традиційних соціально-політичних цінностей.

Шабанова М.А. бачить адаптацію як «процес і результат взаємодії індивіда (групи) з кардинально зміненим соціальним середовищем, в ході якого поступово узгоджуються вимоги й очікування обох сторін , так що індивід отримує можливість виживання (і процвітання), а макросередовище - відтворення і вступу в іншу, висхідну стадію» [14]. Підкреслюється всеосяжний характер, швидкість, кардинальність змін і як наслідок - вимушена, а не добровільна адаптація, що виявляється на рівні свідомості і поведінки.

Польський соціолог П. Штомпка наголошує, що адаптація населення у всіх країнах колишнього соціалістичного табору ускладнена «соціалістичною ментальністю», яка виражається [16]:

· в нездатності ухвалювати рішення;

· пасивності;

· конформізмі в громадських ролях;

· у відмові від участі в суспільному житті;

· в запереченні авторитету влади.

На думку Штомпки, повсякденна дія людей моделюється звичками, сформованими в ході соціального розвитку, радикально відмінного від того, який повинен скласти сутність нових інститутів.

Л. Корель виділяє 3 стадії адаптаціоґенезу в умовах великих cуспільних зламів (соціального шоку, мобілізації адаптивних ресурсів, відповіді на виклик середовища) і структурування соціальних регуляторів (засобів і антизасобів) адаптації та інших процедур [7]. У Росії та Україні до початку ХХІ ст. ряд інститутів, організацій і соціальних груп успішно минули всі три стадії адаптаціогенезу, проте багато інших все ще перебувають на початкових його етапах. Це пов'язано, зокрема, зі вступом країни в зону високої соціальної турбулентності - ризиків, нестабільності, невизначеності, непередбачуваності векторів розвитку.

На основі комплексу критеріїв дослідниця виділила і описала чотири найважливіших типи адаптивних механізмів, які характеризуються принциповими, сутнісними відмінностями [7]:

1) адаптація як розвиток;

2) адаптація як захист;

3) адаптація як уникнення (ухилення);

4) адаптація як реверсія.

Якщо першу модель слід розглядати як позитивну, що забезпечує вдосконалення внутрішньої структури суб'єкта адаптації, то остання - безумовно є негативною за своєю спрямованістю та змістом. Друга і третя модель, в залежності від контексту подій, можуть мати як нейтральний, так і негативний характер. У постсоціалістичниих країнах в ході реформування найбільшого поширення набули друга, третя і четверта моделі.

У роботі «Трансформація соціальної структури: стратифікація російського суспільства» Інституту соціології РАН зазначається, що традиційно адаптивна поведінка в умовах кризового суспільства розглядалася як сімейно індивідуальна, економічно вимушена, пов'язана з вирішенням суто економічних проблем, але адаптація не пов'язувалася зі зламом або зміною системи ціннісних координат.

Український соціолог Н. Ходорівська вважає, що суспільні та економічні зміни не тільки заважають створенню соціального адаптаційного ресурсу, а й навпаки, в багатьох випадках збільшують особистісні ситуаційні негативи. В свою чергу, вона вводить поняття «ситуація» та її можливі негативні детермінанти у теоретичному ключі, що дозволяє визначити основні варіанти ситуаційних чинників і розташувати їх у вигляді різновидів складних ситуацій у повсякденному житті людини [13].

Згідно Н. Ходорівській, життєва ситуація людини формується як сукупність факторів, умов, обставин, подій (матеріального, соціального, особистісного генезису), що впливають на особистість. Розрізняють нормальні (звичайні) і негативні, адаптивні ситуації в житті людини.

Адаптивною виявляється анормальна ситуація, що вимагає зусиль
для переосмислення, переорієнтації, реструктураціі життєдіяльності
особистості. До проживання такої ситуації адаптанта причетне його соціальне оточення, а його соціальні зв'язки виявляються дієвими (або
недієвими)в адаптивному контексті,демонструючи "якість" мікросоціального континууму.В якості основних аспектів при характеристиці незвичайної, анормальної ситуації багато авторів розглядають феномен події, а також ставлення особистості до цієї події. Центральне місце в формуванні ситуації,соціологічний аналіз часто відводить макромасштабним подіям: розпад і утворення держав, інші політичні зміни, економічні кризи або екологічні катастрофи.

У повсякденності людини можна виділити перелік типових негативних подій, які змушують її робити адаптаційні зусилля, що перетворює життєву ситуацію з нормальної в складну, адаптивну. Масштабні зміни в українському соціумі відображаються не тільки в появі складних ситуацій у повсякденному житті людини, але і в ступені складності цих ситуацій, у можливостях їх подолання, в ситуаційній взаємодії соціальних акторів, причетних до життєдіяльності адаптанта.

Велика увага проблемам адаптації традиційно приділялася в межах соціальної психології в роботах Т.Шибутані [15], Е.Вітенберга [2], А.Налчаджяна [10], де вона розглядалася як добре організований спосіб справлятися з типовими проблемами, прийомами, кристалізуючись шляхом послідовного ряду пристосувань.

А. Налчаджян стверджує, що в адаптивних ситуаціях особистість втрачає відчуття власної компетентності щодо відповідності своєї поведінки ситуації. Стійкими до адаптивних ситуацій є люди, у яких наявна сильна мотивація до відновлення своєї компетентності.Однією з таких мотивацій є відновлення Я- соціального, завдяки новим формам поведінки, появі нового оточення, спільної для групи ситуації та діяльності [10].

Зміни в Я-концепції, відповідні до вимог ситуації, часто відбуваються за безпосередньої участі та з допомогою соціального оточення. Особисті спроби адаптанта вписатися в нову ситуацію великою мірою детерміновані зв’язками з його безпосереднім соціальним оточенням, а також з тими особами, які є для нього референтними й можуть стати носіями тих різновидів діяльності, що запозичується ним і перетворюється для нього на

адаптивну діяльність – частину адаптивної поведінки.

У межах психологічного підходу адаптація розглядалась переважно як переформування уявлень про себе, усвідомлення нових особливостей або обмежень, які стосуються Я адаптанта, створення у нього цілісної, несуперечливої Я-концепції. Цей процес,як зазначалося,є важливою складовою соціальної адаптації; не менш вагомим, першочерговим для адаптації до екологічної катастрофи є процес переосмислення змінених зовнішніх умов, визначення нової зовнішньої “системи координат” для визначення місця в ній Я.

Підхід до адаптації як взаємодії особистості і середовища був запропонований свого часу Куртом Левіним і найбільший розвиток отримав саме в соціальній психології. К.Левін вважав, що соціальна поведінка людей краще всього може бути описана в термінах взаємодії між потребами індивідуума і шляхами, якими навколишнє соціальне середовище їх задовольняє або фрустрирує [5].

У психологічній літературі це явище відоме як баланс між вимогами і ресурсами. Соціальне середовище пред'являє до індивіда певні вимоги, пов'язані з його професійними навичками, кількістю необхідних від нього зусиль, рівнем зовнішнього контролю, зразками поведінки. Ресурси включають здатність людини виконувати ці вимоги. У разі її позитивної
взаємодії з навколишнім середовищем виявляється адекватна адаптація до діяльності. Напруга і стрес виникають в результаті деякої невідповідності: коли вимоги, що запропоновані індивіду, перевищують можливість людини їх виконати.

За К. Муздибаєвим, що солідаризується з теорією ресурсів, розвиненою в соціальній психології, ресурси є «засоби для існування, можливості людей і суспільства. Ресурси - це життєві цінності. Вони можуть бути відчутними і символічними, матеріальними і моральними. Вони часто стають об'єктами обміну між людьми. Ресурси - це все те, що людина використовує, щоб задовольнити вимоги середовища» [9].

Зазвичай розрізняють два великих класи ресурсів: особистісні та середовищні. Іноді їх називають психологічними і соціальними ресурсами. Особистісні ресурси включають навички та здібності індивіда, а середовищні - відбивають доступність інструментальної, моральної та емоційної допомоги з боку соціальної мережи. Більш детальна класифікація не тільки ідентифікує конкретні ресурси, а й часто вказує на їх джерела. Тому виділяють культурні, політичні та інституційні ресурси.

Авраамова Є.М., у свою чергу, говорить про те, що основними ресурсами є власні знання, вміння та здібності - нематеріальні ресурси адаптації. До них вона відносить рівень освіти, рівень інформованості (здатність звертатися до широкого набору культурно-інформаційних каналів), рівень професійної кваліфікації, а також широту соціальних мереж,в які вбудований індивід. «Нематеріальними адаптаційними ресурсами слід, - на її думку, - вважати ті, що накопичені людиною в ході соціалізації і не можуть бути "відчужені" ніякими соціальними експериментами » [1].

Вивчення поведінки людей в екстремальних умовах, а також можливість збереження їх здоров'я та соціальної активності в ситуації постійного впливу стресогенних факторів привертають увагу психологів. У психологічній літературі дану проблему вирішують, виходячи з основних принципів теорії адаптації та концепції функціонального стану організму індивіда. Адаптація розуміється як динамічний стан системи, безпосередній процес пристосування до умов зовнішнього середовища, з одного боку, а з іншого - властивість будь-якого живого організму забезпечувати стійкість в мінливих умовах.

Тому при розгляді проблем адаптації людини виділяють три рівні: фізіологічний, психологічний і соціальний, що знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. Адаптація пов'язана з функціональним станом організму, який є характеристикою рівня функціонування систем організму в певний період часу. У принципі набір функціональних станів у всіх людей однаковий, проте є індивідуальні відмінності, зумовлені особливостями особистого життя і соціального оточення людини.

У статті Смірнової Р.А. «Фактори формування адаптаційних стратегій соціально- вразливих груп населення Білорусії» мова йде про адаптацію інвалідів-колясочників, які отримали стрес від втрати в результаті травми або хвороби хребта, основної функціональної властивості організму - здатності самостійно пересуватися і тому живуть в стані хронічного стресу [12]. Інваліду недостатньо вижити і пристосуватися, необхідно навчитися жити повноцінним життям в умовах усвідомлення необхідності відмови від звичного способу життя, від можливості задоволення своїх звичайних потреб (як вітального, так і соціального порядку), від сформованих планів, намірів та перспектив на майбутнє. Тут особливо важлива роль сім'ї, лікарів, друзів, близьких людей, а також держави в особі працівників органів соціального захисту, робота яких у цій сфері не тільки раціональна діяльність, але й етична.

Зміни вікових життєвих завдань, як і фізіологічні, психологічні, соціальні зрушення, пов’язані з віком, детально вивчав Е.Еріксон [17]. Вивчаючи життєвий шлях людини, він визначає вікові кризи як адаптивні періоди, під час яких особистість переходить з одної вікової категорії в іншу. Він простежує характерні переживання нових внутрішньо-особистісних та зовнішніх умов життя людини й наголошує природність цього процесу, який зумовлює зміни ставлення людини до себе, перегляд і засвоєння своїх нових властивостей.

Під час вікових криз набувається новий досвід, встановлюються нові життєві перспективи, актуалізуються відповідні новому періоду життєві завдання. Згідно з Е. Еріксоном, від позитивного завершення вікових криз залежить адекватна самооцінка життєвого шляху особистості, її досягнень і втрат,с амовизначення їхньої цінності. Поетапна адаптація людини перетворюється на спосіб досягнення життєвої компетентності, яка набуває нового характеру в межах кожного вікового періоду і відтворює особистісний розвиток [17].

О.Донченко, визначаючи глибинно-психологічне підґрунтя трансформаційних процесів характеризує два етапи адаптації до реальної ситуації[4]:

1. первинне пристосування до ситуації невизначеності, перебудова ціннісно-нормативної системи, підпорядкування законам масового масштабу;

2. персоналізація, життєвий вибір на основі власного досвіду, потреб та інтересів, знаходження власного місця, перетворення ситуації масового тиску на вільний та індивідуальний власний вибір; інтеграція, включення та прийняття індивідом як свого соціального середовища, відчуття тотожності з ним (конгруентності).

Перший етап фази адаптації супроводжується психологічною напруженістю, дискомфортом, пригніченістю, відчуттям безвиході, безпорадністю, можливими проявами агресії. Індивід перетворюється на частину середовища, поглинається ним, підпорядковується нормам і правилам, що диктуються та нав’язуються. Стабільний період дає можливість особистості здійснювати вільний вибір, а радикальні зміни, трансформація, мінливість (перманентна криза) залишає індивіду лише пристосовуватися, виживати, а не жити. Відбувається атрофія індивідуальності, особистість не може само реалізуватися. В такій ситуації людина, зазвичай, втрачає соціальні позиції, оптимізм, позбувається необхідне спілкування у мікросередовищі. У людини відсутній досвід поведінкових практик для функціонування в нових умовах. Типовою стає «навіть не маргіналізація груп населення, а їх викид з гри в стан соціального небуття».

Другий етап фази адаптації – індивідуалізація. Об’єктивно проявляється в правовому забезпеченні життєдіяльності кожної особистості. На психологічному рівні – в конгруентності (тотожності) особистості самій собі. Що на соціально-психологічному рівні проявляється як тотожність соціальному середовищу: усвідомлення себе частиною соціального цілого. Самодостатність, спокій, почуття захищеності, нормальна активність, можливість самореалізації притаманні особистості на даній стадії. І навіть якщо виникають певні проблеми, то вони стають підґрунтям для активності, конструктивного розв’язання проблеми, збагачення власного життєвого досвіду новими практиками. Можна вважати, що адаптація була успішною. Але якщо відчуженість, ізольованість, стан втрати не зникає – криза залишилася неподоланною.

В нестабільних життєвих ситуаціях, слід підкреслити вагому роль об'єктивних умов, життєдіяльності, а також суб'єктивних характеристик особистості. До об'єктивних умов, в першу чергу, відносимо: тип суспільства, рівень соціально-економічного й культурного розвитку суспільства, рівень та якість життя, наявність та дієвість соціальних гарантій та правових засобів регуляції суспільного життя, сукупність знань, цінностей і норм даного суспільства, об'єктивною даністю виступає також соціальний статус особистості, позиція в соціальній структурі і т.д. Суб'єктивними умовами постають: тип особистості та темпераменту, характер, ставлення до керованості життям, суб'єктивне сприйняття життєвої ситуації, власного статусу, а також система безпосередніх знань, потреб і інтересів людини.

Отже, досвід соціологічних досліджень зосереджується на адаптації людини до соціального середовища: до різних соціальних угруповань, їхніх очікувань, установок та цінностей, до нових соціальних ситуацій, до переосмислення, переорієнтації, реструктураціі життєдіяльності особистості, до проблем перехідної кризи, до взаємодії індивіда з кардинально зміненим соціальним середовищем, до умов великих громадських переломів (соціального шоку, мобілізації адаптивних ресурсів, відповіді на виклик середовища) тощо.

Соціальна адаптація у соціально-психологічному вимірі є динамічним системним процесом, ефективність якого залежить від взаємодії людини й ситуації. Сприятливим для соціальної адаптації є формування позитивних переконань щодо власних можливостей та ресурсів. Оптимальним для соціальної адаптації є прийняття себе та інших у поєднанні з прагненням реалізувати власні ресурси та переконанням щодо самоефективності й сенсовності власного життя.

Література:

1. Аврамова.Е. М. Воспроизводство адаптационных практик в период российской трансформации / Е. М. Авраамова // Общественныенауки и современность. – 2005. – № 6. – С. 5-15.

2. Витенберг Е.В. Социально-психологические факторы адаптации к социальным и культурным изменениям. СПб,1994.-317с.

3. Гордон А.А. Социальная адаптация в современных условиях. // Социологические исследования. – 1994. – № 8–9. – С. 3–15.

4. Донченко О.А. Суспільство і особистість: особливості соціально-психологічної адаптації // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Кол. Монографія / Під ред.. М.О. Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 1999. – С.492-500.

5. Левин К. Динамическая психология / К. Левин. – М. : Смысл,2001. – 578 c.

6. Коваленко Ю.П., Черемных Е.Н. Типологический анализ адаптационных возможностей населения России // Социология: 4.- М, 1999, №11. - С.101-124.

7. Корель Л.В. Социология адаптаций: вопросы, теории, методологии и методики. Новосибирск: Наука, 1995. - 424 с.

8. Милославова И.А. Понятие и структура социальной адаптации. Автореферат дисс. кандидата филос. наук. Л., 1974, 24 с.

9. Муздыбаев.К. Стратегия совладания с жизненными трудностями. Теоретический анализ / К. Муздыбаев // Журнал социологии и социальной антропологии. – 1998. – Т. 1, № 2. – C. 39–52.

10. Налчаджян А.А. Социально-психическая адаптация личности (формы, механизмы и стратегии). – Ереван: АН АрмССР, 1988. – 263 с.

11. Парсонс Т. О социальных системах / Пер. с англ. под ред. В.Ф.Чесноковой,С.А. Белановского. – М.: Академический Проект, 2002. – 832 с.

12. Смирнова Р.А.Факторы формирования адаптационных стратегий социально уязвимых слоев населения Беларуси // Сборник научных трудов. Вьш. 4. - Минск, 2005.- 35с.

13. Ходорівська Н. Ситуаційні негативи повсякдення та адаптивні ресурси людини // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2004. - №4. – С. 140-157.

14. Шабанова М.А. Социальная адаптация в контексте свободы // Социс, 1995, №9.

15. Шибутани Т. Социальная психология.- Ростов н/Д: Феникс, 1999, 539 с.

16. Штомпка. П. Культурная травма в посткоммунистическом обществе (статья вторая) / П. Штомпка // Социологические исследования. – 2001. – № 2. – С. 3–12.

17. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис / Пер. с англ., общ. ред. и предисл. А.В.Толстых – М.: Прогресс, 1996. – 344 с.