Економічні науки
/ 10. Економіка підприємства
К.е.н. Галгаш Р.А.
Проблема координації економічних
агентів цікавила учених різних економічних шкіл. Можна сказати, що вони
відстежували взаємодію в ланцюжку „індивід-організація”, а також „організація-індивід”.
Проте відсутність однозначних обґрунтованих положень теорії координації і її
визначення як економічної категорії, потребує подальших досліджень в цьому
напрямку. Поняття „координація” відбулося від латинських слів („со” – сумісне і „ordinatio” – упорядкування) –
взаємозв’язок, узгодження, приведення у відповідність. Отже, теорія координації
призначена для виявлення причин неузгодженості і розрізненості економічних
процесів, слабких місць в управлінні. Координувати означає погоджувати, вносити
ясність, встановлювати прозорість, наводити порядок між чим-небудь в процесі
взаємодії.
Ступінь взаємозалежності
економічних суб’єктів безпосередньо пов’язаний з певним рівнем координації.
Залежно від кількості ступенів підпорядкування і супідрядності, а також етапів
узгодження дій можна виділити три рівні взаємозалежності: високий – існує в
системах з двома і більш ступенями підпорядкування і супідрядності, тобто суб’єкт,
що знаходиться на четвертому ступені повинен погоджувати свої дії з суб’єктами третього,
другого і першого ступеня (три етапи узгодження), дотримуючи певну
послідовність узгодження; середній – існує в системах з одним ступенем узгодження,
тобто з одним етапом узгодження дій, при цьому інформація передається на одному
ступені і за її межі не виходить; слабкий – властивий незалежним суб’єктам, які
не погоджують своїх дій, при чому суб’єкт самостійно ухвалює рішення і
приступає до дії.
Чим більше ступенів
узгодження, тим вище рівень координації, і тим більше часу потрібний на
узгодження дій. Проблема взаємодії і взаємозалежності суб’єктів добре представлена
в роботі В.Д. Граждана, де він виділяє дві групи соціальної взаємодії [1]: „суб’єкт-об’єкт”
та „об’єкт-суб’єкт” (субординація); „суб’єкт-суб’єкт” та „об’єкт-об’єкт”
(координація). На думку В.Д. Граждана, перша група взаємодії утворюють
субординацію, а друга група – координацію. Субординацією називається модель
соціального управління, при якій здійснюється вертикальне впорядкування, а один
з елементів якої-небудь спільності або одна з взаємодіючих спільностей грає
роль ведучого, що визначає початок в діяльності всіх інших [1]. Субординація –
це взаємодія різних рівнів вертикальної впорядкованості, підпорядкування і
супідрядності. У разі управління в режимі субординації основною формою відносин
між контрагентами стає відношення „по вертикали” [1]. Відмітимо, що за загальними ознаками
субординація схожа з ієрархічною координацією у зв’язку із спрямованістю дій.
Субординація і ієрархія –
два поняття різних організаційних культур, але в одному вони схожі – несуть
однакове смислове навантаження вертикальної супідрядності, тобто розташування
систем і складних елементів певної системи у впорядкованому порядку від вищого
до нижчого. Тому ієрархічна координація – це узгодження дій по вертикалі влади.
Звичайне поняття „ієрархічна координація” застосовується в тих випадках, коли
мова заходить про складні форми субординації.
Розглядаючи координацію
з погляду процесу в системі, можна виділити три основні типи координації – це
узгоджений, проміжний і неузгоджений. Застосовуючи даний підхід, доцільно
виділити три типи координації: 1. Примусовий або адміністративний тип:
взаємозалежність спостерігається в планових і логістичних системах з
вертикальними каналами зв’язку і пов’язана з координацією на принципах
планування і логістики (ієрархічна координація). 2. Горизонтальний тип:
взаємозалежність спостерігається в групах з „горизонтальною комунікацією” і пов’язана
з координацією на принципах взаємного управління. Ефективна координація за
допомогою горизонтальних мереж стає все більш вирішальною в розумінні суб’єктами
свого майбутнього, ніж управлінська ієрархія, яка може стати або невидимою, або
неприйнятною (горизонтальна координація). 3. Вільний тип – взаємозалежність, що
існує між діючими суб’єктами ринкової системи, пов’язана з координацією на
принципах „стандартизації” і конкуренції. За цим вгадується ринкова форма, в
якій слабкі зв’язки між учасниками і істотні елементи стандартизації в
організації (вільна координація).
За умов планової економіки координація
була пов’язана з реалізацією центром управління, що знаходиться вище в ієрархії
системи централізованого управління, розпорядницько-контрольної функції, що
перетворювало всю економіку і кожне підприємство лише у „внутрішнє середовище”,
структура якого мала вертикальний характер. Тому для централізованої системи
господарювання механізм координації носив переважно директивний і
довгостроковий характер. Для ринкової економіки (де цілі та дії визначаються
інститутом приватної власності та конкуренції, а не суспільним або державним
інтересом) координація пов’язана з дією складного координаційного комплексу,
який поєднує елементи різних підсистем як внутрішнього та і зовнішнього
середовища підприємства.
Для економіки ринкового типу
координація набуває характер окремого спеціального виду управлінської діяльності,
що ширше ніж просто функція управління, оскільки управлінська діяльність пов’язана
з реалізацією різних груп одноманітних дій (функцій). Сьогодні можна навіть
говорити про особливий вид управління – координаційне управління. Координація
набуває стратегічного характеру, адже виникає необхідність досягнення
збалансованості у комплексі „цілі-внутрішнє середовище-зовнішнє оточення”,
тобто у сукупності атрибутивних ознак стратегічного управління.
1. Граждан В.Д. Теория управления : [учеб. пособ.] / В.Д. Граждан. ¾ М.:
Гардарики, 2006. ¾ 416 с.