DMITRIENKO I.V. (ДМИТРІЄНКО І.В., Харківський національний педагогічний університет імені Г.С Сковороди)

 

THE UKRAINIAN LEGAL CULTURE: THE THEORY AND PRACTICE (ON THE EXAMPLE OF ISTORIKO-LEGAL RESEARCH UKRAINIAN LEGAL CULTURE THE POLSKO-LITHUANIAN HISTORICAL FORMATION AND DEVELOPMENT OF UKRAINE)

УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА КУЛЬТУРА:  ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА (НА ПРИКЛАДІ ІСТОРИКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ  ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДОБИ) .

Науковий рецензенти: доктор юрдичних наук, професор  А.Г. Михайловська, доктор юридичних наук, професор  В.Ф. Коновалюк, доктор юридичних наук, професор Бевз Р.К.

 

      ВСТУП. За сучасних умов постперехідного українського права, що активно трансформується у напрямку європейської демократизації, значно підвищується роль тих правових засобів і механізмів, що визначають та визначаються історичним досвідом формування якiсного становлення та розвитку вiддзеркаленої української правової реальностi в контекстi викрiсталiзовування прогресивного європейськоцентричного інноваційного, економічного і правового досвіду, процесу та процесуального права, результатiа та наслiдкiв, що вiдбувалось в українськiй правовiй свiдомостi, засобами правосвiдомостi та вiзуалiзувалось у духовних i матерiальних артефактах української правової культури. Збільшення функції та ролі історичних засобів формування нового українського права, зміцнення національної правової системи вимагають пошуків надійної основи побудови цілісної системи національного українського права, юридично грамотного здійснення керівниками держави та громадянами своїх прав та свобод, чіткого виконання ними своїх обов'язків, підвищення відповідальності за доручену справу, за все, що робиться на рідному підприємстві, у своєму мікрорайоні, місті та у всій країні. Основним завданням української правової системи, що існує у межах етногеографічних кордонів української держави та тим самим визначає межі розуміння, ідентифкації та реалізації інвестиційних проектів та практик у межах української правової культури, є створення такого юридичного механізму та правового клімату суспільства, які б гарантували людині реальную свободу волі, що формує відповідальність її перед  суспільством, забезпечили її права, соціальну захищеність. Різні фахівці визначають дві ключові проблеми розвитку правового суспільства, що визначають долю сучасних державних, інвестиційних, суспільних і правових трансформацій – це фундаментальна демократизація правових перетворень та радикальна економічна реформа, однаково гостро потребують серйозного й міцного правового забезпечення, створення та зміцнення юридичних гарантій і процедур, які б звели нанівець  елемент випадковості в розв’язанні державно-правових питань, виключили б можливість суб'єктивізму й волюнтаризму на всіх "поверхах" правової системи. Можливості й рівень такого забезпечення залежать безпосередньо від ступеня розвитку української правової культури: від функціональної здатності юридичної науки запропонувати актуальні необхідні та достатні варіанти розв’язання важливих державних, інветиційних і правових проблем, від наявності вироблених політико-правовою думкою й практикою новітніх юридико-технічних засобів і механізмов, виявлених у різноманітних правових текстах, від ефективності, оптимальності та демократичності правотворчих і правозастосувальних процедур, від розвиненості правової свідомості всіх верств населення, всіх професійних кадрів у центрі й на місцях, які запроваджатимуть у життя всі правові рішення. Зазначена проблема пов'язана з державною програмою Киівського національного університету ім. Т.Шевченка "Розбудова державності України 1996-2005 рр.", з державною тематикою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Механізм реалізації та захисту прав і свобод громадян України” (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019U003579).

          РОЗДIЛ 1.  ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ.  УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІ ПЕРЕХІДНОГО ПРАВОСТАНОВЛЕННЯ.  ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ: ПРИРОДА, СУТНІСТЬ ТА СТАН ВИВЧЕННЯ.   Правова культура є органічною складовою частиною архітектури українського  демократизму насамперед  тому, що „справжня демократія не існує поза законом і над законом” (В.Ющенко). Вона може існувати тільки в рамках закону, який за умов демократизації традиційно визначаються українським народом засобами створення максимальної відкритості й гласності всіх стадій правотворчого процесу, презентуючись у духовних і матеріальних артефактах українського звичаєвого права як статичного змісту традиційної звичаєвої української правової свідомості та культури.

       За цих умовах значно збільшується роль правових знань населення, необхідність глибокого усвідомлення ними цінності й можливостей юридичної форми суспільних правовідносин. Але на жаль, рівень правової культури, як і всієї культури у цілому, поки не відповідає необхідному рівню суспільно-правового прогрессу, що істотно заважає, наприклад, формуванню історичної та сучасної інвестиційної політики. Про це вперше зазначив останній радянський керівник найвищого рангу - М.С. Горбачов: „... багато труднощів перебудови, відновлення суспільства породжені відсутністю справжньої правової культури в самому широкому її розумінні ... Саме з цим багато в чому пов’язані такі пороки, як бюрократизм і зловживання владою, чинопочитання, безгосподарність і безвідповідальність” [27, с. 12]. Метою цього самостійного й досить відповідального напрямку ідейно-виховної роботи, як звісно, є виховання високої громадянської активності, поваги до законів, непримиренності до порушень законності, готовністі брати активну участь в охороні правопорядку, що виходять з першотрадицій, культової обрядності та спадкоємності звичаєвого права, тобто  виховання високого циклу соціальної активності правової культури. На цей час у загальній теорії держави й права йде активний процес формування теорії правової культури, певних її науково-теоретичних традицій. Великий вплив на розвиток цієї теорії роблять фундаментальні загальнотеоретичні  роботи, особливо присвячені вивченню права, правосвідомості, правомірної поведінки, філософських, соціологічних і соціально-психологічних проблем правового життя суспільства [54, с. 133-143; 67,  с. 406]. Спеціальній розробці проблем правової культури присвячена низка монографічних і дисертаційних досліджень  [21, с. 24].  Часто-густо питання правової культури, не будучи самостійним предметом аналізу, розглядаються у зв'язку з іншими проблемами юридичної теорії та практики [66, с. 154-158; 53, с. 129-153]. Тим часом у теорії правової культури існує чимало дискусійних питань і невирішених проблем, до яких відноситься насамперед  дослідження сутності, структури та протиріч феномена правової культури. Має потребу в уважному вивченні й  проблема прогресу української правової  культури. Чітке визначення існуючого та необхідного нам культурного рівня правової сфери життя суспільства, розкриття сутності, структури й аналіз протиріч правової культури, вияалення пріритетних тенденцій спадкоємності формотворення української правової культури, що мають першоджерелами домінантні традиції звичаєвого права, сприяють ефективності роботи з подальшого підвищення циклу її соціальної активності за циклом соціальної активності правосвідомості, вибору пріоритетних напрямків її прогресивного розвитку, неухильному дотриманню законності та правопорядку, поліпшенню роботи правоохоронних органів, зміцненню, врешті-решт, правової основи державного та суспільного життя, створенню української правової держави. Збільшення правової культури як збільшення циклу її соціальної активності є найважливою умовою достатньої повноти реалізації прав і свобод українських громадян, необхідною першопосилкою добросовісного виконання ними своїх обов'язків. Окрім того, збільшення циклу соціальної активності правової культури  містить у собі вдосконалювання юридичних механізмів правового регулювання за традиціями давніх механізмів правового регулювання, які дозволять перетворити демократичні принципи й норми, закладені у законодавстві, у практику повсякденної правової та правовиховної роботи, поліпшення якості українських законів, всебічний розвиток правових текстів, а також кардинальне поліпшення всієї правової діяльності (особливо  правотворчої, правозастосувальної та правовиховної). Збільшення соціальної активності правової акультури припускає, таким чином, удосконалення всіх сторін і сфер правового життя суспільства, правовий розвиток самої людини, що сприяє, у свою чергу, як  юридичний засіб, формуванню цілісності системи інших - соціально-економічних і політичних засобів досягнення суспільством мети ринкової перебудови правових відносин за зразками європейського та світового правозаконодавчого досвіду. Говорячи традиційною термінологією, правова надбудова та правова культура співвідносяться між собою як ціле і його якість [37, с. 45].   Завданням є дослідження об’єктивної природи української правової культури Києворуської та Польсько-Літовської доби в історії України, яка є різноджерельною, безпосередньо пов’язаною з правовою свідомістю, традиційним українським звичаєвим правом, окреслення її суттєвих властивостей, що істотно вливають на інвестиційно-корпоративну поілтику та практику.

      Метою роботи є аналіз різних підходів до визначення правової культури Києворуської та Польсько-Литовської доби в історії України як правової категорії, правового поняття та правового механізму у здійсненні актуальних прогресивних правоперетворень, зокрема інвестиційно-економічних. Для досягнення зазначеної мети ставиться чергове завдання вивчення актуальної вітчизняної та іноземної літератури, що вібрала широкий світовий досвід. Методологічною та теоретичною основою роботи є положення сучасної теорії діалектики, економічної теорії та практики, політичних та правових документів, матеріалів і нормативно-правових актів, історико-правових досліджень,  статей, хрестоматій та інших історико-хронологічних документальних та офіційних документів.

        Автор спирався на фундаментальні праці з загальної економічної теорії, теорії держави і права, дослідження із правової культури попередників. Реалізація у роботі  заснованих на діалектичному  методі вимог системного підходу, розгляд об'єкта дослідження як системи дозволяють характеризувати правову культуру як системну якість правової дійсності, що ідентифікує рівень її розвитку як процесуальний розвиток правосвідомості, яка має початковими кризові цикли соціальної активності, та які згодом функціонально трансформуються у некризові  [15, с. 17-35].

        Складна структуро-система правової культури, маса тривало нерозв’язаних завдань з теоретико-практичного формування справжньої правової культури, викликають, перш за все, гостру потребу новітнього аналізу та визначення як старих, так й нових підходів, які склались у вітчизняному правознавстві щодо вивчення української правової культури [11, с. 115-116]. Загальним для всіх підходів щодо вивчення правової культури є те, що феномен правової культури, як правило, відноситься до ідеологічних, надбудовних явищ, регулятивно залежить від соціально-економічної основи суспільства, ідентифікує у державно-зорганізованому суспільстві матеріальні потреби та интереси владної еліти (соціальної групи, прошарку) в контексті традиційних економіко-правових тенденцій та уявлень українського звичаєвого права, та тому в будь-якій дефініції правової культури в першу чергу повинна знайти своє відбиття дана сутнісна ознака.

        Так, за проведеними дослідженнями, в основному, вітчизняних і російських дослідників, першим, що довго домінував (та певною мірою домінує) у суспільних науках, підходом є інтерпретація правової культури як усього того, що створено правознавцями у контексті теоретико-приктичної спадкоємності її дслідження, юристами, на відміну від того, що дано природою (В. П. Сальников) [73, с. 89]. Другий найпоширеніший  підхід полягає у розподілі предметної сторони правової культури, що розглядається як сукупність всіх матеріальних і духовних правових цінностей, сформованих і розвинених людством у ході його правової історії (за ідеями М. С. Злобіна – світ правової культури уявляється як щось подібне на антикварну крамницю, у якій до кожній речі додана бирочка із ціною, зумовленою фахівцем-товарознавцем) у вигляді певної спадкоємності правової культури; за ідеями В. Д. Шишкіна, що дотримується ціннісного підходу, правова культура визначається як комплекс правових цінностей, іманентних першій фазі комуністичної суспільно-економічної формації, автор конкретизує перелік цих цінностей) [26, с. 45; 93, с. 76]. За нашою точкою зору зазначені підходи не сприяють сутнісному акцентуванню уваги на дуже важливому для юриспруденції аспекті правового життя суспільства - наявності правопорушень і боротьби з ними. Із ціннісним визначенням правової культури буде дуже важко погодити принаймні   той факт, що деякі порушення виникають із існуючих у суспільстві чинних правовідносин. У юридичній літературі ціннісно-предметний підхід до визначення правової культури зустрічається в роботах А. Ф. Граніна, В. М. Чхиквадзе, Л. С. Явича та інших авторів [14, с. 154]. Третій  підхід  -  діяльнісний -  становлять  визначення правової культури, у яких акцентується увага на будь-якій одній стороні або характеристиці людської діяльності. Усередині нього виділяються різні варіанти. За одним з ним, правову культуру розуміють, наприклад, як синонім творчої діяльності. Стосовно правової галузі може бути визнана культурно-правовою, головним чином, правотворча діяльність, коли із правової культури випадають інші за професійною ознакою, причому не менш важливі, види юридичної діяльності. За даного випадку, мабуть, перебільшена наявність творчого моменту, наприклад, у правореалізаційній діяльності. За іншим варіантом правова культура в принципі уявляється (що й доводиться, наприклад, у роботах Ю. І. Агєєва, В. В. Эглітіса [5, с. 28-29]) як творчий аспект правової жизнедеятельності суспільства, хоча аналіз останньої за такого випадку буде, вочевидь, не зовсім повним. За третім варіантом у правову культуру з погляду на те, що право регулює найширший   спектр   людських   відносин,   багато які з яких мають "буденний" характер, не буде вміщуватись правокультурна діяльність громадян з підвищення правоосвітнього рівня. Один з варіантів діяльнісного підходу у філософсько-правовій літературе називають "технологічним". Правова культура тут розуміється як духовно-правовий феномен, що історично змінюється та процесуально реалізується історично як конкретна сукупність тих прийомів, процедур, норм, які характеризують рівень та пріоритетну нормативно-правову спрямованість будь-якої діяльності, у першу чергу інноваційної діяльності, у контексті традицій українського звичаєвого права, верифікаційно ідентифікованого у процесуальному змісті української звичаєвої правосвідомості та культури. За нашими  ідеями правова культура функціонально реалізується як правосвідомість, функціонально та дієво існує у суспільстві тоді, коли остання не має кризового циклу соціальної активності, тобто коли дієво функціонує спадкоємність традиційного українського звичаєвого права та правосвідомості   [15].  Це дуже важлива характеристика правової культури, оскільки увага дослідника спрямована на вивчення способу людської діяльності, що нормативно легалізує якісний рівень розвитку суспільства та особистості. У юридичній літературі дану концепцію досить послідовно й плідно розробляє А. Л. Лікас, який розглядає культуру як засіб правової діяльності, як свого роду інструментальну технологію (прийоми, способи, процедури) правової діяльнсті [44, с. 26]. Треба підкреслити, що рівень правового розвитку особистості, стан суспільної правової свідомості, без яких не є можливим говорити про правову культуру суспільства, навряд чи вдасться схарактеризувати досить повно за допомогою одних тільки способів правової  діяльності. Як видно, це був би погляд на багатогранне за змістом явище правової культури через украй вузьке "оглядове вікно" без вразування економічної, інвестиційної діяльності зокрема тощо.. Ціннісно-правові орієнтації особистості, рівень знання права, правові установки, правопсихологічний клімат колективу, суспільно-правова думка – ось неповний перелік соціально-психологічних феноменов, які залишаються поза полем зору, якщо не виходити за рамки даного підходу. У той же час без всебічного аналізу людської діяльності важко просунутися вперед у розробці поняття правової культури. У юридичній літературі цей підхід простежується у роботах Є. В. Аграновської, Е. А. Зорченко, С. Н. Кожевнікової та інших авторів [6, с. 73]. Четвертий підхід зорієнтований на виділення в правовій культурі її   суб'єктивних елементів; відзначається також момент їхньої об'єктивації в тих або інших продуктах людської життєдіяльності. За ідеями Д. І. Чєснокова правову культуру можна уявляти як історично зумовлену сукупність правових навичок, знань, ідей і почуттів, а також їхнє закріплення иа артефактову матеріалізацію в різного роду суспільних явищах [85, с. 112].  Винятково до інтелектуального аспекту штучного середовища, створеного людиною в русі його соціального життя, можна зводити правову культуру за ідеями Абраама Моля. У юридичній літературі перші визначення правової культури, таким чином, були зорієнтовані саме  на суб'єктивні, інтелектуальні елементи - рівень знання та розуміння (С. С. Алексєєв, Є. А. Лукашова, Р. К. Русінов та ін.) [7, с. 142.; 45,  с. 102].

        У цю же групу визначень входить і характеристика правової культури як "ідейно-правового стану суспільства" (С. С. Алексєєв, Є. А. Лукашова). Послідовна реалізація зазначеного підходу при аналізі правової дійсності приводить до ототожнення правової культури та правової свідомості (як тільки перша розглядається як одна з форм суспільної свідомості). Ми згодні з тим, що таке положения навряд чи можна визнати плідним, оскільки правова культура уявляється тут украй вузько, у результаті чого із двох понять - "правова свідомість" й "правова культура", - що позначають, по суті справи, ті самі ж явища, останнє поняття стає зайвим. Правова свідомість лише одне з безлічі складових правової надбудови, та тому, вимірюючи її правокультурный рівень, недостатньо обмежуватися аналізом одного її елемента. На той же час автори названого подуходу досить правильно звернули увагу на те, що правова свідомість - необхідний показник правової культури суспільства: рівень розвитку правосвідомості втілюється в нормативно-правових актах, документах, у правовій діяльності та інших правових феноменах. Окрім того, з самих перших робіт з правової культури  була закладена принципово важлива для її істинного розуміння ідея, розвинена згодом її авторами, про те, що правова культура - це насамперед  "якісно щільна, ментально насичена" правосвідомість, яка за нашими ідеями має, щонайбільш,  високий та найвищий, та щонайменш, некризовий цикл соціальної активності: це духовна, економічна, інвестціна та інша атмосфера, економіко-правовий клімат, що панує в даному суспільстві [15]. Така трактовка правової культури підготувала серйозний ґрунт для системного, інтегрального її розгляду. І нарешті, у п'ятому, останньому, але не за значенням, підході до визначення правової культури дане поняття зв'язується зі ступенем розвиненості, духовної досконалості суб'єкта   (людини, групи, суспільства). Правова культура - це в остаточному підсумку вдосконалення та розвитку самої людини у всьому багатстві її суспільних зв'язків і відносин засобами підвищення циклу соціальної активності особистої правосвідомості, пріоритетно сформованої традиційними засобами украінського звичаєвого права та звичаєвої свідомості зокрема тощо. Правова культура виявляється, таким чином, синтетичною характеристикою розвитку людини, її особистої правосвідомості, оптимально здійсненого в україноментальноструктурованому просторі українського звичаєвого права та звичаєвої правової свідомості, коли у центр дослідження ставится сам суб'єкт історико-правового, економіко-правового процесу. Думаємо, що такий підхід цілком є остаточно правомірним у сучасному позитивному правознавстві, однак він, на нашу думку, не повною мірою  буде сприяти вивченню предметної сфери правової культури (спадкоємність у праві, стан законодавства та інших нормативно-правових актів, тобто  стан юридичної матерії). Але враховувати рівень правового розвитку суб’єкта. У тому числі  економічного  зокрема в цілому, розглядати його як один з найважливіших аспектів характеристики правової культури, безумовно, необхідно.

       За ідеями авторів навчального підручника „Загальна теорія держави і права”, за ред. проф.  М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина, в український правовій науці склалися такі  підходи до вивчення правової культури: 1) антропологічний, за яким правова культура є сукупністю усіх благ (у тому числі інвестиційних), створених людиною; 2) соціологічний, згідно з яким правову культуру слід сприймати як сукупність усіх духовних (правових, економічних, естетичних та інших) цінностей; 3) найширший, філософський, за яким правова культура – це перший історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей особистості. Продовжуючи далі, зазначимо, що, мабуть, для більш суттєвого виявлення істинної природи сучасної української правової культури, за нашими ідеями, за нетрадиційного, непозитивного підходу, будуть найбільш придатні 4) синергетичний підхід та 5) підхід, засований на методології трансцендентального синтетичного (синтезного) філософування, що має у основі фундаментальні теоретико-методичні наробки широкого методологічно-правового контексту. Так, синергетичний підхід дозволяє досліджувати правову культуру як правокультурне середовище, що розвавається за рахунок самоорганізаційних експонент, методологія трансцендентального філософування дозволяє мислити та оцінювати будь-які розвиткові конкретності правової культури як цілі не тільки у категоріях сущого, а й у категоріях належного як певної конкретно-історичної правової епохи, так й будь-якої іншої [25, с. 105].

        Не можна не приєднатися до тих авторів, які наполягають на методологічнгому значенні філософської категорії „культура” для правильного визначення правової культури. Так, за ідеями А.П. Семітко методологічне значення категорії „культура” для визначення поняття правова культура полягає у тому, що: 1) поняття „культура” відбиває загальне в явищах культури у всіх її різновидах, а тому служить відправною крапкою в русі наукової думки від абстрактного до конкретного у всьому його різноманітті; 2) слугує орієнтиром в аналізі емпіричного правового матеріалу при переході від теорії найбільш високого, філософського рівня узагальнення до теорії правової культури та дозволяє тому проводити в конкретній галузі знань аналіз юридичного різновиду явища не з "самого початку", тобто  не з розгляду культури в цілому, а виводить дослідника на підготовлений філософією плацдарм для виявлення безпосередньої  специфіки об'єкта саме в правовій сфері життя суспільства; 3) вказує на головні напрямки та засоби розвитку теорії правової культури; 4) категорія культури, як будь-яка інша категорія, є формою та стійким організуючим принципом процесу мислення', породжуючи в силу цього низку вимог до аналізу правової культури (наприклад, необхідність брати форму не у відриві від змісту, тобто  категорію - не у відриві від позначуваного нею явища,  усе більше  виявляючи її відповідність даному явищу); 5) філософська категорія „культура” безпосередньо та опосередковано методологічно впливає на категорію „правова культура” разом з іншими пріоритетними детермінантами системного плану та на нормативну її модифікацію під кутом зору предмета загальної теорії держави і права, але цей вплив має завжди конкретно-історичну специфіку; 6) якщо те або інше трактування культури не може бути використано для всебічної інтерпретації правової культури, то воно не відбиває загального у феноменах культури, а є інтерпретацією лише однієї сторони того або іншого різновиду змісту терміну, що свідчить про вплив інших, не методологічних, але розвиткові пріоритетних конкретно-історичних детермінант правової дійсності, які посилюють нормативні вектори формально-логічних підходів у юриспруденції; 7) будь-який культурний феномен, у тому числі феномен правової культури більшою мірою (можливо остаточною) має небіологічний характер [74, с. 79]. 

      Певна частина дослідників виділяє цільовий стан правової культури суспільства як першорядну вимогу загального руху економічного й політичного розвитку суспільства - максимально високий, об'єктивно можливий для даного конкретно-історичного етапу суспільно-економічної формації, до якого рухається в процесі природно-історичного розвитку соціуму наявний стан правової культури, тобто  реально існуючий у суспільстві на даний момент рівень її соціальної активності, що визначається та детермінується тим чи іншим конкретно-історичним циклом соціальної активності правової свідомості, станом розвитку економіки та інвестицій. Цільовий стан правової культури, будучи критерієм для оцінки наявного рівня розвитку правового життя суспільства та правового статусу законодавчої бази, включається, таким чином, в систему правової культури українського суспільства в якості її основної цільової підсистеми. Поняття правової культури як поняття певної ідейно-світоглядної основи дійсності, нормативно відбиває, одже, суперечливу єдність наявного й цільового рівнів розвитку правового життя суспільства, ідентифікованих у наявному та цільовому циклі соціальної активності правосвідомості, у результаті чого в самому понятті правової культури виявляється схопленим пріоритетне джерело її розвитку, оскільки в ньому відбиваються наявні протилежні сторони, що перебувають у єдності нормативного поля українського звичаєвого права як традицйного статичного змісту української звичаєвої правової свідомості та культури [68, с. 59]. Отож, не можна не бачити того, що ступінь гарантованої державою волі поводження людини у суспільстві - найважливіший системообразующий фактор системи правової культури. Збільшення свободи поведінки, підвищення рівня її гарантированности правовими засобами - магістральний шлях розвитку правової культури й одночасно основна націленість  змісту правового прогресу. За ідеями П.І. Новгородцеві, М.І Ільїна, Ю.М. Дмитрієнка, Л.В. Петрової, М.Н. Козюбри та ін. можемо запропонувати модель історичного структурного зрізу правової культури як історико-правового явища та конкретно-історичної парадигми правосвідомості у цілому. Так, структурний зріз правової культури представлений нами в якості чотирьох первинних елементів: рівня розвитку правових текстів, правової діяльності (практики), правової свідомості та у цілому рівня правової освіченості суб'єкта. Названі елементи (підсистеми) уявляється більш доцільним аналізувати шляхом їхнього подальшого розчленування (структурування), у результаті чого вибудовується подальше, більше поглиблене пізнання сутності правової культури, структура якої - ієрархічна, багаторівнева. За ідеями дослідників виділяємо цільові структурні зв'язки правової культури, за рахунок яких реализуєся основний спосіб, принцип, або закон, зв'язки елементів структури - закон відповідності наявного рівня розвитку правового життя суспільства необхідному економічному, інвестиційцному базису та ін.

       І тоді якщо перший підхід виявлявся не здатним визначити  специфіку правової культури в зрівнянні із суспільним організмом, то в чотирьох останніх випадках, не дивлячись на наявність у них деяких позитивних моментів, правова культура  уявляється, на наш погляд, односторонньо, а її характеристика в силу цього не може бути досить повною та остаточно об’єктивною. Насправді, як видно з аналізу, в одному підході до поняття правової культури складно відбити все багатство досліджуваного явища. І все-таки  така ціль, хоча й певною, але максимально повною мірою може бути досягнута. Найбільш наближеною до розв’язання поставленої мети варто назвати концепцію А. К. Уледова, за ідеями якої правова культура являє собою "певний якісний (правовий – І.Д.) стан суспільства (в першу чергу економічний, інвестиційний) на кожному даному етапі його розвитку" (А. К. Уледов) [81, с. 134], додамо: побудований за традиціями і нормами звичаєвої правової свідомості як форми статичного звичаєвого українського права, які, в свою чергу, мають першоджерелами ірраціональні та раціональні норми традиційної, ментально структурованої правосвідомості. У праці Н. М. Кейзерова, присвяченої методологічній проблемам політичної, економічної та правової культури, зазначений підхід оцінюється як "досить перспективний і результативний" (Н. М. Кейзерова) [37, c. 195]. За думками останнього, варто не просто вказати місце правової культури усередині суспільної системи, але й побачити в ній необхідний масштаб для "виміру" ступеня історичної зрілості та розвиненості правової системи. Окрім  того, зазначене розуміння правової культури зближає поняття "культура" та "суспільний прогрес": якщо суспільний прогрес ідентифікує поступальний розвиток правового суспільства,  то правова культура розкриває якісний правовий стан суспільства, виявляючись в способах діяльності, суспільних і правових відносинах, поведінці, мові, стані активності правової свідомості, правових звичаях, традиціях. Якщо сутність правового прогресу полягає в становленні правової свободи, то правова культура характеризує ступінь правової свободи суспільства та особистості, їхні певні правові стани, що можуть або нормативно резонувати один з одним, або ні. Розуміння правової культури як якісного стану правового життя суспільства на кожному даному етапі його розвитку дозволить охопити та виміряти як все правове життя в цілому, так й всі основні сфери окремо. Окрім перерахованих найважливіших економічних, інвестиційних і соціально-політичних (ступінь забезпечуваної державою правової свободи) та духовних системоутворюючих факторів правової культури в її понятті знаходять своє відбиття й власно юридичні системоутворюючі фактори. Так, про правову культуру суспільства можна судити на підставі наявного рівня розвитку нормативно-правових актів, правових документів та інших, що мають юридичне значення, текстів, наприклад, наукової, довідкової, популярної юридичної літератури, кінематографічних   текстів    (кінофільмів)    юридичної   тематики та ін., на підставі того або іншого рівня правової діяльності (правотворчої, правозастосувальної,  правовиховної), правової свідомості та у цілому рівня правового развитку суб'єкта (індивіда-групи-спільності-суспільства). Не дивлячись на те, що у цьому переліку враховані позитивні моменти всіх запропонованих підходів щодо вивчення правової культури, останню утворюють  не самі по собі перераховані компоненти правової дійсності (тексти, діяльність, свідомість, у цілому сам суб'єкт), але - ці компоненти, узяті з погляду  рівня їхнього конкретно-історичного розвитку.  Правова культура - складна ієрархічна система, у якій різні дослідники виділяють  структури різного порядку. Які ж проблеми існують досі нерозв’язаними при дослідження її структури? Проведений нами аналіз надає змогу виокремити такі: 1) проблеми структури архітектури правової культури, зокрема стан та розвиток феномену її подвоєння за рахунок існування в правовій системі складних елементів (наприклад, правопсихологического клімату колективу, правової активності особистості), оцінка з погляду  правового прогресу, цільового стану правової культури; 2) виділення складних елементів вторинної структури правової архітектури правової культури; 3) облік цільових структурних зв'язків правової культури за різними типами правової поведінки (складні елементи вторинної структури): правова активність, правова індиферентність, правовий нігілізм та інші, які поєднують у собі не просто ті або інші відповідні типи правової поведінки та правової свідомості, а їхні рівневі правові стани, за зразками, наприклад, правових станів, що мають першоджерелами цикли соціальної активності правосвідомості та ін.; 4) проблема правовідносин, побудованих на їх протиріччі або правовідносин сторін, що перебувають у єдності, елементів правової культури, які взаємно затверджують і заперечують один одного, тобто є зв'язками, протилежними зв'язкам узгодженої відповідності (останні становлять структурний аспект вивчення правової культури); 5) проблема формування логічної процедури завершення розгляду сутнісних системних зв'язків правової культури в контексті найважливіших їхніх різновидів: зв'язку погодженої відповідності та зв'язку суперечливості: 6) проблема визначення динамічних та активних потенції розвитку правової культури, що  закладені в її сутності та є правопроцеуальними відбитками вимог материального способу виробництва: 7) проблема виявлення основних видів структурних протиріч правової культури українського ринкового суспільства та шляхів її подолання;  8) проблема виявлення співвіднесення  загальносоціологічного критерію прогресу із критерієм у правовій сфері; 9) проблема обґрунтування положення про критерії правового прогресу, що розуміються як ступені гарантування державою за допомогою права правових засобів і механізмів природної свободи поведінки особистості;  10) проблема формування єдиного цілісного процесу природно-історичного развитку суспільства та людини у контексті становлення загальнолюдських  цінностей та ідеалів свободи:  11) проблема формування критерієв правового розвитку (прогресу) окремих, відносно самостійних підсистем, елементів правової культури; 12) проблема визначення конкретно-історичного статусу правової культури; 13) проблема визначення правового стану та взаємозв’язку поступального розвитку суспільства та людини як першокритерія правового прогресу та правової культури;  14) проблема практичного застосування правової культури як інструмента "діагностики" стану правового життя суспільства як у цілому, так й в окремих його структурних підрозділах.

         Ґрунтуючись на викладеному та пам'ятаючи, що всі дефініції мають неминучі недоліки, спробуємо сформулювати узагальнене визначення поняття „правової культури”.  Але спочатку висвітлимо, як тлумачиться правова культура у сучасних новітніх працях, посібниках та підручниках з теорії держави та права. Так С.М. Тимченко, Р.А. Калюжний, Н.М. Пархоменко та С.М. Легуша ідентифікують правову культуру як форму прояву правосвідомості, яка охоплює матеріальну (економічну, інвстиційну, технологічну, виробничу) та духовну сферу буття суспільства, є структурою певної сукупності понять, за допомогою яких люди формують свій правовий досвід, це є багатоаспектне явище, сукупність правових знань, духовних цінностей, принципів, правової діяльності, правових звичаїв, а також як процес, спосіб, форма реалізації правових знань та переконань особи під час здійснення правової діяльності, як фактор правового регулювання, передумову духовного розвитку людини та суспільства загалом тощо [80, c. 152]. М.В. Кравчук [37, c. 194]. Ю.А. Вєдєрніков,  В.С. Грекул  [11, c. 53], О. Ф. Скакун, М.К. Підберезький [75, c. 205] під правовою культурою розуміють систему правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу та відображають у правовій формі стан свободи, інші соціальні цінності, причому останні два автори визначають залежно від носія правової культури правову культуру суспільства, особистості, професійної групи. Автори підручника „Загальна теорія держави і права” за редакцією М.В. Цвіка, В.Д Ткаченка, О.В. Петришина визначають правову культуру як якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи – станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини [25, c. 246], В.С. Нерсесянц  під правовою культурою розуміє досягнений рівень розвитку у правовій (та державно-правовій) організації життя людей [67, c.  272]. 

      Таким чином, під правовою культурою розуміємо зумовлений соціально-економічним (інвестиційним, технологічним, екологічним)  і духовно-політичним ладом якісний стан правового життя суспільства, що ідентифікується на грунті пріоритетних тенденцій традиційного українського звичаєвого права – змісту звичаєвої првової свідомості та культури у досягнутому рівні розвитку юридичних актів та інших текстів правового характеру, рівні правової діяльності як форми прояву правової  правосвідомості, маючей некризові цикли соціальної активності, які формують систему правових демократичних цінностей, а також соціально захищений ступінь гарантованої державою свободи поведінки у єдності правової свободи та відповідальності держави перед суспільством за її захист. Про невід’ємну єдність правової свободи та культури як найактуальніший показник рівня правової істини у юридичній системі писали давно: „кожний крок  вперед на шляху культури був кроком до свободи” (Г.В. Гегель), але можна впевнено сказати, що ступінь гарантованої державою свободи поведінки у будь-якому суспільстві є сутнісним показником рівня правової культурності юридичної системи.   

        Наведений аналіз основних наявних, у методологічно-правовій іноземній  літературі, підходів до розуміння правової культури, їх маргінальне відбиття в сучасній позитивній юриспруденції дозволяє виявити деяку логіку змісту та смислу у трактуваннях правової культури. Справа в тому, що аналіз правової культури потребує опису всього суспільства під певним кутом зору. На той час тут виникає небезпека ототожнення суспільства та правової культури, відповідно правової надбудови та правової культури (перший підхід). Прагнучи до подолання умовного ототожнення, багато авторів за основу культурологічно-правового аналізу суспільства починають брати ту або іншу сторону правової життєдіяльності: об’єктивовані її результати, тобто  опредмечену правову діяльність, що відповідає тим або іншим вимогам (другий підхід); саму правову діяльність або окремі її сторонри, способи, механізми (третій підхід); суспільна правосвідомість (четвертий підхід) - або, нарешті, самого правового суб'єкта, рівень його правового розвитку (п'ятий підхід). В український правовій науці склались такі підходи до вивчення правової культури: 1) антропологічний; 2) соціологічний; 3) філософський, 4) синергетичний; 5) методологічно-правовой (методологія трансцендентального філософування).  Подальше дослідження конкретно-історичної та сучасної специфіки структуро-системи української правової культури значно допомагатиме успішному виявленню її власної методологічної функції за відношенням до перехідних правотрансформацій в українському суспільстві, державотворенні та правовій науції в цілому тощо.

ВИСНОВКИ ЗА РОЗДIЛОМ 1.  Показниками функціонального стану правової культури (некризового циклу соціальної активності правосвідомості) є законодавча культура, яка характеризує якісні межі та параметри закону, які формуються  засобами створення максимальної відкритості й гласності всіх стадій правотворчого процесу; критеріями прогресивного правового стану законодавчої культури як стержневої частини правової є  збільшення ролі та значення правових знань масового населення, індивідуальне та колективне, теоретичне та практичне правоусвідомлення необхідності владного визнання пріоритетної цінності, нормативної важливості та перспективності юридичної форми суспільних правовідносин. 2. Показником активного формотворення правової культури є цивілізаційна принципопокладеність мети певного вітчизняного правотворчого процесу, що реалізовна чи реалізується у здійсненні концептуального напрямку ідейно-виховної роботи - виховання високої громадянської активності, поваги до законів, непримиренності до порушень законності, готовністі брати активну участь в охороні правопорядку, тобто  виховання високої правової культури (на цей час у загальній теорії держави й права йде активний процес формування теорії правової культури). 3. Критеріями активного формування правової культури є наявність потужних зусиль теоретико-практичної думки створити теоретичні основи правової культури засобами виконання фундаментальні загальнотеоретичних  та прикладних робіт, присвячених вивченню специфіці перехідного права, правосвідомості, правомірної поведінки, філософських, соціологічних і соціально-психологічних проблем правового життя суспільства.

4. Показниками формування правової культури є теоретико-практичне визначення кількісно-якісних параметрів історичного, існуючого, необхідного та достатнього культурного рівня правової сфери  суспільства, структури та протиріч правової реальності, запровадження механізму підвищення циклу соціальної активності правової культури за підвищенням циклу соціальної активності правосвідомості, механізму вибору пріоритетних напрямків прогресивного розвитку правової культури, неухильного дотримання законності та правопорядку, створення інструментології поліпшення роботи правоохоронних органів, зміцнення правової основи державного та суспільного життя, створення української правової держави; показниками збільшення правової культури як збільшення циклу її соціальної активності є формування істотних  умов достатньої повноти реалізації прав і свобод українських громадян, як необхідних першоумов сумлінного виконання ними своїх обов'язків; збільшення циклу соціальної активності правової культури є достатніми критеріями формування вимоги вдосконалення таких юридичних механізмів правового регулювання, які дозволять перетворити демократичні принципи й норми, закладені у законодавстві, у практику повсякденної правової та правовиховної роботи, поліпшення якості українських законів, всебічний розвиток правових текстів, а також кардинальне поліпшення всієї правової діяльності (особливо  правотворчої, правозастосувальної та правовиховної); збільшення соціальної активності правової культури зумовлює та легітимізує потребу в  удосконаленні всіх сторін і сфер правового життя суспільства, у правовому розвитку самої людини, що сприяє, у свою чергу, як  юридичний засіб, формуванню цілісності системи інших, соціально-економічних і політичних засобів досягнення суспільством мети цивілізаційної перебудови правових відносин за зразками європейського та світового правозаконодавчого досвіду. 5. Правова культури відноситься до ідеологічних, надбудовних явищ, регулятивно залежить від соціально-економічної основи суспільства, як правило, ідентифікує у державно-зорганізованому суспільстві матеріальні потреби та правові интереси владної еліти (соціальної групи, прошарку).  6. Коли матеріальні потреби та правові інтереси владної еліти спрямовані на реалізацію соціальної політики як пріоритетної владної, - говоримо про демократичний характер правової культури, коли ні - недемократичний.7. За діяльнісним, «технологічним підходом» правова культура розуміється як духовно-правовий феномен, що історично змінюється та процесуально реалізується історично як конкретна сукупність тих регулятивних прийомів, процедур та норм, які характеризують якісний рівень та нормативно-правову, юридично визначену спрямованість будь-якої діяльності. 8. За нашими ідеями правова культура функціонально реалізується як правосвідомість, існує у суспільстві тоді, коли остання не має кризового циклу соціальної активності та візуалізується у створенні духовних і матеральних артефактів. 9. Дослідження конкретно-історичного стану та статусу правової культури вимагає всебічного аналізу всієї людської діяльності, а не лише тільки правової. 10. Правова свідомість (що має некризовий цикл соціальної активності) – є необхідним показником правової культури суспільства, а достатнім показником правової культури – є функціонування її спадкоємності як спадкоємності її духовних і матеральних артефактів (що має некризовий цикл соціальної активності). 11. Цикл соціальної активності правосвідомості як показник правової культури втілюється у відповідному циклі соціальної активності історичних і реальних нормативно-правових актів, документів, у правовій діяльності та інших правових феноменах, здатних до кореляції за формулами української правосвідомості – норми права.  12. Правова культура, яка здатна виконувати функції презентації та верифікації чинної державно-правової свідомості як механізму правового регулювання у перехідному правостановленні – це якісно щільна, ментально “насичена" сперсоніфікована правосвідомість, яка за нашими ідеями має високий та найвищий цикл соціальної активності: це якісна духовна атмосфера, правовий клімат співтовариства, що панує в даному суспільстві.  13. Правова культура – це конкретно-історичний ступінь розвиненості, духовної досконалості суб'єкта   (людини, групи, суспільства.

14. Будь-який культурний феномен, у тому числі феномен правової культури має небіологічний, але соціально детермінований характер.  15 Певна частина дослідників виділяє цільовий стан правової культури як першорядну вимогу загального руху економічного й правового розвитку суспільства – належний, максимально високий, об'єктивно можливий для даного конкретно-історичного етапу цикл соціальної активності правосвідомості, до якого артефактово рухається в процесі природно-історичного розвитку соціуму наявний стан правової культури, тобто  реально існуючий у суспільстві на даний момент рівень її соціальної активності, що визначається та детермінується тим чи іншим конкретно-історичним циклом соціальної активності спадкоємності правової свідомості.  16. Цільовий стан загальної культури та суспільно-правової культури як істотні критерії регулятивної оцінки наявного рівня розвитку правового статусу суспільства та правового статусу законодавчої бази, включається в систему правової культури українського суспільства в якості її основної цільової підсистеми. 17 Національно адаптоване поняття правової культури як поняття певної конкретно-історичної ідейно-світоглядної основи дійсності, нормативно відбиває суперечливу єдність наявного (сущого, позитивного, формального) та цільового (належного, мультиформатного, неформального) рівнів розвитку правової свідомості, але з обов’язковим пріоритетом або наявного, або цільового рівня, у результаті чого в самому понятті правової культури виявляється схопленим пріоритетне джерело її розвитку, оскільки в ньому відбиваються наявні протилежні сторони, що перебувають у єдності.  18. За ідеями П.І. Новгородцева, М.І Ільїна, Л.В. Петрової, М.І. Козюбри у суспільстві регулятивно функціонує та модель історичного типу правової культури як функціонально пріоритетна, що має такі структурні початкові елементи: 1) достатньо упорядкований у кодифікованому відношенні рівень розвитку правових текстів; 2) соціально налаштований рівень нормативної врегульованості правової діяльності (практики); 3) некризовий цикл соціальної активності нормативної врегульованості правової свідомості (коли у формулі норми права існує домінанта україноцентричної складової пропорції або домінанта будь-якої складової пропорції, що європейськоцентрично зорієнтована); 4) прогнозовано визначений рівень правової освіченості суб'єкта.  19. Показником становлення та розвитку правової культури є такий правовий стан суспільства, коли правова культура як багаторівнене явище у якості цільових зв’язків використовує зворотні зв’язки правосвідомості з дійсністю як  ті робочі правові структури свідомості, що відповідають за нормативну реалізацію основних, тобто регулятивно якісних і істотних способів, принципів або законів організації та ієрархізації її структури, наприклад, закон відповідності наявного рівня розвитку правового життя суспільства необхідному стану економічного базису.  20. За ідеями А. К. Уледова правова культура – це такий стан суспільства, коли правова культура розкриває нормативно врегульований правовий стан суспільства.  30. Про правову культуру суспільства можна судити на підставі наявного рівня розвитку нормативно-правових актів, правових документів та інших, які мають істотне юридичне значення, текстів, наприклад, наукової, довідкової, популярної юридичної літератури, кінематографічних   текстів    (кінофільмів)    юридичної тематики на підставі того або іншого рівня правової діяльності (правотворчої, правозастосувальної,  правовиховної), правової свідомості та у цілому рівня правового развитку суб'єкта (індивіда-групи-спільності-суспільства), що спроможні ідентифікуватися та верифікуватися у формулі правової ідіоми – правосвідомості – норми права.  21. Цільові структурні зв'язки правової свідомості реализують основні способи, принципи, або закони правових структур, різноаспектинх зв'язків елементів правової культури.  22. За ідеями Н. М. Кейзерова першочерговим завданням правової науки за часів перехідного правостановлення є завдання не тільки винаходження  місця правової культури усередині суспільної системи, але й створення в ній необхідного масштабу для істинного "виміру" ступеня історичної зрілості та розвиненості чинної правової системи.  23. Розуміння правової культури як нелінійного середовища, що виокремлює необхідний лінійний масштаб для ідейно-світоглядного "виміру" ступеня історичної зрілості та розвиненості правової системи зближає поняття "культура" та "суспільний прогрес": якщо суспільний прогрес ідентифікує поступальний розвиток правового суспільства, то правова культура розкриває якісний правовий стан суспільства, виявляючись в прогресивній та модерновій спрямованості способів правової діяльності, суспільних і правових відносин, поведінки, мови, циклу соціальної активності правової свідомості, правових звичаїв, традицій.  24. Якщо сутність правового прогресу полягає в становленні правової свободи, то правова культура характеризує правосоціалізований духовний і матеральний ступінь правової свободи суспільства та особистості, їхні певні правові стани, що можуть або нормативно резонувати один з одним, або ні, але неухильно та поступово наповнюючись нормативними актами цивілізованої, світової та європейськоцентричної спрямованості, які зовнішньо оцивілізовують вітчизняне право і законодавство.  25. Розуміння правової культури як якісного стану правового життя суспільства на кожному даному етапі його розвитку надає можливість охопити та статистично і соціологічно виміряти у кількісному та якісному відношенні як правокультурні духовні та матеральні артефакти у цілому, так й за основними сферами окремо.

26. Найважливішими чинниками оптимального утворення правової культури як показниками некризового циклу соціальної активності правосвідомості є: економічні (прогресивна ринкова система господарювання, достатня розвиненість права власності, побудована на світових засадах рівності суб’єктів господарювання), соціально-політичні (ступінь забезпечуваної державою правової свободи), духовні системоутворюючі (регулятивно реалізована україноментально структурована правова ідея у чинних нормативно-правових актах) та юридичні системоутворюючі (законодавча кодифікація, систематизація та верифікація нормативно-правових актів). 27 Про правову культуру суспільства, рівень її розвитку можна судити на підставі наявного рівня розвитку нормативно-правових актів (його відповідності світовим законодавчим документам), правових документів та інших, що мають суттєве юридичне значення, текстів, наприклад, наукової, довідкової, популярної юридичної літератури, правових, кінематографічних текстів    (кінофільмів)    юридичної   тематики, на підставі того або іншого рівня правової діяльності (правотворчої, правозастосувальної,  правовиховної), правової свідомості та у цілому рівня правового развитку суб'єкта (індивіда-групи-спільності-суспільства), тобто правова культура як небіологічне явище завжди залишає якийсь слід, це те, що можна побачити очима, пригадати у своїй пам’яті та ін. 28.  Правову культуру утворюють не самі по собі перераховані компоненти правової дійсності (правові тексти, правова діяльність, правова свідомість, у цілому сам суб'єкт), але - ці компоненти, узяті з погляду  рівня їх конкретно-історичного розвитку. 29. Про становлення циклу соціальної активності правової культури (найвищого, високого, середнього, низького, кризового) можна відслідковувати за розв’язанням тривалих конкретно-історичних її проблем: 1) проблеми ідентифікації пріоритетної правової структури у композиційній архітектурі правової культури, зокрема правового стану та розвитку феномену її подвоєння за рахунок існування в правовій системі складних елементів (наприклад, правопсихологического клімату колективу, правової активності особистості), ідентифікації правомірності регулятивної оцінки дійсності правосідомістю як механізмом правового регулювання за перехідного правостановлення з погляду  правового прогресу, цільового стану правової культури та спадкоємності правосвідомості; 2) виділення складних елементів вторинної, непріоритетної правової структури правової архітектури правової культури; 3) облік цільових структурних зв'язків правової культури за різними типами правової поведінки (складні елементи вторинної структури) як наслідка функцій правосвідомості: правова активність, правова індиферентність, правовий нігілізм та інші, які поєднують у собі не просто ті або інші відповідні типи правової поведінки та правової свідомості, а їхні рівневі правові стани, за зразками, наприклад, таких правових станів, що мають першоджерелами цикли соціальної активності правосвідомості та ін.; 4) проблема визначення та верифікації різногалузевих правовідносин, побудованих на їх протиріччі або таких правовідносин сторін, що мають джерелами стійкі детермінанти нормативної єдності структурно-системних  елементів правової культури, які взаємно стверджують і заперечують один одного, тобто є структурними зв'язками, протилежними зв'язкам узгодженої відповідності (останні становлять структурний аспект вивчення правової культури) правосвідомості, правової дійсності та правової системи; 5) проблема визначення та формування логічної процедури законодавчої легітимації сутнісних системних зв'язків правової культури з дійсністю та різними сферами її правоусвідомлення в контексті нормативного завершення типових їх різновидів: зв'язку погодженої відповідності та зв'язку суперечливості: 6) проблема визначення динамічних та активних розвиткових композицій  правової культури, що  закладені в її ідейно-світоглядній сутності та є правопроцеуальними відбитками істотних вимог ментального, духовного та материального способу виробництва: 7) проблема виявлення основних видів структурних протиріч правової культури українського історичного,  сучасного ринкового суспільства та шляхів її подолання;  8) проблема виявлення оптимального ідейного та нормативного співвідношення загальносоціологічного критерію прогресу із критерієм у правовій сфері; 9) проблема законодавчого обґрунтування положення про критерії правового прогресу, який розуміється як ступінь поліфункціонального гарантування державою правових засобів формування правомірного механізму природної свободи поведінки особистості;  10) проблема формування єдиного цілісного, опосередкованого процесами  світового правотворення, природно-історичного развитку суспільства та людини у контексті становлення загальнолюдських  правових цінностей та ідеалів свободи:  11) проблема формування критерієв правового розвитку (прогресу) окремих, відносно самостійних підсистем, елементів правової культури; 12) проблема того чи іншого різноджерельного визначення конкретно-історичного статусу правової культури; 13) проблема визначення правового стану та взаємозв’язку поступального розвитку суспільства та людини як першокритерія правового прогресу та правової культури;  14) проблема практичного застосування правової культури як інструмента "діагностики" якісного стану правового життя суспільства як у цілому, так й в окремих його структурних підрозділах. 30. За ідеями С.М. Тимченко, Р.А. Калюжного, Н.М. Пархоменко та С.М. Легуши правова культура – це форма вияву правосвідомості, яка охоплює матеріальну та духовну сферу буття суспільства, є структурою певної сукупності правових понять, за допомогою яких люди формують свій правовий досвід, світогляд та матеріальні джерела процесуального права.31. За ідеями М.В. Кравчука, Ю.А. Вєдєрнікова,  В.С. Грекула, О. Ф. Скакуна, М.К. Підберезького правова культура – це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу та відображають у правовій формі стан свободи, інші соціальні цінності.

32. За ідеями М.В. Цвіка, В.Д Ткаченка, О.В. Петришина правова культура – це якісний стан правового життя суспільства, який характеризується вагомим досягнутим рівнем розвитку правової системи – станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини. 33. За ідеями В.С. Нерсесянца правова культура – це норматвно досягнений рівень розвитку у правовій (та державно-правовій) організації життя людей.  34. У нашому контексті правова культура – це зумовлений соціально-економічним і духовно-політичним ладом якісний стан правового життя суспільства, що ідентифікується у досягнутому рівні розвитку юридичних актів та інших текстів правового характеру, рівні правової діяльності як форми прояву правової  свідомості, маючей некризові цикли соціальної активності, які формують систему правових демократичних цінностей, а також соціально захищений ступінь гарантованої державою свободи поведінки у єдності правової свободи та відповідальності держави перед суспільством за її захист.  35. За ідеями Г.В. Гегеля ступінь гарантованої державою свободи поведінки у будь-якому суспільстві є сутнісним показником рівня правової культурності юридичної системи.  36. Аналіз правової культури потребує опису всього суспільства під певним кутом зору, а саме під кутом захищеності соціальних прав громадян.

РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДОБИ ЯК ЗРАЗОК НАБУТТЯ НИМИ ЯКІСНОГО ЦІЛЬОВОГО ПРАВОВОГО СТАНУ.   З давніх-давен предметом цивільно-правового регулювання, як звісно, є майнові відносини (власності, товарообігу, інвестиційно-економічні відносини) та немайнові відносини (інтелектуальне право, "добре" ім'я, добре ім’я в інвестиційних відносинах). Об'єктами майнових правовідносин здавна служать речі, гроші, коштовності, а також дім, худоба, тобто те, заради чого люди вступають у цивільно-правові відносини.

       Власність як економіко-правова категорія характеризує відношення особи до належної їй речі, яке виражається у володінні, користуванні й розпорядженні, а також в усуненні втручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського, інвестиційного, виробничого панування, на яку поширюється влада власника. Ця влада закріплюється правом власності: сукупністю правових норм, що забезпечують володіння, користування та розпорядження майном. Безсумнівно, що право власності з'явилося за давніх часи існування української спільноти. Предметом володіння окремої людини є перш за все рухомі речі, оскільки вони можуть бути відокремленими від інших предметів володіння. У найдавніших писемних пам'ятках пам’ятках правової культури ми знахо­димо їм назву маєток, тобто ті, що можуть бути відокремленими від інших речей (мати, взяти в руки). Цим словом називали саме рухо­мі речі. Існували й інші терміни на позначення майна, наприклад: ху­доба (гроші та інші предмети статку), збоже (зерновий хліб). Різноманітні терміни вживалися залежно від суб'єкта та об'єкта права власності, способу набуття майна тощо. Водночас один і той самий термін міг позначати як майно, що належало особі на праві власності, так і майно, що перебувало в неї у володінні, натомість значна увага приділяється захисту права власності. За княжої  доби норми цивільного права, чинні в Україні в першу добу її державності, не були, як і в інших народів кодифіковані, а використовувались разом з іншими нормами державного, адміністративного та навіть канонічного права, що свідчить про домінантну не законодавчої, а правової культури, не законосвідомості, а правосвідомості, а разом з тим й про відсутність чіткої галузевої диференційованості  правової свідомості та культури та позначає такий правовий стан у суспiльствi, коли ідеальні ціннісні орієнтири правової культури виведені з матеріальної основи права та пов'язані з пізнанням глибинної сутності права, то перед нами виявляються досить адекватні дійсності критерії правомірної та неправомірної поведiнки, життєво важливі початки законодавства та правосуддя, законності та правопорядку, а правова культура являє собою таку системну якість (якісний статичний правовий стан або некризовий цикл соціальної акативності правосвідомості), що "знімає" правові аксіології як наявного рівня розвитку правового життя суспільства, так й того будь-якого суттєвої сторони чи властивостi як нового критерія (аспекту, змісту, поняття) праворозумiння, на підставі якого відбувається  поновлене становлення та оцінювання цього рівня, у новiй методологічно-правові аксіології власних духовних та матеріальних артефактів.

          Причина цього явища полягала в об’єктивному змішуванні функ­цій органів публічно-державного характеру з приватногосподарськими, що було наслідком необхідної недорозвиненості функцій україноментальної республіканської правосвідомості, яка б чітко сформувала керівні принципи стійкого розподілу судової, законодавчої та виконавчої гілок влади та артефактово визначила їх духавно-матеральну специфіку у формуваннi відповідній законодавчiй культурі – актуального завдання прогресивного розвитку правової культури суспільства, що відбувається через поновлення її цільового стану, зумовленого та визначеного соціально-економічним, інвестиційним, політичним, правовим станом і ладом конкретного суспільства,  а також створюючого, за А.А. Чунаевою можливiсть слугувати одним із критерієв оптимального культурного розвитку, своєрідним еталоном порівняння, пiдкрслюючи методологічне значення категорії правової мети для дослідження явищ правової культури. Тому цивільно-правові норми правосвідомості як функціонально пріоритетні за тієї доби зустрічаємо і в документах зовнішньої політики (договори з греками), у документах внутрішньої політики (княжі устави), у нормативно-правових документах церковного по­ходження (церковні устави, "Номоканон", "Еклога", "Прохірон"), а голо­вне - у кодексі звичаєвих норм - "Руська Правда" та інше. Згідно з літописними джерелами української правової культури за домінантою українских артефктів та архетипів правової свідомості та культури майно найзаможніших людей в давні часи становили: зброя, одяг, прикраси, продукти промислу (шкіри, мед тощо), челядь, худоба. Визначаючи предмети володіння, що захищалися законом, "Руська Правда" говорить: "Якщо хто візьме чужу зброю, коня чи одяг..." (ст. 12 ); у статтях про пошкодження чу­жого майна згадується копа, щит, одяг (ст. 17). Але найпереконливі­шим доказом, що коло речей за найдавніших часів обмежувалося лише рухомими, є те, що в цій пам'ятці правової культури та давньоруського права зовсім не згадується про володіння нерухомим майном. Навіть на правовий режим житла (будинків), на думку М.Ф. Владимирського-Буданова, звичаєве право як традиційний її зміст у актуальних засобах традиійної звичаєвої української правової свідомості поширювало режим рухомого майна. У давньоруській правовій культурі та давньоруському праві періоду Київської держави не було зага­льного терміна для позначення права власності, оскільки зміст цього права не був однаковим: він залежав від того, хто був суб'єктом і що було об'єктом права власності, що свідчить про відсутність у правовій культурі Києвської держави функції загальної оцінки рівня якісної трансформації суспільних явищ та самого суспільства, презентованих у домінанті соціальних цінностей, а також про відсутність узагальненого першокритерія істинного визначення загальної оцінки рівня якісної трансформації суспільства, що, в свою чергу, свідчить про відсутність стійкого уявлення у відповідному суспільстві про роль та значення культури та правової кульутри, оцінки циклу її соціальної активності, для прогресивного правостановлення.

       Поділ майна на нерухоме (села, фільварки, хутори, ниви, ліси, бу­динки) й рухоме (золото, срібло, худоба, одяг тощо), отримане в спад­щину ("маєтки, які по предках переходять") чи набуте ("хто сам прави­льно набуває") відбувається в пізніші часи, у Литовську добу, та відпо­відно формується різний правовий режим розпорядження ним. Однак вживання термінів власність та володіння в цей час теж не є чітким, що характерно взагалі для звичаєвої правової свідомості та культури – форми звичаєвого укаїнського права будь-якого народу.

      Правовий режим володіння нерухомим майном розвивався за умо­в сімейно-родинного співжиття. Патріархальна сім'я ранньофеода­льного періоду була широкою патронімією, свого роду общиною, що називалася сябриною, пізніше братською. До її складу могли входи­ти не лише справжні родичі, але й члени, пов'язані фіктивними ро­динними зв'язками. Земельні наділи членам сябрини надавалися за ознаками господарських потреб і вміння давати лад землі. Усі угоди щодо розпорядження землею членами сябрини здійснювалися за нормами звичвєвої української правової свідомості (її розвиток) і звичаєвого права ( її становлення) на сході чи в присутніх місцях, тобто принцип республіканського розподілу складових елементів, функцій та перспектив правової дійсності у форматі оцінки якісного їх розвитку функціями правової культури спрацьовував традиційно у вічовому (як типовому нормативному усному, письмово не завжди ідентифікованому) режимі, але правові режими (рубіжні форми правосвідомості як відповідні артефакти і архетипи правової свівдомості)  були різними для різних форм землево­лодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянсько­го у двох формах - общинній та подвірній (общинній та подвірній формі правосвідомості та культури). Правова культура різних режимів землеволодіння сформувала общинну та подвірну форму української правової культури, закладаючи при цьому нові форми права вдасності та володіння, нормативно концентровані в нових інститутах права власності й володіння. У нормах цивільного права цього періоду ми ще не бачимо точного окреслення ні суб'єкта, ні об'єк­та речового права, ні поняття права власності в сучасному сенсі. Влада особи над річчю здійснювалася, зрозуміло, лише на рухомих речах си­лою факту, силою володіння. Без наявності фактичного зв'язку з пред­метом володіння зникала можливість фіксувати наявність влади над річчю.

        При дослідженні правової культури цивільно-правових відносин Польсько-Литовської доби в історії України великого значення набуває аналіз „Руської Правди” як того юридичного документу, правова культура норм якого, разом з використанням реальних юридичних норм, фактично, була більшою мірою, використана згодом пріоритетно у правовій політиці державного керівництва Української держави Польсько-Литовської доби.

Якими ж були уявлення про цивільне та сімейне право за часів „Руської Правди”, з точки зору відповідної цивільної та сімейної правової свідомості й культури, які були європейськоцентрично вдосконалені та модернізовані за Польсько-Литовської доби в історії України?

За часів „Руської Правди” у її змістовіній текстурі, текстуально-смисловій правовій культурі ще не існувало абстрактного поняття права на річ. Отже, і по­няття права власності на річ без зв'язку з фактичним володінням упро­ваджувалося у правову свідомість населення України часів Київської Русі, та артефактово закріплювалось у правовій культурі лише поступово. Право власності та правова культура права власності розвивається у зв'язку з уявленнями людей про те, хто був суб'єктом, а що - об'єктом цього права. Згідно зі ст. 13 та 14 "Короткої правди" правова культура права власності суттєво відрізняється від правової культури права воло­діння, оскільки ці статті передбачали порядок відібрання речі, що зна­ходилась у володінні іншої особи. Пізніше у "Просторовій правді" (ст. 44) говориться про неправомочне володіння, вимагалося при цьо­му від власника не тільки повернення речі справжньому власнику, але й виплати компенсації за її використання. Правова культура феодальної земельної власності існувала у вигляді матеріальних артефактів - князівських до­менів, боярських і монастирських вотчин, підставами до якої були освоєння вільних земель руками холопів і феодально залежних селян, договори та пряме захоплення общинних земель та у сусідів ("окняжіння та обоярення"). "Руська Правда" містила деякі вказівки на княжу власність, боярську, церковну, власність на княжі борті, ролейні мере­жі й перевіси на деревах. Якщо в першій її частині - "Правді Ярослава" - як об'єкт права власності згадуються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало головним чином дружинникам, то в "Пра­вді Ярославичів" уже є статті, що свідчать про право приватної влас­ності на землю, тобто маємо правову еволюцію як якісну модель розвитку процесуальних норм української правосвідомості, реалізованих у статичному матеріальному праві приватної власності на землю, яке було сформоване у функціях правової культури  визначати та оцінювати якісний тип соціального розвитку, тобто система правової культури, побудована у процесуальному відношенні за конкретно-історичними циклами соціальної активності правової свідомості відноситься до такого класу процесуально-правових систем, адекватне розуміння яких може бути досягнуте лише за умов виявлення їхніх цільових характеристик, опису їх "правової поведінки" як цілеспрямованої. Так, зокрема, ст. 32 налаштовує законотворчiсть на особливе оберігання князівської власності, установивши штраф за пошкодження князівської борті, давні норми – на регулювання порядку знищення знаків власності на бортних деревах (штраф 12 грн - ст. 71), купівлю й продаж, позику ре­чей і поклажу майна та були направлені на їхній захист, при чому кожна наступна законотворча дiяльнiсть, як певний цiльовий стан правової культури цивiльних правовiдносин презентує нову модель якiсного правоусвiдомлення, процесуально супроводжуючого з майбутньої пролонгацiї нормотворчої дiяльностi реальний стан права, правосвiдомостi та правової культури.

       Інші пам'ятки згадують відносини власності селянина (смерда) щодо коня та землі. У ролі суб'єкта права власності чи володіння фігурують окремі особи й громади (єпископства, монастирі, роди, община), що вказує на індиві­дуальну та громадську прив’язку, власність, презентуючу індивідуальний, громадський та сперсоніфікований характер правової свідомості та культури як домінантний, презентуючи тим самим суб'єктiв права власності чи володіння як тих носiїв або об’єктiв цiльових станiв правової культури, що у своєму розвитку спрямована на досягнення деякого конечного власного правового стану та стану суспільства, за якого правовий та праворефлексивний об'єкт (єпископства, монастирі, роди, община) вступає в певний якісний зв'язок у просторі та у часі з деяким іншим об'єктом або правовою подією (iншi окремі особи та громади) тільки у засобах правосвідомості та як рiзновиди правосвідомостi, що має некризовий цикл соціальної активності (єпископська, монастирська правосвiдомiсть та правова культура, правосвiдомiсть та правова культура роду, общини). При цьому, за проведеними дослiдженнями, завжди кожного разу кінцевий, конкретно-історичного плану (що закінчується разом зі зникненням певної конкретно-історичної правової епохи) остаточний цільовий стан правової культури, до якого розвинувся попередній наявний (колишній конкретно-історичний), є таким, до якого система йде відповідно до об'єктивних природно-історичних (родова правова природа) і конкретно-історичних законів (видова правова природа) свого розвитку, та повинна дiйти задля збереження певної спадкоємності типовості прогресивного типу ровитку правосвiдомостi та правової культури, формування адекватної правової термiнологiї.

         У цьому відношенні вживання терміна право власності слід ставити в залеж­ність від тодішнього феодального устрою правової чсвівдомості та її типу спадкоємності, державно-правових інституцій, що по-своєму розподіляли елементи права власності в суспільстві, зокрема право розпоря­дження землею. Особливо багато сумнівів викликало питання юри­дичної природи селянського землеволодіння. Деякі дослідники вважають, що не тільки всі селянські володіння землі, а вся держава становила предмет княжої власності. Думаємо, що така обставна свідчить про деякі найважливіші культурно-правові зміни у розвитку інституту власності та інституту володарювання, прогресивна сутність яких полягає у тому, що нормативно змінювались, регулятивно збільшуючись акценти з реального оцінювання у правовій культурі, її нормами та ідейно-світоглядною парадигмою якісного рівня становлення будь-якого предмета, у першу чергу, істотного, княжої власності на формування нового його як бажаного та водночас як нового цiльового стану правової культури.

         Еволюцiя права власностi бiльшою мiрою залежало вiд адекватного нормативного оцінювання дійсності з точки зору правової культури, що в будь-якому соціумі може бути зроблено не інакше, як з позиції пануючого світогляду, який, як правило, але не завжди, є корпоративним, але з позиції належного, необхідного наявного рівня розвитку правової системи, тобто, знову ж таки, з погляду  можливого нового цільового стану правової культури, яка з’являється та існує  об’єктивно, незалежно від волі та правосвідомості суб'єкта як небіологічне явище об’єктивної природи.

         Так, наприклад, вчений школи М.М. Сперанського К.Л. Неволін зазначав, що селяни володіли землею довічно, проте право власності за нею належало князеві. С.М. Соловйов схилявся до того, що селяни були тимчасовими користувачами землі. За Б.М. Чичеріним, право власності на землю належало князеві на праві завоювання. ІД. Бєляєв, О.Я. Ефименко, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.С. Грушевський, Р.І. Лащенко, М.Д. Чубатий [12; 41; 91] схилялися до думки про землеволодіння селян на праві власності.

         Думаємо, що між цільовим і наявним станом правової культури правовiдносин, формуючих право власностi на землю, існує серійна мережа прямих і зворотних зв'язків (цільових структур) як різних, тиових і атипових  правових рефлексій суб’єктів правової свідомості з правовою дійсністю та як типових зв’язків правосвідомості з дійсністю, домінантно регулятивно верифікованих у різних циклах соціальної активності правосвідомості, за допомогою якої система правової культури прагне до встановлення рівноваги, тобто до певного  серійного "підтягування" наявного власного стану до рівня необхідного, цільового, або до певних усереднених кількісно-якісних параметрів становлення й розвитку правової свідомості та культурми за різних конкретно-історичних періодів, статистично узагальнених у актуально пріоритетних формах для кожної історичної епохи формальних і неформальних спадкоємностях правової свідомості і культури.

       Правові ідеї дослідників, таким чином, свідчать про центробіжний характер становлення української правової культури за києворуської правосвідомості як механізму правового регулювання, україноментально стурктурованому та перспективізованому, який поступово губив природні властивості істинно врегульовувати ідейно-світоглядними нормами пізнання перехідної правової дійсності та переутворювався у ідеологічне правопізнання. Правова культура княжої доби, артефактово розпадаючись за ідейно-світоглядною диференціацією правосвідомості на окремі галузі культурно-правового простору знання, права та власно культури, почала вперше у світовій історії української або точніше українотериторіальної правосвідомості презентувати розпад принципу єдності цілісної компоненти правової культури на окремі нерівноважні та різнолінійні елементи цієї компоненти, що свідчить, фактично, про презентацію початку розпаду єдиного якісного знання статичного права на окремі галузі права, єдиної українотериторіальної правової свідомості на різні гілки, які остаточно оформилися  (закінчилися, завершилися) з оформленням стійких різних галузей права.  Із статей "Руської Правди" про борті видно, що належність бортей давала власникові деякі права й на землю, що носить назву бортної. Межі також звалися бортними. Двір і дім становили приватну влас­ність володільця. Щодо рухомих речей, які позначаються словами зброя, одяг, прикраси, худоба, збіжжя, продукти промислів (мед, шкі­ри, віск, хутро), то вони становили об'єкт приватної власності. Навіть холопи, раби, челядь, їхні діти, а також тварини, вважалися за майно власника. Усе, що набував раб, належало тільки його власникові, крім майна, що було на рабові й при ньому

         Безпосередніх указівок на давність набуття права власності "Ру­ська Правда" не містить. Власник рухомої речі міг користуватися, во­лодіти й розпоряджатися нею. Йому належали гарантії судового за­хисту його права власності в разі порушення останнього та гарантії вимоги повернути йому втрачену річ (право віндикації, тобто право на позов власника про вилучення його майна в судовому порядку з чужого незаконного володіння).

           Підставами набуття права власності та володіння визнавалися окупація, займанщина, різноманітні угоди, знахідка речі та заподіяна шкода. Отож, правова культура набуття власності та права власності набуває центробіжного поширення як за рахунок збільшення кількості правових процедур її здійснення, так й за рахунок збільшення їх якості, внслідок вдосконалення правової та законодавчої культури, правової та законодавчої техніки.

      Так, наприклад, на відміну від окупації, яка визнавалася способом набуття права на майно, знахідка речі або покладу, що вже перебували в чу­жій власності, за давньоруськими культурно-правовими традиціями не давала права власності, очевидно, тому, що для придбання такої речі не за­трачено праці тим, хто її знайшов. У "Руській Правді" про знахідку застосовано ст. 12 і ст. 13, за якими особа, що знайшла будь-яку річ, "зобов'язана повернути її власникові, але покаранню за приховуван­ня знайденої речі підлягає лише тоді, коли власник заявив про втра­ту. Тобто за найдавнішим руським правом, заснованим на звичаєвих нормах тралиційної правової культури, той, хто знайшов будь-яку річ, має сповістити про це, і якщо протягом трьох днів не знайдеться її власник, має віднести цю річ до княжого двору "по-давньому"  [43, c. 59] і там отримати винагороду за знахі­дку; той, хто приховав її, вважався злодієм.

        За культурно-правовим звичаєм, кожен має право шукати поклад лише на своїй землі, а на чужій - з дозволу господаря. Знахідка речі, не втраченої власни­ком, а такої, що втратила самого власника (наприклад, скарб), у давньо­руській правовій культурі не визнається ні власністю того, хто знайшов цю річ, ні власністю того, на чиїй землі було її знайдено, вона повинна бути передана державній владі.

        Приблудна худоба залишається в особи, до господи якої вона прибилася, доки не знайдеться її власник. Худобу утримують, можуть використовувати в роботі, коли ж знаходиться господар, безкоштов­но повертають йому; у разі невикористання її в господарських потре­бах власник сплачує за харч, витрачений на неї.

      Правовій культурі зобов'язального права Київської Русі здавна відома розвинена система договірних та позадоговірних (насамперед, деліктних) зобов'язань. При цьому для ранньофеодальної правової культури було характерно, що не­виконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягнути за собою майнові стягнення, але й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань - "про­даж у рабство" (ст. 54, 55 "Просторової правди").

      За Юшковим С.В. презентуємо п'ять ознак, характерних для української правової культури,  виділених з характерних процедур нормативного формотворення інститутів зобо­в'язального права того часу, реалізованого у правовій культурі дововорів: 1) відсутність якісно визначених у нормативному відношенні процедурно-процесуальних уявлень про зобов'язання із заподіяної шкоди (їх
злиття з поняттям злочину взагалі); 2) розуміння під зобов'язанням звичайно права на зобов'язану особу, а не встановлення прав на дії зобов'язаної особи (наприклад, закупництво); 3) зобов'язання припадає не лише на зобов'язану особу, а й на чле­нів її сім'ї, зокрема жінку та дітей; 4) система договорів, які встановлюють зобов'язання, нескладна; 5) перетворення на холопів осіб, що не виконали свої зобов'язан­ня за договором [95, c. 423].

        Інші дослідники виділяють у правовій культурі зобов'язального права Київської Русі, поряд із зобов'язаннями з договорів, зобов'язання із заподіяння шкоди. Мабуть у системі права Київської Русі проступки, що випливали із зо­бов'язань унаслідок заподіяної шкоди, зливалися з поняттям злочину й називалися обидою (про це свідчить ст. 47 "Просторової правди")

       Договори були основною формою, за допомогою якої здійснюва­лися відносини товарообігу й господарського життя, а отже основним джерелом традицій правової культури, які візуалізувались у матеріальних артефактах правової культури товарообігу та господарського життя. Договори ("ря­ди") укладалися, як правило, на торжищах усно та у присутності свід­ків або митника як однією, двома, так і більшою кількістю контраген­тів (з лат. той, хто домовляється), однак багатосторонні договори були рідкісним явищем. Отож, правова культура договорів пріоритетно формувала домінанти індивідуальних, сперсоніфікованих, особистогенних договірних правовідносин, що суттєво раціоналізувало українську правову культуру. Все це свідчить про європейськоцентричний, індивідуально структурований характер договірної правової культурий на тлі республіканської державно-правової свідомості як належності родової правової природи, що розвитково деференціонувалась на окремі гілки правової культури відової правової природи за різноалузевими формами української правосвідомості.

        Цивільні зобов'язання за "Руською Правдою" виникають лише між особами, не обмеженими в правоздатності та дієздатності внаслідок договорів і недозволеної чинності або правопорушення, пов'язаних з матеріальною шкодою. Правоздатність розглядалась як здатність "вільної людини" бути носієм прав, а дієздатність пов'язувалася з досягненням певного віку. Дієздатність наставала досить зарано, зок­рема "Права, за якими судиться мав малоросійський народ", 1734 р. на­зивали для чоловіків у 18 років, а для жінок у 13 років. Слід звернути увагу на те, що правосуб'єктність людини залежала від статі. Чоловік мав більше прав, ніж жінка, син більше - ніж дочка, жінка більше - ніж сестра тощо, тобто правова культура формування та здійснення правоздатності та дієздатності презентує нерівну дієздатність та правоздатність для чоловіків і жінок, ієрархічність якої нормативно визначалась і реалізувалась у спрощеному відношенні за віковим цензом та у складному – кровною споріденною та сімейно-становою залежністю у родині з точки зору давніх уявлень традиційної україноментальної правової культури про сім’ю.

     З договорів у джерелах правової культури згадуються головним чином купівля-продаж, позика, найом, оренда майна та особистий найом, міна, поклажа.

       У цьому відношенні за правовими ідеями Івановської О.П. [29] відзначаємо у правовій культурі звичаєвого зобов'язального права існування трьох етапів укладання угоди як трьох стадій прогресивного формування правової культури довоговірно-правових відносин (з одночасним формуванням автентичних форм правової свідомості): 1)  Попит і пропозиція, коли угода лише зароджується, контрагенти лише мають намір ознайомитися з предметом і метою угоди. Попереднє обго­ворення або низка переговорів у формі "запитання - відповідь" називається рядою, вона є попереднім моментом укладення угоди, формування правової договірної культури та правосвідомості, яка
далі набуває вигляду юридичного акту, формулюючого ту чи іншу специфіку чинних норм статичного права; 2) Коли сторони з'ясували всі умови договору, він може бути укладений ("рядься, та оглянься, верши, та не спіши"), тобто при цьому визначаються не тільки суб’єкт-об’єктні договірні правовідносини, але й формується суб’єкт-об’єктна договірна правова культура з усіма її регулятивними атрибутами, властивостями та  системно-структурними елементами;  3) Завершальна формула угоди відзначається обрядовими діями як типовими процесальними актами правової свідомості та культовими діями правової культури:
молитвою, рукобиттям, могоричем або завдатком. Угода набуває ви­гляду безповоротного юридичного акту, тобто такого акту, що створює чинні норми права актульними та дієспроможними.

        Головною умовою визнання дійсності угоди є вільне волевиявлен­ня або згода контрагентів. Це волевиявлення мало бути висловлено в будь-якій формі, на словах чи письмово: коли угода укладається на словах, то її супроводжує певний обряд – необхідна умова здійснення оціночного акту правовою культурою певної дійсності - молитва, рукобиття, мого­рич, розрізання хліба (при розподілі) та ін. Культурно-правова обрядовість у волевияв­ленні відігравала роль психологічного тла, формувала настрій контра­гентів, сакралізуючи юридичний акт ("ударяли по руках, "хоч і в збиток зробити, та могоричем запити", "та ми вже й богу помолились").

       За Польсько-Литовську добу та період Гетьманщини правова культура зобов'язального права стає більш прогрессивно досконалішою у плані набуття ними норм законодавчого регулювання, а отаже набуття норм законодавчої культури, тобто культури беззаперечного нормативного врегульовування всіх правовідносин згідно норм чинного законодавства, що розміщувалось у Литовських статутах. Литовським статутом визначалися форма й порядок укладення договорів та умови припинення зобов'язань. Гарантією виконання зобов'язань були присяга, застава та запорука – нові процсуально-правові елементи поновленої правової культури. За Литовськими статутами підставами зобов'язальних відносин, сформованих у аспекті нових процсуально-правових елементів української правової культури стають: інститут спільної власності, що виникав найчастіше через успадкування, та знахідка, що не була засобом набуття права власності, а породжувала право володіння. В свою чергу, інститут спільної власності та знахідка, як нові прогресивні архетипи правової культури, слугували новими центрами якісного нормотоворення, яке формально детерміноване виникненням та активізацією нових абстрактних правовідносин, врегульованих нормами чинного статичного права.

       З часом, трансформуючись, правова культура Польсько-Литовської доби у наступну, гетманську, презентує нове зобов'язальне право Гетьманської доби, яке передбачало низку додаткових умов, за яких договір набирав юридичної сили. У чому ж полягає специфіка правової культури договірних правовідносин Гетьманської доби в українській історії?

        Думаємо, що правова культура договору або договірна правова культура у період активного формування нової масової або колективної правосвідомості доби Гетьманської державності та держави мала такі абсолютно нові риси: 1) Договір був дійсним тільки за вільного волевиявлення, однак цього не було достатньо, необхідна була здатність до її волевиявлен­ня, а її мали не всі суб’єкти права, а саме наявність правоздатності та дієздатності. Правова культура дієздатність сторін угоди розумілась як здатність суб'єкта права набувати конкретних юридичних прав та обов'язків. Іс­тотно обмежувалися в дієздатності "невільні люди", що були безпра­вними. Особа, що не досягла вікової зрілості, за культурно-праовим звичаєм теж не могла бути зобов'язаною стороною: "знай толк, не давай малому в борг"; 2) Зміст договору, який становили умови, за яких він укладав­ся, мав бути законним і не суперечити народним звичаям, які здавна становлять головні елементи правової куль тури; 3) Договір мав бути належним чином оформлений. Договір, таким чином, ставав та став за певних умов вперше тотально письмовим, отож за цією озакою ідентифікуємо вперше з’явлення у світовій та вітчизняній правовій системі українотериторіальної (україноментальної, україноцентричної, україноетичної, українодомінантної, українопріоритетної) законодавчої свідомості та культури у світі та у Всесвіті, тобто коли україноментальна  правова архітектура договорів (у першу чергу, інноваційних, економічних та інших міжнародно-правових) стає пріоритетною у сфері законодавчого законотворення, правозастосування та правоздійснення у локально зорганізованому, конкретно-історичному, державно-правовому часо-просторі  мешкання та суттєвого впливу на зовнішне право законодавче середовище українства, зорганізованого у стійку незалежну державу-суспільство-народ-націю-етнос. Обов'я­зкова письмова форма передбачалася для зобов'язань на суму бі­льше 12 руб., а для договору дарування - 100 руб. Письмовим мав бути договір, предметом якого було нерухоме майно, тобто письмова форма договору, як домінантна форма договірної правової культури, поступовао збільшувала пріоритетну значимість договірних правовідносин, регулювавших провові дії з нерухомим майном, на відміну від непріоритетної значимості договорів, регулювавших правовідносини, пов’язані з нормативним регулюванням рухомого майна; 4) По-четверте, договір підлягав реєстрації та запису в урядових (су­дових) книгах. Це правило поширилося одночасно з рецепцією маг­дебурзького права, що мало на меті створення гарантії захисту прав учасників договору як доказів у судовому процесі. Але згодом запис набув іншого значення: насамперед здійснювалася перевірка форми договору, правоздатності та дієздатності учасників договору. У такий спосіб виникає якісна трансформація київоруської правової культури, пов’язана зі збільшенням законодавчого (побудованого за абстрагованими прогресивними правовими знаннями, вміннями та навиками) рівня якісної оцінки договорів у площині виміру рівня репресивності процесуальної правової норми, що зменшувала або поширювала межі якісного виміру форми договірних правовідносин у площину якісної оцінки правоздатності та дієздатності учасників договірних правовідносин як прямих суб’єктів української правосвідомості, які або могли, або не могли виконувати функції учаників договорних правовідносин, залежно від їх правоздатності та дієздатності.

       У такий спосіб договори купівлі-продажу, міни, дарування, що були найпошире­нішими видами договорів, передбачали перехід майна в приватну власність і укладалися зазвичай внаслідок словесної згоди, але при чому відбувалось праворефлексивне вимірювання рівня якості договірних правовідносин як відносин між суб’єктами правосвідомості, що заздалегідь здатні були цілеспрямовувати власні зусилля на формування принципово нових, більш якісних, у смислі формотворення більш правопрезентованих змістів і форм правоздатності та дієздатності,  правових смислів договірної правової культури,  що яскраво свідчить про суттєве удосконалення як предмета, так форми, змісту іта моральності договору.

        Згодом предметом купівлі-продажу могли бути різноманітні рухомі й нерухомі речі, причому обов'язковою умовою була відсутність прав третіх осіб на річ, а ще гірше було, якщо ця річ була вкрадена, що вказує на високу моральність правової культури звичаєвого права та договоріних правовідносин в давні часи. Здійснювався до­говір купівлі-продажу фізичною як передачею речі, так й  символічно. Укладанню договору купівлі-продажу передували, як правило, попередні переговори між покупцем і продавцем про кількість това­ру, що продається, та про його ціну. Покупці мали право переконатися в доброякісності товарів, оглянути й випробувати їх. У цих правових процедурах знову  можна побачити також еволюцію правової культури договірних правовідносин. Так продавець міг запевнити покупця у відповідності між ціною та якістю товару в три правових диспозиційних способи, що виконували типові правові функції індивідуальної  законодавчої свідомості продавця: клятвою або божінням; демонстрацією товарів нижчого сорту поряд з тими, що продаються, або зазначеною ціною на то­вар у торговельних книгах, тобто сутність нової еволюції договірної правової культури, як бачимо, поягала у зміні фактуальності договорів з реальних показників на номінальні, тобто зміною доказової частини якості товарів з усної на писемну, де демонструвальні акти правової процедури візуальної оцінки товару займають проміжне становище (демонстрація товарів нижчого сорту), що свідчить про остаточну зміну залишків язичницького правосвітогляду та правової культури на писемні, нормативно фіксовані форми договоріних правовідносин.

      Договором купівлі-продажу передбачаються умови виплати за­вдатку та неустойки. Завдатком називається грошова сума, що ви­дається однією з договірних сторін іншій стороні на підтвердження укладання договору та на забезпечення її виконання. Завдаток у тор­говельних відносинах сприймається як частина ціни товару. Не­устойка - визначена договором грошова сума, яку одна сторона по­винна сплатити іншій в разі невиконання або не належного виконан­ня нею зобов'язання. Оскільки покупець не завжди впевнений, що товар йому буде доставлений в призначений умовами договору час, він убезпечує себе внесеними в договір умовами про неустойку. Не­устойка становила певний відсоток з кожного рубля ціни на товар або відповідної суми за домовленістю сторін. Тобто акт договірних правовідносин у правовій культурі мав символічне, умовне значсення, але для формування певних договірних  оціночних знань – суттєве, внслідок чого створювалась та чи інша правова традиція договірної процедури акту як правоокультуреної дії акту правосвідомості, стоврюючей правові норми. Товар і ціна були несуттєвимми елементами правової кульутри.

        Правова еволюція договору купівлі-продажу за Литовсько-польську добу, що презентувала загальну еволюцію української правової культури цього періоду, пов'язана з розвитком індивідуального права власності; договір могли укладати не окремі, а представники всіх станів за чинними нормами світського права. Одже, акт купівлі-продажу відтепер із символічного, властивого періодові Київської Русі, перейшов у фор­мальний та абстрактий, універсальний та типовий за вимогами норм Литовського статуту. Суттєвими елемен­тами договору купівлі-продажу були товар і ціна.

        За часів Гетьманщини договір купівлі-продажу передбачав його за­пис в урядових книгах, якщо предметом такого договору була нерухо­мість. Продавець передусім повинен був сам написати й підписати "купчу", яку потім слід було затвердити підписами "запрошених на то людей добрих, двох або трьох віри достойної, жильців тутешніх"; вони ж мали бути присутніми під час продажу. За  випадку неможливості про­давця чи свідків підписати угоду (неграмотність чи фізичні вади) вони повинні знайти осіб, які зробили б це за них. Після підписання "купчої" продавець повинен був "оголосити лист" про продаж майна "у присут­ності урядових персон", а ті вписати в міські книги "слово в слово" та надати сторонам угоди витяг, скріплений підписами й печаткою. Як бачимо, за часів Гетьманщини правова культура набуває статусу державно-правової, переутворюючись у механізм якісної оцінки нормативно-правових дій, що набувають нової праводемонстративної процедури, праворитуальної дії та новох правової церемоніальності.

      Найдавнішим був зобов'язальний договір про обмін або міну, що спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належно­го їй майна і передачу його в право власності. Цей договір за своїм змістом і формою мав багато спільного з типовим договором купівлі-продажу. У ранній період історичного розвитку за відсутності товарно-грошових відносин, правова культури міни була основною правовою формою такого внутрішнього нормативноокультуреного забезпе­чення потреб товарообігу, що забезпечував лише розвиткову необхідність товарообмінних операцій, достатність же забезпечували інші зовнішні правопроцедурні дії, пов’язані з потребами у війській здобичі та військових діях.

       Найістотнішою культурно-правовою ознакою для розмежування цих двох договорів (договор міни та купівлі-продажу) є те, що в договорі купівлі-продажу передбача­ється лише грошова форма розрахунку. Договір дарування, як і договори міни, купівлі-продажу, був спрямова­ний на безповоротне припинення права власності дарувальника та передачі його обдарованій особі.

     Еволюцію правової культури за польсько-литовської доби простежуємо у прогресивній зміні правового статусу сторін договору: для укладання угоди дарування стало необ­хідним  волевиявлення двох сторін: дарувальника обдарувати, а об­дарованої особи - прийняти дар. Без цього угода не набувала чинності.

     Еволюцію правової культури виявляємо також за прогресивною кількісно-якісною видозміною форм договорів оренди майна та особистого найму, коли найпоширені­шими формами оренди майна та особистого найму стали: передача землі в тимчасове користування на умовах орен­ди та майнового договору, користування конем, плугом та іншим рема­нентом тощо. Договір оренди та правова культуру його укладання також накладала зобов'язання на обидві сторони, він міг бути спадковим. Зокрема, це стосувалося договору оренди землі. Змістом таких договорів, що укладалися, як правило, усно, були взаємні зобов'язання щодо характеру майна, розмірів земельних ділянок, обся­гів терміну та місця проведення робіт, умови оплати згідно зі звичаями певної місцевості. При оплаті договору оренди землі за польсько-литовської доби поширенішої форми набула така, як здольщина (скіпщина, десятина, спольщина), яка пе­редбачала виплату орендарем частки врожаю (інколи половину), зібра­ного з найманої землі. З розвитком товарно-грошових відносин панів­ною стає земельна рента - грошова форма орендної плати.  Еволюція правової культури, таким чином, й далі виявлялась у збільшенні дольової відповідальності орендаря за оренду найманої землі, а також у збільшенні ступеня обов’язковості цієї виплати, що свідчить про поступове збільшення регулятивної формалізації договірних правовідносин, якісної оцінки правовою культурою договірних правовідносин та подальше нормативне закріплення відповідних процесуальних процедур  виконання договору як типово правових у відповідних нормативно-правових актах.

        За Польсько-Литовську добу, а ще більше в Гетьманську, договір оренди майна стає ще більш законодавчо регламентованішим, у такому договорі вимагало­ся називати суму орендної плати, термін її сплати, строки договору тощо. Він міг укладатися як усно в присутності свідків, так і письмово. Якщо в орендному договорі орендна плата не зазначалася, то най­мач був зобов'язаний сплачувати суму звичайну для даної місцевості знаходження будинку чи маєтку. У "Руській Правді" згадуються тивуни та ключники як особи, що зобов'язуються особисто служити. Йдеться про договір особистого найму, який, як правило, призводив до рабства. Хіба що в договорі мала місце спеціальна вказівка на виключення рабства в кожному конкретному випадку. Практика часів "Руської Правди" знає і договір найму для виконання певної праці, як і договір найму майна (коня, плуга, сохи, борони, приміщень, часто збіжжя, худоби, бджіл). Термі­ни згадуються дев'яти- й дванадцятирічні. Саме в аспекті права власності звертає на себе увагу інститут застави, що був дуже характерним правовим явищем того часу. По­за нинішньою формою заставного права - іпотекою історичне мину­ле нашого народу знало попередні форми - фідуціарну й пігнусову За фідуціарної форми кредитор одержує заставлену річ не тільки у своє користування та володіння, а й у повну власність аж до момен­ту викупу заставленої речі боржником.

      Еволюцію правової культури, презентована у еволюції юридичної думки щодо заставного права виявляємо у напрямку полегшення становища боржни­ка, у результаті чого виникла пігнусова форма, за якої право власно­сті на заставлену річ лишалося при боржникові, а на кредитора пе­реходили тільки користування й володіння. Подальша еволюція правової культури полягала у з’явленні типово правової можли­вості зберігати право власності на об'єкт застави не тільки протягом одного заставного строку, а декількох, аж до викупу його нащадками (байдуже якого покоління). Отже, правова культура здійснення заставного права кредитора як конкретно-історично сформована  модель якісного цілепокаладального його розвитку полягає у тому, що заставне право ніколи не переходило в право власності, даючи, таким чином, змогу зберіга­ти родові маєтки українських родин і становлячи характерну рису нашого національного заставного права як основого, нормативно струткурованого джерела, стерженевої основи та першокритерія високого циклу соціальної активності правової культури, аксіологічно детермінованого автентичним циклом соціальної активності україноцентричної правової свідомості.

       Пігнусова форма заставного права, за якої право власно­сті на заставлену річ лишалося при боржникові, а на кредитора пе­реходили тільки користування й володіння, по-іншому, мала назву  застава "на урок". У цій своєрідній формі відчувається відгук давньої правової ідеї про не­можливість відчуження нерухомості. Допускалася як виняток лише пігнусова форма заставного права у вигляді застави "на улад", тобто на спеціально зумовлений в договорі строк із зазначенням терміну "на упад". Пігнусова форма застави "на упад" діяла і в пізніші часи - литовські й гетьманські. При несплаті своєчасно боргу суд міг при­значити шеститижневий строк для його погашення, після чого могло бути скасовано стягнення на заставлене майно. Особливістю заста­ви "на упад" було й те, що спадкоємці заставодавця, який помер до настання терміну сплати боргу, могли в будь-який час викупити за­ставлене майно навіть після спливу цього строку. Еволюція правової культури, таким чином, продовжила своє існування у модернізації договірної правової культури, а саме у збільшенні строків викупати за­ставлене майно.

        Наступні кроки еволюції правової культури можемо відслідкувати за еволюцією функціональних норм Литовських статутів, коли  застава стала поширюватись поширювалась як на рухоме, так і нерухоме майно, договір став укладатися у письмовій формі, оскільки заста­влене майно можна було викупити тільки тоді, коли договір існував тільки у письмовому вигляді. У такий спосіб писемна форма укладення договру остаочно презентує домінування типово правових, формалізованих підходів до укладання договорів, які все більш і більш відходили до сфери законодавчої культури як більш розвиненої форми правової, що формулює нову потребу у черговій її модернізації як достатній процедурі вдасконалення чинних договірних правовідносин. Захначені терміни застави встановлювався за згодою сторін.

        Еволюцію правовою культури можна простежити за Польсько-Литовську добу і за якісними змінами договорів позики. Так, для договорів позики стало характерним те, що предмет кредитних операцій міг мати як грошовий, так і натуральний характер, а форма укладання договору позики різнилася залежно від суми боргу, осіб, що були сторонами договору, та платоспроможності боржника.

      Характеризуючи розвиток торгівлі та його якісний розвиток, починаючи з давньоруської держави,  зазначаємо, що прогресивні шляхи її розвитку неминуче тягнуть за собою виникнення лихварства. Позика за звичаєвим правом починає оформлятися зобов'язальною угодою: одна особа передає безкоштовно відповідну річ іншій особі в тимчасове користування, володіння, але не у власність, а лише "на потримання" (безвідсоткова позика). Предметом пози­ки можуть бути всі рухомі речі за винятком трьох: дружини, собаки та зброї. За зіпсовану річ позичальник має сплатити грошима або іншими речами, еквівалентними позиченим: "чуже бери та паче ока бережи". Думаємо, що обмеження предмета позики дружиною, собакою та зброєю свідчить про моральну еволюцію української правової культури, яка історично розвинулась до того, що почала не лише генерувати нові предмети позики, але й захищати моральну цінність та загальну мораль самого феномену позики як такого культурно-правового зразка, якісний розвиток природної сутності якого полягає у тому, що чинна державно-правова свідомість виділила такі предмети, які не могли брати участь у формуванні предмету позики у зв’язку їх великою значимістю для особи, що бере участь як у формуванні позики, так й у її здійсненні. Еволюція правової культури ідентифікується у формулюванні правовою свідомістю етичних і естетичних принципів здійснення позики,  а саме, принципів, які свідчили про формування нових якісних основ договірних правовідносин, що почали з певного часо-простору продукувати окрмі, етико-етично детерміновані соціальні питання, які набували для суб’єктів позики неабияку роль, цінність та значення: без них суб’єкт позики почував би себе знедолено та принижено, скрутно та беззахистно. Важаємо часов-простір конкретно-історичного періоду розвитку позики як первинного інституту соціалізації, що класифікує предмети позики та їх диференціює на предмет їх придатності до позики з етико-етичних і естетичних точок зору, є часо-простором початку формуванні договірної соціальної політики та практики, як пріоритетними при визначенні загальних суттєвих, особистісногенних і неформальних основ національної правової теорії та практики.

         Культурно-правова природа позички або кредиту є таким новим видом зобов'язальної угоди, за якою одна сторона дає іншій у власність відповідну кількість замінних речей з умовою повернення таких же чи інших речей відповідної вартості, як правило, з доплатою за вказану послугу (так званим відсотком). За­мінними речами називаються такі, що підлягають обрахунку, обміру та зважуванню, наприклад, гроші, сипкі продукти, знаряддя праці тощо. Позичка здійснюється передачею в борг змінних речей або в присут­ності свідків, коли угода відбувається з малознайомими людьми, або без свідків за усною домовленістю. За звичаєм при укладенні угод не рекомендувалося давати в борг недієздатному, нетверезому, також "сильнішому від себе", бо йому "в борг дати - добро потеряти". Відпо­відальність за зобов'язаннями покладається не лише на особу, але й на майно, оскільки зобов'язання носять повністю особистий характер. У силу цього при виконанні обов'язків стягнення не поширюється на майно боржника, хоч би воно в нього й було, а на самого боржника.

        Розвиваючись у напрямку індивідуалізації відповідальність за зобов’язаннями позички характеризують правову культуру в цілому як таку якісну харктеристку договірних правовідносин, що суттєво виокремлюють подальші напрямки її трансформації як ті прогресивні, що пов’язані з правовою культурою особистості, індивівдуума як фізичної особи або первинного суб’єкта правосвіідомості, належного як й його правосвідомість,  родовій правовій природі.

      Позичка передбачає зобов'язання позичальника, котрий має спла­тити вчасно борг і всі доплати, обумовлені угодою; якщо ж він не в змозі вчасно розрахуватися з кредитором, він просить відстрочки бор­гу на відповідних умовах. У разі повної неспроможності сплатити борг боржник пропонує альтернативну форму його погашення (наприклад, від­робіток), і часто доводиться погодитися з пропозицією. Договір позики охоплював угоди грішми, продуктами та речами. Об'єктом договору позики за "Руською Правдою" були не тільки гро­ші, але й збіжжя, худоба, мед, віск, хутра тощо. Згадується позика без відсотків і з відсотками. Коли позичали гроші, відсотки називали­ся "різом", коли мед - "наставом", жито - "присопом" Такі договори укладалися за умови обов'язкової присутності свідків, якщо сума по­зики становила понад три гривні. У цих випадках для повернення бо­ргу (при відмові боржника) кредитору достатньо було принести при­сягу (ст. 52 "Просторової правди"). Відсотки могли стягуватися щорі­чно, щомісяця та "третні". Якщо сплата боргу розтягувалася на строк більше року, то замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50 % суми боргу (ст. 51 "Просторової правди"). "Русь­кій Правді" відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довірі й не потребувала присутності послухів. У цьому разі еволюція правової культури полягала у збільшенні підстав для завчасного розрахування з кредитором.

       Подальший розвиток правової культурі пропонуємо на подальшому законотворчому вдосконаленні інституту позики в Литовську добу, який зазнав істотних змін: відпали складні нормування відсотків, властиві періодові першої державності. З'явилися вимоги законодавця оформляти позику понад 10 кіп гро­шей писаним документом під загрозою втрати їх. Відсоток від суми позики максимально визначався 8 %, вищий вважався "лихвою" і був заборонений, що пізніше фіксувалося в "Правах, за якими судиться малоросійський народ". У разі смерті позичальника зобов'язальна угода не припиняла чинності: борг переходив до спадкоємця. А саме, еволюція української правової культури виявляється у подальшому збільшенні процедури писемної формалізації інституту позики, у виробленні прогресивного механізму юридичного закріплення максимального відсотку від суми позику, та юридичного закріплення боргу за спадкоємцем у разі смерті позичальника, що свідчить про те, що  норми позичального права зазнали більшої репресивної щільності.

       У добу Гетьманщини для договору позики необхідною стає умова письмової форми угоди, якщо сума позики перевищує 12 руб, тобто за цю добу норми позичального права збільшили репресивну нормативність щільність, а разом з тим й  рівень писемної формалізації цієї нормативності.

     Наступний кроком у якісному розвитку правової культури є правова еволюція договору  поклажі, який відомий первісним кодексам мало не всіх народів гадаємо тому, що об'єктом права власності насамперед стали рухо­мі, звичайно цінні речі. Так, насамперед, договір поклажі не вимагає при його укладан­ні наявності свідків. Думаємо, що правова культура процесуального здійснення договору поклажі презентує остаточну правову еволюцію договоріних правовідносин як таких, що завершено переутворилися у остаточні формально-юридичні процедури договірного формування правових архетипів законодавчої культури, яка починає домінувати.

     Наступну віху еволюції правової культури ми пов’язуємо з правовою еволюцією мирових угод, або по-іншому покладок. Дані угоди відігравали досить важливу роль. Мирова угода є погодженням двох сторін про взаємні поступки через сумнівність на­лежних сторонам прав, її мета усунути шляхом новації попереднього зобов'язання або взаємних поступок суперечки в майбутньому, па­м'ятаючи, що "поганий мир краще доброї сварки". Для наявності ми­рової угоди необхідна наявність сумніву щодо майбутніх прав і зобо­в'язань, невпевненість у благополучному вирішенні справи в суді. В українській правовій культурі, спадкоємністю котрої є традиційне звичаєве право, існувало, так зване право родового викупу. Воно поширювалося на сябринне землекористування, помісне землеволодіння та оплачувані угоди: купівлі-продажу, застави (про без­оплатні угоди як дарунки, заповіти тощо не йдеться). Суб'єктами права родового викупу були всі члени роду, хоч, фактично, викуп проводила одна особа від імені всього роду, оскільки викуплене май­но залишалося родовим, а не набутим. Право родової власності включало й підстави такої власності, а оскільки праця була джерелом власності й добробуту, а сім'я була спілкою, в якій працювали всі, то відповідно й передбачалася згода всіх на відчуження родового майна.

       З  XVI ст. окремий член роду чи сім'я набувають права відчужу­вати своє майно без попередньої згоди інших родичів, але за це останні отримували право викупу придбаного членом роду майна. У конфліктних ситуаціях справа могла бути розглянутою на громад­ському сході (при общинному володінні) чи у волосному суді (при подвірному володінні). Таким чином, генеральною тенеденією розвитку еволюції правової культури стала та, що презентувала правову еволюцію мирових угод, сутність якої полягає у збільшенні республіканськоцентричних векторів розв’язання конфліктів при відчуженні майна, а також поширення цього права на інших родичів, у частині набуття ннми права викупу придбаного членом роду майна.

       Творчий розвиток української правової культури можемо прослідкувати за правовою еволюцією земельного права, яке, як регулятивна система норм, що впорядковува­ли землекористування, режим земель, установлювали кордони, те­риторії й межі земельних ділянок, тісно співіснувало поряд з цивіль­ним правом та нормами цивільної правосвідомості, оскільки земля була об'єктом майнових відносин. Правова культура землекористування ще довго не досягало тієї повноти й визначеності, якими відзначалося право на рухомі речі. Розвиток правової культури здійснення права власності на зем­лю еволюціонував у такому порядку: спочатку затвердилося право на ділянки для обробітку, у той час як луги та пасовиська залишалися ще тривалий час у спільному володінні громад і родів. Ліси та водо­ймища належали спочатку громадам і родам, пізніше стали предме­том володіння приватних осіб.   Спосіб життя українського селянина визначався перш за все зв'я­зком із землею, яку він називав земля-годувальниця, земля-матінка. В основі формування та функціонування правової культури тих правовідносин, що створювали право власності на землю та володіння нею історично цілепокладена права культура її об­робітку, та, відповідно, правова культура праці людини.

        Власне правова культура праці визначала правову культуру відносини власності на землю, а не навпаки, тобто правова свідомість,  що сформувала стійкі процесуаьні стадії становлення правової культури використовувала професійні форми правосвідомості як пріоритетні для вироблення стійких рис традиційної української правової культури, свідомоті та правової ментальності. Відомо, що до найдавнішого способу набуття власності, і землі зок­рема, належить так звана окупація. Історично, першим власником вважається той, хто позначить річ (рухому чи нерухому), яка раніше не була у власності іншої особи, знаком приватної належності (тавром, засі­кою, зарубкою). За традиційними нормативними уявленнями, сформованими здавна українською правосвідомістю та правокультурно закріпленими звичаєвим правом, заанотованими у "Руській Правді", звір у сітці, бджоли в борті, позначені приватним знаком, визна­ються приватною власністю, яка вимагала принципово нової правової культури праці та окупації.

        Правова культура державних правовідносин, формуючих право на територію та приватне право на землю тривалий час не розмежовувала ці дві галузі статичного права. У "Руській Правді" зберігся досить цікавий матеріал про заснування в Києві Печерського монастиря. Дванадцяте­ро ченців "викопали печеру велику і церкву, і келії...” [93, c. 59].  Коли кількість їх у печері зросла, вони "помислили поставити поза печерою монастир...; вони ж поставили церквицю малу над печерою. І почав Бог умножати чорноризців... і сотворили браття раду з ігуменом - поставити монас­тир... Антоній... посол єдиний від братів до Ізяслава князя, сказав: княже мій, се Бог умножає братію, а місця мало, дай гору ту над пече­рою. Ізяслав же чув і радий був, послав мужа свого і дав їм гору ту. Ігумен же і браття заложили церкву велику і монастир огородили ко­лами, келії поставили, церкву звели, іконами прикрасили. І відтоді по­чався Печерський монастир" [93, c. 59-60]. На цьому прикладі бачимо, допоки ченці проживали в печерах, не оволодівши земельними ґрунтами, вони не вимагали затвердження права на власність узв’язку з тим, що вони елементарно не працювали з землею, майнові правовідносини з державною не було, а одтак мови про правову хліборобську культуру вести не можна. Коли ж виникла необхідність у земе­льному наділі для побудови церкви, ченці вступають у майнові правовідно­сини з державою, що володіє цією територією, та вимагають визнання права на землю з боку публічної влади. Але князь Ізяслав не був приватним власником гори над печерою, ця гора нікому не належала, засновники монастиря не вважали її його власністю, а звернення до князя можна розцінювати як звернення до представника публічної влади. Вони не заявляють лише про здійснену окупацію, просять не про утвердження права, а про пожалування – нову форму обядовості правової культури.  Зрозуміло, що ніким не зайнята земля, зрозуміло, вважалася власністю держави, яка, жалуючи цю землю окупанту, дає наділ через владного посеред­ника (князь "послав мужа свого"), котрий визначає межі жалуваної зе­млі, та після чого визнається право власності, створюючи у такий спосіб початок нової хвилі розвитку правової культури, при цьому не обмежуючи прав окупанта на земельне володіння.

        Ще одним з найдавніших джерел традиційних рис української правової культури стала нормативна процедура задоволення потреб селянського двору в землі,  за рахунок використання деяких договірних операцій з общинним землеволодінням, а також зміною порядку землекористу­вання. Регулювання їх було важливою функцією господарської діяльно­сті общини (громади), що сприяло швидкому становленню нових земельних правосвідносин, вимагаючих, відповідно, нової правової культури. Раніше, традиційним було уявлення, що кожна община володіла певними землями, навіть якщо вона користувалась і угіддями, що належали до іншого села. Юридичні права на землі, пасовища та інші угіддя фіксувалися за допомогою природних знаків - дерев, річки, кургану, болота, лісу тощо. Згодом, як правило, у присутності всієї об­щини або декількох представників стали вводити штучні кордони: робили засіки, окопи, заори, ставили огорожі, забивали палі тощо. Думаємо, що з введенням перших штучних кордонів традиційна українська правова культура, презентована у традиційно україноментальноструктурованій правосвідомості, почала зазнавати штучного розвитку, що ідентифікував матеріальну домінанту правової культури у нових формах обрядовості, пов’язану з праводемонстративною реалізацією нових, ідеологічно опосередкованих форм, методів та принципів звичайної української правової культури, а також певний занепад духовності в моральній сфері правобуття. За таких обставин старі принципи формотворення української правової культури зазнавали певних порушень, внаслідок чого правова культура змінювали старі форми на нові, змістовно видозмінюючись у різних відношеннях і пропорціях, тобто вона становилась якісно іншою, більш темпозмінною та дизпропорційною у смислі, наприклад, її збільшеної моральності, перш за все,  більш демократичною та оцінно-якісною. 

        Так, право власності на землю іноді стало надаватися особам за принципом давності володіння, що формувало з часом принцип демократичності у правовій культурі. За цього випадку власник по закінченні терміну давності отримує не лише право довічного користування земельним майном, але й право власності на нього. Цей принцип регулювання та кон­тролю за землеволодінням працював протягом тривалого часу. За звичаєвим правом сформована у такий спосіб демократична цілеспрямованість української правової культури, за свідченнями старожилів, стала слугувати вагомою підста­вою для законного врегулювання земельних спорів. Оскільки очевидцями окупації певної території або її межі могли бути лише най­старші члени громади, вони й були свідками в земельних конфліктах, які зберігали старі традиції української правової культури.

          За формування української правової культури за Польсько-Литовської доби історії України суб'єкти правосвідомості дістають більшу свободу в цивільно-правовому житті, більш конкретніше та ясніше визначаються його повноваження правоздатності та дієздатності. Домінуючою формою умовного зем­леволодіння було помістя, яким можна було володіти без права розпорядження. Фактичні користувачі землею - селяни, що не нале­жали до "непогожих" у "достатутову" добу, господарювали ще й на власних землях і розпоряджалися ними цілком вільно, але з часу Волочної реформи 1557 р. право власності селянина на землю опини­лося під серйозною загрозою, а Литовський статут у третій редакції остаточно позбавляв селянина цього права, визнаючи за селянином право власності тільки на рухомості, чим юридично й фактично зрів­нювалося становище "погожого" селянина з "непогожим". Закріпа­чення селянства призвело не тільки до втрати права власності на землю, а водночас і права розпорядження без згоди свого пана.

         Різновидами землеволодіння були великокнязівське, магнатське, шляхетське, церковне та селянське. Вільно розпоряджатися можна було родовою, вислуженою або купленою земельною власністю. Пра­во володіння землею могло, як правило, трансформуватися в право власності. У цей час значно більшу роль відіграє інститут надувальної да­вності. Литовський статут (1529) установлював термін позовної дав­ності стосовно земельного володіння в 10 років. Купленою землею можна було вільно розпоряджатися. Стосовно ж родової й вислуженої власності, то власник спочатку мав право розпоряджатися лише її третиною. За Литовським статутом 1588 р. ці обмеження скасовувались, і власник як купленої, так і вислуженої власності отримував право вільного розпорядження. Але власник родової землі таким правом не користувався. Право як власності, так і володіння землею було зумовлено відбу­ванням обов'язкової військової служби. Власник або володілець землі міг бути звільнений від військової служби тільки за випадку захворювання.

       Поширеною формою володіння землею в цей час була так звана займанщина (займань, займище) - узвичаєний спосіб одержання зе­мельної власності на правах першості займання вільних земель. Власником землі визначався той, хто перший почав її обробляти. Про те, що цей спосіб користування землею, а пізніше й одержання спадкової власності на неї був відомий ще в ту епоху, коли Київ був центром руських князівств, ми знаходимо в збірнику візантійських законів, пристосованих до умов руського сільського життя під назвою "Книги законні". На думку професора церковного права А. С. Павлова, "Книги законні" були довідковим матеріалом для церковних відомств та судів, хоч і не мали сили закону [66, c. 157-158]. У них йдеться про спосіб набуття права користування землею виключно через обробіток незайманої ділянки. Принцип вкладеної праці найповніше втілився в займанщині - формі общинних земельних відносин ще в княжу добу та поширився в литовську та гетьманську, про що йдеться в "Книгах законних".

    Північ України, яка менше зазнавала набігів татар, приваблювала поселенців з числа дрібної шляхти. Цим аристократам польського по­ходження корона жалувала численні хутори, які вони заселяли кріпа­ками та вільними селянами, що погоджувалися стати їхніми спадкови­ми орендарями. Чернігівщина та Полтавщина були відкриті для татар­ських набігів, тому майже до XVI ст. залишалися пустельними. З цієї причини вільна займанщина цілинної або покинутої землі була ще мо­жлива. Якщо північна частина України була мало заселена, то півден­на була диким степом. Саме там розташовувалися ті "ялові" поля, про які говориться в скаргах турецьких і татарських купців на козаків.

          Земельна політика держави спиралася на правову базу, основу якої становив звичай. У Литовському статуті (ст. 43), який заохочував нових поселенців на українські землі, зазначалося: "Хто нажив своєю працею землю, яка раніше нікому не належала, і обробив її або роз­чистив від лісів чи кущів, той по праву стає її власником". Пізніше, у 1743 р., це положення закріплюється в збірнику малоросійських культурно-правових звичаїв, яке фактично кодифікувало давню звичаєву норму "займанщини". Польські королі у своїй аграрній політиці також дотримували­ся цієї правничої норми. Формальне тому підтвердження ми знахо­димо в привілеї, наданому Варшавським двором (1646), в якому за­значається: козакам дозволяється займати землі й будувати садиби де завгодно, тільки б це було на вільних до цього місцях. Дещо піз­ніше почалися періодичні переділи землі рівними наділами.

       Правова культура нових правовідносин, сформувавших за Польсько-Литовську добу нове право власності чи володіння земельною ділянкою займанщиків чи за фактом окупації посвідчували зазвичай начальники козацьких полків спеціальною грамотою, яку називали "позволительним лис­том". Численні грамоти, "жалувані" царями першим поселенцям, сві­дчать, що займанщина була єдиною основою володіння.

         Таким чином за Польсько-Литовську добу були відроджені деякі істотно характерні для традиційної обрядовості української правової культури, які стали відроджувати старі моральні обрядові правила, звички та правові норми, що значно посилювали українську правову традицію, правову ідіому та структуро-системну побудову спадкоємності правової культури та правової свідомості. Українська правова система характеризується більш вдосконалими нормами европейськоцентричнозорієнтованого права, у зрівнянні з минулими правовими епохами,  моральноопередкованими регулятивними архетипами відродженого і модернізованого українського звичаєвого права, набуваючи при цьому рис світого права.

        За Гетьманську добу в цивільному праві існували два основних рі­зновиди набуття права на землю: одержання земельного наділу з умовою несення служби "на ранги", тобто "рангові землі" та набуття її різними законними способами - через спадщину, купівлю, зайняття пустища і кинутих земель. "Рангові землі" - це були ділянки, які геть­ман своїми універсалами жалував козацькій старшині за службу, "на ранг", під час зайняття нею певної посади. У процесі розвитку суспі­льних відносин різниця між "ранговими" та іншими формами земле­володіння згладжується. Коли в другій половині XVIII ст. на території України поширюється російське законодавство, особи, що були володільцями, так і ті, що були власниками землі, мали нести військову службу.

        Правова культура родинних і шлюбно-сімейних відносин, що була традиційно характерно реалізована в українській правосвідомості,  зазнавала досить сильного впливу з боку звичаєвого права, яке, як завжди, за добрих годин, зазвичай виконувало функції спадкоємності правової культури та правосвідомості. Слід зазначити, що важливу роль звичаєве право відігравало у сфері сімейного життя. Професор О.О. Шевчен­ко [30, c. 51-52]  вважає родинне та шлюбно-сімейне право найбільш розвинутим інститутом українського цивільного права. Шлюбно-сімейна правова культура  відповідних відносини та погляди на шлюб суттєво різнилися в часи до прийняття христи­янства і після. Незважаючи на вплив церковного канонічного права, традиційна народна правосвідомість протягом століть обумовлювало та закріплювала функції, особисте й майнове становище членів сімейного союзу, порядок спадкування тощо. Уявляється, що поняття родинного права дещо ширше шлюбно-сімейного, оскільки його дія поширювалася на ширше коло членів родини, до якого входили не тільки подружжя та їхні діти, а й інші ро­дичі, та, можливо, і не тільки родичі. До того ж родинне право мало й ширший предмет правового регулювання: це й шлюбні стосунки подружжя, статус дітей, права власності та володіння, особиста пра­ця членів сім'ї, спадкові відносини, побут тощо.

      Основним інститутом шлюбно-сімейного права був моногамний шлюб, початковими формами якого в дохристиянську епоху можна назвати викрадення, купівлю чи приведення жінки, а також дозволяв­ся конкубінат. Будувався такий шлюб за принципом необмеженої ав­торитарної влади її глави відносно решти членів сімейного об'єднан­ня. У дохристиянський період мала місце свобода розлучення, яке було можливим як за одностороннім бажанням чоловіка, так і за спі­льною згодою подружжя. Сім'я зароджувалась у надрах роду та певною мірою співіснувала з ним. Увесь тривалий шлях розвитку і творення сім'ї О.П. Івановська поділяє на декілька стадій, які ми ідентифікуємо стадіями формування відповідних правових культур шлюбно-сімейних відносин [29, c. 98]. На першій стадії правової культури шлюбно-сімейних відносин домінував рід як спорід­неність кровних родичів. На другій стадії значення роду звужується до розуміння великої сім'ї (сімейної общини), до складу якої входило три-п'ять висхідних або побічних поколінь родичів - нащадків одного батька зі своїми дружинами та дітьми, об'єднаних спільною власніс­тю, виробництвом і споживанням, культовими інтересами, владою голови сімейної общини. Формою територіально-господарського уст­рою її, що проіснувала до XVII ст., були дворища. На третій стадії формування правової культури шлюбно-свімейних відносин відбувається відокремлення сім'ї від роду, хоч така патріархальна сім'я була розширеною патронімією (вона ще називалася сябринною, пізніше братською). До її складу могли входити не лише справжні родичі, але й члени, пов'язані фіктивними родинними зв'язками. Правову культуру формування сябринства умовно розподіляють на природне та штучне. Перший вид більш давнього, родового правового походження; його суть - у розподілі спільної вла­сності великосімейних патріархальних об'єднань між меншими спіл­ками. До останніх вливалися і "чужаки" (через шлюб, купівлю-продаж сябринної пайки), і кровне начало поступово слабшало. У основі правової культури штучної сябрини знаходився договір кількох осіб, які часто й не були ро­дичами та жили в різних селах. Патріархальний характер правової культури феодальної української родини визна­чав провідну роль її глави - батька чи старшого сина (іноді брата), рідше - матері. Важливою правовою підставою визнання прав членів родини було трудова участь у господарських роботах, так, навіть батько в сім'ї зберігав свою владу до того часу, поки міг працювати, коли ж він старівся, влада переходила до старшого сина. Народна правосвідомість умовно виділяла певне коло питань "жіночого права" ("жіноча дорога від печі до порога"). Владі домовласника рівною мірою підкорялися дружина, діти, потомство синів, раби. У зв'язку з цим цілком природно, що глава сім'ї визнається єдиною правоздат­ною особою, яка повністю закриває собою інших суб'єктів. Поступово процес розвитку моногамної сім'ї призводить до деякої автономі­зації окремих її членів. Правові норми, що закріплювали необмежену владу глави сім'ї, пом'якшуються, і хоча вони завжди ставили жінку й дітей в підлегле становище, вони вже не були безправними істотами в сім'ї. Ще в часи Київської Русі почали формуватися деякі юридичні механізми захисту їхніх інтересів.

        На відміну від багатьох країн світу жінка в Україні завжди посідала високе становище, не зазнала ні "тюремного затвору", ні монастир­ського "заточення" як у давні часи, так і пізніше. Звичайно суспільне становище жінки-шляхтянки вигідно відрізнялося від становища се­лянки, однак і вона не могла обіймати державні посади й була обме­жена в політичних правах. При укладанні шлюбного договору в часи "Руської Правди" звер­тали увагу на вільне волевиявлення сторін, тому їхній вік, хоч він чіт­ко не визначався в "Руській Правді", становив одну з остаточних умов шлюбу. Можна припустити, що шлюбний вік був досить низь­ким, як і у звичаєвому праві інших народів.

       Причин до розірвання шлюбу тодішня правосвідомість знало багато: зараз­ну хворобу, неплідність, відсутність одного з подружжя, родинну не­згоду, подружню невірність. Оформлювалося розлучення духовним чи державним судом або через відпускну чоловіка жінці. Козацькі сім'ї, захоплюючи вільні землі, були не просто шлюбними парами, а сімейними общинами, названими в документах сябринами (Литовський статут 1529 р.). Сябри мали кожен свою частку майна, конкретну ділянку (пайку) спільної землі. Поширеним способом утво­рення сябринних, або братських родин була правова культура звичаїв братерства, що мала широку відому обрядову традиційність правової культури. Сутність її полягала у тому, що встановлювались фіктивні родинні відносини та декларувався публічно, на громадських сходах. Обряд братання, або побратимства супрово­джувався символічними примовляннями, молитвою, цілуванням ікон, перев'язуванням рушником, обміном святими образами й хрестами. Звичай визнавався й освячувався православною церквою. Відносини побратимства встановлювали на все життя і вважали їх такими ж обов'язковими і священними, як і родинні зв'язки. Якими б не були способи утворення сябрин, у них завжди зберігалися традиційні нор­ми ставлення до спільної власності, що спиралися на правову культуру звичаєвих правовідносин і ментально-композиційну культуру звичаєвого пра­ва. Продаж або будь-яке інше її відчуження були неможливі без ві­дома й дозволу всіх побратимів (сябрів).

       Про високий статус жінки в ранньофеодальному українському звичаєвому праві свідчать норми "Руської Правди" (Просторова ре­дакція, ст. 88), які ми ідентифікуємо нормами високого циклу соціальної активності української правової культури, що ідентичні нормами української правосвідомості та її спадкоємності. Вони  встановлювали покарання за вбивство вільної жінки, а в попередніх правилах ми знаходимо норму про відшкодування шкоди, яку спричиняло феодалу вбивство ремісниці, годувальниці чи рабині (ст. 15-17). Високе становище жінка посідала в сім'ї і в тому випадку, коли була економічно незалежною, мала якісно краще майнове становище, значний посаг, або тоді, коли чоловік приходив у дім жінки і ставав "приймаком".

     Прийняття християнства призвело до встановлення християнсь­ких форм шлюбу та сприйняття візантійського шлюбного права Шлюбові передували заручини, що отримували релігійне освячення в особливому обряді. За нормами візантійського права заручини - це лише перша стадія шлюбу, яка веде до встановлення родинних зв'я­зків, це звичайний договір, що міг укладатися в письмовій формі. Це­рква ж вважала шлюб не тільки договором, а й таїнством, однак цей вплив ще довго не сприймався, і звичаєві норми тривалий час домі­нували в шлюбних відносинах.

      Отже, з прийняттям християнства шлюбно-сімейні відносини зазнали нетрадиційної неукраїноментальної опосередкованості, пов’язаної з ускладненням формотворення нормативності при подальшій формалізації правовідносин, що формувало та збільшувало штучну залежність правової культури від чинніків неукраїноментального походження, внаслідок чого природні форми української правової культури як середовища нелінійних формозмістотворень зазнавали регресивного розвитку.

        Українська правова культура за Литовсько-Польську добу та період Гетьманщини шлюбно-сімейних правовілносин значно змінюється. Сфера шлюбно-сімейних відносин поступово переходить під юрисдикцію церкви, регулюється каноніч­ним правом, однак продовжують діяти в цій сфері й звичаєві норми, хоч їхнє правове поле звужується. Шлюб набуває значення договору та таїнства, а вінчання, тепаер вже як обов’язковий компонент обрядовості стає вже визнаним елементом шлюбу. Багатоженство поступається місцем мо­ногамії та здійснюється нормативна регламентація шлюбного віку: вік за нормами візантійського права для одруження стає: для чоловіка - 18 років, для жінки - 16, а інколи -13 р., однак можна при­пустити, що норми про шлюбний вік не виконувалися і шлюб укладав­ся й у більш ранньому віці [81]. Згода батьків чи родичів перетворилася на вирішальний фактор. Але згода тих, хто бере шлюб, як і за звичає­вим правом, була обов'язковою. Дружина приносила із собою посаг, а чоловік дарував їй віно - частину нерухомого майна, яке перебувало в її користуванні довічно, а коли вона помирала, воно віддавалося спад­коємцям чоловіка. Тривалий час діяли такі культурно-правові звичаї, за якими свати, яких посилав батько нареченого, повинні були довідатися, чи згодні батьки  дівчини віддати її заміж; існував звичай грошової компенсації за відмо­ву нареченого після "згоди" дівчини, що розглядалось як образа. Ще однією умовою дійсності шлюбу була відсутність близькородинних зв'язків. Крім того, церковне право встановлювало певні обмеження щодо повторного вступу в шлюб; слід зауважити що це питання вирі­шувалося по-різному для жінок і чоловіків. В українській правовій культурі  звичаєвих шлюбно-сімейних відносин особливу роль відігравали парубоцькі громади, значення яких розкриває О.О. Шев­ченко в навчальному посібнику "Історія українського права" [34].  Що стосується розлучення, то воно дозволялося, як правило, у виключних випадках, причому після церковного розгляду. При цьому нерозривність шлюбу обґрунтовувалася біблійними книгами. Шлюб, як і в попередню епоху, розривався і за волею чоловіка, і за взаєм­ною згодою подружжя. Привидів для розлучення було багато: пере­любство, хвороба, замах на життя чоловіка, злочин тощо.

      Правова культура особистих правовідносини подружжя згідно з літописними та етнографіч­ними джерелами будувалися, як правило, на залежності жінки від чоловіка. Він міг її навіть карати, наприклад за крадіжку. Однак зви­чаєві норми правової культури фіксують становище жінки в сім'ї, наділеної авторитетом, повагою, активною участю у вихованні дітей та вирішенні їхньої долі. У спадкових правовідносинах, як і в минулому, визнається перехід май­на та прав до спадкоємців за законом і заповітом. Сукупність майно­вих прав мала назву "статку", "остатку". За законом майже все бать­ківське майно успадковували сини, дочки ж отримували посаг (ви­праву) визначеного розміру. Дочки мали право успадковувати майно в батьківських помістях, але в разі, коли не було синів. Помістя, яке належало матері, могли спадкували й сини, і дочки, між якими спадок ділився порівну. Заповіт, як правило, укладався щодо рухомості та куплених маєтків; спадкування ж отчин і вислуг (родових і жалуваних маєтків) потребувало дозволу господаря або правителя.

         Отже, за Польсько-Литовську добу українська правова культура на прикладі правової еволюції особистих правовідносини подружжя зазнала нового якісного розвитку у плані збереження поважного відношення до жінки та у плані, демократизації та лібералізації права успадкування  майна в батьківських помістях дочкою, в разі, коли не було синів, спадкування помістя, яке належало матері, порядку укладення заповіту та посилення відповідальності у спадкуванні отчин та вислуг.

       Українська правова культура за добу Гетьманщини в родинному й спадковому праві характеризується збільшенгям ма­теріальної відповідальності винної сторони в недодержанні передшлюбного договору-заручин, наділенням елементами правоздатності деяких категорій незаконнонароджених дітей щодо прав на спадок набутого батьком майна, щодо прав бути вихованим і навченим коштом батьків.

          Слід зазначити, що звичаєве право, що історично зберігала традиції української правової культури за Гетьманської доби вже знало роздільне майно чоловіка й жінки, так і майно, що належало їм на праві спільної сумісної власнос­ті. Однак право дружини розпоряджатися майном було все ж обмежене з огляду на концепцію перебування її під опікою чоловіка.

    Еволюція правової культури батьківської влади над дітьми проежується у цивілізованому розвитку відношення батьків до дітей: батьківська влада була майже необмеженою, за ним визна­валося навіть право продажу своєї дитини в холопи (це право зникло лише в XVI ст.). "Руська Правда" відрізняє дітей законних від незакон­них, розуміючи під останніми дітей від наложниці-невільниці. Жінка після смерті чоловіка вступає в повне управління загальнородинного майна при недорослих дітях або ж нарівні із синами одержує певну частину майна (виділ) згідно з волею чоловіка чи за законом. Жінка й діти раба при видачі його власником за крадіжку не поділяють його участи, якщо самі не були співучасниками в крадіжці, однак у разі засудження злочи­нця на "потік і пограбування" жінка й діти не уникають його долі.

       Слід зазначити, що "Руська Правда" знала досить розвинений інститут опіки, який зберігся як і в Литовсько-руську добу та період Гетьманщини. За відсутності батька й матері малолітні діти аж до цивільного повноліття віддаються в опі­ку ближчим родичам. Мати-вдова, як і вітчим, також закликаються нести функції опікунів. На опікунах лежить обов'язок прийняти майно підопічних, і все в цілості повернути. За будь-яку втрату опікун несе матеріальну відповідальність, від чого не звільняються вітчим і рідна мати, коли остання вийде заміж. Опіку встановлюють органи влади, а також батько за життя.

         Еволюція української правової культури, презентована у розвитку спадкоємності звичаєвих правовідносин виявляється у визнанні опіки як на умовах, визначених законом, так і за заповітом (духівницею).  Окрім батька, ма­тері, старшого брата опікунами могли бути й інші особи, у тому числі призначені урядом. При спадкуванні сімейного майна звичаєві правила базувалися перш за все на принципі кровної спорідненості.

      Еволюція правової культури правовідносин успадкування, нормативно реалізованих у спадковому праві – сукупності правових норм, які регулюють умови та порядок переходу спадщини після смерті власника до інших осіб презентована у творчому розвитку суттєвих рис та принципів феодального права, оскільки порядок спадкування різнив­ся залежно від соціального статусу особи.

       У правовій науковій літературі був відсутній єдиний погляд на зміст спадщини, за думками одних, до спадку входило тільки реальне майно, а права виключалися. Інші включають права і зобов'язання (М.Ф. Владимирський-Буданов, М.С. Грушевський). Дехто вважає, що об'єктом спад­ку були лише рухомості, оскільки про землю в джерелах не згадуєть­ся. Однак можливо припустити, що поняття двір включало й землю. Уявляється, що спадщиною визнавалося не тільки власне майно, а й майнові права та обов'язки.

        Спадкове право формується й розвивається внаслідок встанов­лення приватної власності. Сімейне право української родини стано­вить власність усієї сім'ї, сім'я має обов'язки та відповідає за них на­че правоздатна особа. Таким чином, правова культура сімейних правовідносин  будувалася на правовій культурі формування сімейних і родинних основах спадкоємності української правової свідомості. На підставі першої - сімейної - до спадщини допускалися лише члени сім'ї, а будь-яка інша особа, якби вона не була близько спорі­днена із сім'єю, не мала права на спадщину після такої сім'ї. Цей принцип застосовувався тільки у звичаєвому праві й бере початок ще за часів "Руської Правди", відповідно до якої спадок дістають тільки члени сім'ї як за заповітом, так і за законом (звичаєм). За відсутності членів сім'ї спадок переходить до князя, що уособлював державу. Сторонніх осіб ні закон, ні заповідач до спадкування не покликають.

     На підставі родинної основи допускається до спадщини той, хто доводиться родичем члену сім'ї, напевно, у встановленому звича­єм порядку, навіть якщо такий родич ніколи не становив однієї сім'ї із спадкодавцем. Таким чином, сімейний принцип не виключає принципу родинного, вони взаємодоповнюють один одного, але сімейний принцип значно обмежує родинний і залишається основним.

         Еволюція правової культури правовідносин в галузі успадкування майна вияаляється характеризується виникненням двох видів спадкування майна: за звичаєм (за законом) та спадщина за відказами (їх ще називають заповітами чи духівницями), про що згадується ще в договорі русичів з греками 911 р. та пізніше закріплено в "Руській Правді" (спадщина за "Руською Правдою" називається "задниця" або "статок").   Духівницею, як прави­ло, називали односторонні розпорядження одного з подружжя, що чи­нились у письмовій формі та мали характер односторонніх заповіда­льних розпоряджень. Такі договори мали місце у випадках укладання передшлюбного договору між подружжям про спадкування майна.

       Слід визнати, що за багатьма підходами прогресивних вчених, презентуючих дослідження в відомих виданнях і формуючих інтерсуб’єктивні підходи в нових дослідницьких тенденціях правової науки, суб'єктами спадкового права могли бути тільки члени родини. За відсутності членів родини спадок переходив державі й особі князя. Сторонніх осіб ні закон, ні заповідач до спад­кування не закликають. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина (ст. 100 Просторової редакції), що покладало на сина обов'язок догляду за батьками похилого віку; дочки спадкоєми­цями не вважалися, вони отримували придане, коли виходили заміж. Характеристика феодального права як "права-привілею" вияви­лась і у формах спадкового права. "Руська Правда" відрізняє спадок бояр, дружинників і смердів. За "Руською Правдою" спадкування до­чок у випадку, коли немає синів, визнається тільки в бояр і дружини (ст. 91 Просторової редакції) і не визнається у смердів (ст. 90 Прос­торової редакції). У боярській родині спадкувати могли й дочки за відсутності синів, а право вдови на частину спадку зберігається за нею, поки вона живе з дітьми. Спадок у смердів розподіляється тіль­ки між синами, тоді як незаміжні дочки мають право тільки на посаг За відсутності синів у смерда його майно переходить до князя. Пізні­ше положення ст. 91 були поширені й на порядок спадкування духів­ництвом, ремісниками, вільними общинниками.

        За думкою П.П. Чубинського [86, c. 119], еволюція правової культури в галузі формування усталених спадкових правовідносин, формуючих прогресивні розвитові тенденії традиційного українського звичаєве права полягає у збільшенні нормативних можливостей в визнанні права на окреме майно за особами жіночої статі, що входили до складу сім'ї. їхній спадок утворювався значною мірою з приданого та заробленого особистою працею. Українське спадкове право визнає материзну - майно, що є власністю матері. Становить цю власність придане матері і взагалі жіночі речі, а також нерухомість. Права спадкоємців на материзну різняться від прав їхніх на батьківщину, і ця відмінність з'являється вже в "Руській Правді". Материнське придане, зокрема рухомість, спадкують дочки порівну. Слід зазначити, що право вдови на отримання спадку після чоловіка має подвійний характер: одночасно право її визнається й відкидається. За "Руською Правдою" сім'я після смерті батька може залишатися нерозділеною, тоді мати-вдова стає главою сім'ї навіть у тому випадку, якби діти не хотіли разом з нею жити. Якщо сім'я не перешкоджала волі матері, то, очевидно, мати не потребувала виділу майна як господиня. Мати мала право на таку ж частку майна чоловіка "на прожиття", як і кож­ний із синів. Цією часткою вона могла розпорядитися на власний розсуд, але заповідати могла тільки дітям. Материна влада може бути порушена її новим заміжжям. У такому випадку вона повинна сплатити всі збитки, завдані дітям, спільне го­сподарство дітей і матері припиняється і дітям призначають опікуна. Передача майна опікуну відбувалася при свідках, доходами якого він міг користуватися за виконання своїх обов'язків.

     "Руська Правда" взагалі нічого не говорить про права чоловіка спадкувати після дружини. За візантійським правом, зокрема "Еклогою", якщо дітей від шлюбу не залишилося, то чоловік, який пережив дружину, отримував четверту частину з її посагу, а все інше відходило спадкоємцям померлої. Своєї частки чоловік позбавлявся, якщо брав новий шлюб. Ці норми стали правилом і діяли тривалий час. У XIX ст. при дітях культурно-правовий звичай не визначав за чоловіком ніяких спадкових прав на жінчине майно, яке, не виключаючи приданого, цілком пере­ходить від матері до дітей. Однак чоловік не позбавляється права користування майном дружини для утримання і виховання малолітніх дітей, хоч і не має права віддавати його в заставу з цією метою. Право спадкоємства зятів-приймаків після тестя звичаєве право визнає тільки за певних умов.

         Еволюція правової культури спадщини за заповітом (заповіт - відказ, духівниця чи рядь) презентується у еволюції правової культури відказів, духівниці, ряді. Отож, правова культура спадщини за відказами має детермінантами не звичаєві традиції, а особисту волю, що може йти супроти правової норми, яка склалася віками і вжи­валася за дідів-прадідів. У цьому відношенні правова культура формування ряді - це не традиційна правова еволюція особистої воля, яка має бути ві­дома іншим, а еволюція правової культури формотворення нових процесуальних правовідносин, пов’язаних з середовищним формуванням  колективної волі цілої сім'ї під керівництвом батька.

       Слд зазначити, що досить характерною рисою українськогї правової культури цього періоду було те, що еволюція правової культури заповідача виявлялася у прогресивній видозміні кола законних спадкоємців, які виявляли не стільки свою во­лю, скільки волю родини, особливо коли предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки. Батько не мав права передавати майно особі, яка не є членом родини, хоча б він мав усі підстави бути незадоволеним сином. Заповіт, як правило, укладався словесно, йо­го можна було змінити навіть декілька разів, проте від заповідача вимагалася добра пам'ять і розум. Крім дітей, у розподілі спадку не обминали церкву, виділяючи частку "по душі" померлого. Воля заповідача стосовно вибору осіб, між якими він бажає роз­поділити майно, обмежується у правовій культурі прогресивної трансформації звичаєвого права колом необхідних спадкоємців, тобто таких, призначення яких не залежить від особис­тої волі заповідача, але визначається зовнішньою нормою - звичаєм. Щоб духівниця мала силу, потрібна наявність особливих умов. Передусім, особа, що її складає, повинна бути дієздатною. Правом складати заповіт користувалися повнолітні особи до кінця свого жит­тя. Від неї вимагається психічне здоров'я - "здоровий ум і тверда пам'ять" [84, 2]. Окрім психічного здоров'я, вимагається від відказника добра воля, тобто, щоб заповідач розпорядився своїм майном самостійно, без ніякого утиску фізичного чи психічного. Далі від заповідача вима­гається, аби він розпоряджався власним майном. Приводом зробити відказ була, звичайно, хвороба, коли чоловік передбачає смерть. Другим приводом до складання відказу була старість. Суб’єктів права робити заповіт ідентифікувала за часів "Руської Правди" ба­тька та мати стосовно дітей та чоловік щодо виділу дружині, чим підтверджується поняття ряду за "Руською Правдою" як розпорядження майном зі згоди всіх членів родини.

        Подальший розвиток української правової культури в контексті подальшого вдосконалення правової культури формотворення процесуально-правового механізму заповіту міститься у додатковому призначенні спадкоємця, а також і певні умови й вимоги, яких він повинен дотримуватись. Наприклад, обов'язок надати приміщення й утримувати вдову заповідача, дочок його та справити дочкам посаг. У більшості заповітів спадкодавець зобов'я­зує спадкоємця поховати його.

     Еволюція правової культури заповіту у галузі спадкового права (духівниця) – прогресивний розвиток засобами високого циклу соціальної активності україноцентричної правосвідомості типово односторонньої угоди, за якою дієздатна особа (спадкодавець) на випадок смерті передає право власності на майно іншій особі (спадкоємцю). Дієзда­тність спадкоємця включала психічне здоров'я ("при своєму розумі та твердій пам'яті"), незалежне волевиявлення та розпорядження лише власним майном. Духівниць у письмовій формі збереглося надзви­чайно мало, оскільки заповіт, зроблений усно, але при свідках, мав юридичну силу, тотожну з письмовою. Факт усного заповіту необхід­но було внести до громадських книг.

       За зрівнянням з попередніми історичними культурно-правовими епохами подальша еволюція української правової культури за Польсько-Литовську добу історії України в контексті ефективних трансформацій тих правових відносин, що далі раціоналістично, з европейськи цивілізованих позицій нормативно модернізували україноментально структуроване спадкове право стає досить нормативно регламенто­ваним. Тепер правова культура заповідача мала можливість вибору достатньо широких розвиткових параметрів у плані вільного вибору собі за спадкоємця особу й поза колом законних спадкоємців, коли йдеться про рухоме майно й нерухомість, самим заповідачем набуту.

        Однак правова культура традиційних українськиї правовідносин, формуючих усталені норми звичаєвого права Княжої доби щодо збереження родо­вого майна за його спадкоємцями були не тільки визнані дійсними, а й істотно розвинуті та закріплені в Литовських статутах у тих нормах, що обмежували волю заповідача щодо спадкових маєтків. Статутами дозволялося про­давати лише одну третину батьківського ("отчизного") маєтку.

       Ця ж тенденція збереження родового майна спостерігається і в Ге­тьманську добу, що виявилось у чіткішому розмежуванні різного пра­вового режиму спадкування для батьківського чи материнського майна та майна набутого. Майно батька успадковувалося лише сина­ми, материнське - і синами, і дочками, а також спадкоємцем могла стати дитина, що народилася після смерті батька. Пізніше це було за­кріплено в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1734 р.

          Таким чином, за княжої  доби норми цивільного права, чинні в Україні в першу добу її державності, не були, як і в інших народів кодифіковані, а використовувались разом з іншими нормами державного, адміністративного та навіть канонічного права, що свідчить про домінантну не законодавчої, а правової культури, не законосвідомості, а правосвідомості, а разом з тим й про відсутність чіткої галузевої диференційованості  правової свідомості та культури та позначає такий правовий стан у суспiльствi, коли ідеальні ціннісні орієнтири правової культури виведені з матеріальної основи права та пов'язані з пізнанням глибинної сутності права, то перед нами виявляються досить адекватні дійсності критерії правомірної та неправомірної поведiнки, життєво важливі початки законодавства та правосуддя, законності та правопорядку, а правова культура являє собою таку системну якість (якісний статичний правовий стан або некризовий цикл соціальної акативності правосвідомості), що "знімає" правові аксіології як наявного рівня розвитку правового життя суспільства, так й того будь-якого суттєвої сторони чи властивостi як нового критерія (аспекту, змісту, поняття) праворозумiння, на підставі якого відбувається  поновлене становлення та оцінювання цього рівня, у новiй методологічно-правові аксіології власних духовних та матеріальних артефактів. Отже, за Польсько-Литовську добу українська правова культура на прикладі правової еволюції особистих правовідносини подружжя зазнала нового якісного розвитку у плані збереження поважного відношення до жінки та у плані, демократизації та лібералізації права успадкування  майна в батьківських помістях дочкою, в разі, коли не було синів, спадкування помістя, яке належало матері, порядку укладення заповіту та посилення відповідальності у спадкуванні отчин та вислуг. За Польсько-Литовську добу були відроджені деякі істотно характерні для традиційної обрядовості української правової культури, які стали відроджувати старі моральні обрядові правила, звички та правові норми, що значно посилювали українську правову традицію, правову ідіому та структуро-системну побудову спадкоємності правової культури та правової свідомості. Українська правова система характеризується більш вдосконалими нормами европейськоцентричнозорієнтованого права, у зрівнянні з минулими правовими епохами,  моральноопередкованими регулятивними архетипами відродженого і модернізованого українського звичаєвого права, набуваючи при цьому рис світого права.

        За формування української правової культури за Польсько-Литовської доби історії України суб'єкти правосвідомості дістають більшу свободу в цивільно-правовому житті, більш конкретніше та ясніше визначаються його повноваження правоздатності та дієздатності.

        Одже з еволюцiя правової культури цивiльних праовiдносин виявляється у вдосконаленнi, прогресивнiй змiнi та подальшому розвитку норм українського права, що свiжчить про набуття ними нового якiсного правового стану. Матеріали данного наукового дослідження адаптовані у численних виступах автора на численних міжнародних конференціях,  інтернет-конференціях, надруковані за матеріалами міжнародних конференцій, у тому числі англійською мовою,  у 2005-2011 роках.

          ВИСНОВКИ ЗА ПIДРОЗДIЛОМ 2.   За княжої  доби норми цивільного права, чинні в Україні в першу добу її державності, не були, як і в інших народів кодифіковані, що свідчить про відсутність чіткої галузевої диференційованості  правової свідомості та культури як першопричини стійкого розвитку української правової культури.

     Причина цього явища полягала в об’єктивному змішуванні функ­цій органів публічно-державного характеру з приватногосподарськими, що не сформувала чітко сформувала керівні принципи стійкого розподілу судової, законодавчої та виконавчої гілок влади та артефактово визначила їх духавно-матеральну специфіку у відповідній правовій культурі.

          Поділ майна на нерухоме відбувається в пізніші часи, у Литовську добу, та відпо­відно формується різний правовий режим розпорядження ним. Однак вживання термінів власність та володіння в цей час теж не є чітким.  Патріархальна сім'я ранньофеода­льного періоду була свого роду общиною, що називалася сябриною, пізніше братською.

      Правова культура права власності суттєво відрізняється від правової культури права воло­діння.

        Правова культура княжої доби почала вперше у світовій історії української або точніше українотериторіальної правосвідомості презентувати розпад принципу єдності цілісної компоненти правової культури на окремі нерівноважні та різнолінійні елементи. Для ранньофеодальної правової культури було характерно, що не­виконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягнути за собою майнові стягнення, але й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань - "про­даж у рабство" (ст. 54, 55 "Просторової правди").

      За Юшковим С.В. презентуємо п'ять ознак, характерних для української правової культури,  виділених з характерних процедур нормативного формотворення інститутів зобо­в'язального права того часу, реалізованого у правовій культурі дововорів як української договірної правової культури: 1) Відсутність якісно визначених у нормативному відношенні процедурно-процесуальних уявлень про зобов'язання із заподіяної шкоди (їх
злиття з поняттям злочину взагалі); 2) Розуміння під зобов'язаннями права зобов'язань
особи, а не встановлення прав на дії зобов'язаної особи (наприклад, закупництво); 3) Зобов'язання припадає не лише на зобов'язану особу, а й на чле­нів її сім'ї, зокрема жінку та дітей; 4) система договорів, які встановлюють зобов'язання, нескладна; 5) перетворення на холопів осіб, що не виконали свої зобов'язан­ня за договором.

        Правова культура договорів пріоритетно формувала домінанти індивідуальних, сперсоніфікованих, особистогенних договірних правовідносин, що свідчить про європейськоцентричний, індивідуально структурований характер договірної правової культури.

         Визначаємо такі історичні періоди формування української правової культури за трьома етапами формотворення конкретних угод як безпосередніх матеріальних артефактів правової культури, презентуючих кожні наступниі етапи формування української правової культури як чергові цільові правові стани на початку цих етапів, що переутворюються у наявні, звичайні стани правової культури: 1)  Етап попиту і пропозиції; 2) Етап з'ясування умов договору; 3) Етап завершальної формули угоди, що відзначається обрядовими діями як типовими процесальними актами правової свідомості.

         За Польсько-Литовську добу та період Гетьманщини правова культура зобов'язального права стає більш досконалішою. Литовським статутом визначалися форма й порядок укладення договорів та умови припинення зобов'язань. Гарантією виконання зобов'язань були присяга, застава та запорука – нові процсуально-правові елементи поновленої правової культури. За Литовськими статутами підставами зобов'язальних відносин, сформованих у аспекті нових процсуально-правових елементів української правової культури стають: інститут спільної власності, що виникав найчастіше через успадкування, та знахідка, що не була засобом набуття права власності, а породжувала право володіння.

         Договірна правова культура у період активного формування нової масової або колективної правосвідомості доби Гетьманської державності та держави мала такі властивості  договору: 1) Договірна правова культура була дійсною тільки за вільного її волевиявлення; 2) Зміст правової культури визначався умовами договору, що не суперечить народним звичаям; 3) Форма правової культури мала бути належним чином оформлена; 4) Договірна правова культура нормативно ідентифікується у реєстрації того чи іншого договору в урядових (су­дових) книгах. Правова еволюція договору купівлі-продажу в Польсько-Литовську добу, що презентувала загальну еволюцію української правової культури цього періоду, пов'язана з розвитком індивідуального права власності; договір могли укладати представники всіх станів за чинними нормами світського права.

        Еволюцію правової культури за польсько-литовської доби простежуємо у прогресивній зміні правового статусу сторін договору: для укладання угоди дарування стало необ­хідним  волевиявлення двох сторін. Якісний розвиток української правової культури виявляємо також за прогресивною кількісно-якісною видозміною форм договорів оренди майна та особистого найму, коли найпоширені­шими формами оренди майна та особистого найму стали: передача землі в тимчасове користування на умовах орен­ди та майнового договору, користування конем, плугом та іншим рема­нентом тощо.

        За Польсько-Литовську добу, а ще більше в Гетьманську, договір оренди майна стає ще більш регламентованішим, у такому договорі вимагало­ся називати суму орендної плати, термін її сплати, строки договору тощо. Якість правової культури презентована у еволюції юридичної думки щодо заставного права виявляємо у напрямку полегшення становища боржни­ка, у результаті чого виникла пігнусова форма, за якої право власно­сті на заставлену річ лишалося при боржникові, а на кредитора пе­реходили тільки користування й володіння.       Подальша еволюція правової культури полягала у з’явленні типово правової можли­вості зберігати право власності на об'єкт застави не тільки протягом одного заставного строку, а декількох, аж до викупу його нащадками (байдуже якого покоління).

          Наступні кроки еволюції правової культури можемо відслідкувати за еволюцією норм Литовських статутів, коли  застава стала поширюватись поширювалась як на рухоме, так і нерухоме майно, договір став укладатися у письмовій формі.

          Еволюцію правовою культури можна простежити за Польсько-Литовську добу і за якісними змінами договорів позики. Так, для договорів позики стало характерним те, що предмет кредитних операцій міг мати як грошовий, так і натуральний характер, а форма укладання договору позики різнилася залежно від суми боргу, осіб, що були сторонами договору, та платоспроможності боржника.

        Розвиваючись у напрямку індивідуалізації відповідальність за зобов’язаннями позички характеризують правову культуру в цілому як таку якісну харктеристку договірних правовідносин, що суттєво виокремлюють подальші напрямки її трансформації як ті прогресивні, що пов’язані з правовою культурою особистості, індивівдуума як фізичної особи або первинного суб’єкта правосвіідомості.

           Еволюція української правової культури виявляється у подальшому збільшенні процедури писемної формалізації інституту позики, у виробленні прогресивного механізму юридичного закріплення максимального відсотку від суми позики.  Наступний кроком у якісному розвитку української правової культури є правова еволюція договору  поклажі.

          Наступну віху еволюції правової культури ми пов’язуємо з правовою еволюцією мирових угод, або по-іншому покладок. Творчий розвиток української правової культури можемо прослідкувати за правовою еволюцією земельного права. Правова культура землекористування ще довго не досягало тієї повноти й визначеності, якими відзначалося право на рухомі речі. Розвиток правової культури здійснення права власності на зем­лю еволюціонував у такому порядку: спочатку затвердилося право на ділянки для обробітку, у той час як луги та пасовиська залишалися ще тривалий час у спільному володінні громад і родів.

       Одним з найдавніших джерел традиційних рис української правової культури стала нормативна процедура задоволення потреб селянського двору в землі. З введенням перших штучних кордонів традиційна українська правова культура, презентована у традиційно україноментальноструктурованій правосвідомості, почала зазнавати штучного розвитку, що ідентифікував матеріальну домінанту артефактів правової культури у нових формах обрядовості, пов’язаних з ідеологічною сферою правової культури. Так, право власності на землю іноді стало надаватися особам за принципом давності володіння, що формувало з часом принцип демократичності у правовій культурі.

           За формування української правової культури за Польсько-Литовської доби історії України суб'єкти правосвідомості дістають більшу свободу в цивільно-правовому житті, більш конкретніше та ясніше визначаються його повноваження правоздатності та дієздатності. Власником землі визначався той, хто перший почав її обробляти.

         Таким чином за Польсько-Литовську добу були відроджені деякі істотно характерні для традиційної обрядовості української правової культури звичаї, які стали відроджувати старі моральні обрядові правила. За Гетьманську добу в цивільному праві існували два основних рі­зновиди набуття права на землю: одержання земельного наділу з умовою несення служби "на ранги".

        Правова культура родинних і шлюбно-сімейних відносин, що була традиційно характерно реалізована в українській правосвідомості,  зазнавала досить сильного впливу з боку звичаєвого права, яке, як завжди, за добрих годин, зазвичай виконувало функції спадкоємності правової культури та правосвідомості.

         Родинне та шлюбно-сімейне право найбільш розвинутим інститутом українського цивільного права. Шлюбно-сімейна правова культура  відповідних відносини та погляди на шлюб суттєво різнилися в часи до прийняття христи­янства і після. З прийняттям християнства шлюбно-сімейні відносини зазнали нетрадиційної неукраїноментальної опосередкованості, пов’язаної з ускладненням формотворення нормативності при подальшій формалізації правовідносин, що формувало та збільшувало штучну залежність правової культури від чинніків неукраїноментального походження, внаслідок чого природні форми української правової культури як середовища нелінійних формозмістотворень зазнавали регресивного розвитку.

        Українська правова культура за Литовсько-Польську добу та період Гетьманщини шлюбно-сімейних правовілносин значно змінюється. Сфера шлюбно-сімейних відносин поступово переходить під юрисдикцію церкви, регулюється каноніч­ним правом, однак продовжують діяти в цій сфері й звичаєві норми, хоч їхнє правове поле звужується.  Правова культура особистих правовідносини подружжя згідно з літописними та етнографіч­ними джерелами будувалися, як правило, на залежності жінки від чоловіка.

          За Польсько-Литовську добу українська правова культура на прикладі правової еволюції особистих правовідносини подружжя зазнала нового якісного розвитку у плані збереження поважного відношення до жінки та у плані, демократизації та лібералізації права успадкування  майна в батьківських помістях дочкою, в разі, коли не було синів.

            Українська правова культура за добу Гетьманщини в родинному й спадковому праві характеризується збільшенням ма­теріальної відповідальності винної сторони в недодержанні передшлюбного договору-заручин.

        Якісний розвиток правової культури правовідносин в галузі успадкування майна вияаляється характеризується виникненням двох видів спадкування майна: за звичаєм (за законом) та спадщина за відказами Суб'єктами спадкового права могли бути тільки члени родини.  Якісний розвиток правової культури спадщини за заповітом (заповіт - відказ, духівниця чи рядь) презентується у еволюції правової культури відказів, духівниці, ряді.

       За зрівнянням з попередніми історичними культурно-правовими епохами подальша еволюція української правової культури за Польсько-Литовську характеризується збільшенням її нормативної регламентації. Тепер правова культура заповідача мала можливість вибору достатньо широких розвиткових параметрів у плані вільного вибору собі за спадкоємця особу й поза колом законних спадкоємців, коли йдеться про рухоме майно й нерухомість, самим заповідачем набуту.

        Однак правова культура традиційних українськиї правовідносин, була істотно розвинена в Литовських статутах у тих нормах, що обмежували волю заповідача щодо спадкових маєтків. Статутами дозволялося про­давати лише одну третину батьківського ("отчизного") маєтку.

       Ця ж тенденція збереження родового майна спостерігається і в Ге­тьманську добу, що виявилось у чіткішому розмежуванні різного пра­вового режиму спадкування для батьківського чи материнського майна та майна набутого. Майно батька успадковувалося лише сина­ми, материнське - і синами, і дочками, а також спадкоємцем могла стати дитина, що народилася після смерті батька. Пізніше це було за­кріплено в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1734 р.

        Таким чином, за формування української правової культури за Польсько-Литовської доби історії України суб'єкти правосвідомості дістають більшу свободу в цивільно-правовому житті, більш конкретніше та ясніше визначаються його повноваження правоздатності та дієздатності, одже вони еволюцiонують. Еволюцiя правової культури цивiльних праовiдносин виявляється у вдосконаленнi, прогресивнiй змiнi та подальшому розвитку норм українського права, що свiжчить про набуття ними нового якiсного правового стану.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ.   Підсумовуючи викладене, зазначаємо, що під правовою культурою сучасна правова наука розуміє зумовлений соціально-економічним і духовно-політичним ладом якісний стан правового життя суспільства, що ідентифікується на грунті пріоритетних тенденцій традиційного українського звичаєвого права у досягнутому рівні розвитку юридичних актів та інших текстів правового характеру, рівні правової діяльності як форми прояву правової  правосвідомості, маючей некризові цикли соціальної активності, які формують систему правових демократичних цінностей, а також соціально захищений ступінь гарантованої державою свободи поведінки у єдності правової свободи та відповідальності держави перед суспільством за її захист.

    Критеріями активного формування правової культури є наявність потужних зусиль теоретико-практичної думки створити теоретичні основи правової культури засобами виконання фундаментальні загальнотеоретичних  та прикладних робіт, присвячених вивченню специфіці перехідного права, правосвідомості, правомірної поведінки, філософських, соціологічних і соціально-психологічних проблем правового життя суспільства. Правова культури відноситься до ідеологічних, надбудовних явищ, регулятивно залежить від соціально-економічної основи суспільства, як правило, ідентифікує у державно-зорганізованому суспільстві матеріальні потреби та правові интереси владної еліти (соціальної групи, прошарку). 

        За нашими ідеями правова культура функціонально реалізується як правосвідомість, існує у суспільстві тоді, коли остання не має кризового циклу соціальної активності та візуалізується у створенні духовних і матеральних артефактів.

         Певна частина дослідників виділяє цільовий стан правової культури як першорядну вимогу загального руху економічного й правового розвитку суспільства – належний, максимально високий, об'єктивно можливий для даного конкретно-історичного етапу цикл соціальної активності правосвідомості, до якого артефактово рухається в процесі природно-історичного розвитку соціуму наявний стан правової культури, тобто  реально існуючий у суспільстві на даний момент рівень її соціальної активності, що визначається та детермінується тим чи іншим конкретно-історичним циклом соціальної активності спадкоємності правової свідомості.

        Розуміння правової культури як якісного стану правового життя суспільства на кожному даному етапі його розвитку надає можливість охопити та статистично і соціологічно виміряти у кількісному та якісному відношенні як правокультурні духовні та матеральні артефакти у цілому, так й за основними сферами окремо.

         Проблема винаходження оптимальної методології проведення історичних і сучасних правових досліджень завжди висвітлює потребу виявлення чітких критерієв того якісного стану українського суспільства, які визначатимуть місце та значення правових здобутків, формуючих матеріальні та духовні артефакти правової культури у історичній, сучасній та майбутній правовій надбудові. Оптимальне співвіднесення правової надбудови, правової дійсності, правового буття суспільства та правової культури полягає в тому, що остання завжди характеризує актуальний „аксіологічний рівень розвитку права”, правової дійсності та правової перспективи як аксіологічну площину соціальної активності правосвідомості.

        У самому понятті "правова культура" начально закладений оцінний аксіологічно-правовий момент, що іманентний змісту культури права та правової духовності, без  чого весь  зміст   цієї   категорії   навряд чи може бути  правильно  зрозумілий. Оцінний  момент правової культури виявляється у тому, що її цільовий стан, або максимально високий для даного етапу суспільно-економічної формації рівень   розвитку   правової   дійсності, процеуально реалізований як високий цикл соціальної активності правосвідомості, є тим ідеалом, котрий входить безпосередньо в зміст правової культури як орієнтир правоперетворень,  перенесення та сприйняття державно-правовою свідомістю світових прогресивних досягнень.  Правова культура позначає те, що у своєму розвитку вона спрямована на досягнення деякого конечного власного правового стану та суспільства, за якого правовий та праворефлексивний об'єкт вступає в певний якісний зв'язок у просторі та у часі з деяким іншим об'єктом або правовою подією тільки у засобах правосвідомості та як правосвідомість, що має некризовий цикл соціальної активності. Кінцевий, остаточний цільовий стан правової культури є таким, до якого система йде відповідно до об'єктивних природно-історичних законів свого розвитку.

         Між цільовим і наявним станом правової культури існує серійна мережа прямих і зворотних зв'язків (цільових структур) як зв’язків правосвідомості з дійсністю, домінантно регулятивно верифікованих у різних циклах  соціальної активності правосвідомості, за допомогою якої система правової культури прагне до встановлення рівноваги, тобто до серійного "підтягування" наявного власного стану до рівня необхідного, цільового.

      Зворотні зв'язки правосвідомості з дійсністю ідентифікуємо зв'язками відповідності останньої правовій культурі, що показують міру відхилення, або наближення, наявного стану останньої до рівня розвитку її цільового стану, легітимізованого у певному циклі соціальної активності та відносної чи абсолютної самостійності правової свідомості, процесуально формуючей відповідну відносну чи абсолютну самостійність правової культури. У будь-якому постперехідному українському суспільстві можливий лише один принцип зв'язку – маргінальна відповідність, оскільки реальний, маргінально-нормативний сан правової дійсності спрямовано у своєму розвитку на цільовий, кінцевий стан системи правосвідомості як процесуального права, що має високий або найвищий цикл соціальної активності (філософсько-правові твори, дисертаційні та монографічні розробки з правової культури та правосвідомості). Різні типи зворотних зв'язків правосвідомості та правової культури характеризують наявний рівень розвитку правового життя суспільства стосовно необхідного, цільового її рівня.

         Основною керівною ідеєю правової культури будь-якого історичного та сучасного постперехідного українського суспільства виступає справедливість, що формується у єдиний і загальний пріоритетний принцип права – правосвідомості – правової ідіоми – правової концепції, остаточно реалізований у формулі правосвідомості – правової ідіоми – правової норми.  Справедливість, розглянута як категорія морально-правової та політичної свідомості, ідентифікує вимогу відповідності, домірності, співмірності та рівномірності між діянням суб'єкта правової культури та законодавчим воздаянням йому за це діяння з боку іншого суб'єкта (індивіда, групи, соціуму), між правами та обов'язками, правопорушенням і відповідальністю. У правовідносинах держави, суспільства та особистості справедливість, окрім цього, ідентифікується  у вимозі відповідності між історичними можливостями, закладеними в рівні соціального статусу цивілізації, та створеними державою і суспільством умовами для їх дійсної реалізації особистістю. Внаслідок фактичного недовиконання державно-правовими інститутами та інституціями заходів і міроприємств виховання правової культури у практичній площині з правового виховання та  пропаганди законодавства виникає неспівмірне співвіднесення між обов'язком знати закон і можливостями, умовами, наданими правовою реальністю та створюваними правовою культурою суспільства для реалізації даного обов'язку

         Головним магістральним напрямом забезпечення принципу справедливості правової культури українського суспільства є додання правам людини безпосередньо юридичного значення, перетворення прав і свобод людини та громадянина, їх соціально-правової захищеності у вищу цінність правової та законодавчої культури.

        Показниками збільшення функціонального стану історичної української правової культури (некризового циклу соціальної активності правосвідомості) на протязі всієї історії українського права є збереження та функціонування українського звичаєвого права як процесуальної спадкоємності української правової культури за умови тривалої відсутності власної незалежної суверенної держави, що є прямим доказом його авторитетності, рівня розвитку, національності, довготривалого ефективного та правомірного застосування.

          Показником активного формотворення правової культури є цивілізаційна принципопокладеність мети певного вітчизняного правотворчого процесу, коли правові звичаї створювали звичаєве право, правову культуру звичаїв як звичаєву правову культуру, яке регулювало більшість суспільних відносин у ранньому феодальному суспільстві, які типово правові базувались на певних реальних матеріальних і духовних артефактах правової культури, структуровані на тому чи іншому конкретно-історичному нормативному матеріалі чинної правової системи, актуальними засобами виховання високої правової культури (на цей час у загальній теорії держави й права йде активний процес формування теорії правової культури). Критеріями активного формування правової культури є наявність потужних зусиль вітчизняної теоретико-практичної думки створити теоретичні основи правової культури засобами виконання фундаментальні загальнотеоретичних  та прикладних робіт, присвячених вивченню специфіці перехідного права, правосвідомості, активної правомірної поведінки, здійснених у тривалій еволюції історично напрацьованих, правокультурно прийнятих суспільством норм і уявлень про поведінку та взаємовід­носини людей, а також вжитих в різних сферах життя. Основним джерелом його формування були народні юридичні звичаї - "звичаї пращурів", бе­режливе й поважне ставлення до яких український народ проніс через усю свою історію.

          Еволюція у цілому за всю історію українських соціальних відносин, відбита у правовому відношенні засобами правосвідомості у духовних і матеріальних артефактах правової культури на українських землях поступово змінювала роль, значення та місце звичаєвого права в тій чи іншій історико-правовій моделі української правової дійсності. Упродовж тривалих віків українське звичаєве право було ос­новним джерелом права, україноментальної правосвідомості та правової традиції завдяки місцевим "законам, звичаям та по-рукам" набувало державного авторитету, однак з посиленням ролі владних установ, ускладненням суспільних відносин і зростанням регулятивного значення писаних законодавчих актів, що презентували пріоритетними матеріальні артефакти законодавчої культури, цілепокладає провід­не місце новому нормативно-державному законодавству.

      Кожен цикл соціальної активності правосвідомості як показник правової культури втілюється у відповідному циклі соціальної активності історичних і реальних нормативно-правових актів, документів, у правовій діяльності та інших правових феноменах, здатних до кореляції за формулами української правосвідомості – норми права. Правова культура в Україні сягає своїм корінням давніх культурно-правових звичаїв Київської Русі, основну частину яких згодом було записано в "Руській Правді" та інших актах князівського законодавства, що фіксували старі звичаєві україноментальноструктуровані норми, ніж створювали нові. Норми старого українського звичаєвого права були збережені й після монголо-татарської навали в Галицько-Волинському князівстві та у Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії. З по­явою Статутів Великого князівства Литовського традиції звичаєвого права, презентовані в історичних традиціях правової культури, не втратили свого значення. Перший Литовський статут (1529) прямо вказував, що за умови відсутності законодавчого регулювання слід керуватися правовими звичаями, правовими нормами та правовими традиціями, зафіксованими  у традиційній українській правовій культурі. Дещо негативне ставлення до звичаєвого пра­ва було зафіксовано в Другому Литовському статуті (1566), який орі­єнтувався виключно на писані джерела. Але така позиція, як звісно, виявилася не­життєвою, та у Третьому Литовському статуті (1588) було підтвердже­но роль звичаєвого права як допоміжного регулятивного культурно-правового джерела у актуальному нормотворенні правовою культурою засобів правового регулювання. Крім того, Литовські статути всіх трьох редакцій кодифікували чимало таких норм, які похо­дили від прадавніх культурно-правових звичаїв.

       Після занепаду Київської держави звичаєве право знову стало єдиним джерелом процесуального та, пізніше, статичного права, а фактично, формування тієї суттєвої процесуальної форми правосвідомості як справжнього механізма правового регулювання за перехідних часів правостановлення на українських землях, що були "під тата­рами". У подальшій еволюції норми звичаєвого права нодноразово використовувались у актуальному правотворенні та правозастовуванні (ст. 8 Зе­мельного кодексу УРСР передбачала, що одним із джерел земель­ного права був звичай, який, щоправда, міг застосовуватися лише тією мірою, якою не суперечив чинному законодавству; у новому Цивільному Кодексі України (2003) законодавець закріпив норму, за якою визнається звичай (напр., звичай ділового обороту) серед форм права в цивільному праві (ст. 7); Сімейний ко­декс України (2002) також містить аналогічну норму, за якою при ви­рішенні сімейного спору може враховуватися місцевий звичай, а та­кож звичай національної меншини (ст. 11).

         Той чи інший, хронологічно зредукований та рубіжно визначений у періодизації становлення і розвитку української правової культури цільовий стан загальної та суспільно-правової культури є істотним критерієм регулятивної оцінки наявного рівня розвитку правового статусу суспільства та правового статусу законодавчої бази, що включається в систему правової культури українського суспільства в якості її основної цільової підсистеми, а кожен конкретний рiк початку перiодизацiї становлення і розвитку української правової культури є початком розвитку нового цiльового стану правової культури та закiнченням попереднього, що еволюцiонував у наявнй стан правової культури, а отже, цей же рiк водночас є показнником остаточного розвиткового завершення минулого, старого наявного стану правової культури, що трансформувався у новий, цiльовий. На початку становлення та розвитку нового цiльового, бiльш нормативно цивiлiзованого стану правової cвiдомостi та культури рiвень соцiальної активностi правової cвiдомостi та культури є нижчим, а звiдси – менш функцiональним, рiвень наявного правовго стану правового сатану – бiльш наявний, або вiдсутнiй, або навний у смислi його негативно нормативно цiлеспрямованого, байдюжого до злободенних проблем соцiального, нiгiлiстично цiлеспрямований та iн. Знаючи такi харкктеристики правової cвiдомостi та культури стає можливим реальне прогнозування та моделювання рiзних розвиткових моделей правової cвiдомостi та культури, що надасть можливiсть вибору оптимальної моделi подальшого їх  розвитку, виходячи з безпосереднiх реалiй досвiдного та справжнього стану актуального формозмiсту правосвiдомостi та культури, наприклад, формули української iдiоми - правової свiдомостi – норми права. Еволюція (або прогресивний розвиток) правової культури виявляється, як правило (хоча й не завжди, коли навпаки, то це – регресивний розвиток), у формуванні розвиткового руху її трансформації у напрямку від наявного, як правило, менш вдосконалого, до цільового,  більш вдосконалого, стану розвитку, внаслідок чого створюється нова  якість правової культури як нова її прогресивна форма, що є новою структурою правової свідомості, яка процесуально змінює зміст та вектори руху правової культури – середовища актуальних правозмін.

         Особливостi формування спадкоємностi розвитку конкретно-iсторичного цiльового стану української правової культури полягають у тому, що її забезпечувала прогресивна трансформацiя процесуального права, створююча таку спадкоємнiсть, яка концептуально базувалось на правi звичаєвому, формувало та забезпечувало таку правову культуру рiзногалузевих iстотних правовiдносин, яка надiйно гарантувала якiсну трансформацiю українського суспiльства. 

          Українська правова культура, еволюційно формуючи якісний тип розвитку української правової реальності через змну її наявного стану цільовим, перетворення його у наявний, винаходження нового цільового стану, досягнення його у нових розвитково ідекнтифікованих духовних і матеріальних артефактах, стає тим внтурішнім, ментально структурованим середовищем актуаьних різнолінійних нормативних трансформацій джерел українського статичного права у тому пріоритетному напрямку, який визначається домінантними  конкретно-історичними формами становлення українського звичаєвого права та змістовно реалізується у різних символах та правових ритуалах правової дійсності та творчості. Можемо правомiрно стверджувати, що прiоритетними джерелами української правової культури є джерела українського звичаєвого права, а правова культура – першоджерелом (першоформою) права України.

           Загальна українська правова культура Київської Русi, складалась з численної кількості підкультур, субкультур, які були підструктурами-підсистемами, що у сукупності утворювали цілісну, але маргінальну (у плані різного ментального правового свівтогляду) парадигму культурно-правового пізніння та знання дійсності.

          За княжої доби норми цивільного права, чинні в Україні в першу добу її державності, не були, як і в інших народів кодифіковані, а використовувались разом з іншими нормами державного, адміністративного та навіть канонічного права, що свідчить про домінантну не законодавчої, а правової культури, не законосвідомості, а правосвідомості, а разом з тим й про відсутність чіткої галузевої диференційованості  правової свідомості та культури та позначає такий правовий стан у суспiльствi, коли ідеальні ціннісні орієнтири правової культури виведені з матеріальної основи права та пов'язані з пізнанням глибинної сутності права, то перед нами виявляються досить адекватні дійсності критерії правомірної та неправомірної поведiнки, життєво важливі початки законодавства та правосуддя, законності та правопорядку, а правова культура являє собою таку системну якість (якісний статичний правовий стан або некризовий цикл соціальної акативності правосвідомості), що "знімає" правові аксіології як наявного рівня розвитку правового життя суспільства, так й того будь-якого суттєвої сторони чи властивостi як нового критерія (аспекту, змісту, поняття) праворозумiння, на підставі якого відбувається  поновлене становлення та оцінювання цього рівня, у новiй методологічно-правові аксіології власних духовних та матеріальних артефактів. Отже, за Польсько-Литовську добу українська правова культура на прикладі правової еволюції особистих правовідносини подружжя зазнала нового якісного розвитку у плані збереження поважного відношення до жінки та у плані, демократизації та лібералізації права успадкування  майна в батьківських помістях дочкою, в разі, коли не було синів, спадкування помістя, яке належало матері, порядку укладення заповіту та посилення відповідальності у спадкуванні отчин та вислуг. За Польсько-Литовську добу були відроджені деякі істотно характерні для традиційної обрядовості української правової культури, які стали відроджувати старі моральні обрядові правила, звички та правові норми, що значно посилювали українську правову традицію, правову ідіому та структуро-системну побудову спадкоємності правової культури та правової свідомості. Українська правова система характеризується більш вдосконалими нормами европейськоцентричнозорієнтованого права, у зрівнянні з минулими правовими епохами,  моральноопередкованими регулятивними архетипами відродженого і модернізованого українського звичаєвого права, набуваючи при цьому рис світого права.

        За формування української правової культури за Польсько-Литовської доби історії України суб'єкти правосвідомості дістають більшу свободу в цивільно-правовому житті, більш конкретніше та ясніше визначаються його повноваження правоздатності та дієздатності.

        Одже з еволюцiя правової культури цивiльних праовiдносин виявляється у вдосконаленнi, прогресивнiй змiнi та подальшому розвитку норм українського права, що свiжчить про набуття ними нового якiсного правового

стану. Стосовно правової куьтури кримінальних і кримінально-процесуальних відносин, слiд зазначити, що вона характеризується активним формуванням істотинх  правових традиції в системі засудження і покарання злочи­нців. Давня доба була періодом приватного карного права, коли су­дочинство й реакція на злочин віддавалися скривдженому. Цей період розвитку карного права базувався на так званому суб'єктивному принципі, основними засадами якого була зневага й образа особи. Влада була ще слабкою, і потерпілий змушений був сам реагувати на злочин. Поступово настав період публічного права, коли судочин­ство перейшло у відання держави.

        Подальша прогресивна трансформація української правової культури виявилась у  зміні визначенні суб’єкта злочину, яким тепер могла бути тільки вільна людина, об'єктом також. Суттєвим показником еволюції україської правової культури є значне збільшення кола об'єктів злочинних дій, коли до нього вклю­чалися князівська влада, церковні устої, особа, вірніше вільна люди­на - феодал, князь, боярин, а також майно, звичаї.

     "Руська Правда" зафіксувала норми, що стосувалися суб'єктивної сторони злочину, розрізняючи дії за ступенем виявленої злочинцем волі. Еволюція правової культури формувалась у правовій еволюції формотворення нормативного поля ідентифікації, верифікації та парадигми відповідальності стосовно злочинів проти громадських інтересів, котрі стали поділятися на злочини, спрямовані проти інтересів суспільства та держави. Презумпція знання правових норм за цих часiв забезпечується спеціально встановленим  порядком опублікування й введення в силу нормативно-правових актів

         Якісним збереженням спадкоємності традицій української правової культури було тривале існування грошових  викупів. Правова культура продажу виявилась у якісній нормативній оцінці грошової кари за злочини, яким не загрожували вищі покарання.

          За Польсько-Литовську добу правова культура кримінально-правових відносин, сформувавших процесуальне та статичне кримінальне право, було найбільш роз­виненою галуззю права. Прийнявши за основу доктрину превентивності шляхом залякування злочинця перед повторенням злочину (спеціальна превентація), воно наслідує західноєвропейські взірці.

         Порушення звичаєвих і законодавчих норм називалося в Литовсь­кому статуті виступ або вчинок і вина, кривда. Суб'єктом злочину могла бути як людина з даної місцевості, так і чужинець. Статути розрізняли намір (прямий і непрямий), злочин з необережності (самовпевненість або недбалість). Разом з тим, мотив і мета злочину не впливали на міру покарання. Еволюція правової культури за Польсько-Литовської доби української правової культури виявляється у європейському оцивілізовуванні звичаєвих і законодавчих норм    українського права, якi набували нових, прогресивних, якiсних характеристик.

         Еволюція української правової культури в контексті становлення українського судочинства визначається не лише у прогресивному, якiсному становленні вітчизняної системи українського судочинства, яка обіймає, окрім власне судочинст­ва, ще й історію українських судів, до структури яких входили ще в Княжу добу як державні судові інстанції (князівський суд, вічевий суд, цер­ковний суд і посадові особи), так і приватні (громадський суд чи суд общини, суд глави сім'ї чи роду). Громадський общинний суд діяв з найдавніших часів.

         Правова культура князiвського суду презентується правовою культурою князiвської судової влади, яка  належала до основних прерогатив княжого уряду, а обов'язок судити громадян вважався головним обов'язком во­лодаря. Правова культура вiчового суду набуває еволюцції у такiй диференцiації дiяльностi, яка харктеризує збiльшення їх правового статусу: вiчовий  суд спершу вирішував усі справи, а згодом тільки справи найважливішого значення.

           Правова культура копних судiв – неперіодичних судiв широких су­дових громад - копних околиць, які прибували на розправу купою, або копою, що були інституцією давнього звичаєвого права доісторичної доби вивлялась у збереженнi безстановостi судочинства.

           Еволюція правової культури церковних судів вивляється у тому, що з часом історично модернізувалась їх юрисдикція у площині збільшення осіб і церковних справ, що ій підлягали. Правова культура судів на українських землях у Великому князівстві Литовському має чотири фази еволюційного розвитку, межами яких є роки 1385, 1566 і 1569, що слугували хронологiчними датами початку з’явлення та активної трансформацiї нового цiльового стану української правової культури.

         Правова культура судів на українських землях окремо у складі Польщі до кінця XIV ст. презентована у активному формотворенні судової норми права. Подальший розвиток української правової культури у напрямку її нацонально-культурної соціалізації  простежується у прогресивній видозміні системи козацьких судів, пов’яханою з формуванням мiцної нацiонально-правової традицiї.

          Яскравим прикладом подальшого розвитку української правової культури є прогресивна трансформація судоустрою Запорізької Січі. Його основою була загальна адміністративна організація, бо й на Січі ад­міністративна влада не була відокремлена від влади судової.

          Становлення українського процесуального права як правосвідомості відбувалось як й у інших країнах, від приватного характе­ру процесу до процесу публічного. Панівним у процесі, як і в матері­альному праві цієї доби, був приватноправовий принцип. Він мав яс­краво виражений обвинувально-змагальний характер, для якого ха­рактерною є активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, а суд виконував функцію посередника. Процес формотворення української правової культури у галухі цивільно-кримінальних правовідносин, що була здавна різноджерельно утворена з численної кількості різногалузевих підсистемо-підструктур, досі що не знав поділу на окремий цивільний та кримінальний, звичайно починався з до­магань скривдженого, за яким слідувало обвинувачення. Процес (тяжа) був змаганням сторін перед судом, який був тільки третім у спорі та наглядав за порядком "розправи". "Розправа" велася публіч­но, і в ній брала активну участь громада ("луччі люди"). Процес вівся усно, у присутності сторін і свідків.

       Правова культура вироку суду характеризувалась тим, що він рішення виносив усно, а про його виконання повинна була по­дбати потерпіла сторона в окремих випадках, але здебільшого карні вироки виконував князь або його урядовці. Шкоду скривдженого від­шкодовували за рахунок майна засудженого, але якщо майна не бу­ло достатньо, то засудженого присуджували до відробітку.

         Типові європейськоцентричні тенденції становлення української правової культури iснують у активному формуванні європейськоструктурованих еволюційних особливих форм українського карного судочинства, а саме, форм скрутинія, які була близькі до західноєвропейського інквізиційного процесу, але в значно м'якішо­му та гуманнішому вигляді. За дорученням суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці вчинення

        Еволюцію української правової культури за Доби Гетьманщини  презентумо у прогресивній трансформації процесуального права, яке поступово набувало рис європейськоструктурованого права, що зберiгало та розвивало при цьому нацiональну самобутнiсть та правову культуру.

 В історичній та сучасній науковій лі­тературі відсутня єдина точка зору з приводу того, норми якого права становлять основу «Руської правди», але більшість вчених одностайно ідентифікують її як світовий пам’ятник української правової культури та правосвідомості.

         Статті «Руської правди» дають досить повне уяв­лення про правову систему Київської Русі взагалі, та про основні принципи її облаштування зокрема. Так, одним із основних принципів феодального права Київської держави було те, що права та інтереси феодалів і феодально-залежного населення захищалися неоднаково. Виникнувши на основі звичаєвого права, законодавство Київської Русі було поставлене на службу феодаль­ній державі, відповідно, послідовно відстоювало та захищало ін­тереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Це обумовило один із головних принципів (особливостей) розвитку феодального права у Київській державі - принцип привілею. Він означав те, що систему покарань було скеровано головно проти феодально-залежного населення. Одночасно «Руська правда» відобразила досить примітивний рівень розвитку держави і права в Київській Русі. Вона не знала абстрактних юридичних понять, узагальнених розпоряджень, складних правових конст­рукцій. «Руська правда» не була єдиним із відо­мих кодексів, законів, які застосовувалися на практиці. Для права тієї доби, зокрема й руського, принцип дотримання однієї норми закону (що характерно для сучасної правової культури) не був ти­повим. Суддя або інший адміністратор на свій розсуд вибирав, яко­го зводу права чи якого закону йому дотримуватися в кожному кон­кретному випадку. На нього впливали як авторитет укладача закону, так і старо­вина, особливо шанована на Русі, і звичайна обізнаність у законах.

         Найбільшим здобутком у процесі систематизації права стало укладення в XVI ст. трьох (редакцій) Литовських статутів. В основу цієї кодифікації було покладено принципи дотримання суверенності держави, єдності права, рівності перед законом (хоча саме право визнавало неоднакову правоздатність для різних кате­горій людей) і пріоритету писаних законів, що за В. П. Сальникова пiдтверджує наявнiсть високого рiвня правової культури як нової якостi суспiльства.

         Аналізуючи Литовські статути, вчені звертають увагу на пев­ний дуалізм їхніх норм. З одного боку, там містилися норми, що закріплювали нерівність людей, права й привілеї стану шляхти, норми, що принижували людську гідність простих людей. З іншо­го боку, до Литовських статутів було введено прогресивні на той час норми, що відображали розвиток товарно-грошових відносин і появу паростків капіталізму, ідей Реформації й гуманізму. итовські статути дають найбільш повне уявлення про основні інститути цивільно - і кримінально-правового регулю­вання тієї доби, що зазнали прогресивного, еволюцiйного становлення.

                                         СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Абрамова Н.Т. Целостность и управление. – М., 2011

2. Абрамова Н.Т. Целостность и управление. – М: Юристъ, 2011. – С. 126; Агудов В.В. Место и функция «структуры»в системе категорий материалистической диалектики. - М., 2010

3. Аверьянов А.Н. Категория «система» в диалектическом материализме. – М., 2011;  Аверьянов А.Н. Система: философская категория и реальность. – М., Вектор, 2010

4. Аверьянов А.Н. Категория «система» в диалектическом материализме. – М: Юристъ, 2011. – С. 18; Аверьянов А.Н. Система: философская категория и реальность. – М: Протон, 2009. - С. 36; Рапопорт А. Математические аспекты абстрактного анализа систем. – М., 2008. - С. 98.

5. Агеев Ю. И., Эглитис В. В. Творческие аспекты правовой жизнедеятельности общества. – Южно-Сахалинск: Заря,  2011

6. Аграновской Є. В., Зорченко Е. А., Кожевникова С. Н. Проблемы деятельности в правовом обществе. – Минск: Громада, 2010

7. Алексєєв С. С. Социальная ценность права в советском обществе. – М.: Знание, 2009

8. Бондарук Т.І. Західноруське право: дослідження і дослідники (Київ­ська історико-юридична школа). - К., 2008

9. Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. – М: Просвещение, 2001

10. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. - Л, 2009

11. Вєдерніков Ю.А., Грекул В.С. Теорія держави та права. – Київ, 2010

12. Владимирський-Буданов М.Ф. Ч.1. Обор истории руського права. - Рос­тов-на-Дону, 2011

13.       Владимирський-Буданов М.Ф. Ч.2. Обзор истории русского права. – Ростов-на-Дону,
2011

14. Граніна А. Ф., Чхиквадзе В. М., Явич Л. С.  Правовые аспекты культуры. – Казань: Нурфокс, 2008

15. Дмитрієнко Ю.М. Типологія методології дослідження української правосвідомості: стан, основа та перспектива //Інтелект. Особистість. Цивілізація. Тематичний збірник наукових праць. Вип. 4. – Донецьк: Донецький державний університет економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, 2006. - С. 17-35.

16. Дмитрієнко Ю.М.  Прямі ефекти синергетики девіантної правосвідомості: перша формула української національної ідіоми // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 25. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. - С. 14-21; Дмитрієнко Ю.М. Прямі ефекти девіантної  правосвідомості: перша формула української правової ідіоми // Право і безпека. Науковий журнал. 2004/3'2. - Харків:НУВС, 2004. - С.11-18; Дмитриенко Ю.Н. Скрытые еффекты девиантного правосознания: ориентиры и природа синергетической методологии правового познания // Право і безпека. Науковий журнал. – 2004/3’4. – Харків: НУВС, 2004. – С.18-26; Дмитрієнко Ю.М. Формула норми права у контексті механізму адаптації законодавства у сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 33. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С. 45-53.

17. Дмитрієнко Ю.М.  Перспективи ентропії девіантної правосвідомості  // Перспективи. Науковий журнал.  N 4 (20)' 2002. - Одеса: Південноукраїнський державний педуніверситет ім. К.Д.Ушинського, 2003. - С.53-60;  Дмитрієнко Ю.М. Посттоталітарна опозиція права і закону: світоглядна інтервенція принципу лінійного розвитку правової свідомості //Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 20. - Киів, 2003. - С.39-45; Дмитрієнко Ю.М. Девіантна правосвідомість: концептно-корелятивна динаміка //Правова держава. Щорічник наукових праць. Вип.14. - Киів, 2003. - С.95-101; Дмитрієнко Ю.М. Актуальні проблеми та перспективи посттоталітарної української правосвідомості//Державо і право. Збірник наукових праць. Вип.21.-Киів,2003. - С.24-32

18. Дмитрієнко     Ю.    М.     Соціальна      активність    правосвідомості.         // Культурологічний вісник: науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 8. – Запоріжжя:Просвіта, 2002. – С.83-85;  Дмитрієнко Ю.М. До питання генезису української національної самосвідомості в її спадкоємності //Науковий вісник. Філософія. Вип. 1.  – Харків, ХДПУ, 1998. – С. 107-115; Дмитрієнко Ю.М. Девіантна правосвідомість як формозмістовний феномен перехідного буття права.// Науковий вісник. Серія “Філософія” Вип. 9. – Харків: ХДПУ, 2001. – 131-134;  Дмитрієнко Ю.М. Нелінійна цілепокладеність рефлексивного буття посттоталітарного права.// Науковий вісник. Серія “Філософія” Вип. 10. – Харків: “ОВС”, 2002. –  С. 44-48; Дмитрієнко Ю.М. Правовий простір та законодавчий час як еволюційні параметри нелінійної природи правової свідомості.// Науковий вісник. Серія “Філософія” Вип. 11. – Харків: “ОВС”, 2002. – С. 115-119;   Дмитрієнко Ю.М. Філософсько-правова проблема теоретичної   ідентифікації   девіантної   правосвідомості // Філософські науки. Збірник наукових праць. – Суми: СДПУ ім. А.С.Макаренко, 2002. – С.172-176; Дмитрієнко Ю.М. Проблеми зовнішніх та внутрішніх детермінант посттоталітарної трансформації української правової свідомості // Наукові записки Харківського військового університету. – Харків:ХВУ, 2002. – С.71-75;  Дмитрієнко Ю.М. Філософсько-правові детермінанти девіантної правосвідомості у структурі ідейно-світоглядних аксіологій українського права // Науковий вісник дипломатичної академії України. Світова дипломатія: історія та сучасність. Вип. 6. – Київ, 2002. – С. 244-266;  Дмитрієнко Ю.М. Філософсько-правова проблема ідентифікації девіантної правосвідомості // Вестник Национального технического университета "ХПИ". - Харьков, 2002. - С. 195-199;  Дмитрієнко Ю.М. Проблема філософеько-правового твору в контексті девіантної правосвідомості//Нова парадигма. Альманах наукових праць. Вил. 24. - Запоріжжя, 2002. - С. 14-17; Дмитрієнко Ю.М. Посттоталітарна правосвідомість у контексті закону та правової структури: еволюційні умови, зв'язки, критерії нелінійно: ідентифікації. // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Вип. - 25. -Запоріжжя, 2002. - С. 186-191;  Дмитрієнко Ю. М. Про природу і генезис нелінійної детермінантності посттоталітарного рефлексивного права// Нова парадигма.  Альманах наукових праць. Вип.26. — Запоріжжя, 2002. — С. 20-27;  Дмитрієнко Ю.М. Про природу правосвідомості та її девіацій: теоретичний дискурс другої  половини XX - початку XXI ст. // Наукова вісник Чернівецького університету. Внп.147. Правознавство. -  Чернівці, 2002. - С.10-14; Дмитрієнко Ю.М. Параметрально-процесуальна динаміка гносеологічного підґрунтя девіантної правосвідомості//Нова парадигма. Альманах наукових праць. - Вип.28. - Запоріжжя, 2002. - С. 170-180; Дмитрієнко Ю.М. Маргінальна правова норма як акт девіантної правосвідомості // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип.18 Киів, 2002.-С. 12-17; Дмитрієнко Ю.М. Про нетрадиційну природу посттоталітарних правових рефлекеій як правової свідомості: теоретико-методологічні підходи до ідентифікації П актуального стану та проблем // Науковий вісник. Серія "Філософія". Вип. 13. - Харків: "ОВС", 2002. - С. 23-29; Дмитрієнко Ю.М. Традиційні та нетрадиційні моделі правових посттоталітарних рефлексій. // Ученые записки Таврического национального университета им. В.Н.Вернадского. Том 15 (54). N2. - Симферополь, 2002. - С. 119-127; Дмитрієнко Ю.М. Негативні зворотні у девіантній правосвідомості. // Нова парадигма. Вип. 30. - Запоріжжя, 2003. - С. 200-203; Дмитрієнко Ю.М. Світова економічна інтеграція: теоретична соціалізація  посттоталітарної правової і економічної свідомості як проблема економіко-правового виховання  - Харків, 2003. - С. 59-66; Дмитрієнко Ю.М. Проблема цивільних процесуальних правовідносин у контексті української правосвідомості. Збірник наукових праць.  - Харків-Донецьк, 2003. - С. 28-36; Дмитрієнко Ю.М. Сучасна картина правового світу: малі правові збурення як синергетичні домінанти архетипів нелінійного розвитку української девіантної правосвідомості // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Вип.31. - Запоріжжя, 2003. - С. 193-207;  Дмитрієнко Ю.М. До циклової природи правосвідомості як проблеми її методологічного осмислення // Право і безпека. Науковий журнал. - N 2003/2'1. - Харків:НУВС, 2003. - С.19-23; Дмитрієнко Ю.М. Правова природа традиційних і нетрадиційних сучасних суспільств у контексті девіантної правосвідомості // Актуальні проблеми держави і права. Вип.15. - Одеса, 2002. - С. 158-166; Дмитрієнко Ю.М. Філософсько-правові проблеми правової свідомості: історична ретроспектива //  Актуальні проблеми держави і права.  Вип. 16. - Одеса, 2002. - С. 123-131; Дмитрієнко Ю.М., Гарькавенко А.О., Овчаренко Я.О., Кошляк О.В. Синергетика права - прогресивна методологія розв'язання засобами державного управління соціально-правових проблем держав перехідного періоду // Наукові праці. Науково-методичний журнал. Вип. 9. Том. 22. -  Миколаїв: МДГУ ім. П.Могили, 2002. - С. 118-128; Дмитрієнко Ю.М. Нелінійна природа структурно-системних елементів девіантної правосвідомості // Науковий вісник. Серія "Філософія". Вип. 14. - Харків: ОВС, 2003. - С. 79-86; Дмитрієнко Ю.М. Актуальні аспекти теоретичної соціалізації посттоталітарної правосвідомості в контексті правового виховання // Право і безпеки. Вип. 3003/2'2. - Харків:НУВС, 2003. - С. 12-16;  Дмитрієнко Ю.М. Сучасна методологія трансцендентального синтезного філософування: перспективи синергетики правосвідомості як посттоталітарної методології девіантних праворефлексій //Нова парадигма. Альманах наукових праць. Вип. 33. - Запоріжжя, 2002. - С. 79-99; Дмитрієнко Ю.М.  Перспективи ентропії девіантної правосвідомості  // Перспективи. Науковий журнал.  N 4 (20)' 2002. - Одеса: Південноукраїнський державний педуніверситет ім. К.Д.Ушинського, 2003. - С.53-60; Дмитрієнко Ю.М. Посттоталітарна опозиція права і закону: світоглядна інтервенція принципу лінійного розвитку правової свідомості //Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 20. - Киів, 2003. - С.39-45; Дмитрієнко Ю.М. Девіантна правосвідомість: концептно-корелятивна динаміка //Правова держава. Щорічник наукових праць. Вип.14. - Киів, 2003. - С.95-101; Дмитрієнко Ю.М. Актуальні проблеми та перспективи посттоталітарної української правосвідомості // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип.21. - Киів, 2003. - С.24-32; Дмитрієнко Ю.М. Девіантна правосвідомість: лінійна модель правопізнання. // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Вип.34. - Запоріжжя, 2003. - С. 59-69; Дмитрієнко Ю.М. Маргінальні параметри законодавчих девіргенцій як знаково-правові константи девіантного правоусвідомлення // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний  щорічник Нижньої Наддніпрянщини.  Випуск 11. - Запоріжжя: Просвіта, 2003. - С. 98-108;  Дмитрієнко Ю.М. Світові писемні пам'ятки становлення української правової свідомості (на прикладі кормчих книг) //  Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей Прикарпатського університету ім. В.Стефаніка. Вип. ХI.- Івано-Франківськ: "Плай", 2003. - С. 36-46; Дмитрієнко Ю.М. Кормчі книги як світові пам'ятки становлення української правової свідомості // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. N 3-4 (7-8). - Хмельницький: ХІРУП, 2003. - С. 20-24;  Дмитрієнко Ю.М. Про акмеологічну епістемологію девіантної правосвідомості // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету ім. В.Гнатюка. - Тернопіль: ТДПУ, 2003. - С.100-107;  Дмитрієнко Ю.М. Прямі та сховані синергетичні ефекти позитивної індетермінації девіантної правосвідомості // Право і безпека. Науковий журнал. 2003/2'4. - Харків:НУВС, 2003. - С. 34-39; Дмитрієнко Ю.М. Демократія: політичні та правові ознаки в аспекті правової свідомості // Право і безпека. Науковий журнал. 2003/ 2’3. – Харків:НУВС, 2003. -  С.19-23; Дмитрієнко Ю.М. Актуальні аспекти методологічної парадигми норм права і норм закону: за позитивною теорією та філософською методологією права // Актуальні проблеми держави і права. Вип.18. – Одеса:ОНЮА, 2003. - С.123-143; Дмитрієнко Ю.М. Актуальні аспекти періодизації світового історико-правового розвитку України // Держава і право. Вип.23. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, 2004. - С. 32-39; Дмитриенко Ю.Н. Актуальные проблемы сравнительного  мирового мифологического правосознания: к поискам украиноментальных мотивов, источников, традицій и перспектив //  Філософські науки. – Суми: СДПУ ім. А. С.Макаренка, 2004. - С. 125-149; Дмитрієнко Ю.М. Девіантна правосвідомість: нелінійна модель правопізнання // Нова парадигма. Альманах наукових праць. Вип. 35. – Київ-Запоріжжя: Вид-во НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2004. - С. 64-77; Дмитрієнко Ю.М. До актуальної проблематики законодавчого часу і правового простору //Наукові записки. Вип. 4. Серія «Право». – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2003. - С.178-187; Дмитрієнко Ю.М. Фонові явища в корупції та економічній злочинності як актуальні джерела девіантної правосвідомості   // Коррупция: региональные и  отраслевые тенденции (сборник научных статей). – Одеса: Центр по изучению транснациональной преступности и коррупции американского университета, 2003. - С.82-90; Дмитрієнко Ю.М. Основні етапи боротьби з транснаціональною організованою злочинністю як законодавчі цикли формування соціальної активності української правової свідомості // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. Вип. 20. – Одеса: ОНЮА, 2004. -  С. 112-123;  Дмитриенко Ю.Н. Искусствоведческие и культурологические аспекты этико-правовой проблемы Голокоста в дизайн-образовании и просвещении // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архітектура. Спецвипуск. – Харків: ХДАДМ, 2004. - С. 61-65;Дмитрієнко Ю.М. Древнейшие первоисточники украинского правового сознания: две эпохи литературных связей в плане иъ правоосознанной преемственности //  Вісник Сумського державного університету. Науковий журнал. Серія “Філологічні науки”.  N 1(60)'2004. – Суми: СумДУ, 2004. -  С. 210-218; Дмитрієнко Ю.М. Актуальні аспекти методологічної ідентифікації посттоталітарної специфіки української девіантної правосвідомості // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 12. – Запоріжжя: ЗДУ, 2004. - С. 89-93; Дмитрієнко Ю.М. Проблеми дистанційної асиметрії права і закону у теоретичній проекції посттоталітарної правосвідомості (до актуалізації ідей П.І.Новгородцева про правову державу в контексті завдань сучасної політичної реформи) // Ідея правової держави: історія і сучасність. Спеціальний випуск. Частина  2. – Луганськ: Луганська академія внутрішніх справ МВС ім. 10- річчя незалежності України, 2004. – С. 46-54; Дмитрієнко Ю.М.               Нетрадиційні        властивості та трансформації української правосвідомості //Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права N 1-2 (9-10). – Хмельницкий: ХІРУП, 2004. – С. 18-26; Дмитрієнко Ю.М. Актуальні аспекти європейської  інтеграції в контексті історії української правової свідомості // Науковий вісник “Філософія”  ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Вип. 16. – Харків: “ОВС”, 2004. – С. 72-88; Дмитрієнко Ю.М. Орієнтири оптимальної соціальної активності девіантної правосвідомості: функціональний режим з загостренням як критерій її актуальної еволюційної синергетичності // Науковий вісник “Філософія”  ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Вип. 15. – Харків: “ОВС”, 2004. - С.74-78; Дмитрієнко Ю.М. Мовно-правові проекції девіантної  правосвідомості як проблема знакового текстового відбиття (перекладу) правових рефлексій соціуму // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Л.Українки. N 2. – Луцьк: Вид-во “Вежа”, 2004. – С. 108-114 (0,8);   Дмитрієнко Ю.М. Сучасні проблеми інформаційних технологій: дистанційна асиметрія права і закону у теоретичній проекції посттоталітарної правосвідомості (до актуалізації ідей П.І. Новгородцева про правову державу в контексті завдань сучасної політичної реформи) // Вестник Национального технического университета “ХПИ”. – 1’2004. – Харьков:НТУ “ХПИ”, 2004. - С.38-45; Дмитрієнко Ю.М. Технологічна модель картографічно комбінаторно-математичного сканування просторової географічної конфігурації історико-правових станів (форм) української правової свідомості // Науковий часопис національного університету ім. М.П.Драгоманова. Серія 4. Географія і сучасність. 2 (11) 2004. -  Київ, 2004. - С. 62-82; Дмитрієнко Ю.М. Прямі ефекти девіантної  правосвідомості: перша формула української правової ідіоми // Право і безпека. Науковий журнал. 2004/3'2. - Харків:НУВС, 2004. - С.11-18; Дмитрієнко Ю.М. Історичні джерела, проблеми і  перспективи синергетичних основ української девіантної правосвідомості як міждисциплінарних критеріїв пострадянської теорії управління //Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 37. – Київ: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2004. - С.118-126; Дмитрієнко Ю.М. Проблеми геополітики України:  посттоталітарна правосвідомість в контексті глобалізації //Прометей. Региональный сборник научных трудов по экономике.  N 3 (15). – Донецк, 2004. - С.37-41; Дмитрієнко Ю.М. Оптимальні критерії моделі української теорії державно-правового управління // Нові технології. Науковий вісник Інституту економіки та нових технологій ім. Ю.І.Кравченка. N 1-2 (4-5). – Кременчук, 2004. - С.220-225; Дмитрієнко Ю.М.  Нелінійна природа правової свідомості як телеологічна сутність правових рефлексій // Ученые записки таврического национального университета им. В.И.Вернадского. Том 16 (55) N 1.Философия. Социология. – Симферополь, 2003. - С.70-75;  Дмитриенко Ю.Н. Актуальные перспективы российского экологического законодательства: теоретико-методологический аспект в контексте экологических проблем науки //Вестник БГТУ. II Международная научно-практическая конференция “Экология: образование, наука, промышленность и здоровье». N 8. 2004 г. Часть VII. – Белгород: БГТУ, 2004. – С.164-166; Дмитрієнко Ю. М.       Філософсько-богословський літературний часопис Слобожанщини «Віра і Розум» як світове історико-культурне джерело становлення української правової свідомості //Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. – 2004 березень N 3 (71). – Луганськ:ЛНПУ ім. Т.Шевченка, 2004. – С. 178-187; Дмитриенко Ю.Н. Правовые аспккти педагогики высшей школы на современном этапе. // Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету ім. В.Даля.  Частина перша. (на підставі матеріалів  IX міжнародної науково-практичної конференції з проблем вищої школи “Університет і регіон” 10-12 грудня 2003 року). – Луганськ, 2004. - С. 5-6;  Дмитрієнко Ю.М. Конституція України як статична формальна спадкоємність конкретно-історичного циклу соціальної активності правової свідомості // Вісник запорізького юридичного інституту. N 1.2004. – Запоріжжя:ЗЮІ, 2004. - С.263-277;  Дмитрієнко Ю.М. Громадянське суспільство в контексті сучасної теорії управління: перспективи методології нелінійного девіантного правоусвідомлення. Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 203-204. Збірник наукових праць. – Чернівці: Золоті литаври, 2004. – С. 12-18; Дмитрієнко Ю.М. Православ’я у національному і духовному відродженні // Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 23. – Дніпропетровськ, 2003. - С. 164-165;   Дмитрієнко Ю.М. Природа і сутність спадкоємності української девіантної правосвідомості //Нова парадигма. Журнал наукових праць Вип. 38. – Київ: НПУ ім. М.П.Дгагоманова, 2004. - С. 11-26;   Дмитрієнко Ю.М.  Древнейшие источники мирового эпического правосознания // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 24. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. - С. 29-39; Дмитрієнко Ю.М.  Прямі ефекти синергетики девіантної правосвідомості: перша формула української національної ідіоми // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 25. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. - С. 14-21;  Дмитрієнко Ю.М. Актуальні аспекти теоретичної ідентифікації посттоталітарної української девіантної правосвідомості //Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 13. Запоріжжя: Прем’єр, 2004. -  С. 88-96; Дмитриенко Ю.Н. Опыт и теоретические перспективы отечественных технологий в государственном управлении // Государственное управление и местное самоуправление в реформируемом обществе: Материалы Международной  научно-практической конференции. – Белгород: Изд-во БелГУ, 2004. – С. 113-120; Дмитрієнко Ю.М. Про синергетику правосвідомості як домінантну еволюційну функціональну закономірність (функціональний закон) посттоталітарних правових рефлексій // Науковий вісник дипломатичної академії України. Вип. 8. “Зовнішня політки та дипломатія: витоки, традицї, новації” – Київ:ДАУ, 2003. – С. 348- 380; Дмитрієнко Ю.М. Абсолютна самостійність девіантної правосвівдомості як методологічна проблема // Збірник наукових праць у двох частинах “Прогресивні ресурсозберігаючі технології та ії економічне обгрунтування в підприємствах харчування. Економічні проблем торгівлі. Частина 2. Том 2. – Харків:ХДУХТ, 2004. - С. 108-114; Дмитриенко Ю.Н. Скрытые еффекты девиантного правосознания: ориентиры и природа снергетической методологии правового познания // Право і безпека. Науковий журнал. – 2004/3’4. – Харків: НУВС, 2004. – С.18-26; Дмитрієнко Ю.М. Формула української правосвідомості як оптимальний критерій, корелят, інструмент здійснення поліаспектних трансформацій, завдань та їх ефективних досліджень // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. 617/2004. – Харків: ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2004. – С.87-88; Дмитрієнко Ю.М. Категорія “правовий стан”:  проблема методологічно-правового філософсько-правового) статусу // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Вип. 6. – Львів:ЛНУ ім. І.Франка, 2004. - С. 83-93;  Дмитрієнко Ю.М. Девіантна правосвідомість: синергетична здатність випереджати конкретно-історичний цикл перехідного розвитку української правової системи //Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. N 3 (11). – Хмельницький:ХІРУП, 2004. -  С.17-28; Дмитрієнко Ю.М. Міжфункціональна (різнолінійна) гносеологія девіантної правосвідомості у джерельній парадигмі девіацій синергетичного правосвітогляду // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. Вип. 21. – Одеса: ОНЮА, 2002. - С. 68-75; Дмитрієнко Ю.М. Українська девіантна правосвідомість: нелінійні перспективи теорії управління як пріоритети правотворення // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 41. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. – С. 63-94; Дмитрієнко Ю.М. Перспективи асиметрії права і закону у площині девіантної правосвідомості // Науковий вісник. Вип. 18. Серія “Філософія” ХНПУ ім. Г.С. Сковороди. – Харків:ХНПУ, 2004. – С 109-117; Дмитрієнко Ю.М. Пошуки нових шляхів осмислення рефлексивного права // Науковий вісник. Вип. 17. Серія “Філософія” ХНПУ ім. Г.С. Сковороди. – Харків:ХНПУ, 2004. - С. 81-86; Дмитрієнко Ю.М. Методологія девіантної правосвідомості як метатеорія управління: монархічна чи республіканська? (проблема ідеї правопорядку) // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 44. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. – С. 6-19;  Дмитрієнко Ю.М. Нелінійна опосередкованість девіантної правосвідомості як її синергетичний зв’язок з маргінальним правобуттям // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 14. – Запоріжжя, 2005. – С.  154-160; Дмитрієнко Ю.М. Колективна й індивідуальна девіантна правосвідомість // Тематичний збірник наукових праць із соціально-філософських проблем “Інтелект. Особистість. Цивілізація”. Вип. 3. – Донецьк: ДДУЕТ ім. М. Туган-Барановського, 2005. –С. 99-110; Дмитрієнко Ю.М. Нелінійні властивості правосвідомості // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 44. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. – С. 6-27; Дмитрієнко Ю.М. Місце юридичної норми серед інших: генезис і типова специфіка норм української правосвідомості // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 45. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. –  С. 81-100; Дмитрієнко Ю.М. Новітні якості української правосвідомості  // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 47. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. –  С. 25-38; Дмитрієнко Ю.М. Посттоталітарна правова свідомість в контексті світової правокультурної глобалізації //Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки. Вип. 63-64. – Київ: КНУ ім. Т. Шевченка, 2005. – С. 81-87; . Дмитрієнко Ю.М. Девіантна правова свідомість як типовий різновид пбсолютного маргінального соціального відбиття // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Збірник наукових праць. Вип. 27. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2005. – С.35-43; Дмитрієнко Ю.М. Проблема методології девіантної правосвідомості як метатеорії управління: монархічної чи республіканської? (Постановка питання за І.О. Ільїним) // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Збірник наукових праць. Вип. 28. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2005. – С.24-33; Дмитрієнко Ю.М. Відставання девіантної правосвідомості від перехідного правобуття як проблема // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. 3/2005. Право-Економіка-Управління. – Хмельницький:ХУУ, 2005. -  С.24-32;  Дмитрієнко Ю.М. Проблема методології девіантної правосвідомості  як метатеорії управління: монархічної чи республіканської? (стан вітчизняного виховання правосвідомості)  // Держава і право. Юридичні і політичні науки. Збірник наукових праць. Вип. 29. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2005. – С.26-34; Дмитрієнко Ю.М. Проблема домінантного структурного елементу девіантної правосвідомості//Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та послуг. Збірник наукових праць. Вип.1. – Харків:ХДУХТ, 2005. – С. 649-656;  Дмитрієнко Ю.М. Парадигма української правосвідомості // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 14. – Запоріжжя, 2005. – С.  127-138; Дмитрієнко Ю.М. Розвиток перехідної української держави: пріоритети соціальної та гендерної політики // Теоретичні і прикладні проблеми психології. Збірник наукових праць N 1 (6) 2004. -  Луганськ: Вид-во СНУ ім.. В. Даля, 2004. - С. 66-70; Дмитрієнко Ю.М. Синергетика правосвідомості як нове, філософськоструктуроване теоретичне право світобачення // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 36. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. –  С. 53-62;  Дмитрієнко Ю.М. Актуальні теоретико-методологічні аспекти міжнародно-правового регулювання торгівлі у Чорноморському регіоні //Прогресивні ресурсозберігаючі технології та їх економічне обґрунтування у підприємствах харчування. Економічні проблеми торгівлі. Збірник наукових праць. Частина друга. Том 1.- Харків:ХДУХТ, 2004. – С. 470-475; Дмитрієнко Ю.М. Правосвідомість, типологія нелінійних властивостей //Нова парадигма. Журнал наукових праць. Віп. 48. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. – С.62-113; Дмитрієнко Ю.М. Синергетичні закони збереження: об’єктивні природні енергетичні закони як регулятивна основа лінійної синергетики позитивної української правосвідомості //Науковий вісник. Серія „Філософія”. Вип. 19. – Харків: „ОВС”, 2005. - С.111-136; Дмитрієнко Ю.М. Проблеми формування соціальної активної української правової свідомості //Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Філологічні науки. Вип. 9. За матеріалами міжнародної конференції, присвяченої 190-й річниці з дня народження Т.Г. Шевченка (17-19 травня 2004 року). – Кам’янець-Подільський, 2004.- С.405-416;  Дмитрієнко Ю.М. Синергетичні основи правосвідомості як архетипи її нелінійних властивостей та взаємодій // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 49. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. – С.81-114;  Дмитрієнко Ю.М. Нелінійна взаємодія девіантної правосвідомості з іншими видами соціального відбиття // Науковий вісник Львівського юридичного інституту. Серія юридична. Вип. 2.  – Львів: ЛЮІ МВС України, 2005. - С. 189-196; Дмитрієнко Ю.М. Юридична техніка: комп’ютерне моделювання української правосвідомості як форми української держави в історичному та реальному часі // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 30. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2005. - С. 114-135; Дмитрієнко Ю.М. Новий напрямок досліджень у теорії держави та права: комп’ютерне моделювання правової модернізації системи управління навчальним процесом на основі нелінійного моделювання історичного та реального українського державотворення як форми української правосвідомості // Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та послуг. Збірник наукових праць. Вип. 2. – Харків: ХДУХТ, 2005. - С. 348-358;  Дмитрієнко Ю.М. Специфіка української правосвідомості періоду входження до складу Литви та Польщі // Нова парадигма.        Журнал наукових праць. Вип. 51. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. – С.74-80; Дмитрієнко Ю.М. Приховані ефекти правосвідомості: нелінійні властивості // Науковий вісник. Серія „Філософія”. Вип. 20. – Харків: „ОВС”, 2006. - С.103-124 ( 0,9 д.а); Дмитрієнко Ю.М. Природа девіантної правосвідомості як творчої основи абсолютної самостійності  постперехідних правових рефлексій // Вісник Запорізького юридичного інституту. N 2 (31). – Запоріжжя, 2005.  -С.252-260; Дмитренко Ю.Н. Новое направление развития теории та истории государства и права: компьютерное моделирование диагностики связей составных пропорций формулы украинского правосознания // Современный научный вестник. N 1 (1) 2005. Научно-теоретический и практический журнал. – Белгород, 2005. - С. 148-151; Дмитрієнко Ю.М. Високий цикл соціальної активності правосвідомості: ідеї правової державності періоду української гетьманської держави // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої  Наддніпрянщини. Вип. 16.-  Запоріжжя: Прем’єр, 2006. - С. 99-105;  Дмитрієнко Ю.М.  Давні першоформи правосвідомості // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Віп. 53. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. – С. 70-82; Дмитрієнко Ю.М. Новий напрям досліджень у теорії держави та права: комп’ютерне моделювання лінійних тенденцій стану та трансформації української правосвідомості // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 31. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2006. - С.11-24; Дмитрієнко Ю.М. Специфіка української правосвідомості другої половини XVIII-XIX  століть // Право і безпека. Науковий журнал. – Т.4. – N 6. – Харків: ХНУВС, 2005. – С. 18-21; Дмитрієнко Ю.М. Морфологія правосвідомості  // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 54. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. – С. 67-78;   Дмитрієнко Ю.М. Форми конкретно-історичної динаміки правосвідомості  // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 55. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. – С. 99-122; Дмитрієнко Ю.М. Типологія методології дослідження української правосвідомості: стан, основа та перспектива //Інтелект. Особистість. Цивілізація. Тематичний збірник наукових праць. Вип. 4. – Донецьк: Донецький державний університет економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, 2006. - С. 17-35;  Дмитрієнко Ю.М. Першоджерела традиційної української правосвідомості //Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. Вип. 25. – Одеса: „Юридична література”, 2005. - С. 50-55;  Дмитрієнко Ю.М. Правові ідеї ліберального та радикального демократизму як першоджерела української правосвідомості та сучасної адміністративно-територіальної реформи // Право і безпека. Науковий журнал. – Т.5. – N 1. – Харків: ХНУВС, 2006. – С. 18-21; Дмитриенко Ю.Н. Украинское правосознание в конце XIX-XX столетий: правовые идеи плюрализма в государственно-правовых теориях // Современный научный вестник. Научно-теоретический и практический журнал. - N 3 (4). – Белгород: Руснаучкнига, 2006. - С. 47-50; Дмитрієнко Ю.М. Давні першоджерела української правосвідомості: природа, розвиткові тенденції // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – N 2. – Дніпропетровськ, ДДУВС, 2006. – С. 43-56; Дмитрієнко Ю.М. Першоджерела української правосвідомості // Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2/2006. – Хмельницк: ХУУП, 2006. – С. 28-34; Дмитрієнко Ю.М. Формула норми права у контексті механізму адаптації законодавства у сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 33. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2006. - С. 45-53; Дмитрієнко Ю.М. Проблема неправильного правового віддзеркалення правосвідомістю дійсності як біла пляма українського правознавства: теорія правової ідеології як збоченої (девіантної) правосвідомості (джерела, історія, реальність) // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 57. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. – С. 84-97;  Дмитрієнко Ю.М. Українська правова свідомість у контексті правових ідей просвітництва // Науковий журнал „Вісник Донецького університету”. Серія В. Економіка і право. – N 1. - Т.2. – Донецьк: ДНУ, 2006. – С. 550-558; Дмитрієнко Ю.М. Новий напрям досліджень в теорії держави та права: комп’ютерне моделювання української правосвідомості як форми української держави // Антропологія права: філософський та юридичний виміри. Стан, проблеми, перспективи. Матеріали Першого всеукраїнського круглого столу (м. Львів, 16-17 вересня 2005 року) – Львів: Край, 2006. - С. 129-143; Дмитрієнко Ю.М. Українська правосвідомість періоду гетьманської держави 1648—1657 // Актуальні проблеми права: теорія і практика. Збірник наукових праць. - Луганськ: СНУ ім.  В. Даля, 2006. - С. 277-289; Дмитрієнко Ю.М. Формула норми права у контексті синергетики правосвідомості //  Ученые записки Таврического національного универсситета им. В.И  Вернадського. – Том 19 (58). – N 2. ( Юридические науки). – Сімферополь: ТНУ ім. В.І. Вернадського, 2006. - С. 9-13;  Дмитрієнко Ю.М. Українська законосвідомість – проблема чи панацея? (витоки, тенденції, перспективи) // Нова парадигма. Журнал наукових праць. Вип. 60. – Київ: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2006. – С. 92-116; Дмитрієнко Ю.М. Закони лінійної динаміки правосвідомості //Науковий вісник. Серія “Філософія” Вип. 11. – Харків: “ОВС”, 2006. – С. 124-132 (0,42); Дмитрієнко Ю.М. Методичні підходи до організації індивідуальної роботи студентів с легістською формою правової свідомості  на прикладі правових дисциплін // Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та послуг. Збірник наукових праць. Вип. 2 (4). – Харків: ХДУХТ, 2006. -  С. 622-633

19.  Дмитрієнко Ю.М. Проблема неправильного правового віддзеркалення правосвідомістю дійсності як біла пліма українського правознавства: теорія правовой ідеології як збоченої (девіантної) правосвідомості  (джерела, історія, реальность).  І-ІV

20. Дмитрієнко Ю.М. Джерела києворської правосвідомості. – Харків: Право, 2010. – 247 с.

21. Дяченко М.В. Проблема успадкування в розвитку культури. Автореф. дис. докт. фiлос. наук /Харкiвський держунiверситет. - Х., 1993

22. Енциклопедія українознавства. - К., 1995. - Розд. VIII.

23.  Енциклопедія українознавства. - К., 1995. - Розд. ХІХ.

24.  Енциклопедія українознавства. - К., 1995. - Розд. Х

25. Загальна теорія держави і права / За ред. проф.  М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002

26. Злобин М.С. Ценностные аспекты культуры. – Пермь: Рабочий свет, 2011

27. Избранное (статьи, виступления известних советских деятелей) /Под редакцией И.В. Абрамцева. – М.: Политиздат,  1987

28. Івановська О.П. Звичвєве право в Україні. Етнотворчий аспект. – К.. 2009; Історія українського права / За ред. О.О. Шевченка. – К., 2011

29. Історія держави і права України : У 2 ч. / За ред. А.І. Рогожина. - К,2010; Івановська О.П. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. – К., 2009.

30. Історія українського права / За ред. О.О.Шевченка. - К., 2011.

31.       Історія держави і права України : У 2 т. / За ред. В.Я.Тація, А.І. Рогожина. - К.,
2010

32. Історія держави і права України : У 2 ч. / За ред. А.І. Рогожина. – К., 2010.

33. Історія українського права / За ред. 0.0 Шевченка. - К., 2011. , Лащенко Р. Лекції по історії українського права. - К, 2010

34.  Історія українського права / За ред. О О.Шевченка. - К., 2010

35. Каминская В.И., Ратинов А.Р. Правосознание как елемент  правовой культуры // Правовая культура и вопросы правового воспитания.- М: Юристъ, 2010. – С. 42-43.

36. Карелин Л. Микрорайон. – М., 2010

37. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. – Тернопіль: Карт-бланш, 2010

38. Кудрявцев В.Н. Право и поведение – М, Юристъ, 2006

39. Кузьмин В.П. Принцип системности в теории и методологии К. Маркса. – М: Прогресс, 2004

40. Карамзин В.П. История государства Российского. – М., 2003

41. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. - К., 2011

42.  Лащенко Р. Лекції по історії українського права. - К., 2010

43. Ленин В.И. Полн собр. соч. – Т. 29. -  С. 171.

44. Ликас А. Л. Технологические модели правовой деятельности. – СПБ: Золотой Рог, 1993

45. Лукашева Е. А. Социалистическое правосознание и законность. – М: Политиздат, 1973

46. Лукашова Е.А. Права человека и культура // Конституция СССР и правовое положение личности. – М: Политиздат, 1989. – С. 20;

47.  Лукашова Е.А. О воспитании правосознания и правовой культуры в период развернутого строительства коммунизма // Советское государство и право. – 1962. – N7. – С. 41.

48. Лукашова Е.А. Социалистическое правосознание и законность. – М., 1973

49.  Мироненко О. Захист "правди" і "благодаті" за доби Київської Русі та Литовсько-Руської держави // Вісн. Конституційного Суду. - 1999. - № 1. - С. 68.

50. Марков Е.Н. Правовая культура в процесуальном производстве // Правовая культура в юридической практике. – М: Юристъ, 2006. – С. 71.; Машукова Л.Г. Роль правовой культуры в развитии социалистиченского образа жизни. Дис. … канд. юрид. наук. – М., 1993

51. Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т. 13

52. Мальцев Г.В. Социальная справедливость и право. – М: Юристъ, 2006; Экимов А.И. Справедивость и право – СПб, 2004.

53.  Нерсесянц В.С. Цивилизм как русская идея // Рубежи. – 1996. – N 4. – С. 129-153.

54. Никитин Л.Н. Формообразующие фактори культури ХХІ века // Інтелект. Особистість. Цивілізація. Тематичний збірник наукових праць. Вип. 4. – Донецьк: Донецький державний університет економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, 2006. - С. 133-143.

55.       Дмитрієнко Ю.М. Проблема неправильного правового віддзеркалення правосвідомістю дійсності як біла пляма українського правознавства: теорія правової ідеології як збоченої правосвідомості (джерела, історія, реальність). Частина 3 // Форум права. – 2006. – N 2. – С. 34-52 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http // www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2006-2/06dumdir.pdf

56.  Дмитрiєнко Ю.М. Специфіка правової регуляції нормами правосвідомості у контексті рівності її суб’єктів // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Вип. 3. – Львів: ЛДУВС, 2006. – С. 336-345

57.  Оборотов Ю.Н.  Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса: НЮА, 2001

58.  Общество и государство феодальной Россим - М , 1975

59.  Окіншевич Я М. Наука історії українського права. - К, 1957.

60.  Окіншевич Я.М.  Наука історії українського права. - К., 2004

61. Основи теории политической системы. – М., 1998. – С. 84

62. Очерки по диалектическому материализму. – М, 1996. –  С. 419-423.

63. Падох Я. Суди й судовий процес старої України. Нарис історії. - Нью-Йорк-Па­риж-Сидней-Торонто-Львів, 1990

64. Полонська-Василенко Н. Історія України. - К., 1993. - Т. 1.

65. Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського звичаєвого
права ВУАН : У 8 т. - К., 1930. - Т. 4

66.  Пивоваров Ю., Фурсов А. Послесловие к «Цивилизму» В.С. Нерсесянца. // Рубежи. – 1996. – N 4. – С. 154-158.

67.  Проблеми общей теории права и государства. Учебник для вузов / Под общей редакцией В.С. Нерсесянца. – М: Норма, 2006. – 814 с.

68.  Русинов Р. К. Культура и право. – М: Прогрес, 2004

69. Сергеевич ВИ. Вече и князь. Русское государственное устройсгво и управление во времена князей Рюриковичей. - М., 1867

70.  Сагатовский В.Н. Системная деятельность и ее философское осмысление // Материалистическая диалектика и системный подход. – Л., 1999. – С. 16.

71. Садовский В.Н. Основания общей теории систем: логико-методологический анализ. – М., 2003. – С. 86; Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин Э.Г. Системый подход: предпосылки, проблемы, трудности. -  М., 2005. – С.23; Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин Э.Г.  Системный подход в современной науке // Проблемы методологии системного исследования. – М., 2006. – С. 17; Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. – М., 2006. – С. 62-20.

72. Сальников В.П. Правовая культура и поведение советских граждан: вопросы теории. Автореф. … дис. канд. юрид. наук. – Л., 1980

73. Сальников В.П. Мысли вслух о правовой культуре… - М: Вектор, 1989

74. Семитко А. П. Правовая культура социалистического общества: сщность, противоречия, прогресс. - Свердловск: ВУУ, 2010

75. Скакун О.Ф., Подберезский Н.К. Теория права и государства.- Харьков, 1997

76. Дмитрієнко Ю.М. До методологічно-правової проблеми ідентифікації домінанти структурно-системних елементів правосвідомості як принципових моделей її посттоталітарного розвитку // Філософські  науки. Збірник наукових праць (За матеріалами Всеукраїнської наукової конференції "Філософські проблеми синергетики: постнекласична трансформація наукового знання, що відбулась 4-5 липня 2003 р.) -  Суми: СДПУ ім. А.С.Макаренко, 2003. - С.. 99-106

77. Ткач А.І.  Історія кодифікації дореволюційного права України. -М., 1968

78. Тарановський Ф.В.  Норманська теорія в історії російсь­кого права. – М: Юристъ, 2009

79. Теория государства и права / Под ред. К.И. Мокичева. – М: Наука, 2011

80. Тимченко С.М., Калюжний Р.А., Пархоменко Н.М., Легуша С.М. Теорія держави та права. Посібник для підготовки до іспитів. – Київ: Паливода А.В., 2006

81. Уледов А. К. Структура общественного сознания. – М: Знание, 2008

82. Уледов А.К. Духовная жизнь общества: проблемы методологии исследования. – М: Юристъ, 2010

83. Хрестоматія з історії держави і права України : У 2 т. / В.Д. Гон­чаренко, А.І. Рогожин, О.Д. Святоцький/ За ред. В.Д. Гончаренка. Ч.1. - К., 2020

84. Хрестоматія з історії держави і права України : У 2 т. / В.Д.Гонча­ренко, А.І. Рогожин, О.Д.Святоцький/ За ред. В.Д.Гончаренка. Ч.2.  - К., 2009

85. Чесноков Д. И. Теория права и государства. – Астрахань: Вежа, 2010

86.  Чубинский П.П. Очерки народных юридических обычаев и понятий Малороссии. - СПб., 1869

87. Чунаева А.А. О значении категории цели для исследования проблем культуры // Культура как целостное значение: проблемы и методология изучения. – Л., 2000. – С. 7.

88. Чхиквазде В. Законность и правовая культура на современном етапе / Законность  - 1970. – N 14.- С. 51.

89. Чубатий М. Огляд історії українського права: історія джерел та державного права. - К., 2011

90. Чубатий М.Д. Огляд історії українського права: історія джерел та державного права. - К., 1994.

91. Чубатий М. Огляд історії українського права. - К., 2004

92. Чубинский П.П. Очерки народных юридических обычаев и понятий Малороссии. - СПб., 1915

93. Шишкин В.Д. Ценности общественно-экономической формации. – Новосибирск: Знание, 2008

94. Шишкин В.Д. Правовая культура в условиях социализма // Советское государства и право. – 1980. – N 6. – С. 123-125.

95 .  Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. -М., 2011

96.  Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства -М., 2010

97. Яковлів А. Звичаєве право // Українська культура : Лекції / За ред. Д. Антоновича. - К., 2009

98. Явич Л.С. Сущность права: социально-философское понимание генезиса, развития и функционирования юридической формы общественных отношений. – СПб.: Орион, 2006

99. Хрестоматія.  Право / За заг. ред. В.П Єфімця.- Харків: Право, 2011.