К.е.н., доцент, Макаренко А.П.

Херсонський державний аграрний університет, Україна

Держава в регулюванні

паритету цін в сільському господарстві

Наявність диспаритету цін щодо сільського господарства з боку сумісних галузей АПК є самоочевидною практично у всіх країнах світу. Він зумовлений монопольним, а точніше — олігопольним положенням виробників першої і третьої сфери АПК. У країнах Заходу диспаритет цін якщо і не вирішується повністю, то значно пом'якшується ціновою підтримкою держави агровиробників. Безперечно, що держава тут проводить політику дотування цін на більшість видів сільськогосподарської продукції, оскільки має для цього можливості і виходить, насамперед, із соціальних міркувань. При цьому важливо зазначити, що держава не переступає певну межу в регулюванні аграрного ринку, не здійснює диктат цін. Вільна гра ринкових сил продовжує діяти, а держава через гарантовані і заставні ціни компенсує фермерам їх втрати від нееквівалентного обміну. Для впливу на аграрний ринок держава використовує й інші важелі: стимулює попит через зростання доходів певних верств населення і, відповідно, зростають ціни; заохочує фермерів до зменшення обсягів виробництва; виплачує експортні субсидії тощо.

Можливо, для США й інших розвинених країн не так вже й важливе питання щодо ефективності такого напряму АПД. Але незаперечним, напевне, є положення, згідно з яким джерелом дотаційних цін є перерозподіл коштів через держбюджет. А це - зростання податків, зменшення соціальних виплат тощо. І головне, перерозподіл - це завжди певні втрати для суспільства, втрати, пов'язані з трансфертом. З одного боку, - потрібно утримувати чиновників, що займаються перерозподілом. З іншого, - не має гарантії, що вони не привласнять частину виділених державою коштів. Щодо України, то тут не може бути сумнівів, що, можливо, ця частка становитиме до половини виділених коштів на шляху їх трансферту від Держбюджету до безпосередніх виробників.

І, напевне, не випадково, виходячи не тільки із викладеного вище, але й зменшення ефективності дії ринкового механізму (через послаблення конкуренції), країни Заходу поступово переходять на інші засоби і важелі підтримки аграріїв. Тобто цінова підтримка втрачає своє пріоритетне значення в АПД країн Заходу.

Відносно України, то теоретично привабливою є пропозиція захистити аграрний ринок від імпорту більш конкурентоспроможних видів продукції сільського господарства і покластися на „вільну гру ринкових сил" щодо аграрного ринку. Це, безперечно, була б політика підтримки „сильного". Адже великі підприємницькі агроструктури мають більш низьку собівартість продукції і можуть рентабельно господарювати і без державних дотацій цін. А це сприятиме зростанню концентрації сільськогосподарського виробництва і „вимиванню" дрібних форм. У соціальному плані – це проблема. В економічному - зростання ефективності сільського господарства і забезпечення продовольчої безпеки.

Напевне і в Україні потрібно зважити на соціальний аспект, принаймні, виходячи із сучасних реалій. І ще зважити на те, що в Україні великих коштів не було і не передбачається. Хоча зазначимо, що логічно заключити, що державне регулювання аграрного ринку і зокрема цін повинно здійснюватися за рахунок використання таких важелів, як „заставні ціни" (за яких державні кошти повернуться) і закупівля державою сільгосппродукції, і тим самим впливати на зростання попиту на неї і цін. У ряді випадків держава може в період масового збору зернових виконувати функції приватних зернотрейдерів, тобто скуповувати їх за „нормальними" цінами з метою майбутнього їх експорту чи реалізації у пізніші терміни на внутрішньому ринку.