Н. С. Степаненко

ОРУДНИЙ БЕЗПРИЙМЕННИКОВИЙ З ЛОКАТИВНИМ ЗНАЧЕННЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Морфолого-синтаксична природа орудного відмінка знайшла належне висвітлення в слов’янському мовознавстві [3, 5, 7]. Усі лінгвісти сходяться на тому, що орудний відмінок характеризується семантичною поліфункціональністю. У структурі речення інструменталь, крім об’єктної, має ще й обставинну семантику, вказуючи на час, місце, міру і ступінь. У пропонованій статті на матеріалі української мови досліджуються такі конструкції, в яких словоформа орудного відмінка локативною характеристикою уточнює семантику, названу граматично панівним компонентом.

Конструкції із залежним орудним просторовим успадковані ще з праслов’янської мови [1, 6]. У ході розвитку української мови структури з орудним місця, вираженим словоформою, зазнали суттєвих змін у плані функціонування, семантичної наповнюваності з боку опорного компонента і залежного члена, стильової закріпленості, що пояснюється інтралінгвістичними факторами, зокрема, розвитком прийменниково-відмінкових форм, які досить інтенсивно конкурували із словоформами і витісняли їх. Ця конкуренція не стихійна, а цілком закономірна, тому що прийменниково-відмінкові конструкції в силу семантики прийменника мали більш прозоре значення, ніж безприйменникові форми. О. О. Потебня переконливо довів, що орудний безприйменниковий “належить до відмінків, які найбільш застаріли і в найбільшій мірі заступлені іншими” [4, с. 307].

Перше, на чому акцентуємо увагу, – це те, що в українській мові функціонують конструкції “головний компонент + залежний іменник /займенник/ в орудному відмінку”, які репрезентують просторові відношення, наприклад: Спускались з гори проспектом, що весь був у палахкотінні високих червоних квітів... (О.Гончар); І встають передо мною Перебуті вкупі дні. Як дорогою сумною Ми брели по чужині (П.Грабовський); Весь день ішов гарячим степом (В.Шевчук). Досліджувані структури характеризуються лексико-граматичною обмеженістю з боку детермінованих компонентів: їх функцію виконують тільки дієслова. Опорним членом виступають не всі вербальні лексеми, а лише ті, які позначають рух, пересування, переміщення в просторі. Серед них виділяються дієслова, що називають процес пересування взагалі; процес швидкого пересування; процес пересуванні на поверхні за допомогою кінцівок; пересування на чому-небудь; пересування на спеціальних засобах; пересування мимо певного предмета; рух, спрямований угору чи вниз по якомусь предмету; рух у зворотному напрямку; пересування в повітрі; переміщення об’єкта по поверхні твердих тіл, як правило, по землі; початок переміщення. Виділені лексико-семантичні підгрупи на основі архісеми “напрям руху, переміщення” можна об’єднати в дві тематичні групи: 1) дієслова, що позначають цілеспрямований рух, тобто такий, який має визначений напрямок – іти, прямувати, повести…; 2) лексеми на позначення різноспрямованого руху, який може відбутися в будь-якому напрямку – ходити, мандрувати, бродити... Більш продуктивний тип утворюють конструкції з дієсловами першої тематичної групи. Якщо ж аналізувати функціональну активність кожної лексеми зокрема, то привертає увагу той факт, що найчастіше з орудним безприйменниковим сполучається дієслово іти /ходити/, яке має багату систему дериватів – піти, походжати, проходити: Ой піду я степом-лугом та розведу свою тугу (Т. Шевченко); Ходили довгою алеєю (М. Івченко).

В українській мові орудний безприйменниковий місця зрідка вживається при дієсловах, що не виражають руху, наприклад: Попід горою, яром, долом… дуби з гетьманщини стоять (Т. Шевченко); Кримські самоцвіти Берегом шукаю (Г. Чубач). Такі словосполучення належать до розряду архаїзованих, вони повністю витіснилися активно вживаними у сучасній мові прийменниково-відмінковими формами “ПО + N loc”: Соняшники молоденькі стирчать по межі (Т.Хоткевич); А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала зеленії віти (Т. Шевченко).

Просторове значення, яке реалізується орудним безприйменниковим, характеризується різними відтінками, що залежать насамперед від семантики придієслівного поширювача. Конкретизатори локального значення представлені в українській мові такими групами іменників:

1. Назви рівнинних рельєфів, необмежених, частково обмежених, водних, повітряних та інших просторів (поле, море, степ, світ, небо, гони, стежка, шлях, дорога): Віє метелиця, крутиться, мелеться, котиться полем у млі (Т. Чупринка); ... і легко, неквапно пішов шляхом у село (М. Стельмах); Під Київ старий незглибимая ніч ішла непомітно степами (Т. Осьмачка); І місяць небом лине (Б.Лепкий); Перевівши дух, приладивши змокріле павутиннячко чуба на голові, Лобода рушив стежкою до асфальту (О. Гончар).

2. Назви низинних обмежених рельєфів, повітряних просторів, місцин, що мають відкриту поверхню (долина, ущелина, улоговина, вулиця, вуличка, двір, подвір’я, площа, проспект, траса, алея): Вулицею пробіг, як козак, чорний, загорілий прикажчик (Г.Косинка); Куць забрав пусті носилки, пішов двором (Г. Тютюнник); Проїжджатиме трасою той, хто спитати владен, гляне: невже він і досі стоїть, собор отой химерний (О. Гончар); Спустились алеєю вниз, вийшли до Дніпра (О. Гончар).

3. Загальні і власні назви населених пунктів (місто, село, селище, куток, Зачіплянка, (вулиця) Широка): Пройдуся трохи містом та подивлюсь (В. Шевчук); Десь із районів саме гнали Широкою череду у місто, на бойню (О. Гончар).

4. Назви зелених масивів (ліс, гай, парк, сад): Садом вузька доріжка йде (Б. Лепкий); Увечері того ж дня парком проходив Горошко (М. Івченко); Ідем лісом: нас ліс, Мов намет, осяга… (П. Грабовський).

5. Назви певних середовищ, типів поверхонь (сніг, туман, вода, стерня, луки, левада, пшениця, жито): Іде снігами синій звір і сумно виє по балках (Т. Осьмачка); Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах (Г. Косинка); Далі стежка йшла болотяними луками (М. Івченко); Житами пливли хвилі туманів (М. Івченко).

6. Назви різних предметів побуту, їх частин (драбина, східці): Погомоніли, попрощались, пішли вниз східцями залізними (О. Гончар).

Як уже зазначалося, конструкції “V + N inst”, що передають просторові відношення, на сучасному етапі розвитку української мови витісняються словосполученнями із детермінуючою прийменниково-відмінковою формою. Структури з орудним просторового значення вступають у синонімічні відношення з конструкціями “V + ПО + N loc”. Наприклад: Іде він дорогою, до болю в голові думає про землю (М. Стельмах) – Ми йшли з тобою по ковзькій доріжці (Б. Лепкий); Освіжений водами Скарбного, наласканий сонцем його, неквапно рушив Лобода лісовою стежиною (О. Гончар) – Йдемо удвох під вечір по стежині (Л. Костенко); Осінь стернями блукає і за літом гірко плаче (Б. Лепкий) – В жарке полудне ішла по стернях острих понад поле (Б. Лепкий); Юліус Мільх поважно ступає каштановою алеєю (В. Дрозд) – Вони йдуть по мережаних сивими тінями алеях (В. Дрозд); Байраками та ярами неутомно походжали (М. Вороний) – По болотах і по ярах людина йде (Г. Чупринка). Утворювані синоніми мають відмінності як у плані функціонування, так і в плані семантичної наповнюваності. Якщо конструкції із залежним орудним безприйменниковим називають необмежений простір, то словосполучення із придієслівною позицією “ПО + N loc” конкретизують локальні рамки дії, концентрують їх у якійсь площині. Особливо виразно це простежується тоді, коли в ролі опорних членів виступають дієслова на позначення різноспрямованого руху. Не всі лексичні групи залежних членів однаково реагують на синонімічні зв’язки. Так, в українській мові іменники-назви населених пунктів, житлових споруд, типів хатніх приміщень, установ, закладів, власних назв регулярно фіксуються у сполученні з прийменником ПО. Лексеми, що позначають необмежені, частково обмежені простори, форми гірського, болотного ландшафту, низинного рельєфу, рослинних масивів, безлісові місцевості, рельєфи штучного походження, активніше, порівняно з попередніми, сполучаються з орудним безприйменниковим [2, с. 80-81]. Словосполучення “V + ПО + N loc” відрізняються від конструкції “V + N inst” частотою вживання, планом змісту, типом семантико-синтаксичних відношень, лексичним складом детермінованих і детермінуючих компонентів. Вони утворюються та базі дієслів, що позначають різні статичні і динамічні процеси, стани. У функції поширювача виступають іменники-назви просторових і непросторових понять.

Синонімічні взаємозв’язки встановлюються між словосполученнями “V + N inst” і “V + ЧЕРЕЗ + N acc”, наприклад: Цього вечора вони теж проходили майданом, провівши до останнього автобуса своїх друзів (О. Гончар) – Обидва, Микола і Ромця, простували через майдан безмовні (О. Гончар). Виділені синонімічні конструкції характеризуються значеннєвою відмінністю і суворою полексемною закріпленістю. Необмежений конкретними локальними рамками простір, що передається орудним безприйменниковим, у словосполученнях “V + ЧЕРЕЗ + N acc” “завдяки семантиці прийменника фіксує рух по предмету з виходом за його межі” [2, с. 82]. Лексичне коло залежних членів формують іменники, що називають необмежені простори, місцини з відкритою поверхнею, певні середовища, масиви, а саме: поле. море, степ, майдан, площа, ліс, сад. Вони регулярно приєднуються до дієслів на позначення спрямованого руху. Семантико-стилістичні і синонімічні можливості словосполучень “V + ЧЕРЕЗ + N acc” на цьому не вичерпуються. Значеннєвий діапазон головних і залежних компонентів значно ширший. У синонімічні зв’язки в ними вступають “V + ПО + N loc”, “V + В /У/ + N acc”, “V + КРІЗЬ + N acc” (ходити через вулицю – ходити по вулиці; проїхали через село – проїхали село; дивитися через вікно – дивитися у вікно; пронесли через вогонь – пронесли крізь вогонь).

Отже, уживані в українській мові словосполучення “V + N inst”, які успадковані з праслов’янської мови, утворюються на основі дієслів, які позначають пересування, переміщення в просторі – цілеспрямований і різноспрямований рух. Щоправда, функцію граматично панівного компонента можуть виконувати й інші дієслова, але такі конструкції повністю витіснені прийменниково-іменниковими сполуками.

ЛІТЕРАТУРА

1. Булыгина А. М. Творительный места беспредложный. Творительный места с предлогами // Творительный падеж в славянских языках / Под. Ред. С. Б. Бернштейна. – М.: Изд-во АН СССР, 1958. – С. 246-289.

2. Іваненко З. І. Система прийменникових конструкцій адвербіального значення. – К.; Одеса: Вища школа, 1981. – 143 с.

3. Плющ М. Я. Категорії суб’єкта і об’єкта в структурі простого речення. – К.: Вища шк., 1986. – 175 с.

4. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике: В 4 т. – М.: Учпедгиз, 1968. – Т. 3. – 552 с.

5. Слинько І. І. Дослідження з синтаксису української мови за пам’ятками ХІV – ХVІІІ ст. (місцево-просторові звороти). – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1968. – 111 с.

6. Слинько І. І. Історичний синтаксис української мови. – К.: Вища шк., 1973. – 215 с.

7. Тимченко Є. К. Вокатив і інструменталь в українській мові. – К.: Вид-во Укр. АН, 1926. – 118 с.